Морально- етична проблематика прози Б. Грінченка

Естетика Грінченка загалом формується в руслі просвітницьких ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові в їх абсолютній сутності — "Моє кохання", "Христя", "Я ще живу?.), прагненням створити високу національну культуру. В центр уваги ставиться піднесено — героїчне (найвиразніше це виявилося в драматургії письменника — "Ясні зорі", "Серед бурі"). Наскрізною була оптимістична, життєствердна спрямованість поглядів письменника. Цікавий у цьому плані образ Сонця у творчості Грінченка — символу творчої енергії життя, любові до людини.

Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у деяких творах Грінченка інколи призводили до дидактизму, спрощення проблеми.Лірика Грінченка цього періоду виявляє набутки й прорахунки тогочасної поезії громадянського спрямування загалом. Свідомо намагаючись вилучити інтимні переживання зі сфери поетичного світу, поети мимохіть позбавляли своє слово повноти осмислення життя.

Як поет і людина Грінченко не міг не зважати на те, що говорить серце до серця. І водночас у переважній більшості віршів моральний імператив обов'язку стає для ліричного героя визначальним ("Повинність я над все ушанував..."), внаслідок чого відбувається певна утилітаризація ліричного переживання, його наперед — визначеність. Однак поезія Грінченка не обмежена параметрами тільки ідеологічної за ангажованості.

У віршах 900-х років традиційно одноплощинне звучання громадянського мотиву поступається місцем його двоплановому розкриттю. Поетичні роздуми глибоко сповідальні ("Я не скажу, щоб розумом я жив...", "Ні, не кажіть прихильних слів...", "У житті на бенкетах бучних..."), де власне осмислюється й сама проблема — правомірність неподільного верховенства громадянських почувань.Осмислюється не так у плані заперечення ліричним героєм громадянського обов'язку ("Повинність я над все ушанував,), як елегійний сум і ревний жаль за нерозквітлим особистим чуттям і невиспіваною піснею душі.

Саме жаль за пригніченням "життя серця" (характерна риса всієї української поезії другої половини XIX ст.) свідчить про бажання письменника вийти на ширші поетичні горизонти, за межі суто абстрактних громадянських почуттів. У віршах Грінченка 90-х років для ліричного героя заповітними і найбажанішими є пісні, породжені порухами серця ("Давно не стрівавсь я з тобою...")

На художньому осмисленні почуття любові, кохання в ліриці Б. Грінченка позначились як ідеї доби громадянської мужності й пріоритету суспільних ідеалів (лірика О. Кониського, М. Старицького), так і прагнення до виявлення індивідуальності, які прозвучали в поезії межі століть, до самозаглиблення й самоутвердження особистості. У віршах Грінченка любов як найвище чуття, що дає людині можливість продовжити себе, ідеально представитися в значущому іншому й, упливаючи на формування особистості, творити нову людину як нове духовне обличчя, не заперечується. Однак цінність любові визначається не лише змістом духовного ідеалу. Краса духовна для Грінченка — поета рівновелика красі тілесній ("Лесь, преславний гайдамака", "Лаврін Костер", "Дух і тіло"), образ жінки, коханої розкривається не лише в іпостасі товариша по боротьбі, а й об'єкта романсового світу "двох". Тому в ліриці Грінченка наявна епікурейська тема; кохання як швидкоплинна весна ("Пий кубок життя, поки п'ється...", "Весняні сонети"), уславлення жіночої краси, вроди ("Купання", "Христя") — мотиви, що пізніше запанують у творах Олександра Олеся, М. Вороного.

