Роль держави в ринковій економіці та її економічні функції

Економічна політика держави

ПЛАН

1. Роль держави у ринковій економіці та її економічні функції.

2. Класична теорія макроекономічного регулювання.

3. Кейнсіанська теорія як теоретична основа державного регулювання економіки.

4. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання.

Класична теорія макроекономічного регулювання

У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, альтернативні теорії (монетаристська теорія, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань).

В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, з допомогою яких механізмів у економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Врегулювати це питання може ринковий механізм – самостійно або з допомогою держави.

Щоб мати уявлення про роль держави як суб’єкта макроекономічного регулювання, потрібно розглянути концептуальні положення згаданих вище теорій.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найвидатнішими представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Міль, Жан Батист Сей, Альфред Маршалл, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для ринкової економіки. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте, завдяки здатності ринку до автоматичного саморегулювання через деякий час в економіці відновлюється такий рівень виробництва, що відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією, механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів.

Перший елемент полягає в тому, що малоймовірною є ситуація, коли сукупних витрат недостатньо для виробництва потенційного ВВП. Якщо сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то такі важелі ринкового регулювання, як ціна й заробітна плата, досить швидко примусять економічних суб’єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат пояснюється законом Сея, згідно з яким процес виробництва товарів створює дохід, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що процес виробництва є лише іншим вираженням процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит. Такий закон діє на різних рівнях економіки. На мікрорівні кожен підприємець формує на ринку свій попит на чужі товари такої ж величини, як і та пропозиція, яку він створив своїм товаром. Тобто його доходи від реалізації власного товару дорівнюють вартості товарів, на які він пред’являє попит. Якщо така рівність існує для кожного окремого виробника, то вона неминуча й для всього суспільного виробництва. Таким чином, стверджують прихильники класичної школи, державне регулювання економіки не потрібне.

Другий елемент класичної теорії про ринкове саморегулювання полягає в тому, що ринковий механізм здатний самостійно і досить швидко ліквідувати дисбаланс між доходами й витратами через взаємодію між товарним і грошовим ринком.

Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами та витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з класичною теорією, ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання процентної ставки під впливом попиту й пропозиції на цьому ринку. Суб’єктами грошового ринку є домашні господарства як власники заощаджених грошей і підприємці, які пред’являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається процентною ставкою. Рівноважна процентна ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов потреби в державному втручанні в економіку немає.

Класики допускають тимчасове переважання заощаджень над інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення, вважають вони, необов’язково викличе зменшення виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки крім грошового ринку велику регулюючу роль виконують ціни і заробітна плата.

Сутність третього елемента класичної теорії становить регулюючий потенціал цін і заробітної плати. Класики стверджують, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає: якщо процентна ставка не спроможна привести у відповідність заощадження домашніх господарств та інвестиції підприємців, то падіння сукупних витрат буде компенсовано пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домашні господарства тимчасово заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не призведе до тривалого скорочення реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно зменшенню цих витрат.

Згідно з класичною теорією, здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, що збільшує реальну величину сукупних витрат і відновлює сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження спричиняють зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва й зайнятості.

Зниження товарних цін, за інших незмінних умов, у свою чергу, може зменшити прибутковість виробництва товарів, а це може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу силу. Це спричинить зниження цін на ресурси, в тому числі падіння заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками змусить їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить середні витрати та відновить нормальний рівень прибутку.

Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням цін на ресурси, відновить виробництво товарів на потенційному рівні та забезпечить повну зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення будуть більш низькі товарні й ресурсові ціни.

Висновки

1. Згідно з класичною теорією, завдяки механізму процентної ставки та гнучких товарних і ресурсних цін ринок здатний автоматично підтримувати повну зайнятість у економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку.

2. Згідно з кейнсіанською теорією, ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням. При визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту.

3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання не зменшують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи уявлення про складний механізм функціонування економіки. Досвід свідчить, що сьогодні неможливо суворо дотримуватися лише кейнсіанської теорії, згідно з якою засоби фіскальної політики є головними, а гроші відіграють другорядну роль. І навпаки, буде помилкою надавати перевагу лише монетаристській теорії, за якою гроші відіграють вирішальну роль.

