Козацькі літописи- своєрідне явище в історії української історичної прози.

У другій половині ХVII – перший половині ХVIII ст. в Україні розвивається жанр історично-мемуарної прози, покликаний до життя бурхливими подіями тодішнього життя – козаччиною, війнами проти Польщі, турецькими навалами, наслідками Переяславської угоди і наступом Москви на національні права українського народу.

У цей час були створені так звані козацькі літописи. Найважливіші з них – “Літопис Самовидця”, анонімна праця, яка охоплює події 1648 – 1702 рр., літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки (1648 – 1708) та “ Сказаніє о войні з поляками через Б. Хмельницького” Самійла Величка.

“ Літопис Самовидця ” був поширений у ряді списків, а вперше надрукований Осипом Бодянським у ХIХ ст. Заголовок літопис має такий: “Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусоб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть”. Продовжувачідовели цей твір до 1734 року, а сам він кінчається 1702 роком,коли, очевидно і був написаний. Літопис обіймає розповідь проподії другої половини ХVII століття. У 1878 р. його видалаКиївська комісія для розбору давніх актів за редакцією ОрестаЛевицького, а в наші часи видано його було втретє.Загальна властивість літописів, і козацьких зокрема, що вонисполучають матеріал про події, що відбулися до їхньої постановизаписувати їх, отже, пишуть історію, укладаючи хронологічно пороках за матеріалом, а в продовження часто записують події, якібачили самі. Літопис Самовидця також має цю особливість: до 1672року – це історичний твір, а по тому – діаріуш, щоденник або йогоопрацювання, події йдуть уже як бачені власними очима. Мовалітопису книжна українська, хоч значно ближче до народної, аніжмова інших літописів. Особливу увагу тут приділено повстанню Б.Хмельницького, яке автор справедливо трактує як визвольне. Другим з серії козацьких літописів, що вважаються найвидатнішими, був “Літопис Григорія Граб’янки”. Його назва така: “Події превеликої, з вини поляків, кривавої, небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками за найясніших королів польських Владислава, потім і Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої, із різних літописів і з діаріуша на війні писаного, в місті Гадячу, працею Григорія Граб’янки зібрано і стверджено самобутніх старожителів свідченням.Року 1710”. Літопис був виданий Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів у Києві в 1854 році, хоч уперше його видав Ф. Туманський в журналі “Російський магазин” (1793), але імені автора там не значилося. Згодом уривки літопису надрукував І. Срезневський у “Запорожскойстарине”, але теж без імені автора. Саме цьому літопису судилосянайбільше рукописне поширення, списків його існувало десятки.Цей твір загалом – компіляція із різних книг і рукописів, відчасу І. Брюховецького. Починається “Оголошенням до читача”, деавтор пояснює, чому він пише свою історію. Основна причина:збереження історичної пам’яті свого народу, особливо пам’яті проБогдана Хмельницького. Г. Граб’янка часто посилається на книжки:“Четьї-Мінеї”, “Синопсис”, польських та німецьких істориків, алекористується і офіційними документами: актами, грамотами,договорами України з Польщею та Московщиною, листами тощо.Використовував народні перекази, а першим джерелом називає“Діаріуш наших воїнів, в обозі писаний” – можливо, це те саме, що“Діаріуш” Самійла Зорки у С. Величка. Літопис уже має всі ознакиісторичного твору та літературної компіляції, що авторомусвідомлюється: “Не треба читачам розуміти, що десь я поклав дещовід свого розуміння, але казав те, що написано достовірнимиісториками і оповіджено від самовидців, зібрав та написаннювіддав”.

22.Тематичне багатство шкільної драми 18 століття.

XVIII ст. позначене активним розвитком шкільної драматургії (великодні, різдвяні та агіографічні драми, мораліте, міраклі, пасійні драми, трагедії, комедії, трагі комедії, діалоги). Чимало творів втрачено (пожежі у бі-бліотеці Києво-Могилянської академії у 1780 і 1811 pp.), про деякі з них залишилися тільки згадки у літературних матеріалах.
Основні тенденції розвитку шкільної драми
Найпродуктивнішим осередком драма тургії була Києво-Могилянська академія, де працювали викладачі поетики та автори драм Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Інокентій Нерунович.
Традиційна тематика шкільних драм розширилася за рахунок творів на тему національної історії («Володимир» Феофана Прокоповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Розмова Великороси з Малоросією» Семена Дівовича), соціальну тематику («Воскресіння мертвих» Георгія Кониського), хоча загалом вони зберігали жанрову специфіку релігійної драми.
У п'єсах реалізувався бароковий принцип гри, що позначився на змісті, сутності персонажів, химерній побудові сюжету, поєднанні різно рідних компонентів (монологи, діалоги, інтермедії, хор, балет), неоднозначності трактування теми.