Інтимній ліриці Грінченка властивий синкретизм типів художнього осмислення дійсності. Якщо у віршах 80—90-х років превалює позитивістське світобачення з його утвердженням реальності в її конкретно-історичних формах, то поезія межі століть орієнтована на суб'єктивно-емоційне, неоромантичне сприйняття світу. Так у вірші "Моє кохання " устами ліричного героя висловлюється осанна духовним пошукам людини, Красі і Любові як основним, визначальним принципам життєдіяльності, світогляду особистості. Любов, що має конкретне, земне втілення мислиться і як найвища Краса — краса духовних пошуків. Для душі ліричного героя, що прагне насамперед осягнути Любов як найвищу Красу, тільки земного її втілення замало. Пізніше в одній із кращих своїх поем "Перша жінка " Грінченко знову повернеться до осмислення вічної загадки Любові як поривань людини до вершини духовності, до ідеалу.

Розкриттю духовного світу особистості, настрою й переживань ліричного героя підпорядковані в поезії Грінченка картини природи як найближчого для поета джерела натхнення й душевної рівноваги ("Природо — мати, кожен з нас змарнілих...", "Кладовище", "Упокій"). Природу ранньої пейзажної лірики подано в традиційному для української поезії другої половини XIX ст. освітленні, коли поєднується поетичний арсенал романтизму 60-х років ("Минуле", "По весні", "Ніч на озері") з реалістично-натуралістичною образністю української поезії 70—90-х років ("На полі", "Купання"). Твори початку століття містять символічно означений образний світ ("Безнадійність", "Ніч" ("Ясно світилися зорі..."). Домінантний мотив пейзажної лірики (як і всієї поезії Грінченка) цього періоду — елегійний.

Досить своєрідно представлено в Грінченка форми та образність античної поезії. Античність із її уславленням тілесного первня доповнюється художньою ідеєю істинності, цінності духовного, ідеальних змагань людини, краси почуттів. Ритмомелодика античного вірша найчастіше використана у філософських роздумах про сенс буття людини, її життєве призначення. Цікавий у цьому плані роздум "Вагання ", де йдеться про двоїстість свідомості людини, стан, коли вона розуміє "свою велич і міць, свою нікчемність і слабкість, свою панівну свободу і свою рабську залежність, усвідомлює себе образом і подобою Божою і краплею в морі природної необхідності". Вірш утверджує гуманістичні цінності Відродження: віру в людину, її сили, хоча складності поставлених філософсько-світоглядних питань межі століть це не знімає. До ритмомелодики античного вірша Б. Грінченко звертається досить часто, що можна пояснити як ідейно-мотивним перегуком з античною поезією, так і певною недосконалістю оригінальних поетичних форм, про що зауважували ще його сучасники

Складний процес пошуку слова як форми втілення поетичного натхнення Грінченко, зокрема, відтворює у вірші — романсі " Душа горить і серце мов співає...".

У жанровій системі поезії Грінченка помітне переважання медитативної лірики та ліро — епіки, зумовлене як тематичним матеріалом, так і орієнтацією на читача. В ліриці найпродуктивнішими були роздум, заклик, інвектива, пісенні жанри, зокрема романс.

Останній мав цікаві образні вирішення: так, у вірші "Душа горить і серце мов співає..." поетизуються не муки кохання, а муки творчості. Грінченко часто обробляв народні легенди ("З папороті квіт", "Зрадник", "Отаман Музика"), балади ("Ніч на озері", "На русалчин Великдень"). Однак, якщо більшість балад досить традиційно повторюють вже опрацьовані літературою фольклорні сюжети, окрасою яких є хіба що пейзажні зарисовки, то легенди досконаліші за формою й змістом. Філософсько-світоглядну позицію як роздум, а не як декларацію містить легенда "З папороті квіт" (скарб духовності для ліричного героя — то найдорожчий скарб). Розробляється в легенді й поширена для творчості Грінченка тема зради — найтяжчої провини перед народом, нацією ("Зрадник").