Світова практика свідчить, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

4. Певний сенс є в теорії економіки пропозиції, відповідно до якої ціни, зайнятість та безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією. В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом державного регулювання економіки. Тому застосовуючи фіскальні засоби з метою впливу на сукупний попит, держава не повинна залишати поза увагою сукупну пропозицію.

5. Неможливо ігнорувати також теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від реальних змін у економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони сприймають ці зміни та можуть їх передбачити.

 

 

Фіскальна політика держави

ПЛАН

1. Дискреційна фіскальна політика та її інструменти. Політика державних видатків і податкова політика.

2. Взаємозв’язок мультиплікатора державних витрат і мультиплікатора податків. Визначення мультиплікатора збалансованого бюджету.

3. Недискреційна фіскальна політика. Вмонтовані стабілізатори економіки.

4. Види та ефективність бюджетно-податкової політики. Фіскальна політика на практиці.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

 

· Автоматичний (вбудований) стабілізатор

· Від¢ємний податок на доход

· Гранична податкова ставка

· Державні видатки

· Дискреційна фіскальна політика

· Ефект витіснення

· Крива Лаффера

· Мультиплікатор автономних витрат

· Мультиплікатор відкритої економіки

· Мультиплікатор державних витрат

· Мультиплікатор збалансованого бюджету

· Мультиплікатор податків

· Недискреційна фіскальна політика

· Паушальний податок

· Податкова ставка

· Податковий “клинець”

· Податковий тягар

· Податкові пільги

· Рестрикційна фіскальна політика

· Середня податкова ставка

· Твердий курс фіскальної політики

· Фіскальна політика

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Визначіть короткострокові і довгострокові цілі фіскальної політики та її структуру.

2. Назвіть інструменти дискреційної фіскальної політики. Які закономірності відображає крива Лаффера?

3. В чому полягає суть мультиплікатора збалансованого бюджету. Як взаємодіють між собою мультиплікатор податків і мультиплікатор державних витрат?

4. Охарактеризуйте види бюджетно-податкової політики.

5. Розкрийте механізм автоматичних стабілізаторів.

6. Які проблеми здійснення фіскальної політики? Поясніть проблему ефекту витіснення.

7. Сутність недискреційної фіскальної політики.

8. Що дає більш вірне уявлення про податковий тягар: гранична податкова ставка чи середня податкова ставка? Чому?

9. У період економічного спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику. Як залежить ефективність цієї політики від рівня зайнятості (покажіть графічно)?

10. Який вид бюджетного дефіциту залежить лише від діяльності уряду у фіскальній області: структурний дефіцит або циклічний дефіцит?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бурда, Майкл, Виплош, Чарлз. Макроекономіка: Європ. Контекст/Пер. з анг.– К.:Основи, 1998 – С.76-102.

2. Дорнбуш Р., Фішер С., Макроекономіка: Перекл. з англ.–К.: Основи, 1996.– С. 186-193.

3. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: принципы проблемы и политика: В двух томах: Т.1–М.: Республика, 1992.– С.242-261.

4. Мікро-макроекономіка: Підручник /За заг. ред. С. Будаговської. – К.: Основи, 1998. – С.305-307.

5. Небава М.І. Макроекономіка. Тематичний тлумачний словник термінів. Навчальний посібник.– Вінниця: ВДТУ, 2000. – С. 69-81.

6. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – С. 170-189.

7. Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка: Перекл. з англ.–К.: Основи,1995.– С. 438-452.

8. Экономическая теория. Учебник. Под ред. А.И.Добрынина, Л.С.Тарасевича. – 3-е издание.–СПб.: Изд-во “Питер Ком”, 1999.– С. 399-415.

 

Монетарна політика

ПЛАН

1. Основні положення монетарної політики

2. Знаряддя монетарної політики

3. Цілі та завдання монетарної політики

 

Баланс центрального банку

Активи	Пасиви
+Цінні папери	+ Резерви комерційних банків

 

Баланс комерційних банків

Активи	Пасиви
- Цінні папери + Резерви

 

У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комер­ційних банків до центрального банку. Тому перед цінними папера­ми у підрозділі "Активи" балансу комерційних банків стоїть знак мінус, що означає зменшення їхньої кількості. І навпаки, перед цін­ними паперами у підрозділі "Активи" балансу центрального банку стоїть знак плюс.

Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерцій­них банків, збільшуючи їхні резерви. Тому у балансі комерційних банків перед резервами стоїть знак плюс. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність вати позики.

Якщо ж центральний банк купує цінні папери у фірм чи насе­лення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогіч­ний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви ко­мерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.

Продаж центральним банком цінних паперів комерційним бан­кам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. Центральний банк ураховує чеки і відповідно зменшує резер­ви комерційних банків. Тому зміни у балансі центрального банку і балансах комерційних банків виглядатимуть так:

Баланс центрального банку

Активи	Пасиви
- Цінні папери	- Резерви комерційних банків

 

Баланс комерційних банків

Активи	Пасиви
- Резерви + Цінні папери

 

Знак мінус перед резервами у підрозділі "Активи" комерційних банків вказує на їх зменшення; можливості до створення комерцій­ними банками грошей звужуються. Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє анало­гічний результат. Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшен­ня резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Постає запитання: що спонукає населення або комерційні банки продавати державні цінні папери або купувати їх? З теми 6 нам відо­мо, що ціна облігацій і процентна ставка перебувають у зворотній залежності. Якщо центральний банк купує державні облігації, попит на них зростатиме. Ціна облігацій також зростатиме, а процентна ставка знижуватиметься. Підвищення ціни облігацій і зниження процентної ставки спонукатимуть комерційні банки, фірми чи домогосподарства продавати їх центральному банкові. І навпаки, коли центральний банк продає державні облігації, їхня пропозиція зрос­тає, що знижує ціну облігацій і підвищує процентну ставку на них. Це стимулює комерційні банки та населення купувати державні об­лігації.

Операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції спрямовані на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впли­ви інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у націо­нальній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають "репо "). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, — як правило, менш ніж за тиждень. Операції "репо" чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резер­вів — після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньо­му рівні. Якщо центральний банк хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю ("зворотне репо"). За цих угод центральний банк продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі "аутрайт", які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цін­них паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті оста­точно змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Облікова ставка. Як нам уже відомо, процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються ко­мерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтри­мання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге — для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації "навали на банк".

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає цент­ральному банкові виписане-на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою — здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Боргове зобов'язання банку-пози-чальника є активом для центрального банку, що записується в акти­вах балансу центрального банку як позики комерційним банкам. Водночас у пасивах його балансу буде збільшено резерви комерцій­них банків. Для комерційного банку його боргове зобов'язання є пасивом і записується у його балансі як "Позика в центрального бан­ку". Оскільки позики у центрального банку не вимагають жодних обов'язкових резервів, уся сума позики є надлишковими резервами. Дисконтні позики відображаються у балансах центрального банку і комерційних банків так:

Баланс центрального банку

Активи	Пасиви
+ Позики комерційним банкам	+ Резерви комерційних банків

 

Баланс комерційних банків

Активи	Пасиви
+ Резерви	+ Позика в центрального банку

 

Отже, отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комер­ційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резер­вів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збіль­шення пропозиції грошей у національній економіці.

Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від цен­трального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, об­лікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію гро­шей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рів­нем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернатив­них джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.

Наслідки зміни облікової ставки досить невизначені для націо­нальної економіки, бо центральний банк не може точно передбачи­ти обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки. Загалом зміна облікової ставки здебільшого сигналізує про наміри централь­ного банку щодо майбутньої монетарної політики.

Норма резервування. Центральний банк може впливати на здат­ність створювати гроші, змінюючи норму резервування. Підвищення норми резервування збільшує величину обов'язкових резервів, що їх повинні зберігати банки. Інакше кажучи, надлишкові резерви переводяться в обов'язкові, що зменшує здатність комерційних бан­ків до створення грошей через надання позик. Водночас підви­щення норми резервування означає зменшення розміру грошового мультиплікатора, а це ще більшою мірою звужує пропозицію гро­шей.

Зниження норми резервування зменшує обов'язкові резерви, пе­реводячи їх у надлишкові, що збільшує здатність банків створювати гроші через надання позик. Водночас зростання розміру грошового мультиплікатора посилює цю здатність комерційних банків.

Отже, норма резервування впливає на здатність банківської систе­ми створювати гроші за двома напрямами. По-перше, вона змінює ве­личину надлишкових резервів комерційних банків. По-друге, вона змінює розмір грошового мультиплікатора.