Із часом шкільна драма, зокрема її релігійно-дидактичний основа,почала втрачати своє літературно-художнє значення. Репертуар шкільного театру
У репертуарі шкільного театру XVIII ст. було чимало творів релігійної тематики, яка залишалася актуальною. Водночас з'явилися п'єси, суголосні історичним, політичним, етичним, естетичним запитам суспільства, різноманітні за жанрами.
Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича. Український церковний і громадський діяч, письменник.
Трагікомедія «Володимир» (1705), побудованій на основі сюжету з часів Київської Русі, коли тут офіційно запроваджували християнство. Специфіка шкільної драми, генеза якої — у християнських середньовічних містеріях, вимагала звертатися передусім до подій та персонажів священної історії. Феофан Прокопович вважав, що і в руській історії є такі події та персонажі: хрещення Русі 988 р. та князь Володимир, який був його провідником. Письменнику довелося звернутися до історичних джерел: літописних оповідей про хрещення Русі та діяльність князя Володимира; житія Володимира, що існувало у багатьох списках, оскільки церква вшановувала князя як святого," історіо графічної прози другої половини XVI ст. (Густинський літопис, «Синопсис», «Хроніка із літописців стародав ніх» Феодосія Софоновича). Викладеному у старовин них рукописах історичному сюжету Феофан Прокопович надав нового звучання.
За його визначенням, трагікомедія — рід драматичних творів, у якому «речі смішні та розважальні перемішуються із серйозними та сумними, особи низькі — із знаменитими». П'єса «Володимир» створена відповідно до теоретичних настанов, які виклав автор у своїй поетиці: складається із п'яти дій, має пролог та епілог.
Пролог є звичайною передмовою, за якою йде прота зис (перша дія), що розкриває основний зміст твору: з'являється тінь убитого Володимиром брата Ярополка, яка повідомляє верховному жерцю Перуна Жериволу про намір Володимира прийняти нову віру і знищити язичницьких богів. Жеривол висловлює намір почати боротьбу із князем.
В епістаз исі (другій дії) відбувається розгортання подій: жерцю Курояду, який збирає людей на свято Перуна, жрець Шяр повідомляє, що він бачив у лісі Жеривола, котрий криком скликав сили Пекла, щоб дати від січ Христовому закону, який Володимир хоче запрова дити на Русі. З'являється сам Жеривол та викликає біса світу, біса плоті та біса огуди, кожен з яких обіцяє пе решкодити наміру князя: біс огуди паплюжить Христа як лиходія, біс світу намагається відволікти Володимира від чужої релігії, а біс плоті вражає князя трьомаста ми любовними стрілами, напоєними отрутою.
атастазис (третя дія), що традиційно містив зображення^- «перешкод та замішань», передає настрої Володимира, який вагається у виборі нової віри. Щоб розвіяти сумніви, Феофан Прокопович увів у сюжет образ грецького Філософа, який докладно роз'яснює догми християнства. У їхню розмову втручається Жеривол, але викликає з боку князя та Філософа лише глузування та іронію.
Четверта дія (катастазису) має кульмінаційний характер, наближається розв'язка: у душі Володимира відбувається складна боротьба, про яку свід чить його монолог, що займає всю дію. Його висловлювання збігаються зі змістом і пафосом проповіді Феофана Прокоповича, виголошеної на день Володимира. Перипетії напруженої внутрішньої боротьби Володимира передано алегорично: його спокушають викликані Жериволом біси (світу, огуди, плоті), і настають моменти, коли князь ладен похитнутися, піддатися спокусі, забути настанови Філософа, але, зрештою, Володимир по збавляється «наважденія» й остаточно вирішує прийняти християнство.
