Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький

Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.

Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції пере­творилося на справжню трагедію. Після безуспішної по­їздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі сувереніте­ту України, він опинився під нещадною критикою еміг­рантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Вин­ниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Вин­ниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав уні­кальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволен­ня», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Укра­їну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде за­хищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і те­пер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зве­ться «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціаль­но-політичним прагненням. «Треба, — продовжує пись­менник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка на­ції, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а ба­жає, тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, ба­жає творити тут на чужині кадри, які мають стати в при­годі Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього поста­ють головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-держав­ну ідею.

Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв'язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилеж­них соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усьо­го людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціа­лізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викла­дає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспі­льно-політичного розвитку — в самій людині. А щоб зро­бити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини — психіку, душу, мо­раль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунту­валася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, право­вої, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспекти­ви розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відно­син. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збі­гаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Са­харов та ін.).

У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну дум­ку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії укра­їнської політичної думки з другої половини XIX ст. до се­редини 80-х років XX ст.

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, не­повторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведін­ки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав орга­нічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної, і східної — християнсь­ко-духовної. Розглядаючи особливості національного ста­новлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характе­рною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія по­літичної свідомості й елітарної культури. А відсутність іс­торично сформованої вищої еліти утруднює побудову на­ціональної держави. На його думку, процес націотворен-ня, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотвор-чим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав, що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через на­ціональне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політоло­гом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викли­кав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на об­лудних принципах типу ленінського гасла про «самовиз­начення надій аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Ли­сяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — органі­заційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка іс­нує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політи-ко-соціальні зміни засобами насильства. Але для демо­кратії притаманне те, що вона обмежує застосування на­сильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що ви­ключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського емігра­ційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середови­щі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проб­лем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демокра­тичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.

У середині 60-х років він дійшов висновку про зане­пад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріо­тичні кола повернулися до стану «аполітичного культур­ництва». Так виникла ідея написати заяву від американ­ської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною про­грамою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написа­но упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимо­ги: встановити право громадянства УРСР окремо від все­союзного громадянства; налагодити дипломатичні відно­сини між Українською РСР і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських грома­дян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіцій­ною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухва­лювати незалежні рішення в політичних справах; нада­ти українській мові права державної мови в Українській РСР; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні україн­ської історії та культури; легалізувати Українську авто­кефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радян­ському Союзі тощо.

Попри те, що «Заява» викликала протести серед емі­граційного національно-патріотичного «істеблішменту» (англ, establishment — засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважли­вішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Руд­ницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного укра­їнського суспільства і культурного життя за розпорошен­ня українських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщи­ни,— писав І. Лисяк-Рудницький,— здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, скла­даючи раз у раз докази нашої живучести, ми подаємо ве­лику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української спра­ви». Друге завдання — заповнення прогалин «в культур­ному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви сві­жого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».

Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років XX ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Від­новилась вона через кілька десятиліть, під час хрущов-ської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістдесятники».

Дисиденти (лат. dissidens, dissident'® — незгідний, від dissidere — не погоджуватися, розходитися) — інакомислячі особи, які виступа­ють проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Термін увійшов у сучасну суспільно-політичну і пра­вову лексику з історії релігії. У середні віки цим словом у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-х ро­ків XX ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмо­сфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

У післясталінський період дисиденти першими пору­шили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського наро­ду на незалежне існування на своїй землі. Серед шістде­сятників були письменники, журналісти, історики, пси­хологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'янен-ко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.

Однією з основних форм організованого протесту в 60—80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук'яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращен­ня матеріального і політичного становища громадян рес­публіки України необхідно вийти зі складу СРСР на під­ставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну дер­жаву». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, пере­важно культурологічні, групи — «Об'єднана партія визво­лення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», — які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. під­писав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей (за­сновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Деклара­ції, проголошеній групою, ставились такі завдання: озна­йомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 p.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представ­ників зарубіжної преси та ін.

Специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого бу­ло поширення різноманітних матеріалів — від рукопис­них журналів до релігійне-духовних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-х років поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими забороне­них конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули вільного виїзду за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої зем­лі, та ін.

Поширеною формою протесту були на той час відкри­ті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.

Дисидентські твори зробили суттєвий внесок у загаль­ний розвиток української суспільно-політичної думки. «За умов накинутої одностайності, — пише І. Лисяк-Ру-дницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за по­казник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку Укра­їни в разі послаблення репресій». Важливим аспектом мислення дисидентів, які становили рух протесту в Укра­їні 60—70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об'єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисни­ками». У своїй творчій і практичній діяльності вони про­тистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи від­критого суспільства, демократії, гласності, ненасильни­цькі форми захисту прав людини та ідеали правової дер­жави і громадянського суспільства, самоцінності особис­тості.

Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років, мала, звичайно, й слабкі сторони. Вона була переважно «письменницькою», емоційною, їй нерідко бракувало філософської виваженості.

