Із поверненої спадщини Остапа Вишні (чукрен, чухраїнці, збірка українізуймося, вишневі усмішки закордонні, п»єса мікадо, щоденникові записи)

1926року письменник опублікував збірку «українізуймося», яка мала великий успіх за кордоном і за короткий час витримала 5 видань. Про духовність українця, його менталітету говорить Остап Вишня в усмішках «Чукрен», «Чукраїнці». В них багато багато гіркої іронії, болю через егоїзм, повільність рідного народу, що так дорого обходилась на різних етапах історичного поступу. Дотепна назва країни Чукрен, населення якої, чухраїнці, завжди чухаються. Ця країна хліборобська, а чухраїнці – великі майстри співу, та співають чомусь перекручено мовою. гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: якби ж знаття, забув, спізнивсь, якось то воно буде, я так і знав. Чухраїнці не пригадують якої вони нації (та хто зна…живемо в шингеріївці. Православні), їхня улюблена рослина соняшник.

Мікадо. Тут під ширмою японської екзотики автор дотепно відтворює загальну обстановку, що склалася в нашій країні наприкінці 20-х – на поч.30-хроків, дошкульно висміює авторитарний режим Сталіна й породжену ним аристократично-бюрократичну систему, що трималася на насильстві, жорстокості, аморалізмі. За допомогою різного роду алюзій, дотепних зіставлень, пародій, газетних штампів тощо письменник переносить нас в конкретну атмосферу нашого внутрішнього життя, коли починав утверджуватися культ Сталіна. Щось моторошне і жахливе прочитується за вчинками імператора Мікадо та його поплічників, які водночас постають маріонетками історії – смішні, неспроможні зупинити її висхідний рух, приречені у своїх кар»єрних намірах, відірваності від народу. Висміюються негативні явища тих років(спекуляція, спец магазини репертуарні труднощі багатьох театрів тощо. І все це подається через підтекст асоціацій, натяків і зіставлення. Так наприклад спів хору з першої дії чи інші уривки (слава мікадо, слава Ніпону, східному сонцю привіт), звучить як глузування над фразою «Сталін – наше сонце».

Щоденник Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні “Чиб’ю. 1934” з’явився 30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від Чиб’ю до рудника „Єджид-Кирта”. Записи обриваються в лютому 1935 року.

Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах, бамлагах і ще багатьох їм подібних “лагах”, разом із карними злочинцями проходили “перековку” і комуністи та безпартійні, люди найрізноманітніших професій – учителі, письменники, народні комісари. Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом страшного періоду таки не став. “Гжицький розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що”; “Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув... Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже пороз’їздилися по лагерях?”; “розповідав Йосип Йосипович, що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біломорсько-Балтійський канал). Три місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункту в УРО, чи що, там десь і Мирослав! От як використовуються культурні сили”; “Да... Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей”; “А ми тут сидітимемо, як “бесследно исчезнувшие”, – ото, практично, і все про той страшний період і про ті місця, що стали цвинтарем для тисяч невинних, про табори, що стали кінцем цілої епохи в історії української літератури. Ці свідчення Остапа Вишні, розкидані поміж записами про погоду, врожай ягід, професійні проблеми(працював в редакції газети “Северный горняк”), табірний побут просто вражають своєю емоційною стерильністю. У результаті є проблема поганого табору, але немає проблеми табору як такого. “Тотальні умовчання” Остапа Вишні чи К. Чуковського автоматично відсилають читача до ширшого контексту, створюють ситуацію, коли він (читач) просто не може не доповнити образ автора щоденника, виходячи з його біографії, творчості, епістолярної спадщини.

78.2-й період: мисливські усмішки, зенітка. Особливості творчої манери письменника. Мисливські успішки(як варити і їсти суп з дикої качки дика коза олекса іванович епікіровка мисливця…) незважаючи на назву навчають не полювати, а берегти, охоняти все живе. З великою любов»ю змальовує письменник пейзажі, сповнені руху, змін, іноді сумних настроїв. Через пейзажні картини письменник осмислює вічні проблеми буття – життя і смерті, народження і згасання, кругообіг у природі. Письменник оживлює природу («ось падає кленовий листок – умер він одірвавшись від рідної гіллі» усмішка «Вальшнеппе»). Оповідач людина життєлюбна, оптимістично налаштована, захоплена мисливськими вигадками. В нього не білка, а білочка. Не лисиця, а лисичка і навіть веприк. Мисливські усмішки- своєрідна поетична зооенциклопедія. Поетично описується наприклад пташка. Сюди входять такі усмішки як «як варити і їсти суп з дикої качки, ведмідь, дикий кабан або вепр і інші).