У п'ятій дії подано розв'язку (ката строфу). Жерці у розпачі: князь заборонив жертвопрИношеНя — і вони гинуть. Всюди за наказом Володимира руйнують ідолів. В останній яві приходить Вісник і читає грамоту від князя, де проклинаються «бездушні кумири» і визна ється «істинний закон Христа».
Закінчується п'єса (епілог) хором апостола Андрія з ангелами, який провіщає майбутню долю Києва а також виголошує панегірик гетьману Івану Мазепі, царю Петру І, київському митрополиту Варлааму Ясинському.
Ключем до розуміння образу князя Володимира може бути виголошене Феофаном Прокоповичем «Сло во в день святого рівноапостольного князя Володимира». У проповіді перераховано «три неукротимиї і зілолютиї супостати», які князь «мужественно порази» — це «мір, плоть і діявол» хоча у язичницькому минулому, «аки вторий Каїн лют», убив брата свого Ярополка, «от дітства во всіх сластєх плотских по-груженній валялся».Однак у тому і виявляється сила духу Володимира, що він зумів подолати своє гріховне мину ле і, поваливши язичницьких ідолів, яким ще недавно наказував поклонятися, запровадив християнство.
Деякі дослідники (Я. Гординський, М. Судима) стверджують, що образ Володимира нагадує іншого історичного героя — Івана Мазепу, на честь якого в епілозі звучать слова пошани. Порівнюючи Володимира та Мазепу, вони наводять такі паралелі: убивство Яропол-ка — арешт і заслання Семена Палія; «плотські гріхи» КНЯЗЯ — любовні стосунки Мазепи з Мотрею Кочубеївною, яка йому доводилася хрещеницею. Ці гріхи в обох випадках отримують виправдання завдяки внеску князя і гетьмана у розвиток церковної справи, культури та освіти, будівництва соборів.
П'єса Феофана Прокоповича хоча й написана на історичну тему, проте зазнала впливу агіографічної традиції. Володимир — герой мислячий, він думає не лише про власне хрещення, яке може дати йому певні переваги та вигоди, а й про всю державу, її історичні перспективи: залишитися поза межами християнізованої Європи чи приєднатися до європейських держав. Уперше у вітчизняній історії постала проблема орієнтації на Європу.
Постать Володимира у п'єсі — драматична і трагічна водночас. Трагічності їй надає зображення історичної дійсності: початок загибелі язичництва як родової релі гії (у творі це представлено у картинах повалення ідолів). Такий трагізм, однак, має пародійне забарвлення: язичницьке минуле зображено у комічному плані, сповнене іронії та їдкої сатири, зокрема у сценах, де діють жерці Жеривол, Курояд, Піяр.Кожен із них відповідає своєму сценічно му імені. Змальовуючи жерців, Феофан Прокопович спрямовував сатиру проти сучасного йому духовенства, яке заважало державним реформам, обстоюючи задав нені церковні цінності, пріоритети церкви у державі.
Феофан Прокопович дотримувався таких особливостей шкільної драми, як використання алегоричних образів, символізація зображуваного. Наприклад, алегорично зображено внутрішню боротьбу Володимира, коли йому довелося обирати нову віру. Алегоризм увиразнюють образи бісів-спокусників, наділених людськими рисами.
Історична драма «Милість Божа». Авторство драми «Милість Божа, що звільнила від незручно ношених образ лядських через Богдана Зіновія Хмельницького, преславного гетьмана Запорозьких військ і возвеличила його дарованими над ляхами перемогами, на незабутню таких його щедрот пам'ять репрезентована в училищах Київських у 1728 році» не доведено: припускали, що її могли написати викладачі поетики Києво-Могилянсь-кої академії Феофан Прокопович, Теодосій Трофимович, Інокентій Нерунрвич. «Милість Божа» привертала увагу багатьох дослідників: про неї писали М. Максимович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Франко, М. Возняк, О. Білецький. Очевидно, така увага зумовлена зобра женням у ній подій визвольної війни середини XVII ст., образу Богдана Хмельницького, що загалом не відпові дало жанрово-тематичним канонам шкільної драми.
