Дискреційна фіскальна політика та її інструменти. Політика державних видатків і податкова політика

Фіскальна політика – церегулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, сгладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний доход за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Складовими частинами фіскальної політики держави є:

· дискреційна політика, що розглядає регулювання державою своїх витрат і оподаткування. Ріст/зниження державних витрат збільшує/зменшує сукупний попит. Зайнятість зростає/падає – випуск продукту зростає/падає. Ріст/зниження податків зменшує/збільшує прибуток, що веде до зниження/збільшення сукупного попиту, зайнятості, і випуск продукту падає/зростає;

· недискреційна політика (політика автоматичних стабілізаторів), що регулює доходи і витрати незалежно від оперативних дій держави.

Дискреційна фіскальна (бюджетно-податкова) політика передбачає проведення заходів уряду, що спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництва неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Державні видатки являють собою витрати, що пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки (GР – Government purchases) поділяються на чотири категорії, їх можна розрахувати такою формулою:

GР = Сg + Тr + і × Dg + Ig,

де Сg – споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання); Тr – трансферти приватному сектору; і× Dg – проценти з державного боргу; Ig – державні інвестиції. Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (Сg, Тr, і×Dg), остання категорія – державні капітальні видатки (Ig).

Дискреційна фіскальна політика поділяється на:

· стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків;

· обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.

Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, а стимулююча – для згладжування циклічності розвитку економіки і забезпечення економічного росту. Стимулююча політика може породжувати інфляцію. Фіскальна (податково-бюджетна) політика тісно взаємодіє з грошово-кредитною політикою з метою стабілізації економіки.

Основою фіскальної політики єбюджет. Оскільки бюджет відбиває циклічність розвитку економіки, то дефіцит/профіцит бюджету – нормальне явище. Більш того, збалансований бюджет посилює циклічні коливання економіки. Бюджет потрібний для досягнення економічної стабільності.

При проведенні фіскальної політики важливу роль відіграє удосконалення оподатковування, тому що система податків регулює циклічність коливань економіки.

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки – це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому розумінні податки – це всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Дискреційна фіскальна політика змінює ставку податку – розмір податку на одиницю обкладення. Існують такі види податкових ставок:

· прогресивні, тобто розмір податкових ставок збільшується при збільшенні доходу;

· пропорційні, тобто відсоток податкових відрахувань не змінюється від розміру доходу;

· тверді (фіксовані), що установлюються на об'єкти незалежно від їхньої вартості.

Підвищення податків знижує пропозицію праці, капіталу і зменшує заощадження. Зниження податків сприяє економічному росту в довгостроковій перспективі і зниженню темпів інфляції. Інфляція зменшується внаслідок того, що стимулювання виробництва дає можливість виробляти додаткові товари, що покривають грошову масу.

В системі оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються до доходів: прибутковий податок з громадян, податок з прибутків підприємств тощо. Непрямі податки включаються в ціну товару: податок на додану вартість, акцизи, мито.

Розмір податку, який законодавчо встановлюється на одиницю оподаткування, називається податковою ставкою.

Середня ставка податку (ATR – Aferage tax rate) – це відношення обсягу податків (Т) до величини доходу(Y), який оподатковується:

ATR = T/Y.

Гранична податкова ставка (MTR – Marginal tax rate) – це відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу, або це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів:

MTR = ,

де - приріст податків; - приріст доходу.

Рисунок 7.1 – Прогресивна податкова система

Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних витрат і сукупної пропозиції. З цією метою інколи застосовують податкові пільги, тобто зменшення податкових ставок або повне звільнення від податків окремих підприємств чи виробництв залежно від їхнього профілю, характеру виробленої продукції і виконаних робіт, використаної робочої сили, зони розміщення. Зростання податків, навпаки, призводить до скорочення приватних витрат та загального обсягу виробництва.

Прибічники теорії, зорієнтованої на пропозицію, заявляють про те, що податки являють собою податковий (клинець( між величиною витрат ресурсів і ціною товарів, оскільки рано чи пізно значна частина податків трансформується у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі більш високих цін. Зі зростанням державного втручання в економіку цей податковий (клинець(збільшується, маючи тенденцію зміщувати вліво криву сукупної пропозиції.

