Етичне тлумачення політики: наукові критерії та вітчизняна

Традиція

Політична етика (грец. ethika, від ethos — звичай, характер) — га­лузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політи­ки і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів полі­тичної діяльності (У вузькому розумінні).

Політична етика у широкому розумінні піддає крити­чному аналізу функціонуючу моральну свідомість учас­ників політичного процесу і виявляє міру відповідності її наявним політичним і моральним відносинам. У вузькому розумінні проблема політичної етики пов'язана з тим, що державні діячі та політики мусять зіставляти свої вчинки не тільки з положеннями Конституції і чинного законо­давства, а й з моральними принципами і нормами. При цьому етичний кодекс, яким вони керуються, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкрети­зує її вимоги відповідно до специфіки політичної діяльно­сті, неординарних обов'язків і повноважень, покладених на депутатів, урядовців, службовців державних установ. Формування політичної етики може ґрунтуватися і на етиці політичної гри, організації, менеджменту тощо.

Щоб зрозуміти етику політичної діяльності, слід бра­ти до уваги не її окремі, суто моральні чи суто політичні мотиви, а ті інтегральні ціннісні установки, які вини­кають внаслідок тісної взаємодії політичного і морально­го чинників. Так, у 90-ті роки XX ст. в Україні динамі­чно розвивалася інституціональна демократія, але за від­сутності уваги до інституціональної етики.

Досвід модернізації країн третього світу свідчить, що інституціональні реформи, навіть якщо вони і підкріпле­ні певним політичним ідеалом та національною ідеєю у суспільстві, але не забезпечені відповідним етичним про­гресом, часто приречені на провал. Наприклад, модель президентської демократії в США виявилася ефективним політичним інструментом, за допомогою якого за декіль­ка сторіч було створено потужну світову державу, але та ж модель у країнах Латинської Америки породила війсь­кові диктатури та затяжні внутрішні кризи країн.

Політична етика народжується в суперечностях між політикою і мораллю, її науковою основою є нормативні теорії моралі, що обґрунтовують уявлення про те, якою повинна бути політична поведінка за певних умов. Полі­тична етика охоплює моральні аспекти політичних рі­шень, типи, засоби і форми їхньої реалізації. Вона займа­ється такими нормами політики, як принципи справедли­вого соціального устрою, критерії легітимного правління, співвідношення прав, обов'язків керівників і громадян, проблеми справедливості у відносинах між державами то­що. Відповідно до сфери політичної етики відносять тео­рії соціальної справедливості, легітимного правління, справедливих війн, оптимального використання влади правлячими колами. До етичної проблематики політики належать і питання обґрунтування системи базових цін­ностей суспільства, формування соціального порядку, що відповідає цим ціннісним уявленням; питання інституціо-нальних відносин, відносин соціальних груп і рухів, від­носин між суспільством і особистістю, взаємин між окре­мими громадянами щодо відстоювання власних політич­них поглядів тощо. Суб'єктами політичної етики є учас­ники політичного процесу (партії, рухи, особистості).

Будучи важливим елементом політичної культури, політична етика створює механізм суспільної довіри, а тому забезпечує стабільне функціонування соціальної си­стеми, перешкоджає виникненню протиріч, спроможних руйнувати систему зсередини, якщо політична етика і політична система узгоджуються між собою. Але неодно­разово політична етика зазнавала глибоких деформацій, вироджуючись у політичну ідеологію, наприклад, марк­сизм, націонал-соціалізм. Демократизація в країнах За­ходу була не тільки результатом економічного і техноло­гічного розвитку, а й складним етичним процесом, який пройшов через глибоку кризу традиційної ціннісної сві­домості. Як свідчить перебіг подій, суспільства, які не справилися з етичним завданням прийняття нової куль­турно-технологічної ситуації і подолання віджилих норм, опинилися в XX ст. в лещатах тоталітаризму.

