Проблематика, образи, поетика творчості М.Коцюбинського.

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі.

Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонковупісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського- прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904).

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати просвій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana», в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Новела " Intermezzo" -це одна із кращих творів М. Коцюбинського, лірична поема в прозі, поетична новела, в якій зображується нерозривна єдність митця і народу. Новела була створена в тяжкі роки столипінської реакції, коли в середовищі інтелігенції особливо поселилися розбрід та занепадництво і з"я вилася ціла зграя письменників-декадентів, які закликали розробляти "вічні теми"- писати лише про красу природи і кохання. Вони ігнорували важливі соціальні проблеми, прикривались гаслами "мистецтво для мистецтва", "краса заради краси".

Влітку 1901 року М. Коцюбинський відпочивав на Полтавщині. Під час цього короткого відпочинку,якось письменник заслухався чарівною музикою полів, у нього і виник задум новели. Твір побудований у формі широкої розповіді ліричного героя, який, перебуваючи певний час на лоні природи, набирається сил для активної громадської діяльності.

Герой не може розминутися з людьми. Він з болем у серці згадує борців проти царизму, яких вигнали і розстрілювали за часів столипінської реакції.

Вранці його будить зозуля. Вийшовши на подвір"я, герой задоволено спостерігає багато: неба, сонця, веселої землі. На лоні чудової природи, розкішних полів він ніби і досягає бажаної самотності. Проте він весь час відчуває присутність незримого "третього", якого йому нагадує будь-яка дрібниця, навіть ті хмаринки, і герой думає про село, що заплуталось у панській ниві, як муха в павутинні, про долю людини, яку поглинають могутні зелені хвилі панів. Відчувається його нерозривний зв"язок з людьми, із суспільством.

На полі ліричний герой зустрічається із селянином, розповідь якого про людські страждання сповнює душу героя болем, гнівом і обуренням, бо він не може бути байдужим до народних мук. Кожне слово селянина мукою відгукується в душі, болісно грає на струнах його серця:"Крізь нього раптом побачив купу чорних солом"яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарахпилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилилися, як тіні, над коноплями, всуміш із голодними псами..." У горі цього селянина -горе всього народу, і на його захист повинен стати кожен чесний письменник. Селянин викликав у героя тверде бажання з новими силами йти на боротьбу за визволення народу. Він прощається з нивами і повертається до активної боротьби:"Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає..."

В образі ліричного героя відтворено переживання митця-громадянина. Він нерозривно зв"язаний з життям людей усього суспільства, тому не може стояти осторонь у боротьбі народу за свої права. Глибоко схвильований щирою розповіддю селянина, герой проймається революційним запалом:" Говори, говори, розпечи гнівом небесну баню, Покрий її хмарами твойого горя, щоб була блискавка і грім. Освіти небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі".

Своєю новелою " Intermezzo" М.М. Коцюбинський проспівав своєрідний поетичний гімн простій людині праці, став на захист скривджених і принижених,переконливо довів, що справжній письменник своєю творчістю повинен боротись за народні ідеали.

До свого твору «Fata morgana» М. Коцюбинський взяв підзаголовок «Із сільських настроїв» і цим точно передав свій намір відтворити почуття й переживання героїв – селян – під час революції 1905-1907 рр. Конфлікт людини зі світом – основна думка твору, яка проходить через душі героїв, що живуть ніби в подвійному вимірі.

Марево, міраж… А хіба не викликає співчуття доля Маланки, в якої руки почорніли й потріскалися від роботи на панів. Вона любила землю, город, а змушена була доглядати панських свиней, варити челяді їсти. Мрії жінки розбиваються об жорстоку реальність. Для неї земля «як марево поманила і як марево щезла» і надії на щасливе зникли і розвіялися, як міраж.

Такими ж наївними були мрії Андія Волика, чоловіка Маланки. Він зневірився в праці хлібороба, що зрощумів, що в тогочаних умовах біля землі нічого не заробиш. Гуральня – ось вершина його бажань. Волик гадав, що тільки на ній він зможе заробляти, і лише коли він, скалічений, втрачає роботу, то починає розуміти, що немає правди в суспільстві, та й від «доброго» панича Льольо добра теж не варто чекати.

М. Коцюбинський глибоко осмилив і показав трагічні наслідки експлуатації людини людиною.

А червоне марево пожеж – це зовсім інше! Окремо в романі виступають образи революційної молоді: Гафійка, Марко Гуща, Прокіп Кандзюба. Вони мріють про час боротьби за щастя.

Лише в мареві революційної боротьби селянство побачило вихід зі свого підневільного становища, шлях до здобуття землі й волі. Через усю повість «Fata morgana» проходить образ землі й хліба. Письменник утверджує ідею, що сила та велич людини – в її невтомній праці на рідній землі, у любові до природи. М. Коцюбинський безмежно вірив у трудящу людину, у великий потенціал її духовності.