Роль податків в житті суспільства характеризує підсумковий показник – податковий тягар (Т – Тах) і визначається як відношення суми податкових зборів до сукупного національного продукту. Він відображає ту частину виробленого суспільством продукту, яка перерозподіляється через бюджетні механізми:

Т* =

де Т* – податковий тягар;

T - сума нарахованих податків за звітнийперіод;

Y – обсяг реалізованої продукції.

Іншими словами, рівень оподаткування (податковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загальної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогосподарств (ставка сумарного оподаткування доходів, або середня ставка податку). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податковими надходженнями, які утворюються різницею між величиною загальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою трансфертів держави приватному секторові.

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У довгостроковому періоді вона описується так званою “кривою Лаффера” (рис.7.2).

Крива Лаффера – описує залежність доходів держави від рівня податків, згідно з якою обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня m, оптимальним вважається рівень 30-40%, супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат – джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від t₀ до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає “тіньовою”, а держава залишається без доходів.

Рисунок 7.2 – Крива Лаффера

Проте, на практиці буває важко визначити, чи знаходиться економіка далі чи ближче точки m на кривій Лаффера. Якщо економіка стартує в точці n, то зниження податкових ставок дійсно може збільшити податкові надходження. Але якщо рух почнеться із точки е, то неминучий ріст дефіциту бюджету внаслідок падіння податкових надходжень зі всіма негативними наслідками, що випливають звідси

Сучасні тенденції системи оподаткування:

· перенесення акценту з фіскальної ролі податків на стимулюючу;

· зниження прогресивності податків;

· зниження податків із прибутку підприємств;

· зменшення податкових пільг.

Проведення дискреційної фіскальної політики передбачає свідоме маніпулювання податками і урядовими витратами з метою досягнення потенційного обсягу національного виробництва й повної зайнятості, контроль над інфляцією і прискорення економічного зростання¹.

З метою з’ясування результатів впливу держави засобами дискреційної фіскальної політики на економіку введемо деякі передумови:

1. Використовується спрощена модель інвестицій і чистого експорту, в якій їх розмір не пов’язаний з величиною чистого внутрішнього продукту. Чистий експорт дорівнює нулю.

2. Урядові закупівлі початково не впливають на величину приватних витрат.

3. Чисті податкові доходи уряду цілком формуються за рахунок стягування індивідуальних податків.

4. Рівень цін постійний. Економіка функціонує на кейнсіанському відрізку кривої AS¹.

5. Фіскальна політика впливає лише на фактори попиту в економіці.

Ці передумови дозволять нам отримати просте і систематизоване уявлення про те, як зміни урядових витрат і податків впливають на економіку.

Припустимо, що уряд приймає рішення здійснити закупівлі товарів і послуг на 20 млн. грн., незалежно від того яка буде величина ЧВП. В результаті збільшення державних витрат відбувається зростання величини рівноважного ЧВП. Водночас, урядові витрати підвладні ефекту мультиплікатора державних витрат. Мультиплікатор державних витрат показує, у скільки разів зростає доход при збільшенні державних витрат на одиницю продукції. Даний мультиплікатор має такий вигляд:

m = DY/DG = 1/1-МРС.

Збільшення на 20 млн. грн. урядових закупівель викличе зростання рівноважного ЧВП на 80 млн. грн. (DЧВП=G × m_g=20 × 4), як показано на рис.7.3.

Важливо підкреслити, що це збільшення урядових витрат на 20 млн. грн. фінансується не за рахунок податкових надходжень. Ми моментально виявимо, що зростання податків веде до зниження величини рівноважного ЧВП. Інакше кажучи, щоб мати стимулюючий вплив державних витрат, вони повинні супроводжуватися бюджетним дефіцитом. Фундаментальні рекомендації Кейнса якраз включали ріст дефіцитного фінансування для ліквідування падіння або депресії².

При скороченні державних витрат аналогічно відчувається скорочення рівноважного ЧВП під впливом дії того ж мультиплікатора державних витрат. Водночас, уряд збирає податки. З метою виявлення впливу податків на величину рівноважного ЧВП припустимо, що уряд вводить одночасно виплачуваний акордний (паушальний) податок.

