Образ жінки у ліриці В. Симоненка.

Лірика одного з найкращих українських поетів В.Симоненка приваблює нас І самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю автора, пристрастю й непоборним духом своїм. А ще більше — ніжністю і ліризмом, глибоким j проникненням в душу людини. Сповнена вогнем його палкої душі, вона й сього дні є окрасою нашої літератури.

Одним із найпопулярніших віршів В.Симоненка, який став справжнім поетичним шедевром, є його вірш «Лебеді материнства». Незвичайна, романтична навіть сама назва твору. У центрі уваги автора — мати. Найкраща, наймиліша, найрідніша у світі! Вона завжди в турботах і клопотах про своїх дітей. Це її добре серце, невтомні руки роблять наше дитинство щасливим, схожим на дивну казку, повну чарівних видінь.
Втомлена постійною нескінченною роботою, піклуючись про добробут сім'ї, мати і ввечері знаходить час попестити дитину, розповісти казку, заспівати колискову. І з'являються чарівні видіння: у хаті на стіні танцюють лебеді. І ніби чується тихесеньке тріпотіння їхніх крил, чується, як вони лопочуть «крилами і рожевим пір'ям». Ласкавий неньчин голос благає, щоб зорі опустились під вії синові. Наступає тихий, спокійний сон, який оберігатиме мамина турбота і її велика, свята материнська любов.
Поезію «Лебеді материнства» можна умовно поділити на дві частини. У першій частині ми бачимо, як турбується мати про маленького сина, який лежить ще в колисці.І мати для нього — увесь світ.
У другій — образ матері переростає в образ матері-Батьківщини, рідної поетові України. Обидвi матерi стоять на чатах бiля колиски дитини, оберiгаючи її спокiй, навчаючи доброти й мудростi життя.
Життя поставить перед сином нові вимоги, нові клопоти, але мати завжди буде турбуватися про сина.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
Але як би далеко не завела доля сина, завжди за ним «будуть мандрувати очі материнські і білява хата». З'являться на його життєвому шляху і брати по духу, і диво-наречені, але нетлінною, найбільшою завжди буде материнська любов.
Багато в людському житті буває випробувань. Може, й доведеться десь впасти на чужому полі, але завжди треба пам'ятати, що навіть і в такий час «прийдуть з України верби і тополі», «тугою прощання душу залоскочуть» і зроблять легшими навіть останні твої хвилини...
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Бо вона, Батьківщина, як і мати, в тебе одна. Не забувай же цього ніколи. І хай життя наше, освітлене святою материнськоюлюбов'ю, завжди буде чесним, незаплямованим, гідним, щоб ніколи німатері, ні Батьківщині не було соромно за нас, щоб могла вона пишатися нашими ділами, радіти нашим успіхам, величатися нашими іменами.
Отже, в цiй поезiї родиннi почуття невiд'ємнi вiд почуттiв громадянських - мати мрiє виховати не тiльки доброго сина, а й громадянина - патрiота.
"Задивляюсь я в твої зіниці ". Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері –України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення і сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: "Україно!", "мамо горда і вродлива", "нене".

Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, вірніше з очей матері-України.

Ліричний герой схиляє голову перед матір’ю. Україна 20ст. постає перед зором свого сина:Україно! Ти для мене диво!І нехай пливе за роком рік,Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік.

Ця поезія складається з 8-ми строф, але донедавна друкували з них лише 4. Третя строфа, в якій йдеться про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, повернулась до твору лише недавно.

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать америки й росії, Коли я з тобою говорю!

Задля Батьківщини творчість поета - ті самоцвіти – перли, котрі віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанок і високо підносить її престиж. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя.

Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.

Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Баба Онися справді жила на світі, і Василь добре знав і любив її. І справді її три сини полягли на фронті. А жінка жила, працювала, тамуючи своє горе, адже саме висока духовність, внутрішня краса, доброта і самозреченість характерна для українського народу. Про тяжку долю і духовне багатство простої селянської жінки розповів нам поет у вірші, що так і називається — «Баба Онися»:
За те, що ми в космос знялися,
Що нині здорові й живі,
Я пам’ятник бабі Онисі
Воздвиг би на площі в Москві.
Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли… І сьогодні живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують своє горе в собі, світяться добротою до людей.

Твори збірка Тиша і грім – Жорна Піч Дід умер Кривда Вона прийшла Єв коханні і будні і свята Збірка Земне тяжіння Лебеді материнства Ти знаєш що ти людина Україні Найогидніші очі порожні Мандрівка по цвинтарю Лист до всесвітнього обивателя Маленьке –не смішне Злодій Дума про щастя.Цар плаксій і Лоскотон Байки Вовк –миротворець Вино з троянд.

