Проблематика збірок Марка Вовчка.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблематика збірок Марка Вовчка.



“Народні оповідання” – перша і найкраща збірка в усій творчості Марка Вовчка. Вийшовши у світ напередодні реформи 1861 року (І том, 1857), правдиві оповідання з народного життя були спрямовані проти кріпацтва, а своєю художністю, неповторною мовою становили визначне явище в українській прозі. За змістом оповідання можна поділити на дві групи. В одних автор зображує патріархальний побут і родинні стосунки вільних козаків (”Сестра”, “Чумак”, “Сон”, “Свекруха”). В інших змальовано панщину з усіма її сумними наслідками (”Козачка”, “Одарка”, Торпина”). У 1862 році вийшов II том “Народних оповідань”, куди увійшли ще двоє антикріпосницьких оповідань – “Ледащиця” та “Два сини”.

Письменниця створила типові образи панів-кріпосників (”Одарка”, “Ледащиця”), а також образи панів-лібералів (Торпина”), довела, що всі вони – люті вороги народу. У “Народних оповіданнях”, за влучним висловом Тараса Шевченка, Марко Вовчок виступила “обличителем жорстоких людей неситих”. Розповідь ведеться від першої особи. Цю манеру Вовчок запозичила з усної народної творчості. Письменниця повністю передає слова персонажу з народу. Невичерпним джерелом творчості Марка Вовчка був “Кобзар” Шевченка. В особі великого поета вона вбачала свого ідейного спільника, співця тяжкої долі народу, особливо жінок, полум’яного борця проти панства. У своєму “Щоденнику” Шевченко дав високу оцінку оповіданням Марка Вовчка. 18 лютого 1858 року він записав: “Какое возвьішенное прекрасное создание зта женщина… Необходимо написать ей письмо и поблаго-дарить ее за доставленную радость от чтения ее рассказов”. Високу оцінку “Народним оповіданням” дала також передова російська критика. У листі до Лаврова М.Чернишевський писав: “Я дуже високо ціную талант Марка Вовчка. Тільки вона, після Лєрмонтова і Гоголя, писала оповідання, які дійсно заслуговують мою повагу за свою художність”. Іван Франко назвав Марка Вовчка борцем за волю і людські права поневолених народних мас.

Збірка “Народних оповідань” вражала кріпацтво в саме серце. В образі нещасних жінок-кріпачок – Горпини, Олесі, Одарки, Насті – Марко Вовчок показала, що кріпацтво вороже народу. Хоч кріпаки в “Народних оповіданнях” борються за своє визволення, але кожний із них по-своєму мріє про волю. Антикріпосницька спрямованість“Народних оповідань”, їх реалізм і народність, простота сюжету і композиції, незрівнянна мелодійна мова, надзвичайна художність.

!48.Конфлікти і характери у драматургії М. Старицького та М. Кропивницького.

Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Формування естетичних поглядів М.Л.Кропивницького відбувалося під впливом критичних статей М.Добролюбова та творчості О.Островського. Добре знаючи життя трудящих, Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народної творчості. Вже у першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю»поряд з побутовими, етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі, протиріччя поміж біднотою та багатіями

Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.
У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.
Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»,низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.
Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, М.Заньковецька, А.Максимович. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».
У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.
У трупі М.Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, та ін. Серед них виділявся сам засновник трупи Кропивницький – чудовий виконавець як комедійних, так і драматичних ролей. В скарбницю мирового мистецтва увійшов створений ним героїчний образ Тараса Бульби.

Трупа М.Старицького (Є.Боярська, О.Вірина, М.Маньківська, В.Грицай,та ін.) також базувалася на товариських засадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким і Старицьким під час їхньої спільної роботи, і тут залишилися в силі.
Багатогранним був також талант письменника і драматурга М. П. Старицького. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.
Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий. Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.
49.проблематика,естетика,національний колорит драматургії І. Карпенка-Карого

Іван Карпович ТобіяевичПроте його батько не мав достатньої кількості документів для підтвер­дження дворянського походження, до того ж у різних документах прізвище Тобілевич фігуру­вало по-різному: Тобелевич, Тубілевич тощо. Це й стало приводом для відмови в затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Згодом ці перипетії доведення шляхетного походження лягли в основу п'єси «Мартин Боруля».

Мати Івана Тобілевича походила зі славного козацького роду» який потрапив у кріпацьку за­лежність до пана Золотницького, тому Карпові Адамовичу наречену довелося викуповувати. У родині Тобілевичів виховувалася ціла плеяда ук­раїнських акторів: Іван Карпенко-Карий, Мико­ла Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті.