Паушальний податок – це податок постійної величини, або податок, який приносить однакову суму податкових надходжень при будь-якому ЧВП.

В нашому випадку, припустимо, що величина такого податку складає

20 млн. грн., так що уряд отримує 20 млн. грн. податкових надходжень при кожній і будь-якій величині ЧВП.

Оподаткування викликає скорочення доходу після сплати податків відносно ЧВП на величину податків. Це скорочення використовуваного доходу, в свою чергу, викличе зниження обсягів споживання й заощадження при кожному рівні ЧВП. Розмір зниження С і S визначається МРС і МРS.¹

Зокрема, для визначення величини скорочення споживання потрібно помножити суму збільшення податків (20 млн. грн.) на МРС (3/4). Аналогічно: множення суми росту податків (20 млн. грн.) на МРS (1/4) дасть величину зниження заощаджень (5 млн. грн.).

Рисунок 7.1 – Мультиплікатор збалансованого бюджету

Податки, як заощадження та імпорт, являють собою втечу із потоку внутрішніх доходів-витрат. Заощадження, імпорт і сплата податків являють собою таке використання доходу, яке не зачіпає внутрішнього споживання. Споживання тепер буде менше національного виробництва, оскільки створюється потенціальний відрив у витратах на величину заощаджень після сплати податків, імпорту плюс податки. Цей відрив може бути заповнений запланованими інвестиціями, експортом і державними закупівлями.

Отже, наші нові умови рівноваги у відповідності з аналізом потоків втечі-ін¢єкції виглядають таким чином. Заощадження після виплати податків плюс імпорт плюс податки дорівнюють плановим інвестиціям плюс державні закупівлі. У символах S_a + M + T = I_n + X + G.

Відзначимо важливий і цікавий факт. Рівні збільшення урядових витрат і оподаткування ведуть до зростання рівноважного ЧВП. Тобто якщо G і Т збільшується на певну величину, то рівноважний рівень національного продукту також збільшується на ту ж саму величину. У нашому прикладі збільшення G і Т на 20 млн. грн. викличе зростання рівноважного ЧВП на

20 млн. грн. Основа такого так званого мультиплікатора збалансованого бюджету розкривається в нашому прикладі. Зміни урядових витрат мають прямий і безпосередній вплив на сукупні витрати. Урядові витрати – це компонент сукупних витрат, і якщо державні закупівлі збільшуються на

20 млн. грн., як у нашому прикладі, то сукупні витрати збільшуються на

20 млн. грн. Водночас, зміни суми податків впливають на сукупні витрати побічно, за рахунок зміни доходу після сплати податків і через це – зміни споживання. Зокрема, ріст нашого акордного податку веде до зменшення сукупних витрат тільки на величину податку, помноженому на коефіцієнт МРС. Тобто збільшення податку на 20 млн. грн. зменшує сукупні витрати на 15 млн. грн. (20 млн. грн. ´ 3/4). Загальний результат це чисте збільшення сукупних витрат на 5 млн. грн., котре (при мультиплікаторі, рівному 4) веде до росту ЧВП на 20 млн. грн. І дорівнює первісному приросту державних витрат і податків. Тобто мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці.

При граничній схильності до споживання, що дорівнює ¾, збільшення податків на 20 млн. грн. скоротить доход після виплати податків на

20 млн. грн. і викличе зниження споживацьких витрат на 15 млн. грн. У свою чергу, скорочення споживчих витрат на 15 млн. грн. викличе скорочення ЧВП на 60 млн. грн. (15 млн. грн. ´ мультиплікатор 4). Розрахунки базуються на явищі мультиплікатора податків, який показує, на скільки одиниць зміниться сукупний доход у відповідь на зміну податків на одну одиницю. Сукупний ефект для доходу під впливом зміни податків дорівнює:

m = - D Y/DT-= МРС/1-МРС,

де ΔТ – приріст податків.