Зенітка. З появою вона зразу набула великої популярності. Сюжетно сформована дія твору:наближаються фашисти і дід Свирид пішов у лус, у партизани, а вночі прийшов подивитися хто живе в його хаті, а там фашисти і Свирид проколов їх вилами. Це не винятковий герой, а герой життя в образі якого втілено риси народу. Не зважаючи на свої вже немолоді літа він рішучий і відважний, оптимістичний. Характер героя сильний своїм національним підґрунтям, вірність національному світовідчуттю, звичаям. В другій частині усмішки так само виявляються риси народного і національного характеру та вдачі героя. Він з теплим усміхом і зі щедрими гіперболізмами та загостренням ситуації передає свої сутички з бабою(мовляв, пройшов школу війни) і разом з тим оддає їй шану.

79.Сюжетно- композиційні особливості поеми П. Тичини\"Золотий гомін\"

Проблема національного відродження українського народу є ключовою і в поемі \"Золотий гомін\" (1917). Дослідники визначали жанр твору як ліричну ораторію, вказуючи водночас на наявність у ній і фрагментів епічних епізодів, і драматичних сцен. З незалежністю киян поздоровляє легендарний Андрій Первозванний, котрий у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах хрест, започаткувавши народження славетного міста і тих духовних традицій, які продовжують сучасники Тичини, проголосивши своїм гаслом свободу. Тож автор відчуває навіть плин часу, як сіються в ньому \"зерна кришталевої музики\", які западають у душі людей. Від повноти щасливих почувань з приводу возз'єднання західних та східних земель України, прихильності до інших народів-братів, \"засміялись гори, зазеленіли\", і \"ріка мутная сповнилася сонця і блакиті\". Та поема пройнята і тривогою: образ \"чорного птаха\" - символу розбрату між українцями - і далі злісно шугає над батьківщиною, віщуючи нещастя. Та скільки б не існувало перепон, визволений від пут народ вірить у свої сили: \"...І всі співають, як вино: Я - дужий народ, Я молодий!\"
80.рання творчість П. Тичини(сонячні кларнети). новаторство.

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році.. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...», «О панно Інно...», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» (цикл віршів) та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...». Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

У поезії «Арфами, арфами...» Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої». Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозове напруження: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя. Основний настрій вірша — життєво-ствердний, оптимістичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край. Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її «золотими, голосними самодзвонними арфами», які звучать у гаях з ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне — такі образи розкривають порухи душі людини:

Десь надходила весна... Я сказав їй: ти весна!У куточках на вустахїй спурхнуло щось усмішками —Й потонуло у душі.

(«Десь надходила весна...»)

У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним.

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інно...» Це щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яскравою образністю:О панно Інно, панно Інно!Я сам. Вікно. Сніги...Сестру я Вашу так любив —Дитинно, злотоцінно.

У полині вияву почуттів героя природно з'являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття: Любив? — Давно. Цвіли луги...О панно Інно, панно Інно,Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.Сніги, сніги, сніги...

Цей вірш, за словами Тельнюка, «мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».

Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо, коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів.

Друга група віршів збірки «Сонячні кларнети» — вірші про народне горе, спричинене Першою світовою війною. «Хтось гладив ниви...», «Іще пташки...» У них відчувається нова експресивно виражена емоційна тональність. Поет майстерно передає найтонші настрої, почуття.

Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Тут, як і в попередніх творах, Павло Тичина передовсім гуманіст, який, глибоко вболіваючи за трагічну долю свого народу, показує революцію в її страшній суті:Одчинились Двері —Горобина ніч!Одчинились двері —Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозамиТьмамиДощ...(«Одчиняйте двері...»)