84.Теми мотиви образи творчості Василя Симоненка Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.

Народився Василь Симоненко у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.

Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.

Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно — мистецькому житті України.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах. А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу.

Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 року — він помирає.

Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992).

Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм, скiльки в сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеï з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв - " Тиша iгрiм ". Збiрка - виквiт студентськоï юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своïй наïвнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноï...").

Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Флегма тично зима тротуаром поскрипує...", "Степ", "Зимовий вечiр").

Тематико-проблемний дiапазон першоï збiрки й загалом творчостi поета розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для украïнськоï гумористики ключi, десь i вториннi

Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй "Земне тяжiння " (1964). На iдеï парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".

Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомоï iнтелiгенцiï. "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Украïнi", "Задивляюсь у твоï зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєï виболеноï думи про долю народу, синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань.

Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiï надрукуватися, пише своï чи не найдовершенiшi речi. До них належить i «Казка про Дурила», написана в 1963 році. 1963 рік — той період в житті нашої держави, який характеризувався нудотою й задушливістю. В історію він увійшов під іменем «застій». На думку істориків, ніякої, по суті, не було різниці між Хрущовською «відлигою» і брежнєвською «задухою». Тому-то й замовчують наших «шістдесятників», поетів, які не хотіли миритися з певними установами і в своїх віршах викривали горе, керівників.

Зміст твору багатопроблемний як і багатопроблемне наше життя. Та ідея її така: засудження тих, хто відбирає у людини Батьківщину, відучує її любити, ховає живе життя -«в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями» облуди, забирає свободу освідчення любові до неї і притуплює історичну пам'ять, свідомість обов'язку.

Твір складний, алегоричний, переповнений замаскованими алюзіями. Кожен образ символізує певне явище з життя країни. Не всі літературні критики саме це вбачають в оригінальному творі, дехто зводить тлумачення «Казки...» до народнопісенного джерела, а образи розцінює як казкових героїв з народних казок.

І все ж треба подивитися на твір іншими очима. У «Казці...» і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. Симоненко свідомо руйнує часові й просторові рамки, підкреслюючи цим спільні корені тиранії.

Петро і Дурило — представники двох поколінь. Петро — не старше покоління, активність у якого витравили ще за часів царської Росії і сталінського режиму, хоч його доброту знищити ніхто не зумів. Свого сина виганяє Петро не через погрози старшини, а щоб той з голоду не помер. Батько ніби й проклинає сина, проте в нього на вустах «щира посмішка».

Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.

Ці люди піддаються на обман, вступають врешті-решт в двобій зі злом і іноді перемагають. їм притаманний гумор.

Дурило не може миритися з режимом, він вирушає в довгі мандри щастя шукати. Симоненко наділяє героя рисами казкових богатирів: неймовірною силою, умінням ходити по воді, сміливістю та мужністю. Коли герой підріс, змужнів, одразу вирушає до рідного краю. По дорозі йому трапляється рай. Старшини раю заманюють Дурила до себе. Картина раю — просто-таки модель хрущовсько-брежнєвського суспільства: тут чорнильно-паперові стосунки зсуспільством, прагнення знищити тих, хто проти ідеї. І все це в ім'я світлого майбутньою. В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переходить у сарказм.

У «Казці...» цікава інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. Це — кам'яний ідол на постаменті. Але засновник раю — не лише Сталін, це і Хрущов, і Брежнєв.

Всі ці мужі мають спільну рису: зоологічну ненависть до талановитих і чесних людей.

Є в «Казці...» й інші образи — це повії-Музи. Вони не прикриті алегорією, оголені автором.

Серце поета переповнене непорозумінням: його страшенно пригнічувало й дратувало те, що в нашій літературі багато «низькопробних митців», жалюгідних служак, що пишуть твори на замовлення.

Неймовірно! Хіба можна було після таких слів сподіватися на видання «Казки...»?

Чому старшини раю запобігаюгь перед Дурилом? Та тому, що їм потрібний апарат, а Дурило підходить до цього. Та Дурило виявляється Мудрішим і ставить старшинам непотрібні питання: чого у вас, люди добрі, ноги у крові?

У «Казці...» В. Симоненко викриває лицемірство, блюзнірство, засуджує класовий гуманізм, виражає непохитну віру в перемогу народу. Тому-то й втікає з раю Дурило. Кінець твору написаний у чисто симоненківській манері.