За жанром це декламаційна п'єса, оскільки містить багато довгихколективних декламацій та хорів. Перша дія складається переважно із монологу Богдана Хмельницького, який розкриває складне становище України, уярмленої польською шляхтою:
Монолог гетьмана закінчується хором, який віщує, що скоро ляхам настане погибель. Друга дія також по чинається монологом Хмельницького, де він перед запорозькими козаками перераховує заподіяні ляхами об рази і радить підняти повстання проти них. У третій дії з'являються персоніфіковані образи: Україна просить про Божу поміч Хмельницькому в його благородній справі. Далі з монологом виступає Вість, яка повідомляє про перемоги козацького війська під Жовтими Водами та Корсунем, Пилявську битву, облогу Львова. Україна радіє цим звісткам.
Четверта дія розгортається перед Золотими воротами у Києві: тут зустрічають Богдана Хмельницького, який проголошує свій черговий монолог. Слова гетьмана актуально звучали у час постановки п'єси, коли козацтво пристосовувалося до нових умов — колонізації України Росією.
У цьому монолозі, побудованому за принципом уявлюваного можливого, Хмельницький не тільки повчає як визнаний герой нації, а й передає своєрідний заповіт своїм нащадкам.
У п'ятій дії Україна радіє Милості Божій, яка допомогла їй звільнитися від ворогів, а Догляд Бож ий пророкує Україні «непохитне блаженство». Проте, співаю чи похвалу Богдану Хмельницькому, хор патетично прославляє Петра І і покладає сподівання на нових ро сійських царів, під рукою яких, мовляв, Україна буде щасливою. Хоча у драмі наявний і алегоричний план зображення: відтворено справжнє становище України не тільки з погляду історичності переказаних подій, а й становища України наприкінці 20-х років XVIII ст., коли внаслідок колонізаторської політики Росії українське козацтво перестало функціонувати як останній оплот вольності та незалежності, йдучи на службу до самодержавців, перетворюючись на земельних магнатів, прибираючи до рук власність дрібних козаків і селян. Отже, у драмі актуалізувалася історична пам'ять українців, демонструвалася відданість російському цареві, закладалися основи малоросійської психології.
У «Милості Божій» вперше і востаннє в давній драматургії центральним образом був гетьман Богдан Хмельницький. Специфіка його зображення полягає у своєрідній подвійності образу, що цілком відповідає бароковій поетиці. З одного боку гетьман постає як історична особа, харизматична особистість, полководець, переможець (у п'єсі від творено події 1648 p., тобто перемоги Хмельницького у визвольній війні), з іншого — ідеалізований герой, якого наділено атрибутами святості.Ім'я гетьмана обігрується як «Бо­гом даний», а його подвиг тлумачиться як втілення Милості Божої.
В останньому монолозі Хмельницького та монолозі Догляду Божого висловлено сподівання на кращу долю України із натяком на загрозливі перетворення в українській спільноті: класове розшарування козацтва, антиукраїнські заходи Москви та Петербурга щодо заборони друкувати в Україні світські книги, у зв'язку з чим запроваджували жорстку цензуру, примусове переселення у Росію кращих інтелектуальних сил — духів ників, викладачів, поетів, філософів, студентів. Тож звернення Догляду до України не збігається з реаліями того часу.
П'єсу «Милість Божа» було поставлено лише раз, проте вона мала важливе значення.