Тому, прогнозуючи політичні процеси в Україні в XXI ст., слід обов'язково враховувати моральний вимір проблеми — співвідношення політичних засобів, які бу­дуть задіяні політичною етикою. За багатьма оцінками, нинішня криза в Україні є насамперед моральною кри­зою, наслідком недостатньо розвинутої політико-етичної свідомості. Певною мірою такий її стан спричинений іс­торичними умовами, в яких визрівала політична етика. Від своїх початків політична етика українського народу виявляла толерантне ставлення до різноманітних форм політичних інститутів і базувалася на суто демократич­них засадах. Здавна суспільна свідомість сприймала певний політико-етичний порядок з властивою йому на­явністю змішаних політичних інститутів, що тепер ото­тожнюється з політичним ідеалом поділу влади. Наприк­лад, своєрідним політико-етичним порядком була три­єдина схема поєднання різноманітних форм влади. У Київській Русі в кожному окремому князівстві існувала етико-політична схема: князі—бояри—віче, тобто монар­хічний, аристократичний і демократичний елементи. Тривалий час південноруські землі були підвладні або ор­динським, або західноєвропейським володарям, що стри­мувало розвиток етико-політичної системи. А Запорозька Січ, яку К. Маркс називав «першою християнською рес­публікою» із її «чистою» демократією є певним зразком політико-етичної поведінки. Наприклад, особа, яку оби­рали гетьманом або отаманом перед військовим походом мусила двічі відмовлятися від виявленої честі й погоджу­валася лише на третій раз після запрошення з тривали­ми вмовляннями, ритуальною лайкою й погрозами. Це­ремонія виборів закінчувалася покладенням старими ко­заками на голову обраного жмені землі. Це символізува­ло вірність обраного товариству. За словами Івана Огієнка, «все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь державний наш лад, — все це повсякчасно було демокра­тичним. Стан прислуги у нашого старого панства ніколи не був пригнобленим — вона завше була вільною і рівною всім... Всі міста на Вкраїні — за старих часів мали пов­не самоврядування: всі урядовці, всі чиновники були ви­борними, вибирались з самих городян і завше одповідали тій громаді, що їх поставила».

Важливою була і роль церкви в житті тогочасного українського суспільства, в діяльності якої теж простежу­валися демократичні традиції, що є суттєвою характерис­тикою політичної культури: «Митрополита у нас завше вибирали вільними голосами, а патріарх Константино­польський тільки благословляв його. На Вкраїні в церков­нім житті скрізь було тоді виборне начало: вільними голо­сами вибирали священиків, епіскопів, архімандритів, ігу­менів і навіть митрополитів» (І. Огієнко). Отже, очевид­ним є той факт, що простий народ України мав виборчі права, певний політичний досвід і певну політичну етику.

Проте, позбавляючи народ голосу, автономії, ініціати­ви, російське самодержавство планомірно здійснювало політику ослаблення етичної свідомості, що зміцнювало власну владу, але перешкоджало інтелектуальному роз­витку як російського, так і українського народів. «Під упливом соціально-економічних, політичних, культур­них умов життя в Російській імперії, — зазначає В. Бебик, — через упровадження московського державного уст­рою та скасування (по 110 роках після договору 1654 ро­ку) української автономії демократичні цінності україн­ського суспільства поступово «вимиваються» соціально-по­літичними й психологічними установками російської, а по суті східної (або азіатської) політичної культури».

Етика самодержавства була нічим іншим, як спро­бою зосередження політичної етики «в одних руках» і, відповідно, звільнення від неї народу. А хто не несе відповідальності, той, як відомо, опиняється поза етични­ми відносинами. Жовтневий переворот 1917 р. став своє­рідним судом над нормами політичної етики. Цей «суд» існував у тому сенсі, що практично були відкинуті всі колишні ідеали, а імперативом був висунутий ідеал комуністичний, що «звільнив» від загальнолюдських етичних норм не одне покоління людей, остаточно змі­нивши їх етико-політичний світогляд. Українську ари­стократію як головного «генетичного» носія етичних цінностей нації було в основі своїй знищено. А за слова­ми відомого іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, розкладання аристократії рівнозначне розпаду суспіль­ства. Відсутність «кращих» і є фатальною безхребетніс­тю нації, що призводить до її розчленовування, соціаль­ного хаосу, бо справжній аристократизм духу є цілісним складом душі, у якій присутні незмінні й обов'язкові етичні якості, що стали в процесі історії людства певни­ми усталеними сполученнями.

