Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського

суспільства

Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмис­лення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основ­ні принципи етнонаціопальної політики слід застосовува­тися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважли­віших характеристик щодо існуючих та потенційних ет­нокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, на­ціонального відродження етносів і територій на загально­українському й регіональному рівнях.

Головна мета етнорегіональної політики — забезпе­чення реалізації національних потреб, конфесійних особ­ливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціо­нальних стратегічних інтересів держави. Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації на­ціонального життя народів, збереження та розвиток на­ціональних культур, мов, традицій, про їх духовну співтворчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з силь­ним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, мож­ливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'я­занню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотво­рно впливати на збереження традицій та своєрідності ет­нічних культур.

Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інсти­тутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешка­ють в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні па­раметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового госпо­дарства, що працює на горизонтальних зв'язках та врахо­вує сезонні особливості, професійні традиції, потреби на­селення, регіону.

Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політи­ки. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політич­на система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспі­льних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосеред­ній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи держав­ного життя, а повинен бути в системі цих відносин.

Ефективна етнонаціональна політика потребує і від­повідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке пе­редбачає: розробку соціального паспорта регіону; вивчен­ня соціальної, професійної, національної структури, де­мографічної ситуації та динаміки розвитку регіону; ана­ліз структури політичних сил, мети політики й поведін­ки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів; вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп на­ціональної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону; вивчення динаміки соціальної й полі­тичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки; узгодження конфліктних альтернатив політич­ного й економічного розвитку регіонів.

Національне відродження передбачає: відновлення споконвічне притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей; гуманізацію і демок­ратизацію міжетнічних відносин, попередження етнона-ціональних конфліктів; збереження територіальної ціліс­ності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань; етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спіль­ності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів. При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агреси­вності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національ­ної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних ціннос­тей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.

Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої дер­жави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською зем­лею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримуєть­ся принципу множинності — підтримки й розвитку етні­чної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдно­сті та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.

Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це пи­тання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважа­ючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національно­го буття українського етносу потребують спеціальної дер­жавної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність україн­ців, держава покликана гарантувати рівні права усім гро­мадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.

Українська держава виходить із того, що в поліетніч-ному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:

— конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя не­залежно від їхньої національності;

— визнання національних прав особи невід'ємною ча­стиною прав людини та громадянина, її основних свобод;

— дотримання балансу загальнонаціональних, регіо­нальних та етнічних інтересів;

— забезпечення прав осіб, що належать до національ­них меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мо­ви і традицій;

— відновлення прав депортованих етносів, не допус­каючи при цьому нових дискримінаційних утисків за на­ціонально-культурними ознаками;

— створення атмосфери взаєморозуміння та терпимо­сті, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;

— розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, від­мови від застосування сили, крім адекватних дій при за­грозі масового порушення прав людини та окремих етніч­них спільнот;

— використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.

Реалізація цих принципів передбачає, що запрова­дження у дію одного із них не повинно призводити до по­рушення інших і потребує: створення відповідних закон­них (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ра­ди Європи, що визначають права людини, права націо­нальних меншин; співробітництва з міжнародними орга­нізаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситу­ації міжетнічних відносин в Україні.

Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водно­час усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну ціліс­ність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релі­гійну самобутність один одного. Поліетнічний склад населення України спонукає дер­жаву до пошуку відповідного механізму її функціону­вання, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка україн­цями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням циві­лізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національ­на більшість, вони повинні усвідомлювати відповідаль­ність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демо­кратичної, соціальної, правової держави актом гуманіз­му та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з те­риторії України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму, Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної ре­абілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місце­вості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і за­конні інтереси громадян, які нині проживають у цих мі­сцевостях.

Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етні­чних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відро­дження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.

Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпе­ченні процесу переселення (компенсації за проїзд, зали­шене житло, перевезення багажу, облаштування на ново­му місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, гро­мадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнарод­них організацій та фондів.

Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кор­доном, для їхньої участі в політичному, соціально-еконо­мічному й духовному розвитку країни. Політика Украї­ни щодо осіб українського походження, які є громадяна­ми інших держав і з точки зору міжнародного права роз­глядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтоварист­вом згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також вла­сним. До основоположних міжнародно-правових доку­ментів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права й факультативний протокол до нього, Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мо­вних меншин та інші документи.

Відповідно до принципів міжнародного співробітниц­тва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної мен­шини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотриму­ючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб анало­гічно були захищені права зарубіжних українців у краї­нах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інте­грованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлен­ня атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.

Діяльність України у формуванні міжнародно-право­вого механізму співробітництва із зарубіжними україн­цями передбачає:

— внесення до міжнародно-правових документів по­ложень про всебічну підтримку українців у країнах їх­нього розселення;

— сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські ус­танови; — укладання двосторонніх угод, розробка та реалі­зація двосторонніх програм забезпечення потреб націо­нальних меншин України та країн-партнерів;

— участь у міжнародних переговорах та консультаці­ях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;

— використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформа­цію з питань дискримінації в міжнародні організації;

— звернення до міжнародних механізмів врегулюван­ня конфліктів, коли національні механізми правового за­хисту в державі проживання українців упереджені та по-літизовані;

— сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном;

— заохочення прикордонної співпраці.

Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними укра­їнцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні ду­ховними здобутками. Втілення цих засад у життя сприя­тиме створенню українських навчальних закладів, цент­рів української культури й мистецтва, забезпеченню по­треб в українських книгах, підручниках, періодиці.

Українська держава виходить з того, що правові про­цедури та політичні методи, що ґрунтуються на принци­пах і нормах міжнародного права, є надійними механіз­мами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національнос­тей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення ет­нічної багатоманітності на джерело позитивного взаємо­впливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.

Запитання. Завдання

1. Визначте основні політичні проблеми національного питання в сучасній Україні.

2. Сформулюйте пріоритетні напрями національної політики в Україні на сучасному етапі й на ближчу перспективу.

які

3. Якими є мета І завдання національної політики в Україні?

4. Який механізм управління національними відносинами шляхи його вдосконалення?

5. У чому полягає державний захист прав та Інтересів національ­них меншин?

Теми рефератів

1. Проблеми перехідного розвитку України в етнонацюнальній сфері.

2. Етнонацюнальна політика як засіб духовно-морального вдос­коналення українського суспільства.

3. Політико-правове забезпечення національного етнічного від­родження України.

4. Проблеми І перспективи співвідношення прав громадянина на­ції та держави в сучасній Україні.

Література

Абашидзе А. X. Защита прав меньшинств по международному и внутриго­сударственному праву. — М., 1996.

Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. — К., 1997.

Етнополітичні конфлікти у постготалітарному просторі. — К., 1999.

Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітолопчний аналіз) — К., 1998.

Лісовий В. С. Культура — Ідеологія — політика. — К., 1997.

Медведчук В. Сучасна українська національна Ідея І питання державо­творення. — К., 1997.

Римаренко Ю. І. Національний розвій України. — К., 1994.

Римаренко Ю. Картунов О., Курас І. Нація І держава. Теоретико-методо-логічний аспект. — К., 1998.

Свідзинський А. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні // Розбудова держави. — 1997. — №10

Україна XX ст. Проблеми національного відродження: Збірник наукових праць. — К., 1993.

Шелест Д. С., Юрченко М. М. ПолІтико-правовІ основи етнодержавотво-рення в Україні. — Одеса, 1999

Шморгун О. Україна, шлях відродження (економіка, політика, культура). — К., 1994.