Історична наука про проблему походження українського народу

 

Таким чином, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії, на різних етапах впливаючи на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Що ж стосується походження власне українського народу, то стосовно цього в історичній літературі існує кілька точок зору. Головною проблемою тут є визначення часу, коли можна казати про існування українців, як окремої етнічної спільноти, а також питання про те, які народи приймали участь в їхньому етногенезі. Слід також додати, що об'єктивному розв'язанню проблеми походження українського народу заважала й заважає надмірна політизація цього питання.

В Російській імперії, практичного до самого кінця її існування, офіційною та пануючою була точка зору про існування єдиного "русского народа", об'єднаного спільністю походження, віри, мови, культури. В принципі не заперечувалося існування в цьому етносі окремих частин (великоросів, малоросів, білорусів), але за ними визнавалися лише діалектичні та етнографічні особливості. Цю точку зору підтримувала і більшість російських істориків. Тут, зокрема, можна згадати теорію відомого російського історика першої половини XIX ст. М. П. Погодіна. Згідно з нею слов'янське населення Середньої Наддніпрянщині після монголо-татарської навали XIII ст. (особливо після розгрому Києва) стало масово покидати південні території Київської Русі і масово переселятися на північ, де і склало основу великоруської народності. Та ж частина слов'янського населення, яка залишилася на півдні стала згодом називатися малоросами або українцями. Щоправда, при цьому можна відзначити деяких російських істориків - головним чином представників демократичного табору (В.О. Ключевський та ін.), які не заперечували існування окремої української нації, підкреслюючи при цьому спільність походження росіян та українців.

В протилежність цьому, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. виникає автохтонна теорія М.С. Грушевського. Відповідно до неї, починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На його основі в першій половині І-го тис. н.е. формується антське племінне об’єднання. Антів, як вже зазначалося вище, М.С. Грушевський вважав предками українського народу. Доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення, теорія М.С.Грушевського є зараз однією з провідних в сучасній українській історичній науці.

За радянських часів пануючою була так звана теорія "єдиної давньоруської народності". Згідно з цією теорією, протягом другої половини І-го тис. н.е. на базі східнослов'янських племен формується єдина давньоруська народність, яка склала основний масив населення Київської Русі. Після розпаду Київської Русі на окремі частини в період феодальної роздрібненості, монголо-татарської навали, та особливо після того, як ці частини опинилися у складі різних східноєвропейських держав відбувається і процес розпаду давньоруської народності. Протягом ХІV-ХV ст. на її основі формуються три сучасних східнослов'янських народи - росіяни, українці і білоруси. Слід зазначити, що ця теорія залишається, з деякими змінами і доповненнями, провідною і в сучасній російській історичній науці. З певними застереженнями та зауваженнями її підтримує і частина сучасних українських істориків (академік П. Толочко та ін.).При цьому робиться наголос на тому, що не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності, оскільки місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи її існування (ІХ-ХШ ст.) так і не були подолані. Вживається іноді й інша термінологія, наприклад, східнослов'янська етнокультурна спільність замість давньоруської народності тощо.

В цілому ж говорячи про проблему етнічних українців, не потрібно її "опускати" в глибину тисячоліть, удревнювати - там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше - вже в середньовічні часи.

 

Список літератури

1. Історія України/ Під.ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. -
с.18-21,47-48.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник.-
К:3нання-Прес, 2001-С.25-31.

3. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посібник.-
К:МАУП, 2001-с.9-11.

 

 

Тема 3. Передумови виникнення Київської Русі. Норманська теорія

 

План

1. Теорії походження Русі

2. Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

3. Початки державності

 

Теорії походження Русі

Київська Русь - ранньослов'янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VIII - IX ст. Існування цієї держави охоплює період з IX ст. по другу половину XIII ст. (хоча як єдине утворення вона перестала існувати в 30-ті роки XII ст.) Територіальні межі - від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Отже Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали,за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік.

Проблема походження Київської Русі є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців—«норманістами» та «антинорманістами».

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій половині XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінги, або нормани. В добу появи Давньоруської централізованої держави, варяги як раз вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

Свою гіпотезу «норманісти» мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських вчених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднані (II - поч. VII ст.).

 

2. Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

Щодо того, якого коріння є термін «Русь», то ця проблема в історичній науці ще остаточно не розв'язана. Існують версії як про його суто слов'янське, так і про скандинавське, іранське і навіть кельтське походження. Достовірно відомо лише те, що в VIII-IX ст. цей етнонім перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення. Одночасно, тривалий час, він продовжував використовуватися населенням українських земель і для позначення території своєї Батьківщини. Проте, з часом, у добу піднесення Російської імперії, нею разом з політичною і культурною спадщиною Київської Русі була фактично привласнена і назва «Русь» - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). Тому поступово, спочатку за територією Середньої Наддніпрянщини, а згодом і більшою частиною Південної Русі закріпилася назва «Україна» (в офіційному російському діловодстві замість неї довго вживався термін «Малоросія»).

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де починаючи з другої половини XVI ст. зустрічається на багатьох географічних картах. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст.).

 

Початки державності

 

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовлено низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Цей процес був складним і тривалим і безпосередньо пов'язаний з утвердженням феодальних відносин у східних слов'ян. Він охопив майже все І тис. н. е. і завершився в середині IX ст. та мав наступний загальний вигляд: підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, та і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у перший пол. IX ст. у середньому Подніпров'ї склалося стабільне східнослов'янське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997. - с. 22-24.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: Знання-Прес, 2001. - с. 32-36.

3. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ - 2000», «Магнолія плюс», 2003. - с. 22-23,30-31.