Вірш “Де зараз ви, кати мого народу?” З гнівним пекучим сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ: “Де велич ваша, сила ваша де?” – протиставляючи їхній “чорній злобі” почерпнуті з народного джерела символічні образи рідного краю – “ясні зорі і тихі води”.

В.Симоненко з повним правом виступає від імені народу, оскільки всім жителям, кожним рядкам своїх поезій довів це право. Хоч вірш і називається “Де зараз ви, кати мого народу?”, головний пафос його – в утвердженні безсмертя народу, впевненості в майбутньому. Запорукою цьому поет вважає важке, але славне минуле, історичну пам’ять народу.

Контрастні епітети жорстока й лагідна душа розкривають доброту українського народу, природжену лагідність характеру, аразом готовність бути недоступним, самовідданим, а то й жорстоким, коли прийдеться боронити свою волю й незалежність.

Цей вірш Симоненко закінчує метафоричним образом, у якому утверджується, як запорука майбутнього, волелюбне козацьке минуле народу Народу мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

Проза, щоденник.

У прозових творах Василя Симоненка багато автобіографічного, хоча прямих вказівок на це немає. В оповіданнях і новелах легко та з любов'ю виписана типова картина повоєнної дійсності («Однорукий лісник»), дотепні дружні шаржі («Неймовірне інтерв'ю», «Психологічний поєдинок»), психологічно точними є «кардіограми» дівочого серця («Білі привиди», «Наївне дівчисько», «Сірий пакет»). А от повість «Огуда», де виведено бридкий образ анонімника, народжувалася кількома підходами, через душевну муку.

Останній твір Василя Симоненка, відомий у різних варіантах, художньо підтверджує, що автор психологічно й фізично зазнав пильної «уваги» охоронців режиму. Незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

Новела «Кривда»

Безбатченко… Гірке слово, яке не дає спокою малечі. Чому доля так несправедлива саме до нього? Чи настане той омріяний час, коли батькова рука триматиме маленьку синову, щоб повести до зоопарку чи в кіно, цирк? Це інші, у кого є батьки, не цінують дорогоцінних хвилин спілкування з рідною людиною. Івась, звичайний собі хлопчисько, герой новели В. Симоненка «Кривда», був згоден на все заради того, щоб мати батька: Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два- Все одно він би тата слуха І ловив би його слова…

Горе хлопчика зрозуміле. Бо чоловіче виховання так йому необхідне, щоб стати сильним, мужнім. А врешті став він бешкетником. Люди можуть це зрозуміти, бо росте ж без батька… Івась «вибив шибку одну з рогатки» у сусіда.

Автор розкриває нам справжні причини ось такої поведінки хлопчика. Горе без батька ще ж не таке вже й болюче, як від глузувань людей, які щодня поруч, які розуміють беззахисність дитини й «дотепи свої в іржі заганяють в рани, у болючі рани чужі…» Якою ще повинна була бути відповідь маленького хлопчика дорослому зачерствілому душею сусідові? Звичайно, розбите скло, скельця від якого символізують частинки обікраденого серця Івася.

Сторінки щоденника «Окрайці думок» Василя Андрійовича Симоненка. За життя митця щоденник у СРСР ніде не був надрукований, хоча Спілка письменників України після публікації його в «Сучасності» (ч.1,1965 р.), у статтях М.Негоди «Еверест підлості» («Радянська Україна» від 5.04.1965р.) і В.Козаченка та П.Панча «Тобі, народе» («Літературна Україна» від 27.04.1965 р.) не заперечила, навпаки, визнала, що такий щоденник існує. Розпочав його автор 18.IX.1962 року, останній запис зафіксовано 20.ІХ.1963 року.

Талановитий майстер слова, що не залишає байдужою ні одну стуну людської душі, письменник серед людей почувався самотнім. «Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то в цьому немає ніяковісінької зневаги до людей... Просто не зустрів я... духовної рідні...» (20.IX. 1963).

Зі сторінок щоденника перед нами постає неординарна особистість, митець то ніжний, то гнівний, то знову лагідний, то знову сповнений обурення й сарказму. Це людина великої сили волі, неабиякого терпіння, у якої кожне слово відшліфоване до алмазного блиску. Це великий патріот свого народу, який своєю творчістю утверджував незалежну Українську державу.

Кожне слово у щоденнику як вивірений крок, таємна сповідь перед собою, адже свої думки, переживання, почуття довіряв лише йому.

Філософські роздуми про сенс життя, роздуми над своєю долею, характером –«пейзажі душі» – знайшли місце на сторінках щоденника.