Своєрідність українських народних балад.

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.

Балада належить до найскладніших видів усної народної творчості. Балада, давній жанр, увібрала в себе риси суміжніх видів усної народної творчості (ліричної пісні, думи, легенди, казки, міфу та ін.). Тому, немає можливості дати закінчену характеристику цього жанру, бо його рамки доволі розпливчасті і приблизні.

Певну трудність у дослідженні балад спричиняє те, що цей жанр не має і змістово-тематичних обмежень (як, наприклад, історичні пісні обмежені історичними темами, родинно-обрядова поезія — сімейними святами). У баладах освоюються всі можливі явища людського життя — особистого, сімейного, суспільного, заторкуються проблеми, з якими може зустрічатися людина на своєму життєвому шляху — соціальні, побутові, духовні, моральні, усі види стосунків між людьми (родичами, друзями, ворогами), зв´язок з потойбічним світом (духами, мерцями, демонами), фантастичні незвичайні явища. До того ж зміст балад охоплює усі суспільні верстви, починаючи від князів та вельмож і завершуючи «суспільним дном» (розбійниками, вбивцями, навіть маньяками). Практично неможливо знайти тему, яка би не була реалізована в баладних сюжетах.

Основні риси, що вирізняють баладу з-поміж інших жанрів фольклору:

1. Формою балада дуже подібна до ліричної пісні. Але на відміну від пісні (в якій за законами лірики передаються почуття чи переживання ліричного героя, його думки, викликані окремим епізодом життя) у баладі є сюжет — епічне начало (відтворюються бодай стисло дії і вчинки героя, його стосунки з іншими людьми). Тому в баладі є не одна (як у переважній більшості пісень), а кілька дієвих осіб, стосунки між якими розкриваються за законами епосу (наявні всі елементи композиції), чим балада споріднюється з легендами та оповіданнями. Недаремно деякі дослідники називали цей жанр пісенною повістю.

2 В основі сюжету балади лежать незвичайні, часто фантастичні події (дівчина перетворюється в тополю, брат продає сестру, чоловік за намовою коханки вбиває дружину, дівчина отруює невірного коханогота ін.). Цією незвичайністю, екстраординарністю (а часто і жорстокістю) зображуваного балади відрізняються від ліричних пісень на суспільно-побутові чи родинно-побутові теми, в яких події не виходять за рамки буденного життя.

3. Однак, її дійові особи, як правило, — прості звичайні люди (свекруха, невістка, брат з сестрою, невірний хлопець та ін.), і змальовані картини стосуються життя лише окремої людини. Ці події не мають національного чи загальнодержавного значення (як це притаманне героїчному епосові, де билинні богатирі чи козаки з дум роблять надзвичайні подвиги в ім´я усього народу, для визволення рідної землі від чужоземних загарбників і т. п.). Цим балади відрізняються від билин, дум та історичних пісень. У них домінують сімейний побут і картини особистого життя.

4. Важлива особливість — трагізм. Балада ніколи не завершується щасливо. Цим вона відрізняється від усіх видів фольклору. Більше того, зло в баладі, як правило, залишається не покараним (убивця залишається жити, звідник виплутується зі складних обставин, винуватці часто навіть не шкодують за скоєним, їх не мучить совість). Як і в казках, у баладах є гостре протистояння добра і зла. Але добро у них перемагає лише умовно (закохані, яким не дозволяють одружитися, топляться і в такий спосіб залишаються навіки разом; мати, отруївши нелюбу невістку, втрачає і коханого сина, який, зрозумівши злий намір матері, випиває отруту та ін.). Так виявляються народні уявлення про торжество справедливості. Позитивний баладний герой приймає смерть без страху, вбачаючи у цьому вихід зі складних життєвих обставин, з безнадійних ситуацій. Тому балада завжди є дуже емоційною, хвилюючою, що сильно діє на людські почуття, примушує співпереживати з героями, задуматись над самим життям.

6. Дуже важливою прикметою балади є її своєрідна реалістичність. Це не означає, що жанр балади характерний тільки для реалізму як естетичної системи.

