Державні видатки. Дефіцит бюджету

Отже, уряд мобілізує коти до державного бюджету через податки, а відтак здійснює видатки. Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямків:

1) національна оборона;

2) утримання державного апарату;

3) фінансування бюджетного сектора економіки;

4) соціальні видатки;

5) фінансування розвитку економіки;

6) проценти за державний борг.

Обсяг кожного з напрямків видатків установлюється в законодавчому порядку і відбиває політику уряду.

У структурі видатків державного бюджету України найвагомішими є частки, пов’язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона здоров’я, житлово-комунальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуванням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державний бюджет має бути збалансованим. Це означає, що видатки мають дорівнювати доходам. Якщо доходи перевищують видатки, то має місце надлишок, або профіцит, бюджету; якщо, навпаки, видатки більші за доходи, то виникає дефіцит бюджету. Майже всі країни, за небагатьма винятками, мають нині дефіцит бюджету.

Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо такий рівень становить 1-2%, ситуація є терпимою, якщо більший, то підриваються підвалини стабільності економіки.

 

Джерела покриття дефіциту бюджету. Крива Лафера

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету:

- підвищення податків;

- додаткова емісія грошей, або сеньйораж;

- державні позики – випуск державних цінних паперів.

Підвищення податків має свої межі. На перший погляд може видаватися, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження до державного бюджету. Проте частина економістів заперечує такий зв’язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів, у тому числі значних надходжень податків. Ці економісти вважають, що у довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує так звана крива Лафера (рис. 1).

Максимальна m величина податкових надходжень     Податкові надходження, грн.

 

 

Криву Лафера пояснюють так. За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100 %, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся

національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень.

Що є між цими крайнощами? Якщо податкові ставки зростають від нуля, то податкові надходження збільшуються. Тоді за певного рівня ставок податків (чимало економістів вважають, що він становить 40 %) люди починають менше працювати в офіційній економіці та спрямовують свою активність у тіньову економіку. Відтак державні податкові надходження фактично зменшуватимуться, навіть якщо податкові ставки збільшуватимуться. Хоча багато економістів скептично оцінюють криву Лафера, все ж підвищення податків як метод збалансування державного бюджету, вочевидь, є обмеженим.

Отже, рівень оподаткування, або податковий тягар у національній економіці, що нерідко вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм домогосподарств), на думку фахівців, впливає на поведінку економічних суб’єктів і величину податкових надходжень.

Другий метод збалансування державного бюджету – додаткова емісія грошей, або сеньйораж. Держава випускає додаткову кількість грошей і начебто отримує додаткові доходи. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний недолік – викликає інфляцію. В Україні з 1997 року емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Найчастіше для зрівнювання доходів і видатків держави використовують позику. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викупити, а також щорічно сплачувати проценти. Нині у багатьох країнах від 10 до 15% видатків державного бюджету ідуть на обслуговування державного боргу – оплати процентів та основної суми боргу.

 

Тема 8.Механізм грошово-кредитної політики.

 

1. Гроші та їх функції.

2. Пропозиція грошей. Вимірювання кількості грошей.

3. Грошові системи та їх типи.

4. Процентна ставка як ціна грошей.

5. Сукупний попит на гроші.

 

Гроші та їхні функції

Гроші виникли дуже давно. Це один із найвизначніших витворів людського суспільства.

Гроші – це єдиний товар, котрий не можна використати інакше як витрачаючи їх. Вони не годують людей, не зодягають, не дають притулку і не розважають доти, доки їх не витратять або не інвестують. Люди майже все роблять для грошей, і гроші майже все роблять для людей.

Історія грошей налічує вже тисячоліття. Вчені неоднаково пояснюють процес виникнення грошей. Одні з них уважають, що гроші виникли стихійно в результаті розвитку обміну. Інші стверджують, що люди дійшли взаємної згоди щодо запровадження грошей. Та хоч би як пояснювали процес виникнення грошей, у їхньому розвитку простежується кілька етапів.

На світанку цивілізації один продукт безпосередньо обмінювали на інший. Нині таки й обмін називають бартером. В обмін регулярно надходила незначна кількість продуктів (продукти скотарства, землеробства чи ремесла). Прямий обмін продукту на продукт відбувався лише за збігу бажань учасників угоди. Наприклад, власникові сокири був потрібен хліб, але власник хліба потребував не сокири, а м’яса. Безпосередній обмін сокири на зерно унеможливлювався. Тому з’явився посередник в обміні товарів, що його називають загальним еквівалентом. Поява загального еквівалента означає виникнення грошей, точніше – товарних грошей, які мають внутрішню вартість.