Зміна норми резервування є дуже сильним знаряддям впливу на пропозицію грошей. Тому центральний банк використовує цей засіб порівняно рідко. Річ у тім, що підвищення цієї норми може спричи­нити раптові труднощі банків з низькими наднормативними резер­вами. Часта зміна норми резервування вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень резервів, щоб мати змогу у будь-який момент виконати підвищені резервні вимоги. Це зменшу­вало би прибутки банків, оскільки наднормативні та обов'язкові ре­зерви не приносять процента.

З усіх знарядь монетарної політики у розвинутій ринковій еко­номіці найважливішими, безперечно, є операції на відкритому ринку, які мають кілька значних переваг. По-перше, центральний банк пов­ністю контролює обсяг операцій на відкритому ринку, тоді як, на­приклад, він може заохочувати брати дисконтні позики, але не може контролювати їхній обсяг.

По-друге, операціям на відкритому ринку притаманна гнучкість. Якщо виявлено помилки у проведенні операції на відкритому рин­ку, то центральний банк може негайно змінити цю операцію на про­тилежну. Крім того, державні цінні папери можна продавати у вели­ких або малих кількостях, і вплив цього знаряддя на резерви банків буде негайним.

По-третє, операції на відкритому ринку порівняно зі зміною норми резервування працюють витонченіше. Річ у тім, що зміна норми резервування може різко позначитися на прибутках банків, тоді як операції на відкритому ринку не впливають помітно на при­бутковість банків.

 

Економічна політика держави

ПЛАН

1. Роль держави у ринковій економіці та її економічні функції.

2. Класична теорія макроекономічного регулювання.

3. Кейнсіанська теорія як теоретична основа державного регулювання економіки.

4. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання.

Роль держави в ринковій економіці та її економічні функції

Основним регулятором змішаної економіки є ринок, “невидима рука” якого регулює найважливіші параметри економічного розвитку. Ринковий механізм: 1) об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему; 2) підпорядковує виробництво суспільним потребам в форму платоспроможного попиту; 3) сприяє ефективному розподілу ресурсів (спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству); 4) сприяє розробці та впровадженню нових, найефективніших технологій; 5) виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому з товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.

Слід зазначити, що ринок не є ідеальною формою суспільного виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання ринок має певні недоліки:

Перший. Ринок не здатний протистояти економічній нестабільності (затяжний спад виробництва, високий рівень безробіття та інфляції).

Другий. Ринок не має механізмів, які здатні забезпечити людей суспільними благами (послуги державного управління, освіта, наука, культура, охорона здоров’я, оборона).

Третій. Ринок не може протистояти монополізму.

Четвертий. Ринок веде до надмірної нерівності в доходах, нерівномірного розвитку окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей.

Зазначені вище недоліки ринку можуть бути компенсовані лише з допомогою державного втручання в економіку. Тому сучасна держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання ринкової економіки через такі економічні функції:

1) визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи зі стану економіки і перспектив її розвитку;

2) розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;

3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність господарюючих суб’єктів через фінансові важелі;

4) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства захисту й стимулювання конкуренції;

5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;

6) соціальний захист громадян;

7) фінансування суспільних потреб.

Держава виконує свої економічні функції, застосовуючи різноманітні форми та засоби впливу на економіку. Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки слід виділити:

– фінансове регулювання (через систему фіскальної політики);

– грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової маси та процентної ставки);

– цінове регулювання (корекція рівня цін товарного ринку);

– структурне регулювання (через зміну галузевої структури економіки та, відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);

– соціальне регулювання (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);

– адміністративне регулювання (через застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).

Найбільше значення сьогодні має фінансове, грошово-кредитне, структурне й соціальне регулювання економіки.

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для найефективнішого функціонування ринкового механізму та мінімізації його негативних наслідків.

Слід зазначити, що в умовах ринку існують певні обмеження державного впливу на економіку. В принципі, повинні бути виключені будь-які дії держави, які розривають зв’язки в ринковому механізмі, руйнують його. Неприпустимі, зокрема, тотальне директивне планування (обов’язкове для виконання всіма суб’єктами економіки), декретування розподілу виробничих факторів і споживчих товарів (за фондами чи по талонах), всеохоплюючий державний контроль за цінами, попитом і пропозицією.