Більшість поем Грінченка з їх увагою до проблем моралі й героїчним началом ("Смерть отаманова", "Ярина", "Лесь, преславний гайдамака", "Іван Попович", "Отаман Музика", "Матільда Аграманте", "Дон Кіхот") написано в жанрово-стильовій манері української поезії другої половини XIX ст. й репрезентує її успіхи у вибудові гостроконфліктних ситуацій, подієвого напруження, умотивованості вчинку. Дещо осторонь цих провідних художніх тенденцій стоять поеми "Вечірній світ" і "Перша жінка". Так, конфлікт поеми " Перша жінка ", здавалося б, торкається сфери особистого, інтимного життя людини: перша жінка, створена Богом для Адама, крім фізичної краси, була втіленням краси духовної, ідеалу. Проте перспектива неспокою духовних змагань — "Новий, духовний ран говорить", рівняючись на ідеал ("краси й добра найкращий квіт"),— надто непокоїть Адама. Він відмовляється від "дівчини-квітчини, пів'янгола і півлюдини" й надає перевагу жінці як втіленню лише фізичної краси, однак "та неба часточка жива", тобто світло ідеалу, віднині бентежитиме душу людини. Поему вирізняє животворний струмінь ліричного авторського чуття, а також притчева філософічність. Як відомо, жанр притчі в його схильності до дидактики й алегоризму, суб'єктно-етичного вибору "відзначається тяжінням до глибинної "премудрості" релігійного чи моралістичного порядку". Орієнтація на притчеве бачення матеріалу дала можливість Грінченку-поету через план особистісного, інтимного в житті людини вийти па широкі узагальнення космічного масштабу, на осмислення етичних першооснов людського існування. Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка ("Без хліба", "Нелюб"), І. Нечуя-Левицького ("Хата", "Катерина"), мотивів малої прози І. Франка ("Серед чужих людей"), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" — марення хворої Маринки). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.

Основний конфлікт оповідань — конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч"). Елегійний, скорботний мотив забуття, швидкоплинності людськогожиття багатьох оповідань Б. Грінченка осяває надія на людське добродіяння, любов до ближнього, покаяння як новонародження душі. Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка — наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм.

Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання "Кавуни " — переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану ("Чудова дівчина", "Ксеня", "Дядько Тимоха"). Крім оповідань для дітей, письменник адаптував для дитячого сприймання десятки казкових сюжетів (збірки "Колоски", "Казки й оповідання", "Книга казок віршом", "Народні українські казки для дітей"), повчальних історій ("Чия робота важча?", "Смілива дівчина"), що суттєво доповнювало роздуми Грінченка-просвітника про потребу свідомого виховання дитини.

61. Жанрово- стильові особливості творчості О. Кобилянської.

Риси імпресіоністичного і неоромантичного жіночого характеру простежуються у творчості О.Кобилянської.При цьому не можна забувати, що вона з не творила у межах лише одного стильового напряму. Часом її творчість репрезентує виразну стильову та жанрову дифузію.

Розмаїттям характерів відзначається творчість Ольги Кобилянської з її особливою стилістичною манерою. Не можна не погодитися з думкою про триєдиність у творчості О.Кобилянської неоромантизму, символізму та імпресіонізму (С.Пригодій). Ці модерністські стильові напрями різною мірою виявляються у прозі письменниці. Так само характерологія письменниці позначена рисами цих трьох стильових напрямів, що свідчить про стильове багатство творчого методу, майстерність, багатогранність її таланту.

Неоромантичні героїні О.Кобилянської – непересічні особистості, які завжди відрізняються від свого оточення. Вони не втрачають до кінця зв'язку з ним, проте знаходять сили протистояти впливу буденщини, прагнуть більшого у житті, при цьому "різьблять себе", самовдосконалюються.

Творчість Ольги Кобилянської має загальну феміністичну спрямованість. "Жінки дають великий зміст літературі, навіть позначають новий напрям" (М.Сріблянський).Феміністична модель жіночого характеру присутня у творах Ольги Кобилянської "Людина"(Олена), "Царівна"(Наталка), "Некультурна"(Параска), "Valse melancolique"(Софія, Ганнуся). Всі ці героїні – сильні, вольові, самодостатні. Це горді, незалежні жінки, які намагаються утвердитися у чоловічому світі.