Першим й останнім офіційним навчальним закладом для майбутнього драматурга стала трикласна Бобринецька повітова школа, після якої він працював писарчуком у канцелярії. По­дальша чиновницька кар'єра І. Тобілевича зрос­тала дуже швидко, проте переховування у своєму домі Олександра та Софії Русових стало причиною звільнення з посади секретаря Єлиса-ветградського міського поліцейського управ- ління. 70—80-ті рр. позначені для письменника родинними нещастями: смертю матері, дочки, дружини. 1883 року Тобілевич вступив до трупи М. Старицького, що якраз прибула на гастролі до Єлисаветграда. Як актор І. Тобілевич дебю­тував під псевдонімом Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). " Через політичну неблагонадійність Тобілевич потрапив під «негласний нагляд», йому заборо­нено проживати в Україні. З 1888 року, після зняття нагляду, він знову повертається до те­атральної діяльності.

Наприкінці 90-х рр. про Карпенка-Карого го­ворять як про неофіційного керівника трупи, чу­дового артиста й талановитого драматурга.

Смертельна хвороба передчасно звела Івана Тобілевича в могилу. Помер він 15 вересня 1907 року в Берліні, згодом тіло великого драматур­га перевезено в Україну та поховано на кладо­вищі поблизу рідного хутора Надія.

Першим літературним твором Іва­на Карпенка-Карого було оповідання «Наймичка» (1881), яке засвідчило непересічний белетристичний талант письменника. Дослідники його твор­чості не раз висловлювали подив, чо­му після настільки вдалого прозового дебюту письменник більше не повер­тався до цього виду літератури.

Основні свої твори письменик на­писав у 80-ті роки XIX ст., коли в супільстві відбувалися глибокі со­ціальні та економічні зміни.

У драматургічній спадщині Івана Карпенка-Карого 18 п'єс та кілька пе­реробок. Найвищого рівня він досяг у жанрі комедії. Саме сатирична ко­медія стала творчою стихією митця.

Нові соціальні типи, породжені капіталістичним суспільством, виве­дені Карпенком-Карим у п'єсах «Ро­зумний та дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн». Названі твори в критиці отримали назву «драми стяжання». Дехто з дослідників небезпідставно вважає ці три комедії трилогією, оскільки їх об'єднує спільна тема — жадоба хитрого й спритного мужика, що став на ноги за нових економіч­них умов, до збагачення.

Трагікомедія «Сто тисяч»

Герасим Никодимович Калитка — багатий селянин, який заради збіль­шення своїх статків не зупиняється ані перед жорстокою експлуатацією своєї родини та наймитів, ані перед «ґешефтом» — шахрайською махі­нацією з Невідомим.

П'єса має дві сюжетні лінії: перша — лінія ста тисяч — та друга, значно ширша, — становлення сільської буржуазії як нового суспільного кла­су в умовах зародження капіталі­стичних відносин.

Карпенко-Карий детально зупи­няється на характерних рисах і вадах «хазяйственного мужика». Найго­ловнішою метою життя Герасима Ка­литки є збагачення, купівля землі. Здається, ніщо він так не цінує, як землю: «Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе за­грібати докупи, в одні руки... приоб-рітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить». Говорячи про землю, згрубілий, байдужий до всьо­го прекрасного Калитка стає поетом.

Усе в житті Калитки підпорядко­вано одній меті — збагаченню. Гли­тай, людина, що не має ані совісті, ані честі, ані жалості, він обіцяє оже­нити сийа Романа на наймичці Мотрі (щоб вона ліпше працювала); наймитів та дружину змушує працю­вати й у неділю, жаліючи кусня хлі­ба; хліб у нього запертий, щоб ніхто зайвої крихти не з'їв. Віддаючи доч­ку заміж, він обіцяє дати п'ять тисяч приданого, та піддурює сватів і наре­ченого. На весіллі доходить до бійки, Калитці вибивають два зуба, та все одно він відчуває себе переможцем, бо «п'ять тисяч зосталось у калитці — не дав-таки зятьові». Усі гроші, копійка до копійки Калитка збирає, аби потім купити за них землю.

Саме заради землі пускається він на страшну авантюру — купівлю фальшивих грошей (тисячу за п'ят­десят рублів). Купуючи в Невідомого

фальшиві гроші, Калитка спочатку радіє, вихваляється кумові, що за­мість п'яти тисяч віддав лише три, та, дізнавшись, що за свої гроші отри­мав лише чистий папір, намагається накласти на себе руки. Врятований копачем Бонавентурою, Калитка все одно не, може змиритися з думкою про втрату землі: «Нащо ви мене зня­ли з вірьовки? Крйще смерть, ніж така потеря!» Для нього гроші та омріяна земля дорожчі за життя та честь.