Нова ж політична еліта «від народу» була позбавлена морально-етичних понять. У більшовицькому сенсі «кла­сова мораль» виявилася лише завуальованою спробою позбавити політику етичного виміру. Свої політичні про­блеми вона вирішувала знищенням супротивників. На­приклад, яскравим феноменом у процесі утвердження но­вого політичного ідеалу після жовтневого перевороту 1917 р. став етичний і правовий нігілізм, за яким право вважалося неповноцінною формою регулювання соціаль­ного життя, відживаючим інститутом, що лише на пев­ний час і в силу необхідності був запозичений у старих експлуататорських класів. Правові норми заперечували­ся цілком, а захист особистої незалежності — громадян­ської, трудової, майнової, творчої — вважався несуттє­вим. Поширення отримав соціальний і політичний па­терналізм (розуміння «батьківського» піклування над усіма сторонами суспільного життя), покликаний здійс­нювати авторитарне, а нерідко й примусове піклування про трудящих.

Етико-правовий нігілізм відсвяткував свій перший тріумф 5 січня 1918 p., коли було розігнано Установчі збори. Саме в цей період була закладена підпорядкова­ність законів ідеалові «майбутнього щастя всього людства». І ніби поза увагою залишився той факт, що в ім'я створеного ідеалу було втрачене усвідомлення цін­ності окремого людського життя, виробилися навички лише військово-терористичного способу вирішення будь- яких нагальних проблем, що збереглися на довгі роки. Із знищенням політичної еліти, яка концентрувала у своїй свідомості всю політичну етику, країна була приреченою на десятиліття політичної жорстокості. Усе, що було до­роге нації, піддавалося насильству. Руйнувалася непо­рушність моральних засад — цінностей, які за будь-яких обставин мали залишатися недоторканними. Політична свідомість стала насиченою деструктивним змістом, ра­дикалізмом, цинізмом.

Політична етика за радянських часів базувалася на етиці партійної номенклатури, яка була зацікавлена, з одного боку, в індиферентизації (збайдужінні) політико-моральної свідомості населення, а з іншого — нагнітала ідеологічний психоз, пов'язаний з так званою класовою боротьбою, протистоянням двох політичних систем, з «ідеологічними диверсіями загниваючого капіталізму проти прогресивного світу». КПРС виробила свою внут­рішню партійну етику, засновану на регламентативних принципах. Наприклад, у Петербурзі часів Жданова, крім статутних норм, існували різноманітні етичні ко­декси поведінки членів партії: їм заборонялося купувати дорогі речі й нерухомість; працівник партапарату не мав права ходити до ресторану тощо.

Німецько-радянська війна значно змінила суспільну свідомість і водночас основи політичної етики. Реаліза­цію тогочасних ідеалів щиро пов'язували з особистістю Й. Сталіна, а потім М. Хрущова. Проте викриття «куль­ту особи» Сталіна, певна зміна політичного режиму вбік демократизму істотно не розхитали основ політичної етики тоталітарного суспільства. З іншого боку, за часів Хрущова з'явилися нові елементи у політичній етиці. Так, сам Хрущов втручався в карні процеси. За період його перебування при владі у Кримінальному Кодексі СРСР з'явилося багато статей, що передбачали страту.