Водночас, це зовсім не означає, що держава в ринковій економіці повністю знімає із себе відповідальність, скажімо, за динаміку сукупного попиту чи цін або забороняє будь-яке планування. Навпаки, держава уважно стежить (через відповідні інститути) за рухом попиту й цін і, опираючись передусім на економічні методи регулювання, намагається уникнути інфляції чи неповної зайнятості. Вона не виключає планування, яке, однак, має індикативний (рекомендаційний) характер, виступаючи у формі національних цільових програм.

Сучасна ринкова економіка багато в чому є саморегульованою системою, тому найдоцільнішими є економічні методи державного впливу. Наприклад, такими є фінансове та грошово-кредитне регулювання. Проте це не означає, що у ринковій економіці не мають права на існування адміністративні методи регулювання (тобто вольові, командні), а тому й неекономічні, більше того, в ряді випадків така форма регулювання просто необхідна.

Можна виділити кілька основних напрямів адміністративного регулювання ринкової економіки:

1) державний контроль над монопольними ринками (антимонопольне регулювання);

2) державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва (встановлення відповідних правил і норм ринкової поведінки, забезпечення екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів);

3) забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту й соціального захисту населення (встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати та пенсій, меж робочого дня, виплати по безробіттю й інвалідності, допомога багатодітним і малозабезпеченим тощо);

4) захист національного ринку (адміністративне регулювання експорту й імпорту, встановлення митних обмежень, тарифів і квот тощо);

5) реалізація цільових програм економічного, соціального та науково-технічного розвитку;

6) забезпечення дотримування національних стандартів усіма учасниками суспільного виробництва (“екологічна чистота” та якість продукції, санітарні норми тощо). Адміністративне регулювання стало невід’ємним атрибутом ринкового механізму, воно не перешкоджає зростанню ефективності виробництва й добробуту нації.

Адміністрування небезпечне не саме по собі, воно завдає відчутної шкоди лише тоді, коли починає заміняти необхідні економічні форми регулювання. Тому, хоча без адміністративного регулювання сучасне ринкове господарство уявляється неможливим, адміністративні форми й методи державного впливу на економіку мають суворо окреслені межі та функції. Основну роль все ж виконують економічні форми й методи регулювання.

Державне регулювання національної економіки втілюється у відповідних формах економічної політики. Економічна політика пов’язана з вибором державою певних форм і методів регулювання економіки з метою забезпечення збалансованого макроекономічного розвитку та добробуту нації. Держава може обирати різні форми й методи впливу на економіку, тому економічна політика держави має різні напрями і пріоритети. Зокрема, виділяють фіскальну, монетарну, соціальну та зовнішньоекономічну політику.

Науковою основою державної економічної політики виступає економічна теорія (насамперед макроекономічна теорія). Вона формулює цілі економічної політики, найважливіші серед яких такі:

1) економічне зростання;

2) повна зайнятість;

3) економічна ефективність;

4) економічна свобода в ринкових межах;

5) справедливий розподіл доходів;

6) соціальний захист;

7) економічна рівновага;

8) відсутність інфляції;

9) екологічний захист;

10) збільшення вільного часу громадян як основи гармонійного розвитку особи;

11) оптимальний торговий і платіжний баланси країни.

Усі ці цілі загальновідомі та загальновизнані і в тій чи іншій комбінації визначають напрями економічної політики різних країн.

Проте їх реалізація має багато варіантів, що викликано двома причинами: 1) не всі цілі визначено кількісно (зокрема, економічна свобода, соціальний захист, справедливий розподіл доходів тощо), тому допускають різні трактування й різні варіанти економічної політики; 2) цілі, що мають кількісний вираз (наприклад, економічне зростання, повна зайнятість, економічна рівновага та інші), часто становлять взаємносуперечливе поєднання (скажімо, збільшення вільного часу суперечить цілі повної зайнятості, а повна зайнятість – безінфляційному розвиткові тощо).

Таким чином, будь-яка розумна економічна політика має ґрунтуватися на чіткому визначенні оптимальних пріоритетів у постановці цілей і оцінці наслідків їх реалізації. А це не можливо без перевірки відповідності обраних цільових пріоритетів положеннями економічної теорії.