Своєрідність українських народних балад.

Серед характерних рис балади як жанру можна помітити і дидактичність. Прямо чи опосередковано у баладі криється повчання чи застереження. Навіть якщо зло залишається непокараним, утверджується торжество добра і справедливості (хай навіть великою ціною людського життя, оскільки смерть часто є не центром проблеми чи джерелом трагізму, а, навпаки, шляхом вирішення конфлікту, виходом з безнадійної ситуації, що склалася силою обставин чи непередбачуваних вчинків героїв). І навіть якщо формально зло торжествує, все одно симпатії слухачів залишаються на боці скривджених, на боці слабкої жертви, яка не змогла постояти за себе, і від протилежного встановлюється народна мораль, виробляються загальноприйнятні норми співжиття, виховується здатність співпереживати, відчувати людський біль, жаль, розчарування.

Для поетики балад характерним є напружений драматичний сюжет з використанням прийомів діалогу, монологу, роздумів-медитацій. Стрімкість викладу подій забезпечується шляхом поєднання опису вчинків героя з його прямою мовою. Зображення подій доповнюється картинами природи (найчастіше бурі чи ночі). Сюжет драматизується міфологічними і містичними мотивами, часто використовується прийом метаморфози (перевтілення), чим наближає баладу до казки, легенди.

Баладі притаманний також ефект нарощування психологізму чи трагізму шляхом градації дії в часі. Найяскравіший приклад — балада «Ой не ходи, Грицю», побудована цілком на цьому прийомі:

У неділю рано зілля копала, В середу рано Гриця отруїла.

А у понеділок — переполоскала, А у четвер Грицьо помер.

Прийшов вівторок — зілля варила,Прийшла п´ятниця — поховали Гриця...

Класифікація балад

Оскільки баладних сюжетів є дуже багато (лише в українській народній творчості їх нараховують понад 300), а ще більше балад, якщо зважати на всі різновиди сюжетів і варіантів, — то їх класифікація є завданням надзвичайно складним. Вчені ще не дійшли спільної думки, за яким принципом класифікувати балади.Найпоширенішим щодо систематизації баладних текстів є сюжетно-тематичний принцип. Одну з перших вдалих спроб детальної класифікації балад в українській фольклористиці здійснив І. Франко. На основі цього ж принципу створена класифікація чеським фольклористом К.А. Медвецьким.

За цим принципом виділяється 10 груп балад:1. Легендарні; 2. Історичні; 3. Сімейні; 4. Любовні; 5. Балади про нещасливі випадки; 6. Насильницькі; 7. Розбійницькі ; 8. «Шибеничні»; 9. Військові; 10. Елегійні. Така класифікація не цілком точна, бо любовні балади пересікаються з елегійними, а у військових може йтися про нещасні випадки. Російський дослідник М. Андреев у праці «Русская балада» (М., 1936) класифікував балади за подібністю поетичної системи твору до якогось іншого фольклорного жанру (умовно цей принцип можна назвати жанрово-структурним). Він виділяв три групи: 1. Пісні казкового, власне новелістичного, і частково анекдотичного характеру, що прилягають до новелістичних казок і анекдотів; 2. Пісні, що прилягають до билин, до історичних та воєнних пісень; 3. Пісні, виразніше зв´язані з певними соціальними групами (солдатські, розбійницькі, ямщицькі, монастирські). Ця класифікація є надто загальною для трьохсот різнотипних сюжетів, однак тут враховується типологія історико-хронологічної послідовності їх розвитку.

Дитячий фольклор.

«Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьох – трьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов'язку дорослих. Дорослі виконують для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки (утішки)…
Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки. Частина з них складена дорослими для дітей, але велика кількість – це творчість самих дітей» (Анатолій Іваницький).
«…Г.С.Виноградов, як один зі знавців народної педагогіки, що першим почав широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати твори, складені самими дітьми, а також поезію пестування (невеликі ліричні твори, які примовляють дорослі. пестячи дітей). Дещо пізніше до цього виду словесності долучили колискові пісні (хоч дехто з учених дотепер вважає їх розрядом родинно-побутової лірики). також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Основним критерієм відбору є функціональний аспект: твори, які виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не передбачають інших слухачів і виконуються дорослими тільки для дитини. Дитячий фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).
«…Усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи:
1) тексти, створені дорослими для дітей;
2) твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку;
3) твори самих дітей.
В окремих випадках чітка межа між ними стирається, тобто є жанри, які не можна однозначно зарахувати в ту чи іншу групу. Кожна з цих груп, виділена на основі походження жанрів, має свої особливості, поділяється на менші підгрупи і цикли відповідно до інших рис… Спільна риса їх усіх – дитяча тематика, вони виконуються тільки для дитини, переважно немовляти, чи віком до 4-5 років».
«Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці. Визначальний у колисковій пісні не смисловий, а звуковий (ритмо-мелодійний) компонент».
«Колискова пісня – термін фольклористичний. У народі ще й зараз вживають дієслівних форм: співати при колисці або співати кoта. Вислів «співати кoта» виник із звичаю, коли у нову колиску клали кота, гойдали його і наспівували при цьому колискової пісні. А після цього ритуалу клали до колиски дитину і співали їй, доки вона не засинала» (Анатолій Іваницький).
«Колисанка (колискова пісня) – жанр народної ліричної пісні. Колисанку співає мати (зрідка бабуся), аби заколисати, залюляти, приспати, приспівати дитину. Колисанки переважно короткі. Ритм і темп – зумовлені темпом гойдання. Мелодія – наспівна, нескладна. Мета колисанки – відповідними рухами, монотонним співом і приємними дитині словесними образами спонукати до сну малого слухача. Музична і словесна форма та самий зміст колисанки вказують на прадавнє її походження, на його спорідненість із магічними навіюваннями – замовляннями» (Анатолій Волков).
Функції колискових пісень (за Наталією Сивачук):
–практично-побутова,
–пізнавальна,
–емоційна,
–морально-етична,
–психотерапевтична,
–формуванняестетичного чуття.
«Поряд з традиційними колисанками побутують імпровізовані. Вони мало зафіксовані фольклористами саме через свою імпровізаційність. У функції колисанок можуть побутувати твори інших жанрів: родинно-побутова, суспільно-побутова пісня, балада» (Анатолій Волков).
«Виконання колискових пісень відрізняється від виконання «дорослого» мелосу. Особливість співу залежить від втоми матері, її настрою чи роботи, яку вона могла зазвичай виконувати паралельно із заколисуванням (вишивання, прядіння, в'язання). Колисанковий зворот на зразок «а-а-а», «баю-баю-баю», «люлі, люлі, люлі» є мелодичним розспівом-вокалізацією, який набуває розширеного вигляду і переростає в регулярний приспів, який імітує ритм погойдування. Повторюваність по співок та коливально-спадковий рух сприяють виконанню колисковими піснями їх головного призначення – заколисувати і заспокоювати немовля» (Наталія Сивачук).
«Найстійкішим мотивом в українських колискових піснях є закликання чи запрошення сну до дитини. Сон уявляли наші предки як істоту, яка може увійти в людину і вийти з неї, може заспокоїти, приспати, ввести в стан абсолютного спокою. …У давнину сон сприймався як невластивий людині фізичний стан, що настає в результаті дії якихось сил, духів. Такими силами є антропоморфічні образи Сну та дрімоти, до яких і звертається мати в колискових піснях. …
Сон та Дрімота уподібнюються до людей, вони ходять, співають, ділять обов'язки («ти будеш колихати, а я буду присипляти»)» (Наталія Сивачук).
«Колискові пісні і образно-тематичною структурою, і інтонаційно-ритмічною будовою споріднені із замовляннями. Як колискові пісні, так і замовляння виголошуються речитативом, напівпошепки. Це інтимна розмова, яка мусить іти тихо, плавно, не порушуючи гармонії, тихої музики сфер, це діалог зі Всесвітом, душі і серця.
Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:
а) і колискові пісні, і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості… і владно входили в духовне життя людей культи вогню… води, землі-годувальниці, сонця, місяці, зернових культур та виробів з них;
б) колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, – привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули побажання дитині;
в) і в замовляннях. і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, «спання»), тотемні тварини (гулі, кіт, чайка, зозуля);
г) як і в замовляннях. так і в колискових піснях мова звернена до всього білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру;
д) в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово – ділом…
є) інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь» (Наталія Сивачук).
«Забавлянки, або утішки, потішки, чукикалки – жанр дитячого фольклору, коротесенькі пісеньки чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості. Вони активізують (стимулюють) єдність слова та моторики дитини, не тільки супроводяться відповідними рухами, а й розвивають мовлення дитини. Незважаючи на свою простоту, забавлянки позначені евфонічною культурою, сприяють жвавому спілкуванню з довкіллям, привчають до чуття прекрасного» (Наталія Сивачук).
«Потішки або утішки – невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. Їхнє призначення – заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).
«Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки – коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. ін.» (Зоряна Лановик…).

