Предмет і завдання нормативного курсу.

Предмет і завдання нормативного курсу.

Історія України – це наука, яка вивчає сукупність подій, явищ, фактів минулого, які дають уявлення про головні тенденції становлення та розвитку людини, суспільства, держави. Предметом вивчення є історична діяльність українського народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення. До головних історичних джерел відносять: етнографічні пам’ятки,в яких містяться дані про побут,традиції,культуру того чі іншого народу;речові пам’ятки-знаряддя праці,зброя,монети,предмети побути,одяг;дані з розвитку мови,народні пісні,приказки,легенди;писемні джерела-актові матеріали,література,документи,статті,накази тощо.

В історії України виділяють періоди становлення українців,як нації:

1 –українські землі в доісторичний період,від найдавніших часів до 9 ст.

2- виникнення східнослов’янської держави- Київська Русь від 9 до 13 ст.

3- українські землі у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої від 13 до 17 ст.

4-період національно-визвольної війни та козацько-гетьманської держави від 1648 р. до кінця 18 ст.

5-період,коли українські землі протягом 2-х столітть знаходяться під владою Російської та Австрійської імперій від 18 до 20 ст.

6-період революції та будівництво України,як держави 1917-1920;

7-міжвоєнний період в історії України 1921-1939;

8-Україна напередодні та в роки Другої Світової Війни 1939-1945;

9-період суспільних змін та розвитку України 1945-1991 рр;

10-становлення України,як незалежної держави – з 1991 р. до сьогодення.

2. Українські землі в первісну епоху. Історична доля півдня України.

Приблизно 150 тис. років тому, за доби середнього палеоліту, наприкінці другого зледеніння на території сучасної України з'являються люди нового фізичного типу - палеоантропи (давні люди), або неандертальці. Про досить високий інтелект неандертальця свідчить спосіб його життя. Значно вдосконалюється виробництво крем'яних і кам'яних знарядь, мисливської зброї, з'являються крем'яні вістря на списи, ножі, шкребла

Приблизно 40 тис. років тому в Україні з'являється людина розумна. Це вже були люди сучасного фізичного типу, які інтенсивно розселились майже по всій Європі. В межах України відомо близько 800 пізньопалеолітичних пам'яток. Очевидно, Північна і Середня Наддністрянщина, Західне Поділля та південна частина Волині і Закарпаття були особливо сприятливими для життя, археологи тут виявили багато поселень і стоянок первісних людей. Жили також по берегах Дніпра, Десни, у східній частині України, а також у Криму.

. З кінця VII в. до н.е. греками (в основному вихідцями з Мілета) на Північному узбережжі Чорного моря й в устях рік, що впадають у Чорне море, були засновані торгові факторії, що виросли згодом у міста: Тиру (устя Дністра), Ольвія (устя Юж. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керч), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя) та Найбільшої з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією - Боспорське царство. Економіка держав-республік була багатоплановою. Торгівля велася по 2-х напрямках: із Грецією і зі скіфами (сів. сусідами).

Існувало дві форми правління: а) Міста-республіки (Ольвія, Тиру, Херсонес і ін.), у яких законодавча влада належала народним зборам. У нього входили всі вільні городянини-чоловіки. Виконавча влада належала архонтам, що обиралися з рабовласницької знаті міста. б) Монархія - Боспорське царство, що виникнуло в 5 в. до н.е. у результаті об'єднання ряду міст на чолі з Пантікапеєм. Законодавча і виконавча влада концентрувалася в руках царя (династії Перепадів, Митридатів і ін.).

Причини спаду: а) із 3 в. н. 9. починається загальна криза античного товариства (праця рабів стала невигідна, відбувається натуралізація господарського життя, різке скорочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі), що спричинило за собою ослаблення причорноморських держав; б) набіги кочівників. У результаті: у 3 в. н.е. під тиском готовий загинула Ольвія й ін. міста-республіки, у IV в. н. е. під набігами гуннів - Боспорське царство.

3. Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби(волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія,«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від

фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і значає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку).Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови длястворення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинамиобщинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких булла велика кількість здобичі.

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова, формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Для східних слов’ян це слово «Русь».
Першими серед східнослов’янського населення стали називати себе русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви «Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян), Росава, Роставиця. У зв’язку з цим популярною серед науковців є думка, що поляни перебрали на себе ім’я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави.
Деякі вчені вважають, що назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян.
Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з’ясування походження самоназви східних слов’ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов’янської держави

 

Форми боротьби

Практикувались найрізноманітніші форми боротьби — непокора, відмова від виконання обов’язків, військові дії. Та, все ж таки, переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, пограбування, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони — і поляки, і московити, і татари, і турки, й українці.