Однак відзначимо, що приріст державних витрат на 20 млн. грн. викличе ріст ЧВП на 80 млн. грн. (20 млн. грн. ´ мультиплікатор 4). Отже, рівень збільшення податків і урядових витрат на 20 млн. грн. приносить чисте збільшення ЧВП на 20 млн. грн. (80 – 60). Рівне збільшення G і Т викличе приріст ЧВП на величину, що дорівнює приросту G і Т (рис.7.3). Отже, мультиплікатор збалансованого бюджету показує, що рівні прирости урядових витрат і податків викликають збільшення обсягу рівноважного рівня виробництва на величину приросту державних витрат і податків. Якщо державні витрати (G) і податкові надходження (t) зростають на одну й ту ж величину, то й рівноважний рівень виробництва зростає на ту саму величину. Мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці:

m g = t = 1.

Мультиплікатор автономних витрат показує, у скільки разів загальний приріст (скорочення) сукупного доходу D Y перевищує початковий приріст (скорочення) автономних витрат D А. Він визначається як відношення зміни рівноважного обсягу ВВП до зміни певного компонента автономних витрат:

m = DY/DA.

Мультиплікатор відкритої економіки – у відкритій економіці доходи витікають в імпорт так само, як у заощадження. Таким чином, мультиплікатор відкритої економіки для інвестицій чи урядових видатків визначається так:

m_в = ,

де MPS – гранична схильність до заощадження,

MPМ – гранична схильність до імпорту.

При збільшенні державних витрат виникає “ефект витіснення” – інвестиційна конкуренція між державою і приватним сектором (домашні господарства і підприємства), що веде до перерозподілу чинників виробництва на користь держави. Збільшення державних закупівель підвищує ставки відсотка, що веде до скорочення приватних інвестицій. Скорочення реальних приватних інвестицій впливає на темпи економічного росту і рівень життя.

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидіювання виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов'язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від обсягу державних видатків, які заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми. Якщо відбувається “пряме витіснення”, коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки, і відбувається “фінансове витіснення” приватного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капіталовкладень.

Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової макроекономічної політики.

Фіскальна політика, як відзначалось раніше, може бути дискреційною та недискреційною. Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Недискреційна фіскальна політика – автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Діяавтоматичнихстабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.

Основні автоматичні стабілізатори:

· прогресивне оподатковування. Впливає на розмір прибутку – збільшення валового прибутку індивіда або підприємства збільшує їхні податкові відрахування. Вплив на прибуток контролює сукупний попит. У періоди піднесення/спаду витрати збільшуються/знижуються більш плавно, ніж одержувані прибутки;

· соціальні виплати. При піднесенні кількість безробітних і малозабезпечених скорочується, зменшуючи соціальні витрати держави;

· споживання. При зростанні доходів споживання домашніх господарств зростає, але не тією мірою, як доход.

Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (рис. 7.4).

Рисунок 7.4 – Механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки

У фазі циклічного підйому доход зростає, Y₂ > Y₀ і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: Y₁ < Y₀.Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на економіку.

Вмонтована стабільність виникає тому, що в реальності податкова система забезпечує вилучення такого чистого податку (чистий податок дорівнює загальній величині податку за відрахуванням трансфертних платежів і субсидій), який змінюється пропорційно величині ЧВП. Майже всі податки дадуть ріст податкових надходжень зі зростанням ЧВП. Зокрема, індивідуальний подоходний податок має прогресивні ставки і зі зростанням ЧВП дає більші, ніж пропорційні, прирости податкових надходжень. Більше того, зі зростанням ЧВП і зростанням обсягу закупівель товарів і послуг будуть збільшуватися надходження від податку на доходи фірм, ПДВ і акцизів. І, аналогічно, збільшується величина податків на зарплату з тим, як в ході економічного піднесення створюються нові робочі місця. Навпаки, у випадку падіння ЧВП податкові надходження від всіх цих джерел будуть падати. Трансфертні платежі (або “негативні податки”) мають прямо протилежну поведінку. Виплати по безробіттю, по бідності, субсидії фермерам – всі вони скорочуються під час економічного піднесення і зростають під час спаду виробництва.