«Окрему групу забавлянок становлять твори, які виконуються дорослими під час підкидання дитини на коліні або нозі. Народна назва таких творів – чукикалки…» (Зоряна Лановик…).
«Визначальне місце в художній тканині більшості забавлянок належить звуковому оформленню, яке виявляється в численних алітераціях, асонансах, звуконаслідуваннях – прямих і таких, що набрали форм повнозначних частин мови. Інколи евфонічні прийоми пов'язані зі змістом твору. В більшості ж випадків вони надають йому наспівності, особливого звучання, що важливо саме для цього жанру, оскільки для немовлят значення слів ще лишається недоступним, і сприймають вони лише загальне звучання твору» (Наталія Сивачук).
«Заклички – короткі поетичні твори, пов'язані з вірою давніх людей в магічну дію слова, в яких звучать звертання до природних явищ, стихій, об'єктів, з метою вплинути на погоду, довкілля чи саму людину» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).
«Примовки … подібні до закличок, але не містять звертання із безпосередньо висловленим проханням, виражають почуття, викликані якимось явищем (наприклад «сліпим» дощем) чи вказують на бажання, не називаючи його» (Зоряна Лановик…).
«Звуконаслідування ще називають ономатопеєю, що означає імітацію засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Цей вид дитячого фольклору відбив у своїй суті прагнення дитини до гри звуком, бажання наслідувати інтонації середовища, музику навколишнього світу, що відображаються здебільшого в поетичній формі» (Наталія Сивачук).
«Скоромовка – поетичний жанр, живлений джерелами дитячого фольклору, зумовлений потребами етнопедагогіки. В основі скоромовки – дотепна гра спеціально скомпонованих важковимовних слів, призначена для тренування артикуляційного апарату дитини».
Скоромовки бувають як фольклорного, так і літературного походження…» (Наталія Сивачук).

«…Скоромовки як фольклорний жанр відіграють в українському дитинознавстві такі функції:
а) емоційно-вольова – формує в дитини любов до рідної мови, музики її фонем, бажання досягти вправності у вимові тих чи інших звуків, подолати певні перешкод наполегливою працею над удосконаленням свого мовного апарата;
б) пізнавальна – дитина засвоює звуки рідної мови та свідомо оперує ними;

в) практично-дійова – дитина удосконалює своє вміння правильно вимовляти слова і привчається слухати мову співбесідника, вести діалог;
г) естетична – виховує у дитини почуття ритму, відчуття мови як явища космічного» (Наталія Сивачук).
«Лічилка – один із жанрів дитячого фольклору, римовані лаконічні вірші від п'яти до десяти (іноді – більше) рядків, призначені для розподілу ролей під час гри, послідовності участі в ній. Виконуються в чіткому ритмі».
Назва терміну походить від самої функції перерахування учасників гри та наявності в текстах числівників…