У феміністичній прозі порубіжжя з'являється і новий тип жінки-митця – яскравої індивідуальності, якій притаманне напружене емоційне життя. Багата уява, властива творчим особистостям, дозволила авторкам якнайкраще виявити можливості нових стильових напрямів, завдяки власному таланту, особистим переживанням, адже всі твори з життя художників, музикантів, особливо письменників завжди певною мірою автобіографічні. Героїні "Меланхолійного вальсу" О.Кобилянської, Л.Яновської ("Два дні з життя", "Таїна нашої Принцеси"),намагаються реалізувати себе у творчості. Вони вже не можуть задовольнитися тими ролями, які пропонувало суспільство їхнім реальним та літературним попередницям.Повість Ольги Кобилянської " У неділю рано зілля копала " також позначена рисами неоромантизму, і навіть деякими дослідниками за типом організації художнього тексту прочитується як казка. При цьому казка, "якій співмірне внутрішнє "я" письменниці, - вже не народнопоетична, а індивідуально-авторська, в якій абсолютним щастям є одвічна мрія про ідеал" (Н.Шумило). У повісті в одне гармонійне ціле переплітаються народні уявлення про дівочу долю, красу, природу жінки і концепція модерної особистості – гордої, незалежної, пристрасної, злитої з природою, яка весь час балансує між власними пристрастями, інстинктом та громадськими приписами.

Увесь конфлікт твору будується на протиставленні двох різних жіночих характерів: Тетяни Дубівни та Настки. Тетяна Дубівна – це нова варіація "царівни". Вона горда, як Наталка Верковичівна ("Царівна"), як Софія Дорошенко ("Valse melancolique"), як Маня Обринська ("Через кладку"), бо "гордість – це одинока зброя жінки, якою вона може вдержатися на поверхні життя". Настка – за своєю природою зовсім інша, вона повна покори та любові і нагадує Марту з "Valse melancolique". Звичайно, і кохання у них різне: у Настки – воно "звичайне", "земне", а у Тетяни – почуття первісне, те, яке творить світ і водночас його руйнує.

Повiсть "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки i надрукована вперше у 1922 роцi. Але творчий задум визрiвав поступово. Основна проблема повiстi - людина i земля. У центрi повiстi - сiм'я Iвонiки Федорчука. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному.

Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має. У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі.

Найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Михайла всi в селi любили, тому що вiн був спокiйним, тихим i навiть покiрним сином своїх батькiв. Навчався всьому завзято, любив працювати i працював з радiстю. Смiючись, виходив iз дому, смiючись, вертався додому. Одна трагедiя лише мучить його - вiн не народжений для служби у цiсарському вiйську. Його покликання - праця на землi, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити. Полюбила його i наймичка Анна. I тут Михайло прекрасний: у своєму ставленнi до Анни вiн також красивий i порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч

Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою.

З дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мiг не нагодувати i не напоїти худобу, мiг обдурити батькiв. Був злий i людино ненависний. Усi були виннi у нього. Вiн по-справжньому не любив нi батькiв, нi брата. Брата вiн вiдкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землi. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд.

Кожен з братів знайшов дівчину по собі, добро стало проти зла, проте в цьому двобої перемогло, на жаль, зло. Втіленням цього зла здалася мені Рахіра, навіть саме її грубе й непривітне ім'я не віщує нічого доброго. Кобилянська говорить про неї, як про «чорну Рахіру», підкреслюючи тим, що вона була не тільки чорнява собою, але й мала чорне серце.

Якщо раніше письменники наголошували на тому, що селяни не мислили свого життя без землі, безземельні були приречені на бідування чи навіть голодну смерть, то Ольга Кобилянська показує, як поступово формується серед селян думка, що можна прожити без землі. До цього приходить і Михайло, трохи поживши у місті, й Івоніка Федорчук. Останній усвідомлює, що «Михайло був для землі, а не земля для нього». Але найголовнішою є думка про те, що землю треба любити; не робити з неї ідола або привід для ворожнечі, а просто працювати й доглядати своє поле.

