Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли основна увага приділялась проблемам подолання спаду виробництва та зменшення безробіття. Але наприкінці 70–х років ХХ ст. у економіці багатьох країн з’явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва, яка дістала назву “стагфляція”. Кейнсіанські рекомендації щодо збільшення державних витрат і застосування при цьому дефіцитного фінансування в нових умовах виявилися неефективними. Це викликало значну недовіру до кейнсіанської теорії і як наслідок – виникнення альтернативних теорій. З-поміж них можна виділити: 1) монетаристську теорію; 2) теорію економіки пропозиції; 3) теорію раціональних очікувань.

4.1. Монетаристська теорія

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Її засновником став Мілтон Фрідмен – американський економіст. Монетаристська теорія в літературі дістала назву “контрреволюція Фрідмена”. Монетарист, за словами М. Фрідмена, – людина, яка вірить у кількісну теорію грошей.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ+ВІ+ДЗ+ЧE), то в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну (кількісної теорії грошей):

ГМ х ШОГ = PЦ х ВВП, де:

ГМ – грошова маса;

ШОГ – швидкість обігу грошей;

РЦ – рівень цін;

ВВП – фізичний обсяг вироблених товарів і послуг.

Ліва частина рівняння обміну виконує роль причини, а права є наслідком тих змін, які відбуваються в лівій частині. Монетаристи, спираючись на емпіричні докази, стверджують: швидкість обігу грошей є стабільною – в тому розумінні, що чинники, які впливають на неї, можна передбачити і врахувати. За цих умов роль активного елемента монетаристського рівняння відіграє грошова маса. Це означає, що між грошовою масою та номінальним ВВП (РЦ х ВВП) існує пряма й передбачувана залежність. Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати на грошову масу й у такий спосіб регулювати номінальний ВВП.

Головна теза монетаристів – сталість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки. Звідси випливає два головних принципи монетаризму: 1) гроші мають значення, тобто зміни в грошово-кредитній сфері чинять вирішальний вплив на загальну економічну ситуацію в країні; 2) центральний банк зобов’язаний підтримувати сталий приріст грошової маси незалежно від зміни господарської ситуації.

М. Фрідмен вважає, що гроші відіграють головну роль у визначенні відтворювального процесу, оскільки впливають на рівень цін, величину процента за кредит, а тим самим – на рівень і темпи національного виробництва, зайнятість.

З точки зору монетаристів, усі негативні явища в економіці (кризи, інфляція, безробіття) є результатом неправильної грошової політики, тобто невідповідності грошової маси, що перебуває в обігу, темпові зростання ВВП. Звідси головний висновок монетаристів: все, що повинна робити держава у сфері грошової політики, це підтримувати сталі темпи грошової маси на рівні 3-5% щорічно, незалежно від фази економічного циклу, стану державного бюджету, рівня безробіття та інших макроекономічних показників.

Головна вимога монетаристів у сфері економічної політики – максимально скоротити державні витрати, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, отже до інфляції. На думку монетаристів, ринкова економіка в своїй основі є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. І єдине, що може зруйнувати цю здатність, – диспропорція між темпом росту продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.

Важливою особливістю монетаристської теорії є принципово нове, порівняно з кейнсіанською теорією, бачення механізму, з допомогою якого грошова маса впливає на номінальний ВВП.

У кейнсіанців механізм причинно–наслідкових зв’язків між грошовою масою та номінальним ВВП складається з таких елементів: 1) інструменти грошово–кредитної політики; 2) банківські резерви; 3) грошова маса; 4) процентна ставка; 5) попит на інвестиції як компонент сукупного попиту; 6) реальний ВВП. Цей механізм, згідно з кейнсіанською теорією, працює в умовах неповної зайнятості. В цьому випадку зміни в інвестиціях впливають на номінальний ВВП переважно через зміну фізичних обсягів виробництва, що приводить економіку до стану повної зайнятості.

У монетаристів цей механізм має інший вигляд: 1) інструменти грошово–кредитної політики; 2) банківські резерви; 3) грошова маса; 4) сукупний попит; 5) номінальний ВВП.