П'єса «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.
Георгій Кониський продовжив традиції шкільного театру. Його п'єса — алегоричне дійство, що складається з прологу, п'яти дій, епілогу з кантами; до неї додано п'ять інтермедій, які за своєю тематикою та персонажами перегукуються зі змістом та проблематикою основного твору. За жанром «Воскресіння мертвих» (1746) належить до трагікомедій, які Георгій Кониський у своїй поетиці «Правила поетичного мистецтва» (1746) тлумачив як поєднання справ смішних, жартівливих з поважними та сумними, персонажів низького походження із шляхетними.
Сюжет «Воскресіння мертвих» полягає в тому, що Діоктит захоплює майно Гіпомена, а потім наказує своїм челядникам убити його. Реалістичний план зображення далі змінюється метафізичним: страждалець і «невинно убієнний» Гіпомен потрапляє в Рай, а Діоктита вражає хвороба, до нього являється Смерть з косою, рубає на шматки, а потім чорти тягнуть нещасного до пекла — за його гріхи.
Зображений у п'єсі злочин має соціальне забарвлення і натякає на факти свавілля та розправи вельможних осіб над безправними селянами. Думка про соціальну несправедливість підсилюється тим, що на вельможних осіб немає управи та суду.
В образі Діоктита відтворено соціальний тип зажерливого нахаби: натяк і на чиновників, яким держава дозволяла чинити сваволю на українських землях, і на представників козацької старшини, які, пристосовуючись до нових соціальних умов, грабували своїх співвітчизників, перетворюючись на феодалів, відданих російському цареві. Зображуючи Діоктита, Георгій Кониський вдався до філософської іронії (монолог Діо­ктита, коли до нього з'являється Смерть).
Гіпомен постає як особа пасивна, нездатна постояти за себе. Це свідома настанова автора у змалюванні цього образу: він приписав йому риси смиренного християни на, який не противиться насиллю ближніх своїх, тому й заслуговує після мученицької смерті бути в Раю.
Автор «Воскресіння мертвих» усвідомлював антитезу, виражену по-бароковому яскраво, — протиставлення добра і зла, правди і неправди, багатства та бідності. Проте соціальну проблему він розв'язав банально, у традиційному релігійному дусі: зло покаране пеклом, а невинні страждання і бідність винагороджено Раєм. Тобто Георгій Кониський вдався до традиційного моралізаторства, що цілком відповідало специфіці шкільної драми.
Жанрові особливості і тематика інтермедій
Викладач поетики Митрофан Довгалевський у своєму навчальному курсі давав настанови щодо інтермедій: «у комедії виводяться особи низькі — наприклад, господар, литвин, циган, козак, єврей, поляк, скіф, грек, турок, італієць»; «комедії треба писати сільською мужицькою мовою»; зміст інтермедій повинні становити «забавні й жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки одного над одним слуг, придворних, бідняків, під лесників, мужиків»; слід застосовувати два типи комізму, один з яких ґрунтується на смішних словах, інший — на діях, що викликають сміх.
Українські інтермедії відомі з першої половини
XVII ст. — дві комічні сценки «Продав кота в мішку» і
«Найкращий сон» до драми Якуба Гаватовича. У Дер-
нівському рукописі (друга половина XVII ст.) предста-
влено п'ять інтермедій, найбільше їх збереглося у
XVIII ст., зокрема до драм Митрофана Довгалевського
та Георгія Кониського. Персонажі інтермедій — люди
нижчих станів, теми — побутове життя, анекдотичні
ситуації, мова написання — народна розмовна, автора-
ми здебільшого були студенти, які добре знали народне
життя та фольклор.
В одній з інтермедій до драми Митрофана Довгалевського «Коміческоє дійствіє на Рождество Христове» (1736) висміюється шляхтич, який видає себе за астролога: «Знаю, що діється і в пеклі, і в небі, маю мудру голову...». Двоє селян, перед якими вихваляється шляхтич, кепкують з нього, пропонуючи вгадати, коли їм гречку сіяти, якої масті вродиться у кобили лоша. Зрештою, поглузувавши, селяни проганяють його.
В іншій інтермедії змальовано Козака, який з'являється на сцені з піснею, де оповідається про полон у турків і татар, невтішне становище в Україні:
Як тільки закінчується пісня, на сцену виходить Лях зі слугами і нахваляється повернути собі всі українські землі, що були відвойовані у нього козаками. Побачивши Козака, Лях ганебно тікає. Ця комічна сцена має соціально-політичний підтекст, оскільки в сатиричних формах відображає протистояння України і Польщі.
Гумористично-побутові мотиви звучать в інтермедії про пиворізів (мандрівних дяків). Пиворізи мандрують і, шукаючи поживи, промишляють малярством. Коли ж селянин просить їх намалювати його портрет,то вони пропонують йому заплющити очі і для сміху розмальовують фарбами його обличчя.
Інтермедії до драми «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського написані на гумористично-побутові і соціально-сатиричні мотиви. В одній з них змальовано селянина, котрий оглядає своє поле і сподівається на добрий урожай. Він непокоїться, що значну частину майбутнього урожаю йому доведеться роздати, тому його родині мало що залишиться. До того ж якась баба на його ниві «закрутки» робить, щоб накликати біду. З криком та комічною біганиною він проганяє її з поля. Цим інтермедія закінчується..
Ще в одній інтермедії йдеться про шляхтича, котрий без усяких причин зарубав у шинку молодого дяка. Злочин викликає гнів та обурення селян, вони розставляють тенета і ловлять зловмисника, мов дикого звіра. «Очепивши путом», селяни тягнуть Ляха і топлять у болоті, щоб знав, «як християн забивать». У цій сцені ві дображено міжконфесійний конфлікт, характерний для XVIII ст.
Загалом інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв'язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. Художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов'язані зі сміховою культурою народу.