Зрозуміло, що вибух люті з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш непримиренною ставала їхня боротьба.

Ніким не замовчується той факт, що українці вдавалися до надзвичайно жорстоких дій, аж до масового винищення, проти євреїв, католиків (українців, литовців, білорусів та інших), уніатів. Анти-єврейська спрямованість боротьби зумовлювалася ще й соціальним становищем євреїв в Україні: вони були переважно орендарями земельних маєтків, власниками млинів, броварень, гуралень, корчмарями, лихварями і при цьому вдавалися до досить суворих форм визиску місцевого населення.

20.Розвиток національно-визвольної війни 1648-1653 рр.

У середині XVII ст. українське населення знаходилося в тяжкому стані. Про незадоволення українського народу своїм становищем свідчить ціла низка повстань протягом 50 років. Ці повстання закінчилися поразками, але причини, якими вони були викликані, залишалися.
Навесні 1648 р. в Україні почалося нове повстання, яке суттєво вплинуло на міжнародні відносини у Східній Європі, мало епохальне значення в історії українського народу, важливе — в історії Росії та Польщі.
Причини Національної революції та Визвольної війни: політичні, соціальні, національні, релігійні.

Завдання революції:
1) створення незалежної соборної української держави;
2) ліквідація польсько-шляхетського землеволодіння і заміна його, як основним, українським козацьким, встановлення нових виробничих відносин.
Початок і основні події Національної революції та Визвольної війни тісно пов'язані з життям і діяльністю її керівника — Богдана-Зіновія Хмельницького. Б. Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. в м. Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького, який був чигиринським підстаростою. Богдан здобув добру освіту — вчився спочатку в українській школі, потів — у польській єзуїтській школі на Львівщині. Там навчився польської та латинської мов, а пізніше вивчив турецьку і татарську. Він брав участь у польсько-турецькій війні 1620-1621 pp., зокрема в битві під Цецорою, де загинув його батько, а сам Богдан потрапив у полон, в якому знаходився 2 роки. Після повернення він разом із запорожцями неодноразово ходив у 20-х pp. в морські походи на турецькі міс та, став сотником, потім військовим писарем на Запоріжжі.
Після ординації 1638 р. він знову чигиринський сотник, господарює у себе на хуторі Суботові. У 1646 р. його хутір пограбував польський шляхтич Чаплинський, при цьому було побито малолітнього сина Б. Хмельницького.
Спроби законним шляхом розв'язати конфлікт ні до чого не призвели. Більше того, Хмельницького ув'язнили. Він змушений був утікати на Запоріжжя, де його прихильники вигнали польський гарнізон і обрали його гетьманом. Так особиста доля Б. Хмельницького переплелася з долею його народу.
Основні періоди Національної революції та Визвольної війни:
1) січень 1648 р. — серпень 1649 р. — період перших великих перемог, революційних змін політичного і соціально-економічного характеру, найбільший розмах народної боротьби, визволення значної частини українських земель, що закріпив Зборівський договір;
2) серпень 1649 р. — січень 1654 р. — розбудова української національної козацької держави, продовження збройної боротьби;
3) січень 1654 р. — липень 1657 р. — вступ Московського царства у війну з Польщею, спільні воєнні дії України і Москви, входження України під протекторат Москви;
4) липень 1657 р. — березень 1664 р. — боротьба старшинських угруповань за владу, переплетіння громадянської війни з елементами визвольної боротьби проти Польщі і Москви, поділ України на Правобережну і Лівобережну частини з протилежними політичними орієнтаціями.

Більшість сучасних українських істориків дійшли висновку, що головна заслуга Б.Хмельницького полягає у відродженні української державності, і що без його діяльнос не постала б у новітні часи українська незалежна держави.

Зокрема, відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков вважають, що Богдан Хмельницький:

• зміг об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення;

• спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності;

• першим виробив наріжні принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях нації наступних сторіч;

• приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини, взяв курс на встановлення спадкового гетьманату;

• проявив себе блискучим полководцем, створив боєздатну й добре організовану національну армію, прийняв статут “Статті про устрій Війська Запорозького”, збагатив українське військове мистецтво;

• відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки української держави;

• створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб’єкта міжнародних відносин, виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

Предмет і завдання нормативного курсу.