Рисунок 7.4 служить ілюстрацією того, як податкова система підвищує вмонтовану стабільність. Урядові витрати (G) у цьому зв’язку вважаються заданими і незалежними від величини ЧВП; витрати затверджуються Верховною Радою на постійному фіксованому рівні. Але парламент невизначає розмір податкових надходжень, скоріше, він визначає величину податкових ставок. Податкові надходження потім коливаються в тому ж напрямку, що і рівень ЧВП, якого досягає економіка. Прямий зв'язок податкових надходжень і ЧВП зафіксований у висхідній лінії Т.

Економічне значення цих прямих взаємозв'язків між податковими надходженнями і величиною ЧВП здобуває особливу важливість, коли ми згадуємо про дві обставини. По-перше, податки являють собою вилучення чи втрату потенційної купівельної спроможності в економіці. По-друге, з погляду стабільності бажано збільшити обсяг таких витоків (вилучень) у періоди, коли економіка рухається до інфляції, і, навпаки, величина вилучень купівельної спроможності повинна бути мінімізована в період уповільнення росту. Іншими словами, податкова система, що зображена на рис. 7.4, створює деякий елемент стабільності в економіці, автоматично викликаючи зміни в податкових надходженнях і, отже, у державному бюджеті, що протидіють і інфляції, і безробіттю. Даючи більш загальне визначення,. вбудований стабілізатор – це будь-який захід, який має тенденцію збільшувати дефіцит державного бюджету (або скоротити його позитивне сальдо в період спаду і збільшити його позитивне сальдо (чи зменшити його дефіцит) у період інфляції без необхідності прийняття яких-небудь спеціальних кроків з боку політиків. І, як видно на рис. 7.4, це саме те, що робить наша податкова система. З ростом ЧВП у період процвітання податкові надходження автоматично зростають, і оскільки вони являють собою вилучення, стримують економічний підйом. Іншими словами, по мірі того, як економіка просувається до більш високого рівня ЧВП, податкові надходження зростають автоматично і формують тенденцію до ліквідації дефіциту бюджету і створенню бюджетного надлишку. Навпаки, коли ЧВП скорочується в період спаду, податкові надходження автоматично скорочуються, і це скорочення пом'якшує економічний спад. Тобто з падаючим ЧВП податкові надходження також падають і підштовхують державний бюджет від бюджетного надлишку до дефіциту. Використовуючи позначення рис. 7.4, низький рівень національного продукту (Y₁) автоматично викликає появу стимулюючого бюджетного дефіциту: високий і, можливо, зв'язаний з інфляцією рівень національного продукту (Y₀) автоматично викликає появу стримувального бюджетного надлишку.

Виходячи з рис. 7.4, розмір автоматично виникаючих бюджетних дефіцитів і надлишків і, отже, вбудована стабільність залежать від сприйнятливості змін у податках до змін величини ЧВП. Якщо податкові надходження енергійно змінюються у слід за змінами величини ЧВП, нахил лінії Т на рисунку буде крутим і вертикальніша відстань між T i G – тобто дефіцити чи надлишки – буде більшою. І навпаки, якщо податкові надходження будуть змінюватися дуже незначно при змінах ЧВП, нахил буде пологим і елементи вбудованої стабільності будуть незначними. Зміни в державній політиці чи законодавстві, що змінюють ступінь прогресивності чистої податкової системи (податки за винятком трансфертів і субсидій), впливають, отже, на ступінь вбудованої стабільності.

Не викликає сумніву, що вбудована стабільність, забезпечувана нашою податковою системою, пом'якшувала економічні коливання. Однак вбудовані стабілізатори не здатні скорегувати небажані зміни рівноважного ЧВП. Усе, що роблять стабілізатори, це обмеження розмаху чи глибини економічних коливань. Тому кейнсіанські економісти погоджуються, що для корекції інфляції чи спаду вимагаються дискреційні фіскальні заходи з боку парламенту, тобто зміни податкових ставок, податкової структури і величини витрат. За оцінками експертів, у США сьогодні вбудовані стабілізатори можуть зменшити коливання національного доходу приблизно на третину¹.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ресурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулюючою бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків. Рестрикційна фіскальна політика – це стримуюча політика держави, яка передбачає зменшення урядових витрат або збільшення податків, або поєднання обох напрямів. Вона проводиться, коли в економіці має місце викликана надлишковим попитом інфляція.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулюючий ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому – обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