Перші згадки про пересувний ляльковий театр, що діяв в Україні у XVII—XIX ст., датовані приблизно се рединою XVII ст. Він виник спочатку на західноукраїнських землях, звідки вертеп розповсюдився по всій Україні. І. Франко традиції і джерела,вертепної драми вбачав у ляльковій грі скоморохів (Київська Русь) і західноєвропейському театрі маріонеток.
Художня специфіка вертепної драми
Вертеп становив собою переносний невеликий будиночок або скриньку, зроблену з дерева і картону. Він мав два поверхи: на верхньому відбувалися різдвяні сцени — за євангельськими мотивами, на нижньому — світські сцени побутового характеру. Керував ляльками за допомогою дротиків схований за будиночком вертепник, який озвучував дійових осіб. Для виготовлення ляльок використовували дерево, ганчір'я, овочі.Вертепні вистави розігрували на різдвяні свята. Тексти до них створювали переважно у середовищі школярів, вони ж були й вертепниками.
Усталеного тексту вертепної драми не існує, є де кілька її редакцій, що дійшли в списках XVIII ст. Текст переважно відтворювали щоразу заново. Словесна частина вертепу поділяється на дві дії. Перша з них має серйозний характер і перегукується з мотивами різдвяної шкільної драми. Друга дія — комічна, складається з кількох десятків сцен, часто не пов'язаних між собою сюжетом, лише іноді — персонажами. Персонажів одного сценічного дійства змінювали інші, тому драматична дія трималася не на сюжеті, а на характерах персонажів та швидкій зміні нанизаних одна на одну сценічних ситуацій. Отже, композиція вертепної драми — це поєднання окремих подій, що дає змогу постійно підтримувати увагу та інтерес глядачів.
Різдвяна частина драми зосереджувалася на перипетіях, пов'язаних із народженням Сина Божого, поклонінням волхвів, винищенням немовлят у Віфлеємі за на казом царя Ірода. Своїми рисами Ірод нагадує земних владик. Дізнавшись, що народився Христос, який зруйнує його царство, Ірод хоче вбити всіх немовлят у місті, що спричинило сльози і страждання віфлеємських матерів, котрі проклинають царя. Певним відступом від каноніч ного тексту є сцена, коли чорти тягнуть Ірода до пекла.
Колорит цієї частини вистави визначали уведення соціально гострих сцен і вигляд персонажів: Ірод зовні нагадував поміщика, Рахіль була у плахті і запасці, Йосип — у свитці та чоботах. Прийом травестії (перероблення серйозного, часто героїчного або біблійного сюжету на смішний лад) надавав виставі національного колориту.
Друга дія вертепної вистави мала світський характер. Швидка зміна численних персонажів, що співали, танцювали, жартували, билися, цілувалися, галасували, ворожили, пили горілку, створювала веселе, динамічне видовище. Персонажі відображали соціально-етнічну структуру української спільноти XVIII ст., а в їх конфліктах виявлялися тогочасні суспільні відносини.
Дід з Бабою, котрі танцюють і співають жартівливу пісню «Ой під вишнею, під черешнею», змальовані гумористично.
Закінчувалося вертепне видовище комедійними сценами, де селянин Клим платить дякові-«бакаляру» за його освітні труди напівздохлою свинею, а дяк виголошує з цього приводу відповідну орацію.
Поширеним засобом комізму у вертепі є: комізм ситуацій (Шляхтич вихваляється своєю відвагою, але тікає, як тільки з'являється Запорожець); комізм персонажів (їх жартівливе або карикатурне зображення, зокрема зовнішнього вигляду); мовний комізм (смішні діалоги, як в анекдотах, перекручування слів, каламбур). Персонажів загалом змальовано схематично, кожен із них діє згідно зі своїм становим, соціальним, віковим статусом. Мовна індивідуалізація виявляється лише в тому, що кожен з них говорить «своєю» мовою: Запорожець, Дід, Баба — по-українськи, Шляхтич — по-польськи, Москаль — по-російськи, дяк-«бакаляр» — пародійною книжною мовою, циган — по-циганськи та ін.