Мотив прагнення до свободи, боротьби проти поневолення — національного чи соціального — чи не найпоширеніший в українській класичній літературі. Присутній віну більшості творів Михайла Коцюбинського. Одним із них є оповідання «Дорогою ціною».

Хронологічно твір охоплює тридцяті роки дев'ятнадцятого століття, хоч художній задум розширює часові рамки. Йдеться про багатолітні намагання поневолених українських селян вирватися з-під влади пана, на свої хліби, на вільні землі, що кликали утікати від рабства ще перших запорожців, а теперот, після тривалих змагань за свободу, женуть на бессарабські простори їхніх безталанних нащадків

Зовсім не випадково вступна частина оповідання є прямим авторським коментарем, щось на зразок історичної довідки — і так само не випадково до цього часто чіплялася цензура. Розповіддю про двох закоханих, які втікають від пана до чужої країни. Але зв'язок часів, підкреслений письменником, розширює панораму і дає зрозуміти, що це тільки один випадок серед сотень інших, подібних.

Центральні персонажі оповідання — Остап і Соломія — приваблюють насамперед волелюбністю натур, нескореністю духу, щирістю почуттів, зовнішньою та внутрішньою красою. Закохані одне в одного і створені одне для одного, вони були розлучені паном, який видав дівчину заміж за свого «хурмана». Отак розтоптане почуття, жорстокий утиск, рабська праця — кривда за кривдою карбувалися в душі Остапа. Разом із розповідями дідуся про колишню вольницю вони підштовхнули його до бунту, до підбурювання односельців. А згодом постав перед ним «великий» вибір: або бути битим панськими канчуками та ще й, може, запротореним у Сибір чи москалі, або — утікати на чужину в пошуках кращої долі. А для Соломії? Залишитися під панським чоботом, біля осоружного чоловіка, у довгій, може, довічній розлуці з коханим? Тож не диво, що їхні палкі натури схиляються до небезпечної, проте рятівної для них втечі, яка бодай дарує надію на майбутнє щасливе життя разом.

Ризикована мандрівка обертається для сміливців великою кількістю безвихідних, здавалося б, ситуацій. І в кожній з них вони виявляють дивовижну стійкість, терпіння, відвагу, наполегливість і — що особливо вражає — вірність одне одному. Ні разу навіть не закрадається думка покинути близьку людину в біді, напризволяще.

Соломія поплатиться за це життям: потоне у крижаній воді, відбиваючи з побратимом Іваном свого коханого у турецьких вартових, які везуть його, полоненого, на розплату за втечу від пана. А Остап вип'є до дна цю гірку чашу і повернеться на берег Дунаю, на дні якого похований його найбільший скарб, його Соломія, щоб до зустрічі з нею прожити останні роки на волі, купленій аж надто дорогою ціною.

Новела М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», що має авторське жанрове визначення «ескіз», — за проблематикою вписується в ряд творів, у яких ідеться про роздвоєність свідомості митця між житейськими реаліями і творчим світом.

Новела вражає сміливістю, яка може бути неправильно потрактована як цинічність, з якою розповідач дозволяє нам анатомувати його внутрішній світ. Зазвичай справжнє єство митця — а персонажем і оповідачем цього твору є саме митець, письменник, — оточене подвійним магічним колом. Нас допускають у перше: письменник десь живе, щось любить, щось ненавидить, до чогось байдужий і таке інше. Коцюбинський допускає нас до другого кола і привідкриває завісу: він коментує творчий процес. І навіть не так процес, як «збирання» його складових. Ідеться не тільки про те, щоб ситуацію пережити, але й про те, щоб її ословити.

Майстерне сплетіння образів дозволяє письменникові відкрити читачам тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу гаму почуттів і відчуттів. Ситуація вкрай драматична: у сусідній кімнаті помирає його дитина, його улюблена донечка. Він нічим не може зарадити і весь перетворюється на чекання. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою — ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Згорьований батько гасить лампу і запалює свічку. Світла ще меншає — достоту як шансів відвернути фатальний кінець. Таксамо промовистими і символічними є звукові образи. За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя за межами дому, і тому спокоєві, тій сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у стінах безсонної оселі. Повним контрастом до розмірених звуків калатала є нерівпомірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя, висотує з нього душу. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити за неї, замість неї.

І раптом — бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в роздумах про це: «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха,...раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи...»

Годинник вмовкає, але не втихає тривога, бо дім знову виповнює натужне дитяче дихання. Усе це триває довго, нестерпно. У душі героя сплітаються страх, розпач, надія, скажена лють на когось чи на щось,апатія, відчуття провини. У мозку товчуться спогади, зринають чиїсь голоси, безглузді питання і відповіді. І раптом — цілком чітко і усвідомлено приходить думка: «Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку?». Здавалося б, моторошна річ: от-от помре дочка, а батько собі вигадує художні епізоди. Він сам же несподівано жахається цього. Але от лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому... «як матеріал». Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати. Але його дар митця часом перетворюється на прокляття, на якийсь непереборний внутрішній обов'язок: зафіксувати, запам'ятати, описати, донести до людей те, що пережив, що передумав, що вистраждав. Важко збагнути цей стан чи то одержимості творчістю, чи якось афекту. Пригадаймо «Одержиму», яку Леся Українка написала в одну з найстрашніших своїх ночей — ніч смерті коханого.