У судово-правовій практиці 60—70-х років намітила­ся й інша небезпека, пов'язана з одним із постулатів етичного і правового нігілізму. Утопічне уявлення про безпосередню близькість комунізму, що проникло в багато програмних документів тих років, давало підстави припускати, що суспільство впритул підійшло до періоду «відмирання права» і цей процес можна форсувати шляхом заміни покарання судом морально-виховними санкціями партійних і громадських організацій. Примі­ром, значного поширення набула практика передачі об­винувачуваного «на поруки трудовому колективу». Було встановлене правило, «гідно з яким деякі справи, що не становили «серйозної суспільної небезпеки», взагалі не передавалися до суду. Злочинці, які мали «високі зв'язки», потрапляли під захист і так званого «телефон­ного права».

Етичний і правовий нігілізм виявлявся не тільки в теоретичних міркуваннях. Він істотно деформував і мову. Наприклад, слово «буржуазне» поєднувалось із словом «право» як негативний епітет. Це ж стосується і таких понять, як «парламентаризм», «юридична особа», «формальна рівність». Навіть слово «особистість» набу­ло негативного відтінку, а слово «маса» — величезної значущості. Воно зрослося із словами «народна», «трудо­ва», «революційна» і практично втратило споконвічне за­кладений у нього соціально-критичний зміст. Кожний, хто в 60-х роках XX ст. виявляв національний патріо­тизм, активність у суспільному житті, був підданий репресіям. Посилився ідеологічний наступ проти «іде­алізації минулого українського народу». Вважалося неетичним вживання епітетів «український», «козаць­кий», словосполучення «Запорозька Січ» тощо.

Уже після падіння влади КПРС номенклатура все ще залишалася головним носієм етико-політичної свідомос­ті. З цього погляду «безкровні» революції, що в багатьох постсоціалістичних країнах зберегли партійні еліти при владі, забезпечили певну спадкоємність у сфері політич­ної етики. Проте нові потрясіння, навіть якщо вони сприяли видужанню соціальної системи, не зміцнювали політичної етики.

Політика і мораль в умовах реформування українського суспільства

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тен­денція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історич­ної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблен­ня традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колек­тивізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенден­цію до певної деідеологізації. Політична культура сучас­ної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляєть­ся і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвит­ку їх не влаштовує. Цей феномен пов'язаний з амбівален­тною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостері­гається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільс­тва зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнту­ються на європейські стандарти, то на сході більшою по­пулярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до захід­них, то спосіб життя ближче до східного. Україна завж­ди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, прі­оритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними га­рантіями, переважанням традиціоналізму над динаміз­мом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічно­го утримання засуджених повинен вишукувати началь­ник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна по­літика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній ети­ці можна знайти чимало «азіатських» слідів — авторик-ратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв'язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політич­ної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між «бажаним і дійсним». Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за власними принципами, узгодити своє ба­жання із соціальним порядком. Явища такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова «про остаточну побудову комунізму». Простежуються во­ни і в теперішній українській історії. Так, прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про завершення початкового етапу становлення демокра­тичної, соціальної, правової держави і про початок пере­ходу до наступного періоду — «втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні». Та через деякий час з новою гостротою постала супереч­ність між продекларованими нормами, реальною можли­вістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться насамперед про тричленну вербальну конструкцію: «демократична, соціальна, правова держава», яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної реакції у зв'язку із невірою в по­літичні ідеали, що їх висуває влада, і в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст., почат­ку XXI ст., схоже, відбуваються «поза народною душею».