Історія України – це наука, яка вивчає сукупність подій, явищ, фактів минулого, які дають уявлення про головні тенденції становлення та розвитку людини, суспільства, держави. Предметом вивчення є історична діяльність українського народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення. До головних історичних джерел відносять: етнографічні пам’ятки,в яких містяться дані про побут,традиції,культуру того чі іншого народу;речові пам’ятки-знаряддя праці,зброя,монети,предмети побути,одяг;дані з розвитку мови,народні пісні,приказки,легенди;писемні джерела-актові матеріали,література,документи,статті,накази тощо.

В історії України виділяють періоди становлення українців,як нації:

1 –українські землі в доісторичний період,від найдавніших часів до 9 ст.

2- виникнення східнослов’янської держави- Київська Русь від 9 до 13 ст.

3- українські землі у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої від 13 до 17 ст.

4-період національно-визвольної війни та козацько-гетьманської держави від 1648 р. до кінця 18 ст.

5-період,коли українські землі протягом 2-х столітть знаходяться під владою Російської та Австрійської імперій від 18 до 20 ст.

6-період революції та будівництво України,як держави 1917-1920;

7-міжвоєнний період в історії України 1921-1939;

8-Україна напередодні та в роки Другої Світової Війни 1939-1945;

9-період суспільних змін та розвитку України 1945-1991 рр;

10-становлення України,як незалежної держави – з 1991 р. до сьогодення.

2. Українські землі в первісну епоху. Історична доля півдня України.

Приблизно 150 тис. років тому, за доби середнього палеоліту, наприкінці другого зледеніння на території сучасної України з'являються люди нового фізичного типу - палеоантропи (давні люди), або неандертальці. Про досить високий інтелект неандертальця свідчить спосіб його життя. Значно вдосконалюється виробництво крем'яних і кам'яних знарядь, мисливської зброї, з'являються крем'яні вістря на списи, ножі, шкребла

Приблизно 40 тис. років тому в Україні з'являється людина розумна. Це вже були люди сучасного фізичного типу, які інтенсивно розселились майже по всій Європі. В межах України відомо близько 800 пізньопалеолітичних пам'яток. Очевидно, Північна і Середня Наддністрянщина, Західне Поділля та південна частина Волині і Закарпаття були особливо сприятливими для життя, археологи тут виявили багато поселень і стоянок первісних людей. Жили також по берегах Дніпра, Десни, у східній частині України, а також у Криму.

. З кінця VII в. до н.е. греками (в основному вихідцями з Мілета) на Північному узбережжі Чорного моря й в устях рік, що впадають у Чорне море, були засновані торгові факторії, що виросли згодом у міста: Тиру (устя Дністра), Ольвія (устя Юж. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керч), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя) та Найбільшої з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією - Боспорське царство. Економіка держав-республік була багатоплановою. Торгівля велася по 2-х напрямках: із Грецією і зі скіфами (сів. сусідами).

Існувало дві форми правління: а) Міста-республіки (Ольвія, Тиру, Херсонес і ін.), у яких законодавча влада належала народним зборам. У нього входили всі вільні городянини-чоловіки. Виконавча влада належала архонтам, що обиралися з рабовласницької знаті міста. б) Монархія - Боспорське царство, що виникнуло в 5 в. до н.е. у результаті об'єднання ряду міст на чолі з Пантікапеєм. Законодавча і виконавча влада концентрувалася в руках царя (династії Перепадів, Митридатів і ін.).

Причини спаду: а) із 3 в. н. 9. починається загальна криза античного товариства (праця рабів стала невигідна, відбувається натуралізація господарського життя, різке скорочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі), що спричинило за собою ослаблення причорноморських держав; б) набіги кочівників. У результаті: у 3 в. н.е. під тиском готовий загинула Ольвія й ін. міста-республіки, у IV в. н. е. під набігами гуннів - Боспорське царство.

3. Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби(волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія,«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від

фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і значає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку).Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови длястворення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинамиобщинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких булла велика кількість здобичі.

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова, формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Для східних слов’ян це слово «Русь».
Першими серед східнослов’янського населення стали називати себе русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви «Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян), Росава, Роставиця. У зв’язку з цим популярною серед науковців є думка, що поляни перебрали на себе ім’я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави.
Деякі вчені вважають, що назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян.
Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з’ясування походження самоназви східних слов’ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов’янської держави