Загальний еквівалент – це товар, який має властивість обмінюватися на будь-який інший товар. В історії різних народів роль загального еквівалента виконували різні товари. В один країнах ними була худоба, в інших – сіль, хутро, тютюн, мідь, залізо, срібло, золото тощо. В Україні-Русі функції загального еквівалента тривалий час виконували худоба і хутро. Врешті-решт роль загального еквівалента закріплюється за благородними металами – золотом і сріблом. З-поміж усіх товарів благородні метали за своїми природними властивостями найбільшою мірою пристосовані до виконання ролі грошей: вони подільні, добре зберігаються, однорідні, зручні для використання тощо.

Однак застосування товарних грошей, зокрема благородних металів, також викликало чимало проблем. Насамперед, упродовж усієї історії торгівлі не вистачало золота. Тому виникли паперові гроші, потрібні не самі по собі, а для тих товарів, які на них можна купити. Вперше паперові гроші були випущені в Китаї у ХІІ ст., в Європі вони з’явилися лише в ХУІІ ст. держава зосереджує у своїх руках випуск паперових грошей, що робить їх рідкісними. Окремі особи не мають права на випуск грошей, і такі спроби держава жорстоко карає. Кількість паперових грошей обмежена, що забезпечує їм купівельну спроможність. Паперові гроші не мають внутрішньої вартості і є саме грішми, бо держава визначає їх як такі за допомогою закону. З випуском паперових грошей виникає серйозна проблема захисту їх від підроблення. Сучасні паперові гроші здебільшого мають кілька ступенів захисту. З цією метою найчастіше застосовують захисні властивості паперу (водяні знаки, певний склад паперу), поліграфічний захист (спеціальні фарби, мікротекст), фізико-хімічний захист (використання магнітних полюсів тощо).

У ХХ ст. настає ера банківських грошей, коли гроші існують у вигляді записів на рахунках у банках. У сучасних умовах простежується швидка еволюція всіх функціональних форм грошей – поширюються кредитні картки, чеки для туристів, електронні гроші. У всіх країнах світу в обігу нині перебувають лише паперові гроші й монети з неблагородних металів. Відбулася повна демонетизація золота, воно перестало виконувати функції грошей.

Отже, суть грошей зводиться до здійснення ними ролі посередника в обміні. Найповніше суть грошей виявляється через їхні функції; все, що виконує функції грошей, є грошима. Гроші виконують три функції:

1) міри вартості;

2) засобу обміну;

3) засобу нагромадження багатства.

Тривалий час у вітчизняній економічній науці визначалося п’ять функцій грошей – до названих додавалося ще дві: засіб платежу і світові гроші. Проте ці функції охоплюються попередніми.

Суть функції міри вартості полягає у тому, що за допомогою грошей визначають ціни всіх інших товарів. Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю. Для зручності встановлення цін грошову одиницю кожної країни поділяють на рівні частини. Наприклад, гривню – на 100 копійок, долар США – на 1000 центів, японську єну – на 100 сенів, марку Німеччини – на 100 пфенігів, французький франк – на 100 сантимів, італійську ліру – на 100 чентезимо, польський золотий – на 100 грошів тощо.

У функції засобу обміну гроші виступають посередником між продавцем і покупцем. Початково обмін відбувався за допомогою злитків золота або срібла. Але це надто ускладнювало обмін: необхідність зважування грошового металу, дрібнення його на частини, встановлення проби тощо. Тому почали карбувати монети. Початково монета – це зливок благородного металу встановленої форми, ваги і проби, що засвідчено на монеті особливим штампом держави. Питання про те, де і коли з’явилися перші монети, остаточно не з’ясоване. В Україні-Русі перші монети викарбувано наприкінці Х ст. за князя Володимира Великого. Функціонування грошей як засобу обміну дає змогу уникнути незручностей бартеру.

Функція нагромадження грошей означає створення багатства. У суспільстві існують глибинні економічні причини, що спонукають фірми і окремих людей заощаджувати гроші. Для закупівлі капітальних благ необхідно попередньо нагромадити гроші. Придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль та ін.) також передбачає попереднє заощадження грошей. Нагромаджує гроші не лише населення, а й держава, створюючи валютні резерви. Ці резерви мають дуже важливе значення в умовах поглиблення міжнародного поділу праці і зростання взаємозалежності держав.