Інша етична колізія, пов'язана з поняттями «ми» і «вони», утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі. «Ми» — це ті, хто не має влади, вважає себе «простим народом», і «вони» — ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст полі­тичної моралі «ми» відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю; «вони» — таємному, нео­фіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але як­що велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і правового контролю, це свідчить про не­адекватність соціальної системи суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може компенсува­тися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу політичної моралі, руйнації соціальної сис- теми. Факти аморальності представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для широких верств населення, що виражається у відхиленні від опо­даткування, від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співро­бітництві правоохоронних органів із тіньовими структу­рами тощо. Доки така практика визнаватиметься насе­ленням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування політичної етики, пов'язана із зростан­ням претензій громадян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям гро­мадян, прагне відтиснути від політики маси людей, на­магаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються загальні форми участі грома­дян у політиці: вибори, референдуми, інші політичні ак­ції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери. Квазіполітика охоплює всю сферу зв'язків держа­ви з суспільством, всі типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критерія­ми. Люди не аналізують того, що політичні форми соці­ального буття витворені ще до їхнього народження, існу­ють поза волею і свідомістю індивідів. Індивід може ли­ше вибирати, керуючись щодо них своїм політичним іде­алом (якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів. Зви­чайно, свою частку влади він може одержати і не поділя­ючи політики правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного поряд­ку. До влади приходить багато випадкових людей, а по­літична етика передбачає наявність моральних переко­нань і відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних політиків, які повинні виходити не з кон'юнктурних міркувань, а мислити державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностя­ми та нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому мо­ральна культура політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й виняткову повагу до ін­тересів країни та її громадян, уміння раціонально корис­туватися владою, демократично поводитися з опонента­ми, опозицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і громадянську позиції. Свідчен­ням моральної цілісності державних і громадсько-політи­чних діячів є їх високі вольові якості, уміння дотримува­тись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці вла­сних результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності, догматизму, застою.

Соціально-політична мораль — дещо інший культур­ний феномен, ніж індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми. Але не можна ігнорува­ти їх взаємозв'язку і взаємозумовленості. Якщо члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському моральному клімату вадять лихослів'я, злодійство, хуліганство, пияцтво, неохайність, непункту-альність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості мораль­ної та фізичної гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізова­ної індивідуальної моральної свідомості, зумовленої прі­оритетністю родових зв'язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з індивідуальної від­повідальності на колективну; в ослабленій здатності до моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвине­ність усвідомлення категорії індивідуальної совісті та са-моцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що ви­знає множинність ціннісних відносин, зобов'язань і пла­нів життя, які часто несумісні), ця теорія передбачає не­обхідність людини робити вибір між тим, що вона вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не вимагає толерантності до морально хибно­го, примиренності добра й зла. Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водно­час може відбити охоту дотримуватись морально не­прийнятного способу життя, викорінюючи умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдавати­ся до примусу, щоб зупинити «самоцінних» осіб від не­прийнятної діяльності, поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право використовувати примус, щоб не було за­вдано шкоди іншим людям, оскільки її завдання — за­безпечити людям реальні можливості для особистого життя і реалізації самоцінної позиції. Вона може приму- сово втручатися в автономію одних, щоб захистити авто­номію інших. Водночас держава не може втручатися в їх­ню автономію з будь-яких інших причин. Фундаменталь­не моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального плюралізму повинно стати важли­вим аспектом політичної етики, в основі якого толерант­ність, а не нейтралітет.

Сучасне тло формування політичної етики характери­зують розлад зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного, перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого су­спільства зумовлені нерозвиненістю політичної та соціаль­ної етики. Невиконання посадових обов'язків, нереалізо-ваність угод, несвоєчасно виплачені зарплати, несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси — усе це є розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його — означає відновити моральне здоров'я су­спільства.

У демократичному суспільстві політична етика є од­ним із важливих вимірів політичного життя, вона слу­жить невід'ємним компонентом стабільності політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і йо­го політичної свідомості.

Запитання. Завдання

1. Яку роль відіграє політична етика як елемент політичної культури?

2. У яких Історичних умовах формувалася політична етика україн­ського суспільства⁷

3. Проаналізуйте політичний розвиток України в межах колиш­нього СРСР І визначте ступінь впливу номенклатурної етики в умовах сьогодення.

4. Визначте І обгрунтуйте колізії між політикою і мораллю, наявні в українській суспільній свідомості.

Теми рефератів

1. Характер і особливості політичної етики в умовах перехідного суспільства.

2. Суперечності між політикою та етикою в сучасній Україні.

3. Етичні принципи здійснення політики: європейський досвід і українська перспектива.

Література

Бебик В. Наша політична культура // Політологічні читання. — 1992. —

Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальнос­ти. — М., 1990.