«Як фольклорний жанр лічилки не переобтяжені художніми тропами та складністю структурного елементу, проте їх вирізняє з-поміж інших дитячих творів передусім наявність заключних рядків, характер яких безпосередньо залежить від особливостей та умов виконання. Ці нюанси, на думку фольклористів, не мають суттєвого значення для кінцевого результату лічби, а лише урізноманітнюють шлях до нього; вони є своєрідним орнаментом, що робить малюнок лічилки й саму дію ще яскравішими. У творах, де переважають беззмістовні слова, так звані «зауми», ці заключні рядки спонукають учасника гри до виходу з кола гравців, або вказують на необхідність жмуритись…
У кінцівках лічилок зустрічаються слова-символи «ключ», «ножиці, клац», «кльош», «цок», «клац»…» (Наталія Сивачук).
«Найбільш імпровізованим жанром дитячої творчості є прозивалки – невеликі римовані твори, що є дитячою реакцією в момент сварки чи суперечки на якусь образу чи дію. Вони можуть супроводжуватись різними жестами, гримасами або й діями і є проявом безпосередності дитячого самовираження, її ставлення до іншої людини: гніву, незадоволення, ворожості, розпачу і т. ін.» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).

На формування прозивалки як дитячого фольклорного жанру мали вирішальний вплив такі чинники:
-загальна культура соціуму, в якому розвивається та росте дитина;
-рівень сформованості моральних засад суспільства;
-рівень сміхової культури, її природа;
-інтелектуальний та духовний рівень дитини;

-уміння дитини спостерігати та імпровізувати за конкретних умов;
-наявність у лексиконі дитини стереотипних словесних формул, за допомогою яких можна скомпонувати прозивалку;
-етнічні традиції послуговування прозивалками у конкретних ситуаціях» (Наталія Сивачук).

«Подібні до прозивалок дражнилки – ритмізовані словесні формули, якими діти виражають негативне ставлення до іншої дитини, пробуючи викликати в неї певну реакцію. Вони коротші, ніж прозивалки і не називають імені висміюваного, мають більш узагальнений характер» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик «Мирилки – це короткі віршовані твори, які говорять діти на знак примирення, за призначенням вони протилежні до прозивалок і використовуються з метою відновлення товариських стосунків.
За гіпотезою, витоки цього жанру треба шукати також у фольклорі та обрядовості дорослих, оскільки вони нагадують обряд так званого «кумування»… коли дівчата й хлопці парами або тільки дівчата завивали гілки на березі у вигляді кола, обнімаючись крізь нього…
Також в основі мирилок може бути християнська традиція просити прощення перед сповіддю у рідних та близьких чи тих, кого раніше образив, обдурив чи просто скривив душею» (Наталія Сивачук).
«Страшилки – короткі розповіді про страшні неймовірні події з рисами містики та фантастики, які розповідають діти ровесникам, щоб викликати в них страх. У страшилках збережено основні риси епічних жанрів. Оповідь, як правило, ведеться від третьої особи, розгортається простий сюжет з усіма його компонентами (подекуди кульмінація збігається з розв'язкою). Найпоширеніша тема – загадкова смерть чи вбивство, спричинені або викликані незвичайними обставинами чи речами, які пагубно впливають на людське життя. Основне в характері страшилок – таємничість, яка створюється передусім елементами пейзажу… і описом надприродних явищ… Ефект переляку досягається не лише за допомогою незвичайного, містичного змісту, але й формальними чинниками: повторами, ретардаціями і т.п. Атмосфера нагнітається шляхом використання відповідних епітетів. У кольористиці переважають чорний і червоний – кольори смерті та крові; також вживаються інші означення – темна кімната, отруйна їжа, страшний чоловік. Події драматизуються екзотичними елементами побуту (карета з кучером, незвичайний інтер'єр, одяг)» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).
9.Малі прозові жанри фольклору.