Творчість І. Мазепи.

На жаль, мало хто з читачів знає, що гетьман Мазепа був непересічнимпоетом. До нашого часу дійшли чотири його вірші й кільканадцять листів, адресованих Мотрі Кочубеївні, що була закохана в нього. Ці писаннявиявляють великий хист саме поета, а не віршаря, яких тоді було багато.

Гетьман Мазепа, високоосвічена людина, просто не міг не писати віршів.Іван Мазепа, засвідченням автора "Історії русів", "досконалий знавець військовоїсправи", якого " за вченість і бувалість вельми поважали", проявив свою"глибоку мудрість" і в царині літератури.

Найранішній вірш - це 13-стопова епіграма, опублікована в журналі"Русская старина" (1871). До цього причинився Гаврило Добринін, якийпереписав її з одного молитовника, на жаль із помилками, бо не знавтогочасної української мови. Тому Дмитро Чижевський узявся за йогореставрацію.

Один із найкращих віршів Івана Мазепи - ще до часу обрання його гетьманом, -"Дума", була вперше надрукувала Д.Н.Бантиш-Каменським у додатках до його книги "История малой России". "Дума" ("Всі покою щиро прагнуть") має виразне історичне підґрунтя. Осуджуючи своїх сучасників, коли міжусобна боротьба за гетьманський уряд немилосердно четвертувала Україну, доводячи її майже до загину, автор закликає "вкупі лихо

одбивати", припинити отаманство і об'єднуватися під одну корогву.Більшої агітації, більшого оптимізму, більшого завзяття годі йсподіватися. Мазепина "Дума" - це бойовий заклик до боротьби за визволення України, висловлений афористично, з великою дозою емоцій.

Відносно авторства "Думи" вже згадано, що першим, хто приписував її гетьманові Мазепі, був Кочубей. Це важливе свідчення сучасника. Відтоді це приписування набуло такого переконання, що тепер уже ніхто не сумнівається в його правдивості.

Щодо авторства "Пісні про чайку " маємо таке твердження в "Історії русів": "Пісня про чайку", "Пісня про чайку небогу" чи просто "Чайка"має разом з приспівами 45 рядків. Народні виконавці, усно передаючи пісню з покоління в покоління, її змінили. Тепер вона має лише 24 рядки, поділені на шість строф і без приспіву. Козацько-гетьманська атмосфера відійшла в минуле; з'явилися чумаки, що їдуть в Крим по сіль, алестрадницька доля України залишається та сама, що й раніше. Під чумаками треба добачати різних загарбників - татар, ляхів і москалів, що сунули на Україну. Тому пісня і кінчається прокляттям на їхню адресу.

Як згадував невідомий автор "Історії русів", чайка у вірші Мазепи уособлює "страдницьку і гноблену" Україну, чиїх "діток забірати" приходять женці, загарбники.

До творчості гетьмана Мазепи треба зарахувати його листи до Мотрі Кочубеївни, мабуть, уперше надруковані в книзі "История Малороссии"Миколи Маркевича. Що гетьман Мазепа не був байдужий до щирих почувань Мотрі, свідчать звертання та окремі фрази в листах: "Моє серденько, мій квіте рожаной", "моє сердечне кохання", "моє серденько", "моя сердечна коханая". У деяких листах, особливо у третьому, проривається справжня поезія в дусі фольклорних пісень: „коли мене любиш, не забувай же, колине любиш, не споминай же. Спомни свої слова же, любить обіцяла, на щось мені й рученьку біленькую дала."

Незважаючи на те, що літературна творчість гетьмана Мазепи кількісно незначна - усього чотири вірші та 12 листів - її значення для українського письменства дуже велике.

"Дума " стала "документальною ілюстрацією тогочасного стану України", підсумком "політичної філософії! І.Мазепи, державного діяча, який планував зробити "свою країнунезалежним князівством". "Пісня про чайку-небогу ", змінена та

пристосована до нових обставин мандрівних кобзарів, довгий часоплакувала тяжку долю України "при битій дорозі".

"Псальма " віддзеркалює внесок гетьмана в релігійну лірику, створену на основі дійсного життя в Україні. Листи до Мотрі Кочубеївни - це поетичний вияв палкої любові й ніжності гетьмана, що не була погашена розсудливістю державного діяча.

 

Четвертий твір гетьмана Мазепи - " Псальма" ("Бідна моя головонька"). Забарвлений релігійністю, зокрема упованням на Ісуса, цей 30-рядковий твір визнає вирішальну роль неправди - тимчасового володаря світу.Головну думку зосереджено в шостій строфі - "Тепер правда лежить вдолі,а неправда в доброй волі". Вихід із такого стану автор бачить у зверненні до творця світу: "Боже, дай нам любов мати, а ім’я твоє хвалити". Цілком християнська покора, без будь-якої активізації до

здобуття кращого життя і свободи в земному світі.

ТворчістьГригорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи, Полтавської обл.1738 року вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмовився від духовної кар'єри. У 1745—1750 рр. пе­ребував з Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Ознайомився з німецькою філо­софією, італійською культурою. Працював вик­ладачем Переяславського й Харківського ко­легіумів, домашнім учителем у поміщика.

