Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація пове­дінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: полі­тичні відносини; політична організація суспільства (дер­жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єд­нання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждер­жавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійс­нення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між полі­тичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організа­ція суспільства, охоплюючи його стабільні політичні ор­ганізації та установи, які здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні організації (дер­жава, політичні партії, політичні рухи); політизовані ор­ганізації (народні рухи, профспілки); неполітичні органі­зації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду­чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його еконо­мічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між держа­вою та громадянським суспільством здійснюють полі­тичні партії — певні групи людей, яких єднають спіль­ні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є до­сягнення державної влади; оволодіння апаратом управ­ління для реалізації соціальних інтересів, які вони пред­ставляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації су­спільства.

Трудові колективи створені для виконання виробни­чих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економі­чні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цьо­го він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства ві­діграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й за­хист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професій­них, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єд­нань має статут із чітко визначеними завданнями в ме­жах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і само­стійним елементом політичної системи суспільства і в де­мократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поши­ренням інформації. Вони впливають на регулятивно-уп­равлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені полі­тичні й правові норми. Засоби масової інформації нама­гаються звільнитися з-під державного й політичного дик­тату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у ви­кладі масової інформації.

Політичні принципи й норми, їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодав­чих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й не дозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони форму­ються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку­ментах, правових нормах, як частина суспільної свідомо­сті, а політична культура як сукупність уявлень про різ­ні аспекти політичного життя (див. розділ 4, тема 4.1).

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці­лей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка пе­редбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки систе­ми влади, політичної системи загалом.

Функції й типологія політичних систем

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

— вироблення політичного курсу держави та визна­чення цілей і завдань розвитку суспільства;

— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

— координація окремих елементів суспільства;

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконен­ня політичної системи, на досягнення в її межах взаєм­ної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до полі­тичної діяльності суспільства);

— артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядку­вання інтересів і потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкос­ті розвитку суспільної системи загалом).

Функціонування політичної системи зумовлене наяв­ністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристотель, запропо­нувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, ари­стократія — олігархія, політія — демократія. Значно піз­ніше, коли політична система почала набувати структур­них рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспі­льства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалі­стична системи. У сучасній західній політичній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога ЯС. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних си­стем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (ко­муністичні) системи, традиційні (збереження наявних со­ціальних відносин), популістські (властиві країнам тре­тього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціона­лізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуа­лізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустрі­альну, (передбачає поєднання різних політичних куль­тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократич­ного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізо­ваність). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В осно­ву типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер по­літичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталіта­ризм); форми державно-адміністративного устрою (уні­тарна держава, федерація, конфедерація); співвідно­шення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особ­ливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте взаємозв'язок чинників стабілізації та дестабі­лізації політичних систем.

2. Як співвідносяться і взаємодіють держава, політична система і громадянське суспільство?

3. Порівняйте умови функціонування політичних інститутів за різ­них типів політичних систем.

4. Заповніть порівняльну таблицю основних типів політичної сис­теми сучасності: № п/п	Тип політичної системи	Основні структурні елементи	Ступінь відкритості системи та характер системних зв'язків	Стаблільність політичної системи, частота зміни правлячих режимів
1.
2.

5. Які чинники впливають на формування політичної системи в су­часній Україні?

Теми рефератів

1. Провідні наукові підходи до осмислення сутності політичних си­стем сучасності.

2. Типи політичних систем у посткомуністичних країнах: порівня­льний аналіз.

3. Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах пере­хідного типу.

Література

Андреев С. С. Политические системы и политическая организация // Со­циально-политический журнал. — 1992. — № 1.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. — 1993. — № 1.

Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. — М., 1996.

Белов Г. А. Политическая система // Кентавр. — 1995. — №2.

Белов Г. А. Функция политической системы // Кентавр. — 1995. — №3.

Марченко М. Н. Механизмы адаптации политической системы современ­ного Запада // Советское государство и право. — 1991.—№ 11.

Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-полити­ческий журнал. — 1992. — № 8.

Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в пере­хідних суспільствах // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полити­ческие науки. — 1991. — № 5.

Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного об­щества: индикаторы эффективности // Государство и право. — 1992. — № 5.

Шабров О. Ф. Политическая система: демократия и управление общест­вом // Государство и право. — 1994. — № 5.

Якушик В. М. Політична система і політичний режим // Політична думка. — 1993. — № 1.

 

Політична система України

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює спосо-би.реалізацїї влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні краї­ни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-полі­тичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демокра­тичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етал перехідного періо­ду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи­чних процесів, політичного та економічного облаштуван­ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, по­вноцінної та цивілізованої країни з політичною та еконо­мічною визначеністю. Але цей процес відбувається скла­дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич­ній, економічній, соціальній та духовній сфері. Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюєть­ся апатія людей до діяльності владних структур: сподіван­ня на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправда­лися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведе­ні в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стра­тегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним струк­турам, мафії, 37,2% — «приватному капіталу». І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес форму­вання ринкової системи в Україні розпочався за відсутнос­ті зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економіч­них суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управ­ління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промисло­вого і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд дол. На йо­го обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідні­стю подолання потворних явищ адміністративної систе­ми, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих влад­них структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадян­ськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння перева­жної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фі­зичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насам­перед науково-технічні та висококваліфіковані працівни­ки, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Де­структивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, на­ростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збіднін­ня інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно пе­ред суспільством постало питання, якою має бути політи-ко-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не про­сто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українсько­го народу за збереження власної етнокультурної ідентич­ності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктри­ні державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріори­тет у державотворенні має належати громадянсько-пра­вовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне грома­дянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове бу­дівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необ- хідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її за­конів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю насе­лення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, по­трібна політична нація, до якої в Україні належать укра­їнці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної на­ції можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.