ПРИСЛІВ’Я, ПРИКАЗКИ, ЗАГАДки
«Прислів'я – це короткі сталі афористичні вислови, в яких у художній формі виражено судження народу про життєві явища… Прислів'я справедливо вважають вираженням народної мудрості і народної філософії… На відміну від інших жанрів прислів'я охоплюють найрізноманітніші аспекти дійсності…
Прислів'я досить стійкі, менше від інших жанрів піддаються варіантності. Основою цього є той факт, що вони правдиво відтворюють життєві спостереження і дають оцінку певним явищам. Стійкість підсилюється і тим, що прислів'я є творами афористичними і легко запам'ятовуються.
Приказка — стислий народний вислів, близький до прислів'я, але без власти­вого йому повчального значення. Якщо прислів'я здебільшого двочленне речення («В чужому оці й порошинку бачить, а в своєму й сучка недобачає»), то приказ­ка — одночленна («В своєму оці й сучка недобачає»). У прислів'ї висловлюється закінчена думка, дається певний висновок. Воно становить собою завжди закін­чене речення. Приказка тільки натякає на висновок або дає дотепну оцінку події чи людині. У ній висловлюється незакінчена думка. Але чітку межу між прислі­в'ями і приказками провести дуже важко. їх здебільшого розглядають як твори одного жанру народної творчості.Народні прислів'я та приказки завжди привертали пильну увагу письменни­ків.Вони їх збирали й використовували у своїх творах.Іноді прислів'я та приказки виносяться в назву твору (роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», драма М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»
Загадка – жанр фольклору, дотепне запитання, часто у віршованійформі.Специфіка загадок полягає в тому, що в них у завуальованій алегоричній формі зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення. Тому деякі учені, аналізуючи художню форму загадок, твердять, що «кожна загадка композиційно – одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка.
Класифікація загадок за І.Франком:
анімістичні (в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі істоти, тобто персоніфіковані абоодухотворені); зооморфічні (загадки, де сили природи зображені у вигляді звірів); антропоморфічні (такі, де явища природи і реалії дійсності порівнюються з людьми і людськимивзаєминами); четверта група (в яких явища чи предмети порівнюються з іншими явищамичипредметами). «Українські народні загадки відзначаються багатством тематики і художньої форми. Предметом, об'єктом художнього відтворення тут є навколишній світ: від зоряного неба, оточуючої природи, картин виробничого та родинного побуту аж до абстрактних понять (радість, журба) та образів з громадського життя (десяцький, швець, солдат, ледар)» (Іван Березовський).«Загадкам надавали на ранньому етапі їх розвитку магічного значення, тобто приписували їм певний вплив на стан господарства, родини, на розквіт або занепад життя. Вдале одгадування загадок вважалося ознакою розуму і щастя людини. Навпаки, невміння одгадувати загадки вело, за народними уявленнями, до невдач, нещастя, навіть до загибелі людини..

Фольклорна проза. Казки.

Фольклорна проза охоплює казки, легенди, перекази.

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну твор­чість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Казка складається із зачину, основної частини та кінцівки.Усі народні казки починаються майже однаково: «Було два брати...», «Жили собі 1 котик і півник...» тощо. Такі початки називаються зачинами. В основній частині розповідається про події та дійових осіб. У ній часто трап- і ллються трикратні повторення найважливішої події або вчинку персонажа. Узагалі і число три часто зустрічається в казках: три брати, три сестри, три дороги та ін. Багато які казки закінчуються характерними висловами: «От вам казка, а мені бубликів в'язка», «Стали жити-поживати і добра наживати» тощо. Такі вислови називаються кінцівками..

Казки є народні та літературні.

Вже в самому слові «казка» міститься стисла вказівка на певні ознаки цього жанру: казка — від слова «казати», це те, що «кажеться», тобто розповідається. Як і багато інших епічних жанрів казка паралельно існує як у фольклорі, так і у формі авторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки генетично сходить до міфу. Вільна вигадка, яка чимдалі, тим більше пориває з необхідністю наслідування твердо фіксованих реалій міфу, внутрішня настанова оповідача (казок) на розважальне, а не на світоглядне, пізнавальне ідейне завдання казки, — це ті чинники, з яких поступово постає жанр. Тематич­но фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин ; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки.

У казках про тварин учинки звірів уподібнюються до людських, як і в байках. Це найдавніші казки.