Проблема виховання. В тому, що сталося, винні самі батьки: не зуміли виховати в ньому любові до брата, праці, людяності, не були вимогливими до нього. Мати любила Саву сліпою любов'ю, хоча потім повірила, що саме він убив брата, бо впевнилась в його бездушності до них (після тюрми Сава пішов до Рахіри, а не додому). Вона зненавиділа сина, яким милувалася раніше. "Він був усьому горю причиною", — так думала мати. Дійсно, так буває в житті, коли батьки припустяться помилок у вихованні дитини змалку.

Якщо уважно та вдумливо прочитати твір, то можна побачити, шо «Земля» - та ж оповідь про Каїна та Авеля, тільки в контексті обставин життя українського села кінця XIX століття.

Проблема батьків і дітей, злочину і кари, бідності й заможності, кохання, влади землі над людиною, братовбивства.

62.Поетика творчості В.Стефаника.

Василь Стефаник – талановитий український письменник-реаліст, може, неперевершений до цього майстер стислої соціально-психологічної новели. Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину нашого століття.

В.Стефаник написав не так уже й багато – його художні твори вміщаються в одному томику. І все ж ім'я письменника стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю. Художник Іван Труш, наприклад, писав, що Стефаник "представив мужика", або ліпше сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним". Раділа Леся Українка, що молодий новеліст дуже швидко "став знаменитістю на своїй батьківщині". Іван Франко в 1901 р. відзначав, що з'явився, може чи не найбільший після Шевченка письменник, "яким уже нині можемо повеличатися перед світом", що "його новели – як найкращі народні пісні…".

Спершу В.Стефаник писав невеличкі поезії в прозі, та не знайшов для них видавця. З осені 1897 р. в газетах почали з'являтися його реалістичні новели. Потім вийшли збірки творів "Синя книжечка" (1899),"Камінний хрест"(1900) і "Дорога" (1901).

Під час першої світової війни австрійські військові власті заарештували Стефаника за зв'язки з російськими солдатами. Страждання трудящих, породжені війною, змусили письменника знову взятися за перо, і він пише ряд антивоєнних новел.

У 1928 р. уряд Радянської України призначив Стефаникові пенсію за його заслуги в розвитку літератури. Це була велика матеріальна й моральна підтримка.

У творчості Стефаника було два періоди: перший припадає на 1897-1901, а другий на 1916-1933 рр.Головна тема його новел – важке життя західноукраїнської сільської бідноти, її остаточне зубожіння і пролетаризація. Як писала Леся Українка, "Стефаник змальовує селян, які стоять на порозі до повної пролетаризації або вже переступили цей поріг; втім, перехідний найболючіший стан майже виключно цікавить молодого письменника".

У село все більше проникали капіталістичні відносини. Багатіли куркулі та лихварі, а сотні господарств руйнувалися. Вчорашні газди масово ставали наймитами. Це показав Стефаник у новелах "З міста йдучи", "Май", "Давнина", а особливо у "Синій книжечці". Останні твір автор назвав "малесенькою трагедією усіх хлопів на світі".

Прощанню емігрантів з рідним краєм він присвятив своє знамените оповідання "Камінний хрест", написане й опубліковане ще в 1899 р. Поштовхом до написання твору послужив виїзд до Канади русівського бідняка Стефана Дідуха.

Велика бідність і голод у селах породжували жахливі родинні трагедії. Удовець Гриць Летючий ("Новина") не мав змоги зігріти й нагодувати двох дітей.

У ряді творів "Ангел", "Осінь", "Діти", "Святий вечір", "Вістуни", "Озимина", "Сама-саміська" та ін. розкрита гірка доля старих і нездатних уже до роботи людей у бідняцьких родинах.