Вебер М. Протестантська етика І дух капіталізму. — К., 1994.

Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна І світ на зла­мі тисячоліть. — К., 1999.

Деревянно Е. В. Неизбежность аристократического духа: учение Хосе Ор-теги-и-Гассета об общественном идеале // Социологические исследования. — 1992. — №6.

Кабачинский О. И. Тоталитаризм и демократия как отражение внутренне­го конфликта человека // Философская и социологическая мысль — 1994 — №11—12.

Культурне відродження в Україні. — Львів, 1993.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1993.

Рікер П. Етика І політика // Філософська І соціологічна думка. — 1995. — N«5—6.

Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

Сутор Б. Политическая этика // Политические исследования. — 1993. — №1.

Політика і релігія

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдав­ніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми пред­метами і методами. Нинішній суспільно-політичний роз­виток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивіліза­ції. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і від­найдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з.най-важливіших завдань політичної науки.

Релігія як чинник політичного життя суспільства

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігурува­тимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структур­ному та функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопо­в'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуаль­ний) та буденний (побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рі­вень релігії, який формується насамперед на основі тек­стів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнсь­кої церкви, Сунна та ін.), інших книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов'я­заних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інсти­тути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують сформовані стереотипи свідомості та пове­дінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на по-закультову і культову. Віруюча людина у своїй позакуль-товій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов'язаних з релігі­єю) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, мі­сіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень вла­ди або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з полі­тичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні ін­ституції, покликані упорядковувати співжиття і діяль­ність людей, накладаючись на функції інституцій публі­чної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування пев­них світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до пов­ного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу та місця діяльності ре­лігійних, світських інституцій, типу релігійних організа- цій. Церква (церковна деномінація), яка має велику кіль­кість послідовників у певній країні, може диктувати за­вдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти та харизмати-чні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною, полі­тичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції, гоніння на іудеїв тощо).

Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і осно­вними функціями (а в результаті їх здійснення — і рол­лю), які виконує релігія в суспільстві.

Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення мі­сця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допо­могою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспог­лядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати участь у формуванні певних політичних доктрин.

Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повніс­тю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни об'єктивних, суб'єк­тивних умов буття, так і щодо формування власної свідо­мості. Політика, основою якої є примус в інтересах окре­мих верств населення (іноді — всього суспільства) та задоволення владних інтересів певних груп і верств насе­лення, спиралася на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння пропові­дуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обі­цяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соці­альні конфлікти, спричинені невдалою економічною, со­ціальною, культурною, національною, військовою полі­тикою.

Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелі-гійних явищ. Для політики важливим є те, що релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновір­ців, що є однією з умов адекватної інтерпретації інфор­мації, позитивного сприйняття людини людиною.

Регулятивна функція. Зорієнтована на управління ді­яльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія од-ноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (вихован­ня) індивідів, встановлювала систему контролю за їх дія­льністю, заохочення та покарання, виробляла й впрова­джувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів су­спільства. Це давало змогу співвідносити конкретні ситу­ації, вчинки з прищепленими віруючим системами цін­ностей.

Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в ме­жах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що проти­стоять одна одній, то релігія за цих умов може викону­вати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості. Дезінтеграція може виявля­тися не тільки в міжконфесійному протистоянні. Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конф­ліктах, які потрясали політичні основи не лише окремо­го суспільства, а й спричиняли зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація, національ­но-визвольні війни Африки тощо).

Культуротранслююча функція. Релігія, як і політи­ка, є компонентом загальнолюдської культури. Вона за­безпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури, музи­ки, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо. Так, релігія може передавати певну части­ну нагромаджуваної культурної спадщини (у т. ч. і полі­тичної культури) певного народу (цивілізації) від поколін­ня до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку на­роду (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотива­цією, займається і політика, однією з функцій якої є за­безпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

Водночас релігія може виконувати культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись у певному регіоні на певних культур­них традиціях, здійснюючи релігійну е<