Сатирична комедія «Хазяїн»

Зма­лювання методів господарювання но­вих «хазяїв землі» стало темою ко­медії «Хазяїн».

Основним об'єктом зображення в п'єсі є «хазяйське колесо» мільйоне­ра Пузиря, яке символізує собою всю систему тогочасного капіталістично­го господарювання. У листі до сина Назара Іван Карпенко-Карий так ви­значав основнуідею п'єси: «Зла сати­ра на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети».

За жанром п'єса «Хазяїн» — соціальнасатирична комедія. Вона має кілька сюжетних ліній. Усі події відбува­ються в родині Терентія Гаврилови­ча Пузиря та зосереджені навколо йо­го інтересів як хазяїна. Вузьке коло дійових осіб — рідні, підлеглі та знайомі Пузиря — сприяє відтворен­ню хазяйського побуту, картин жит­тя скупого мільйонера.

Як і в п'єсі «Сто тисяч», Карпенко-Карий будує комедію на типовій інтризі на незаконній махінації. Ба­гатий землевласник, що має кілька економій, силу-силенну хліба та ху­доби, пристає на пропозицію посеред­ника Маюфеса переховати на своїх землях 12 тисяч овець банкрута Ми­хайлович банкрутство якого є ви­гідною шахрайською комбінацією. Пузир прекрасно усвідомлює й «обміркованість несостоятельности» Михайлова, і незаконність угоди, та все ж таки пристає на неї, спокусив­шись двадцятьма відсотками з вало­вої виручки.

Раніше дослідники вважали прото­типом Пузиря мільйонера-землевлас-ника Терещенка, про якого ходило багато різних анекдотів, що мали підстави, проте в листі до історика й філолога В. П. Науменка Іван Карпенко-Карий зазначає: «Мій «Хазяїн» — не єсть Терещенко. Всі хазяїни отрицательного типа пізнають себе в ко­медії, бо вона написана з багатьох відомих мені багачів...». Скупість


Надмірна ощадливість мільйонера виявляється навіть у дріб'язках: ко­жусі, який «аж торохтить», халаті, від якого смердить. Пузир годує робітників хлібом-, замішаним на по­лові; щоб здобути дешевих робітни­ків, вимагає від Зел енського: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність». Пу­зир вважає себе за справжнього ха­зяїна життя, свідченням цього є його мова, він говорить наказовими речен­нями: «Треба, щоб казенна земля зос­талась за мною, чуєш?.» казенну об­рочну статтю взять!., наділи мужи­цькі на десять літ в аренду взять!».

Усе своє життя Пузир «йшов за ба­ришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору».

За цим же принципом живуть і йо­го помічники — Фелоген та Ліхта-ренко. Так крутиться хазяйське ко­лесо, яке «одних даве, а інші проска­кують». Воно розчавило Зозулю, що жив за совістю.

Наприкінці комедії Карпенко-Карий виводить силу, здатну чинити опір тому страшному колесові. Мануй­лівці та строкові робітники зчинили бунт, незадоволені умовами праці та харчуванням. Цей бунт — зародок се­лянських заворушень і страйків, що також є ознакою нової доби.

Несподіваною є смерть великого й могутнього Пузиря. Погнавшись за гусьми, що скубли копу хазяйськоїпшениці, Пузир упав і відбив нирки. Навіть перед обличчям смерті він ли­шається колишнім хазяїном: шкодує грошей на лікаря, але дає наказ огля­нути куплених овечок, у одної з яких поранений хвостик, а друга шканди­бає, щоб «часом не загинули, — шко­да худоби і потеря...».

Остання ява містить розв'язки всіх сюжетних ліній: урядник викликає Пузиря на допит «як обвиняємого в. сокритії дванадцяти тисяч овець», наймит приносить звістку про бунт у Мануйлівці, вирішено питання про шлюб Соні й Калиновича»

Жалюгідна смерть «креза» Пузиря змушує замислитись над сутністю людського життя, місцем людини у світі, щоб не бути «нещасною, безвод­ною хмарою», яку прожене «вітер над рідною землею, і розвіє, не по­ливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа.

Окрему групу в драматургічному доробкові Івана Карпенка-Карого становлять історичні п'єси, до яких належать драма «Бондарівна», «Па­ливода XVIII ст.».

Проте справжнім шедевром укра­їнської історичної драматургії стала трагедія «Сава Чалий» (1899).