З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне зна­чення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабі­літовані й поновлені в громадянських правах.

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну нау­ку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догма­тичне вчення, як «науковий комунізм». Критично-аналі­тична його функція була притлумлена виправдаль-нозахисною, а методологічно-концептуальні засади зде­формовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані ста­рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові уста­нови. Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.

Український соціологічний інститут у Відні (УСІ).

Перший науковий український заклад в еміграції. Засно­ваний наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основ­ним місцем його наукової діяльності впродовж перебу­вання за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лек­ційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснував­ши до 1922 p., інститут підготував і видав друком моно­графію М. Грушевського «Початки громадянства (генети­чна соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на дер­жаву і націю, а також «З починів українського соціаліс­тичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціа­лістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгомано-ва, С. Подолинського. Видавав також монографії співро­бітників інституту.

Український вільний університет (УВУ). Науко­во-педагогічний та видавничий український заклад, засно­ваний у січні 1921 р. у Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б). Функціонував як філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галу­зі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української істо­рії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко.

Східно-Європейський дослідний інститут їм. В. Липинського. Діє з 1963 р. у Філадельфії (СІЛА). Тут збері­гають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'я­зані з новітньою історією України.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні по­літологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, на­лежать:

Інститут держави і права їм. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджу­ється широке коло правових, політичних та міжнарод­них проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової дер­жави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напрями наукових досліджень — теоретичні й прикладні пробле­ми формування України як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави; правова сис­тема України; роль закону в регулюванні суспільних від­носин, ефективності реалізації чинного законодавства; іс­торія розвитку політико-правових інститутів в Україні; політологічні аспекти державно-правового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здій­снює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення реко­мендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і по­літичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіж­них країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науково-дослідницька установа, утворе­на 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності — дослі­дження закономірностей політичного розвитку та етнона­ціональних процесів. У структурі інституту діють відді­ли етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також науко­ві центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціо­нальних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН). Доб­ровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядуван­ня з метою сприяння розвитку політичної науки, науко­вим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.

Утвердженню політичної науки в українському сус­пільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє систе­ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на утвердження політичних знань у молодіж­ному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в су­спільстві цивілізованих норм і методів здійснення полі­тичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політо-логів-викладачів, науковців і професійних політиків за­гальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв'язків із світовими політологічними центра­ми і школами; формування в людей високого рівня полі­тичної та правової культури.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасно­му етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукра­їнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викла­дання політології.

Запитання. Завдання

1. Назвіть і охарактеризуйте політичні течи в інших країнах, ана­логічні українському націонал-комунізмові.

2. Зробіть порівняльний політологічний аналіз основних Ідей бро­шури С. Мазлаха І В. Шахрая «До хвилі» та суспільно-політичних думок, висловлених у художніх І публіцистичних творах М. Хвильового.

3. Проаналізуйте сучасні науково-публіцистичні праці, присвячені Д. Донцову, і визначте ставлення до його ідейно-полІтичноІ спадщини різних наукових кіл і політичних угруповань.

4. Проілюструйте на прикладах із сучасного політичного життя України доцільність критики В. Липинським демократії як держав­но-політичного устрою і дайте із сучасної точки зору політологічну оцін­ку його монархічно-консервативній концепції та політологічним ідеям.

5. Ознайомившись із працею В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення», дайте їй політичну оцінку з погляду сьогодення.

6. Проілюструйте характеристику І. Лисяком-Рудницьким україн­ського народу як народу «недержавного».

7. Прочитайте поему «Хрест» Миколи Руденка І вичленіть сформу­льовані в ній політичні проблеми

8. Охарактеризуйте діяльність найвідоміших політологічних цент­рів сучасної України.

Теми рефератів

1. Розвиток і особливості нацюнал-комунізму в Україні.

2. Роль українських шістдесятників у формуванні сучасної політич­ної' науки в Україні.

3. Політична думка української еміграції XX ст.

4. Політична наука в сучасній Україні, суспільно-політичне значен­ня і головні тенденції розвитку.

Література

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

Гусев В., Лозинська Л. Філософські роздуми В Винниченка¹ проблеми аналізу й самоозначення // Політологічні читання. — 1992. — № 3.

Касьянов Г. Шістдесятники Дисиденти Неформали. Знайомі незнайомці // Віче — 1994. — № 10

Коваленко А. Українська політологія проблеми та труднощі періоду ста­новлення // Сучасність — 1994. — № 10

Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // Політологічні читання — 1992 — № 1

Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції «Ідеологія та Ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні». — К., 1993.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе у 2-х т — К, 1994.

Мазлах С., Шахрай В. Розділи з книги «До хвилі (що діється на Вкраїні і з Україною?)» // Політологічні читання. — 1993 — № 3.

Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання — 1992 — № 1

Політологія в Україні стан та перспективи розвитку Збірник наукових до­повідей І статей — К., 2000.

Потульницький В. А. Політична доктрина В Липинського // Український Історичний журнал — 1992 — № 9.

Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як Історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994.