Полишив педагогічну діяльність через невідповідність змісту й методів викладання офіційним постановам. З 1769 року Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. На цей час при­падає написання більшості творів, які через за­борону книгодрукування в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Вибрані твори вийшли в Петербурзі 1861 року. Ченці Києво-Печерської лаври запрошували Сковороду стати ченцем. У щирому товаристві серед друзів, своїх прихильників він у задушевних розмовах провів свій останній день. Згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. На здивоване запитання, що то він задумав, філософ як про щось буденне сказав: «Копаю собі могилу, бо прийшов мій час». А коли всі розійшлися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

З творчої спадщини Григорія Ско­вороди залишилися збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі

Сковорода-лірик є одним з представників класичного бароко. Характерним для творів Сковороди є те, що в ліричних поезіях він — філософ, а у філософських працях — лірик.

До «Саду божественних пісень» увійшло ЗО пісень. Кожна з них, часто взаємопов'язаних, з варіацією на біблійні теми. Провідні в збірці — барокові мотиви уславлення Христа, любові до нього й посвяти себе йому (пісні 1, 3, 17, 28, ЗО), здолання пристрастей суєтного світу, відкидання влади плоті над душею (2, 11,29).

Своєрідним диптихом-двовіршем є пісні 9-та і 10-та — «Всякому городу нрав і права». Іронічні шестивірші «Пісні 10-ої» формують універсаль­ний образ часу, у якому всякому го­лову мучить «свій дур». Григорій Сковорода шикує в один ряд усіх, ко­го засуджує, — здирників, бюрок­ратів, пияків, розпусників, підлабуз­ників, ледарів. Це пани, що безупин­но стягають собі землі, чиновники та юристи, що зловживають своїм ста­новищем, багаті, у яких «дім, як вулик, гуде від гуляк». І тільки лірич­ний герой (сам автор) позбавлений цієї суєти, бо перед смертю всі рівні: все пожере, як солому пожар. Совість і мудрість у цій поезії не лише протиставлені багатству й знат­ності — їх автор підносить над усім дріб'язковим, буденним, нікчемним.

Мотив «вольності» — свободи — перейшов із пісень (9, 12) у значний твір Сковороди «DeLiberate» (латинською — «До свободи»). У цій оді оспівано волю як найбільше багатство людини. Золото проти свободи, за словами автора, —ніщо, «болото». Усі думки ліричного героя про те, як би не втратити волі. Батьком свободи, героєм називає автор Богдана Хмельницького.

Один з основних мотивів «Саду божественних пісень» — гармонійність людини із собою, з навколишнім світом. Щоб змінити макро- та мікро­світ, тобто себе самого, пізнай себе, а пізнавши, — удосконалюй. Пізнаю­чи свої нахили, людина правильніше визначить власне місце в суспільстві й принесе йому більшу користь.

Щастя людини — у внутрішньому стані, у єдності з природою, у розду­мах про красу.

У багатьох поезіях автор милуєть­ся красою рідної природи, духовно збагачується її чарами.

Зокрема, у поезії «Ой ти, птичка желтобока» відчутне замилування автора красою рідного краю. Поет використовує народну пісню «Стоїть явір над водою», проте творчо перероблює її.

Видатний мислитель утілює ідеї гуманізму, любові до простої людини. Він наголошує на необхідності виховувати в людях правдолюбство, чесність, працьовитість, натомість засуджуючи тих, «хто високо вгору дметься», використовує своє становище заради вигоди, почестей і багатства.

Людина, уважає філософ, може відчути себе щасливою лише серед при­роди, справжнє задоволення лише в душевному спокої й почутті свободи.

У 1769-1774 рр. письменник створив ЗО байок, які ввійшли до збірки «Байки харківські», органічно по­в'язані зі світовою традицією (започаткованою Езопом). Для Сковороди байка — це «мудра іграшка», що приховує в собі зерно божої істини. Композиційно байки двочастинні: розповідь. змінює «сила» (мораль),. що подекуди переростає у філософські мінітрактати.

«Байки харківські» підносять розум, простоту й убогість життя, інакше-бо можна потрапити до клітки, як Чиж із байки «Чиж і Щиглик». Милосердя, справедливість, постійність, справжню дружбу, твердить Сковорода, можна перевірити не за зовнішніми, а за внутрішніми якостями і справами.

Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Байкар переконаний, що кожну людину Бог наділив певним даром. Треба вчитися розпізнавати його. Той, хто вибирає собі життєву справу не за природними на­хилами, а орієнтуючись на якісь інші чинники (славу, матеріальну вигоду, прибутки), той шкодить і собі, і сус­пільству. Саме цю думку розвиває ав­тор у байці «Бджола і Ше