І. Карпенко-Карий спирався не лише на народні джерела, він ретельно, вивчив опуб­ліковані історичні розвідки, з яких стало відомо, щоСава Чалий — ре­альна особа, міщанин з Комаргорода на Поділлі, який 1734 року склав присягу на вірність російській ца­риці Анні Іоанівні, а з 1736 року фігурує в документах як козацький полковник на службі в Речі Посполи­тої. Чалий активно допомагав у бо­ротьбі з гайдамаками.

Ідейно-тематичний зміст. «Сава Чалий» — трагедія в 5 діях і 7 карти­нах.Карпенко-Карий традиційно по­чинає п'єсу просторою експозицією, змальовуючи панорамні картини страждань та бід українського наро­ду. З розмови колишніх селян поста­ють жахливі картини безчинства польських шляхтичів, що вигадують нові податки та відробітки («один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки, і ще — це вже прямо сміх — один день панщини за ... конвалії»), утисків та жорстоких розправ над непокірними.

У трагедії органічно злилися зов­нішнє коло драматичного конфлікту (боротьба українського народу зі шляхтою, обстоювання своїх правд віри) та внутрішнє (злочин і трагедія ватажка повстанців Сави Чалого, що став зрадником).

Сава Чалий, славний запорожець, що дістав освіту в Києві в братстві, виступив проти польських магнатів та козацької старшини, щоб боронити свій народ від утисків, злодійств шляхтичів; за православну віру та церкву. Ім'я Сави стало сим­волом гайдамацького руху, непоко­ри, помсти панам. Скривджений люд, козаки з Січі стають до лав Ча­лого, проте сам ватажок, надмірно розважливий і обережний, бачить єдиний порятунок у тому, щоб поки­нути стару Україну та «заснувати но­ву на вільних козацьких степах біля. Лугу Великого».

Не вичікувань та розважливості чекає від ватажка його побратим — Гнат Голий, він прагне бою, помсти: «Навколо скрізь народ катують безоружний, а ми тут будемо мовчать і ждать? ». До Гната пристає більшість кошовиків, його обирають отаманом, а Чалий, погодившись на умови Шмигельського, Переходить під ко­рогви польського короля та стає прислужником магната Юзефа Потоцького. Приставши до польської шляхти, сподіваючись, що в такий спосіб зможе боронити рідну землю та православну віру, Чалий на догоду Потоцькому руйнує коші козацькі, переслідує та винищує гайдамак..За це дістає чин полковника, маєтки, гроші. Проте душа його неспокійна.Тонко, психологічно глибоко пере­дає Іван Карпенко-Карий вагання ко­зацького ватажка. Лист Потоцького з обіцяними привілеями пече зрадни­кові руку. «Що це зо мною? — запи­тує себе Чалий. — Мені здається, що я на матір руку піднімаю!». Ці ваган­ня не полишають його й надалі, до ос­танньої хвилини, хоч він і намагаєть­ся повсякчас виправдати свої вчинки й перед Зосею, і перед козаками, і — найголовніше — перед самим собою.

За зраду присяги «оборонять людей своїх від лядської кривдид на­пасті» Гнат Голий разом з двома брат­чиками стратили Чалого в його влас­ному маєтку — селі Степашках. Па­фосними та нещирими видаються виправдовування Чалого у фіналі п'єси: «Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край». З вуст Гната Голо­го звучить громадський присуд зрад­никові: «За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на ньо­го; за те, що ти ловив товаришів і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив. І. Карпенко-Карий вже з початку п'єси проводить зіставлення двох побратимів — Сави Чалого та Гната Голого. Названі брати, обмінявшись хрестами та давши присягу на вір­ність, мають однакову мету — боро­нити український народ, але застосо­вують різні засоби її досягнення.

Надмірній розважливості та обе­режності Чалого драматург проти­ставляє нестриманість і гарячковість Голого. Там, де Сава Чалий удається до пишних слів, порівнянь і клятв: «Все знаю, брате, я і стою, як лев, прикований на ланцюзі; безсилля гнітить душу, а злість і помста па­лять серце!» — Гнат Голий віддає пе­ревагу дії: «І зйість, і помсту ми зараз вдовольним!».

Карпенко-Карий, засуджуючи зрадника-ватажка, вбачає в образі Гната Голого народного героя, вож­дя, що міг би стати на чолі озброєних гайдамак і досягти перемоги в бо­ротьбі за визволення поневоленого народу. Проте й обрцз Гната як ва­тажка не є ідеальним. Гнатові не ви­стачає освіти та досвіду; йому заважа­ють імпульсивність та запальність, але глибокий патріотизм, любов до народу, відданість його інтересам — ось те святе начало, яке допоможе Гнатові стати отаманом у козацькій громаді.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-20; просмотров: 686; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.204.127 (0.014 с.)