Отже, в монетаристів грошова маса впливає на сукупний попит безпосередньо, тобто цей вплив не опосередковується процентною ставкою. У зв’язку з цим грошова маса впливає на всі елементи сукупного попиту, а не лише на інвестиційний попит. Крім того, в монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ВВП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичних обсягів виробництва.

Прихильники монетаризму принижують або зовсім відкидають фіскальну політику як метод стабілізації економіки.

Не всі положення монетаристської теорії мають достатнє обґрунтування. Стосовно деяких із них кейнсіанці наводять серйозні контраргументи. Насамперед це стосується монетаристського положення про стабільність швидкості обігу грошей. Кейнсіанці вважають це положення непереконливим і стверджують, що швидкість обігу грошей мінлива та непередбачувана. Це пояснюється тим, що гроші використовуються не лише для обслуговування поточних операцій, а й для володіння ними як активами.

Гроші, які обслуговують угоди, – це працюючі гроші; вони мають відповідну швидкість обігу. Гроші як активи – це непрацюючі гроші, і швидкість їх обігу дорівнює нулю. Тобто співвідношення між цими двома складовими грошової маси, яке неможливо передбачити, впливає на швидкість обігу грошей і робить дуже проблематичною можливість її передбачення.

Крім того, кейнсіанці піддають конструктивній критиці положення монетаристів про те, що швидкість обігу грошей не змінюється у відповідь на зміну грошової маси, і тому між грошовою масою і номінальним ВВП існує пряма й передбачувана залежність.

Кейнсіанці стверджують, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від процентної ставки. У зв’язку з цим зі збільшенням грошової маси знижується процентна ставка та альтернативна вартість грошей. Під впливом цієї обставини домашні господарства починають збільшувати в грошовій масі частки грошових активів із нульовою швидкістю обігу. Внаслідок цього загальна швидкість обігу грошей падає. Таким чином, на думку кейнсіанців, швидкість обігу грошей не є нейтральною стосовно грошової маси. Вона перебуває в оберненій залежності від грошової маси, яка опосередковується прямою залежністю від процентної ставки. Оскільки залежність попиту на гроші як активи від процентної ставки не піддається передбаченню, то вплив грошової маси на номінальний ВВП не може бути ні пропорційним, ні передбачуваним.

Кейнсіанці також вважають грошово-кредитну політику неефективною і з точки зори її впливу на реальний ВВП. Це пояснюється низькою чутливістю процентної ставки від грошової маси та інвестицій від процентної ставки. За цих умов збільшення грошової маси спричинить невелике зниження процентної ставки, яке в свою чергу несуттєво вплине на збільшення інвестицій.

Ідеї монетаризму знайшли практичне втілення в економічній програмі президента США Р. Рейгана (1980-1988 рр.). Ця програма включала такі жорсткі заходи, як скорочення соціальних витрат працюючим та безробітним, зменшення заробітної плати, підвищення прямих і непрямих податків з осіб найманої праці. Одночасно були зменшені податки з підприємців, і особливо на прибуток великих корпорацій, акціонерних товариств. У “рейганоміці” втілилися ідеї неокласиків про необхідність підтримки насамперед інвестиційних можливостей великого капіталу.

4.2. Теорія економіки пропозиції

Ця теорія виникла в зв’язку з неспроможністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін.

Сутність теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва й зайнятості. Головна ідея прихильників даної теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили.

Якщо кейнсіанці вважають, що податки впливають лише на сукупний попит, то прихильники теорії економіки пропозиції – що податки можуть впливати і на сукупну пропозицію. На думку останніх, збільшення податків викликає інфляцію витрат через зростання середніх цін на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домашніх господарств зменшуються стимули до праці, а зростання податків на прибуток зменшує привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.

Пов’язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподаткування, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату й дивіденди. На їхню думку, зниження податків збільшить дохід кінцевого використання та заощадження, знизить рівень процентної ставки, внаслідок чого зростуть нагромадження та інвестиції.

Зниження податків на заробітну плату для найманих робітників підвищить стимули до праці, що приведе до збільшення пропозиції робочої сили на ринку праці.

Оскільки зниження податків веде до скорочення державних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблем бюджетного дефіциту. Для цього передбачається: а) зменшити соціальні програми; б) скоротити апарат державного управління; в) відмовитися від малоефективних державних витрат (дотацій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

Згідно з теорією економіки пропозиції, зниження податків спричинить зростання реального ВВП як податкової бази, що поряд зі зниженням державних витрат забезпечить збалансування державного бюджету.