Героїко-фантастичні казки також дуже давні. У них тісно переплітаються дійсне і надприродне. Герої цих казок — богатирі, що перемагають зміїв-людожерів, Кощія у Безсмертного,Бабу-ягу,відьом,допомагаютьізнедоленим.При цьому вони використовують і шапку-невидимку, і меч-кладенець, і цілющу воду тощо.

Є чимало казок, у яких діють звичайні люди, описуються різні події, предмети, явища. Ці казки називаються побутовими, бо вони відтворюють щоденне життянароду. Часто в казках цього циклу виступають персоніфіковані образи Долі,Горя,Щастя, Правди й Кривди.Казки возвеличують працьовитість,щирість та розсудливість, а висміюють — ледарство,егоїзм,зазнайство,скупість,зажерливість,брехливість тощо. Гумор і сатира — риси, притаманні багатьом казкам. Указці «Мудрадівчина» йдетьсяпроте,якпроста.селянська.дівчинка.змогла.відгадати.загадку,яку.загадав.їй.пан,апотім.виконати його.завдання,таще допомогла розсудити двох чоловіків, що прийшли до пана судитися.Казка звеличує мудрість, кмітливість і винахідливістьпростихлюдейвисміюєпихатість, жадібність та духовну вбогість користолюбців.

Є ще літературна казка.

Українська народна драма.