Зріст політичної свідомості бідноти знайшов відображення у новелі "Лист", що була присвячена "політичним арештованим мужикам на святий вечір". Автор звеличував тих, які сміливо "неправду корчували" й вірили у справедливість революційної справи.

У незакінченій новелі "Комісар староста і дідич" (1902) змальовано страйк сільських пролетарів під час жнив.

Бунтівничим настроєм пройнятий твір "Межа".

Другий період творчості Стефаника, як ми згадували, розпочав з антивоєнних новел і перша з них – "Діточа пригода ". Він показав жахи війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не усвідомлює усього трагізму, тієї ситуації, а в читача стигне кров від жаху.

Західноукраїнське село під гнітом шляхтецької Польщі показане у творах "Воєнні школи", "Morituri", "Дурні баби", "У нас все свято".

Дві ліричні сповіді Стефаника – "Моє слово" й "Дорога", новели "Давня мелодія" і "Вечірня година" написані за автобіографічними мотивами.

Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього "знову народилося слово". Одна за одною з'являються новели "Дівоча пригода", "Марія", "Сини", "Вона-земля", "Пістунка", що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.

А після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських земель напівфашиським – польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах "Дід Гриць", "Morituri" та "Воєнні шкоди".

Ось із цих творів, написаних під час першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника – "Земля", що вийшла 1926 року у місті Львові.

Новела "Камінний хpест"

Емігpація. Скільки їх, укpаїнців, живе за коpдоном. Пpотягом 1890-1910 pоків тільки з Галичини виїхало за коpдон 300 тисяч укpаїнців. Цієї теми тоpкалися у своїй твоpчості багато письменників. Та й pозглядалося це питання по-pізному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з pізних пpичин.

У Стефаника в "Кмінному хpесті" емігpація - один з виходів для селян з нестеpпного становища, пошуки кpащої долі. Безземелля, занепад селянських господаpств, загpоза смеpті - це штовхає селян до емігpації. Але й втpата батьківщини для багатьох була pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на "могилі " живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців.

Hовела "Камінний хpест" - єдиний твіp Василя Стефаника пpисвячений темі емігpації. В основу твоpу покладено спpавжній факт. Односелець письменника, емігpуючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хpест. Він і понині стоїть на найвищому пагоpбі в Русові.

Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів: "Два pоки нічого в хаті не говоpилось, лише Канада та й Канада..."

Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада - це могила для нього і дpужини.

Так, на гоpб "щонайвищий і щонайгіpший над усе сільське поле", що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постаpів і став господаpем. Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними зусиллями, Іван добpовільно залишає. "Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати", - звучить pозпач у словах селянина.

Для геpоя pозставання з pідною землею - тpагедія. Пpойнятий стpашною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на беpег. Та й весь він наче закам'янів.

Каpтини пpощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець - все це намагання автоpа показати читачеві наpодну недолю, людське гоpе і водночас сподівання тpудівника на кpаще майбутнє.

Василь Стефаник - великий знавець психології людини в її найкpитичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого геpоя в ситуації відчаю, pозпуки, захмеління з гоpя, тобто в такому стані, коли наболіле виpивається на зовні. Камінний хpест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному гоpбі, став пам'ятником не лише його pодині, а й всім тим тpудівникам, які виїздили до "Гамеpики" й Канади, котpі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом тpагізму життя селянина-бідняка, емігpанта.

Новела «Марія»

У 1916 році Василь Стефаник написав новелу «Марія», яка була присвячена світлій пам'яті Івана Франка. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.

Під враженням подій Першої світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, слово Стефаника знову ожило (після п'ятнадцятирічної перерви), теми і мотиви його творів залишилися «сільськими». Проте настрій і тон новел, прагнення персонажів стали іншими.

У новелі «Марія» виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи жінки зосереджені навколо синів — міцних і здорових від народження, дітей, що були її невимовним материнським щастям. Вона пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, «гралася ними, як дівка биндами». Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їй довелося їздити до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою: відчувала себе рівною з іншими матерями, сини яких боролися проти кривди.

Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче б ширшала від молодечого гомону. «Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу», і люди до них горнулися.

Під впливом синів і Марія духовно зростає. Та ось прийшла війна, яка стала тяжким випробуванням для Марії. Просиділа вона ніч у головах синів, що спали, прощаючись із ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів гучний «спів про Україну».

Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам'ять матері. Минуло багато часу, а вона й досі картає себе за те, що в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч молодший. І відчула, що образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше — про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, а Марія відчула свою провину.

Письменник дуже майстерно передає ті дні патріотичного піднесення галицької молоді. І хоча митець не вдається до докладних описів, але характерні деталі підкреслюють урочистість моменту. Гриміла над лавами стрільців «січова пісня», єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула найменшому, якого тримала біля себе: «Біжим, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці простять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забира мені діти...» Саме у такому новаторському аспекті розвивається у новелі патріотична тема, яка пов'язана із зростанням національної свідомості селянки.

Спогади героїні новели зливаються зі сприйманням сучасності, а вона надто невесела: російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з руїнниками, які називали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки — українці в царській солдатській уніформі. Вони чемно поводилися з жінкою, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і мати зрозуміла, що це ті брати з Великої України, про яких з любов'ю говорили її сини. Коли козаки заспівали, рідна пісня, хвилюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона ніби чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед нею постають величезні обшири рідного краю, який повстав проти поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі».

До кращих психологічних творів письменника належить новела «Новина», в якій змальовано нестерпні умови життя галицького селянства, трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей. Тут не має нічого вигаданого. У селі Трійці в 1898 році сталася та подія, що лягла в основу «Новини».

Тихим вечором знайомими лугами Гриць іде до річки. На серці — важкий камінь. Діти голодні й холодні. Та то вже і не діти, то — мерці. Великі олов'яні очі і кісточки, зібрані докупи шкірою. Ото і все, що залишилося від дітей. Не може батько вже дивитися їм у вічі, не може нагодувати бом, не може споглядати, як вони накидаються на шмат хліба.

Веде Гриць за руку Гандзуню, а меншу Доцьку несе на руках. Якийсь камінь давить йому груди, щось пече в серці й голові. Він поспішає в напруженому мовчанні. Попереду в промінні місяця заблищала ріка. Гриць здригнувся: та блискуча річка викликала тривожні почуття, заморозила його, а той камінь, що тис груди, став ще важчим. Тривожний стан Гриця підкреслюють емоційно забарвлені дієслова: задихався, побіг, скреготав зубами. Батько сповнений бажання швидше позбавити мук себе і дітей, тому він борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув її у воду.

Дітовбивство — найтяжчий злочин. Та не Гриць - злочинець, а ті умови, ті обставини, в яких він жив. Батько топить свою дитину, щоб врятувати її від мук життя, від голодної смерті. Хіба він не любив Доцьку?! Ще й як! Але краще смерть, ніж таке життя. Для підкреслення душевних мук Гриця письменник зосереджує увагу читач на психологічних деталях. Простуючи до міста, щоб заявити про злочин, Гриць збирається перейти річку вбрід: «Вступив уже у воду по кісточки та й задерев'янів». Дотик холодної води нагадав йому, що сталося, викликав тривогу. А ще річка — могила доньки. І шепчучи молитву, Гриць пішов до мосту. Такого ж глибокого психологічного звучання набувають новели «Лан», «Катруся», «Кленові листочки», «Камінний хрест».

Наприклад, новела «Лан». Твір на пів сторінки, але який глибокий зміст і психологічне спрямування. Малесеньке дитятко в той час, коли мати жала панську ниву, наткнулося на корча і пішло з життя, так і не пізнавши його.

Таким чином, у новелах В. Стефаника йде стисла, але тривожна розповідь про життя народу. Своїми новелами В. Стефаник стверджує, що справжнім письменником можна назвати тільки того. Чия творчість невід'ємна від життя народу.