На жаль, існує величезна різниця між фіскальною політикою на папері і фіскальною політикою на практиці. Здійснення фіскальної політики вимагає вирішення деяких проблем часу.¹

· Часовий лаг розпізнавання. Він відноситься до того проміжку часу, котрий проходить між початком спаду чи інфляції і тим моментом, коли приходить усвідомлення того факту, що вони мають місце. Достатньо важко точно передбачити майбутній хід економічної активності. Хоча такі інструменти економічного прогнозування, як система лідируючих індикаторів, дають уявлення про напрямок розвитку економіки, економіка може вже мати чотири чи навіть шестимісячний спад чи інфляцію, перш ніж цей факт проявиться у відповідній статистиці і буде усвідомлений.

· Адміністративна затримка. Колеса демократичного уряду часто крутяться досить повільно. Звичайно пройде значний проміжок часу від того моменту, коли буде визнана необхідність вживання фіскальних заходів, до того моменту, коли заходи будуть насправді вжиті. У дійсності Верховна Рада вимагає так багато часу для коректування фіскальної політики, що економічна ситуація в цей час повністю цілком змінюється і передбачені заходи стають зовсім недоцільними.

· Функціональне запізнювання. Крім того, має місце також часовий лаг між тим моментом, коли парламент приймає рішення про фіскальні заходи, і часом, коли ці заходи почнуть впливати на виробництво, зайнятість чи рівень цін. Хоча можна досить швидко ввести зміни в ставки податків, урядові витрати на суспільні роботи – такі, як будівництво гребель, спорудження доріг тощо, – включають тривалі планові періоди і ще більш довгі терміни будівництва. Тому такі витрати мають дуже сумнівну користь на протидію коротким – скажімо від 6 до 18 місяців – спадам. Через виникнення проблем подібного роду дискреційна фіскальна політика орієнтується, в основному, на зміни податків.

Фіскальна політика формується на політичній арені, і це значною мірою ускладнює її використання для цілей стабілізації економіки.

· Інші цілі. Згадаємо, що економічна стабільність не є єдиною метою урядової політики в області витрат і оподаткування. Уряд втягнутий також у рішення задач забезпечення товарів і послуг загального споживання і перерозподілу доходів. Класичний приклад: протягом другої світової війни урядові витрати на товари військового призначення різко зросли, викликавши сильний і стійкий інфляційний вплив на економіку на початку 40-х років. Перемога над нацистською Німеччиною була більш пріоритетною метою в порівнянні з підтримкою стабільності цін.

· Пристрасть до стимулюючих заходів. Дефіцити мають тенденцію бути політично привабливими, а бюджетні надлишки сприймаються в політичному плані дуже болісно. Тобто, можливо, існує політична схильність на користь дефіцитів, іншими словами, фіскальна політика може уособлювати пристрасть до стимулювання економіки й інфляції. Чому? Скорочення податків дуже популярні в політичному плані. Так само популярні прирости державних витрат, особливо якщо виборчі округи конкретних політиків одержують від цього виграш. Збільшення ж податків звичайно турбує виборців, а державні витрати, що скорочуються, можуть виявитися політично ризикованими. Наприклад, для народного депутата шахтарського округу голосування за збільшення податків і проти вугільних субсидій буде рівносильною політичному самогубству.

· Діловий цикл, обумовлений політичними мотивами. Деякі економісти підкреслюють, що всепоглинаюча мета політичних діячів не обов'язково діє в інтересах національної економіки, а скоріше це прагнення бути переобраним. Деякі економісти висувають припущення про те, що існує діловий цикл, обумовлений політичними мотивами. Тобто вони вважають, що політичні діячі можуть маніпулювати фіскальною політикою з метою максимізації підтримки виборців, навіть якщо їхні фіскальні рішення мають тенденцію дестабілізувати економіку. У відповідності з цими поглядами, фіскальна політика, як ми її описали, може бути корумпована, виходячи з політичних цілей, і стати причиною економічних коливань.