Весілля— одна з найвеличніших форм народної драми, в якій відбилися мораль і світогляд, родинні та суспільні стосунки українського народу на кожному етапі його розвитку, його поетичні уявленн+я та артистичні здібності. Весілля справляли восени, після закінчення польових робіт, але традиційно тільки до середини жовтня — до православного свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). У народі навіть з'явилося прислів'я: «Іде Покрова, реве дівка, як корова». Це означало, якщо дівчину не«віддали» до свята, то заміж вона вийде не раніше наступної осені. Також традиційно весілля відбувалося у неділю (у деяких регіонах святкування продовжувалося ще весь наступний тиждень). У традиційному весіллі обряди поєднувалися з драматичними дійствами, пісенними й розмовними партіями, музикою,ігрищами. У різних регіонах України весілля мало свої відмінності, але основні елементи драматичного дійства були однаковими. Як драматичний твір весілля мало постійний склад дійових осіб: молоді, їх батьки, дружки та бояри, гості (челядь). У селах завжди були знавці весільного обряду, які спрямовували хід дійства, хоча кожний учасник і сам обов'язково мав знати, що і коли говорити, співати, робити. Причому весільний обряд починався набагато раніше і закінчувався пізніше власне свята. Молода, поки ще знаходилась удома, мала сумувати і плакати за домівкою, за батьками, в такий спосіб вона виявляла їм вдячність і повагу, але у хаті молодого після весілля вона мала бути веселою, виявляти радість і задоволення, щоб не розгнівати свекруху зі свекром. Батьки молодих на святі мали виказувати пошану до гостей, любов і піклування про молодих, а мати молодої мала ходити зажурена, щоб не подумали, що вона рада позбутися доньки. Бояри — нежонаті хлопці — мали підтримувати молодого, а старший боярин разом із сватами розпоряджався на весіллі. Дружки вбирали молоду до вінця, ходили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з неї вінок під час обряду покриття. Свахи з обох родів плели вінки, ліпили коровай, співали. Весільне дійство складалося з таких складових частин: заручини, оглядини, сватання, запросини, коровай, гільце, дівич-вечір, весілля, комора, покриття, перезва. Заручини відбувалися задовго до сватання. Іноді батьки самі домовлялися про заручини, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок з дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків. Хлопець з рідним дядьком (або з батьком чи поважною у селі людиною, якщо дядька нема) йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки дівчини були проти, вони відмовляли, або висували умови, за яких вони погодилися б віддати свою доньку. Оглядини. Якщо хлопець був з іншого села, його батьки мали поїхати на оглядини, тобто подивитися на господарство і статки майбутньої невістки, познайомитися з її батьками. На оглядинах дівчина мала показати себе з найкращого боку, добре привітавши гостей, довести, що вона буде гарною господинею. Якщо батьки хлопця залишалися незадоволеними побаченим, вони могли заборонити йому брати за дружину цю дівчину. Сватання. Обряд сватання проходив таким чином: хлопець домовлявся з найбільш поважними людьми у селі, щоб вони були його сватами, і з ними йшов до хати дівчини. Свати тричі стукали у двері, заходили, а далі — згідно з обрядовим текстом — просили віддати дівчину («куницю — красну дівицю») за свого «князя». Дівчина при цьому мала соромитися. Якщо батьки дівчини заздалегідь були згодні, то вони обмінювалися хлібом зі сватами, пов'язували їх рушниками, а молодого — хусткою, усіх частували. Якщо не були витримані попередні домовленості з хлопцем чи батьки дівчини передумали, вони відмовляли сватам. У разі відмови сватів пригощали горілкою. В деяких випадках батьки дівчини виставляли сватам умови, за яких вони б погодилися. Тоді хлопець, виконавши умови, міг посвататися вдруге і отримати згоду. Другий спосіб відмови сватам — гарбуз. Гарбуз був найбільшим соромом для хлопця, що сватався. Отримавши гарбуза, хлопець не міг посвататися вдруге. Тому дівчина, якій була не до вподоби обрана батьками пара, у такий спосіб могла всупереч їх волі зірвати сватання. Запросини. Обряд запросин полягав у тому, що наречена з дружками або наречений з боярами ходили по селу і запрошували родичів і друзів на весілля. Зайшовши до хати, наречена або наречений кланялися господарям, цілували їм руки зі словами: «Просили батько, просили мати, і я прошу на моє весілля». Господарі цілували наречених у голову, обіцяли прийти і зичили їм щастя. Коровай. Підготовка до весілля тривала довго. У родині засватаної дівчини готували придане (віно), прибирали в хаті та садибі, готували їжу — до двадцяти страв. Особливим обрядом був обряд випікання весільного короваю. Спеціально для цього запрошували коровайниць — молодих щасливих у заміжжі жінок (від трьох до семи). Коровайницею не могла бути жінка, у якої не все гаразд у подружньому житті, яка б була розлученою або вдовою. Коровай випікали у хатах нареченої та нареченого. Процесом керував старший сват, який благословляв усі етапи випікання короваю: замішувати тісто, садовити його у піч, виймати з печі коровай та виносити в комору. Коровайниці для тіста приносили власне борошно, яйця, масло і на всіх етапах випікання короваю та інших виробів з тіста співали пісень, у яких славилося борошно з «семи хат», вода «з семи криниць» та «золоті плечі» печі. Коли коровайниці скінчали роботу, їх частували господарі, і вони розходилися. Гільце. Плетіння гільця символізувало звивання нової сім'ї. Напередодні весілля, у суботу вранці, наречена зі старшою дружкою запрошували свах та дружок вити гільце. Сидячи за столом та співаючи обрядових пісень, вони прикрашали заздалегідь приготовленими квітами, стрічками та різним зіллям зрізану гілку дерева, на кінці якої прив'язували пучок колосся. Потім гільце втикали у свіжий хліб, який стояв на столі впродовж усього весілля. Також дівчата сплітали віночки та букетики з квітів, які потім пришивали боярам до шапок. Таке ж гільце плели і бояри у хаті нареченого. На Слобожанщині окрім гільця ще робили різки. Різки — це довгі вербові прутики, які очищали, а потім, обмотавши тістом у формі листочків, висушували в печі. Здебільшого різки прикрашали паперовими квітами і цукерками, а наприкінці весілля. роздавали гостям. Дівич-вечір. Увечері напередодні весілля наречена прощалася з дівоцтвом. До її хати сходилися подруги і співали пісень про дівочу красу, молодість, про майбутню розлуку з батьками. Весіллявідбувалося у неділю. Вранці наречену готували до шлюбу: розплітали їй косу (найчастіше це робив брат), дружки вплітали в косу стрічки та монети, вкладали часник (як оберіг від напасті), одяг