4.3. Теорія раціональних очікувань

Ця теорія стала досить поширеною в середині 70-х років ХХ ст., в умовах стагфляції, коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція й безробіття. Її прихильники виходять із того, що економічні суб’єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначати майбутні зміни. Тобто економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий період, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі, в тому числі й у економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільше відповідають їхнім інтересам.

Саморегульована здатність економічних суб’єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Тому, аналогічно класичній теорії, теорія раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (продуктів і ресурсів) є високо конкурентними. На таких ринках заробітна плата й ціни високо еластичні – одночасно як у напрямку зниження, так і в напрямку зростання. На думку прихильників згаданої теорії, нова інформація, яку одержують економічні суб’єкти, одразу відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції високо конкурентних ринків, і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості.

Зазначені положення обумовлюють відповідний механізм реакції економіки на економічні коливання. Згідно з теорією раціональних очікувань, крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП.

Якщо припустити, що держава планує в наступному році застосувати політику стимулювання сукупного попиту, то першим її наслідком буде зростання цін. Робітники очікуватимуть зростання цін й наступного зниження реальної заробітної плати, тому наперед включать цю очікувану інфляцію до своїх вимог про підвищення номінальної заробітної плати. За цих умов пропорційно зростанню цін збільшаться середні витрати; у підприємців не відбудеться зростання прибутків і вони не погодяться збільшувати виробництво, тобто не буде навіть тимчасового збільшення сукупної пропозиції відносно потенційного рівня.

Це означає, що раціональні очікування економічних суб’єктів виключають можливість виникнення короткострокової сукупної пропозиції, а існує лише сукупна пропозиція на рівні потенційного ВВП. Звідси висновок: стимулююча політика держави викликає лише прискорення інфляції й зовсім не впливає на рівень виробництва та безробіття. Тому вона є недоцільною і, на думку опонентів теорії раціональних очікувань, має два найвразливіших елементи.

1. Здатність економічних суб’єктів досить правильно передбачати майбутні зміни в економіці та економічній політиці держави суперечить дійсності. Практика свідчить, що в галузі економічного прогнозування припускаються значних помилок навіть керівні діячі та спеціалісти.

2. У реальній дійсності переважна більшість ринків не є чисто конкурентними. Монополії та профспілки значною мірою стримують зниження цін і номінальної заробітної плати. Тому ринки не здатні миттєво пристосовуватися до змін у ринковій ситуації та через ціни і заробітну плату швидко відновлювати обсяг виробництва на потенційному рівні, особливо в умовах стагфляції.

Висновки

1. Згідно з класичною теорією, завдяки механізму процентної ставки та гнучких товарних і ресурсних цін ринок здатний автоматично підтримувати повну зайнятість у економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку.

2. Згідно з кейнсіанською теорією, ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням. При визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту.

3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання не зменшують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи уявлення про складний механізм функціонування економіки. Досвід свідчить, що сьогодні неможливо суворо дотримуватися лише кейнсіанської теорії, згідно з якою засоби фіскальної політики є головними, а гроші відіграють другорядну роль. І навпаки, буде помилкою надавати перевагу лише монетаристській теорії, за якою гроші відіграють вирішальну роль.

Світова практика свідчить, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

4. Певний сенс є в теорії економіки пропозиції, відповідно до якої ціни, зайнятість та безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією. В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом державного регулювання економіки. Тому застосовуючи фіскальні засоби з метою впливу на сукупний попит, держава не повинна залишати поза увагою сукупну пропозицію.

5. Неможливо ігнорувати також теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від реальних змін у економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони сприймають ці зміни та можуть їх передбачити.

 

 

Фіскальна політика держави

ПЛАН

1. Дискреційна фіскальна політика та її інструменти. Політика державних видатків і податкова політика.

2. Взаємозв’язок мультиплікатора державних витрат і мультиплікатора податків. Визначення мультиплікатора збалансованого бюджету.

3. Недискреційна фіскальна політика. Вмонтовані стабілізатори економіки.

4. Види та ефективність бюджетно-податкової політики. Фіскальна політика на практиці.