Але є в новелі Коцюбинського таке, що піднімає над смертю. Донечка все одно навіки залишиться в батьковому серці, у його спогадах, над якими смерть не владна. Залишиться такою, якою була в найщасливіші дні: щебетушкою, красунечкою, маленьким сонечком, котре звеселяло рідних і дарувало дому тепло. Цвітуть яблуні... Сліпуче сяйво заливає подвір'я. І батько несе своїй бідолашній дитині цілі пригорщі чистого білого цвіту, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї — скласти до ніг вінок своєї вічної любові. Інаписати про це, увічнивши таким чином і зберігши для нас.

Серед творiв Коцюбинського своєрiдне мiсце посiдає оповiдання "Маленький грiшник"(1893). У ньому змальовано життя знедолених дiтей мiста. В оповiданнi яскраво виявилась одна з особливостей стилю письменника: вмiння знаходити життєво правдивi, промовистi деталi для психологiчної характеристики героя.

Головний герой твору Дмитрик - життєрадiсний, допитливий, з добрим серцем, чистою душею хлопчик. Живе вiн разом зi своєю матiр'ю в душнiй низькiй хатi, що по самi вiкна влiзла в землю. Ярина терпить зi своїм сином злиднi. Вона - "слаба, не слаба - увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб". Про нужденне життя цiєї трудiвницi свiдчить i одяг її сина: "На Дмитриковi була стара материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаної одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком".

Мати ходила на поденщину, а Дмитрика залишала в непривiтнiй хатинцi та наказувала не виходити на двiр. Але вiн не мiг всидiти, його вабило на сонячну вулицю, до дiтвори. Серце його постiйно бентежать суперечливi почуття. Хлопчик не хотiв iти всупереч волi матерi. Дмитрик часто залишав похмурi стiни кiмнати, зникав на вулицi. А там вiн почав робити все, чого його навчив безпритульний Гаврилко: жебрачив, крав, палив цигарки. Маленький Дмитрик вiдчував, що погано чинить, але хибнi обставини життя були сильнiшими за волю дитини.

Для розкриття характеру, настрою свого героя письменник вдало використовує пейзаж. На початку оповiдання картина чудового зимового ранку є контрастом до тих тяжких умов, у яких живе хлопчик з матiр'ю. Дмитриковi було сумно, жаль хворої матерi, але як тiльки вiн опинявся гарної весняної днини надворi, настрiй його, попереднi думки змiнювались. Хлопчик ставав веселим, життєрадiсним, бо: "Сонячко грiло... небо синiло в високостi чисте, безхмарне, струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi".

Дмитрик - натура тонка, вразлива. Смерть матерi глибоко схвилюва ла його. I хоч жахливi умови життя травмували душу хлопчика, проте ми вiримо, що вiн не пiде далi шляхом Гаврилка, бо починає усвiдомлювати всю згубнiсть цього шляху; з нього виросте чесна, працьовита людина.

Повість «Тіні забутих предків» - ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. І в обох родах є діти, які кохають одне одного - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати перешкодою, герої Коцюбинського гинуть. Твірє гімнм коханню. Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково. Смерть дівчини мотивується зовсім іншими причинами: вона загинула у великій воді – повені, її не змогли врятувати.

Головна особливістю твору Коцюбинського є змалювання таємничого казкового світу. І вже в першій зустрічі майбутніх закоханих присутні фантастичні образи, без якиз немислиме гуцульське життя, зокрема щезник. До речі, у цій самій сцені Коцюбинський проявив себе й майстром сюжету, адже перша зустріч Івана й Марічки починається з бійки. Така несподівана колізія свідчить про справжнє мистецьке чуття автора.

Діти природи - Іван і Марічка – цілком віддані своїм душевним поривам, і їхня фізична близькість має вигляд не розпусти, а природного продовження душевних переживань, поривів, як сплітаються в чарівну пісню.

Яскраво й фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Його дружина Палагна не спроможна замінити її… Іван марить нею, бачить її вві сні, весь час згадує… Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан молодика, як він урешті-решт утрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у марення – зустріч із чугайстром.

Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним у танок, а коли злий дух готовий був спинитися, він заграв ту чарівну пісню, сповнену радості й болю, яку почув колись від щезника. Чугайстир не втримався й знову затанцював. А далини гукав голос Марічки – голос, який Іван чув усе життя, на який пішов, шукаючи кохану, хоча знайти так і не зміг….

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним, і не лише тому, що на перешкоді була давня ворожнеча родів, а й тому, що воно було сильнішим за життя. Коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити це, він тане на очах. «Поклик кохання й муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і призводить до того, що Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві прирожи, життя, людської душі, яка зберігає весь віковий досвід народ