У поезію цих років вплітаються образи чорного ворона, що кряче на лихо, смерть, вороного вітру, громових хмар:Глянь, сонце, як дитя,А в селі голод!Ходять матері, як тіні —Вороний вітер...На чужині десь ген-генБез хреста; ворон...Будьте прокляті з війною! —Вороний вітер...(«По блакитному степу...»)

Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові.

Другу й третю групу поезій можна об'єднати за провідними мотивами — вболіванням за Україну. Значну частину творів написано між двома революціями (Лютневою і Жовтневою). У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій.

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів " Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта.(чит.в зошиті)

81"Замість сонетів і октав"

В 1920 році виходить тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі "Замістьсонетівіоктав". В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" поет продовжує тему справжньої перемоги добра - в серцях людських: як передумови до пермоги над озвірілим злом в суспільстві. Про терор він писав: "Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?".В цій збірці відбивається поступова зміна світогляду і переконань поета. Майже зовсім зникає музичність і милозвучність, яка була так чітко виражена в "Сонячних кларнетах". Натомість приходить розуміння світла, яке наче генерує межу, де кінчається матеріальне і починається невідоме нематеріальне - Дух.

У збірці "Замість сонетів і октав" Тичина пише про сьогодення з усіма його протиріччями і складністю.

Лірика в "Плузі" збагатилася мотивами з революційних катаклізмів, поширених в уяві на цілий космос: як і в наступній збірці - "Вітер з України

"Плуг" - збірка новаторська за змістом і формою - явилась значним кроком Тичини на шляху ідейно-художнього зростання. Істотні зміни відбулися і в стилі Тичини, в його поетиці. В порівнянні з "Сонячними кларнетами" "Плуг" являє собою нову яскраву і неповторну художню систему. Тичина виступає тут майстром громадсько - політичної теми. Публіцистичний струмінь, який майже відсутній у раннього Тичини, в "Плузі" виступає як одна з істотних рис стилю, що засвідчує продовження поетом традицій Шевченка, Лесі Українки, Франка.
Музично - живописні засоби, якими так чудово користувався поет у "Сонячних кларнетах", набули тепер нової функціональної й ідейно - естетичної значимості. Вірш " Вітер " передає могутню музику і динамічну колористичну гаму грізної стихії. Він потрясає громоподібними "бетховенськими акордами", відтворенням повної непідвладності бурі в ритмічних структурах, що не мають аналогій в усій українській поезії.

Живописність грізної стихії увиразнюється іще й своєрідною "мелодією" бурі, яка створюється Тичиною за допомогою гам, опертих на сонорні Р таЛ.У "Плузі" намітились також тенденція до реалістичного змалювання сучасності, відтворення конкретних історичних подій, ситуацій. Про це свідчать класичні твори збірки, такі як "На майдані", "Як упав же він з коня…", "Ронделі", "Псалом залізу", "Листи до поета", "Плюсклим пророкам", "Сійте" та інші. "Плузі" дав зразки нової революційної поезії - політичну і філософську лірику. Характерною рисою його поезії в роки громадянської війни є уміле поєднання строгої публіцистики з винятковою пластичністю образу.

Новаторство для Тичини - одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність. Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій - це одне із джерел новаторства: "У мистецтві реалізму сміливе новаторство в художньому зображенні життя поєднується з використанням і розвитком усіх прогресивних традицій світової культури."
Призначення митця - новатора поет вбачав в тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. Тичина підкреслював: "Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству." Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.
Промовистим є позачасовий зв'язок Тичини та Сковороди. Григорій Савич - духовний батько Павла Григоровича періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, допоки світ таки не впіймав його.
82. Проблематика, система образів- персонажів у ліричних повістях М. Стельмаха

Серед багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті - «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір». Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій. Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жар-птиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик - непосидючий, бешкетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей: «слабість» або «дурість», за словами односельців невситима - жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в «селі». Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик іззадоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, «я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку».

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім’ю. Неосвічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. «Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини».

А «з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися» сусіди. Бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?» Справжню науку проходить Михайлик, спостерігаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім’ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажуч-ливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім’ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення. «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» - так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді - своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо «Гуси-лебеді летять… над моїм дитинством, …над моїм життям!»

Михайло Стельмах - самобутній талант. Його творчість відзначається вмінням тонко проникати в психологію людини. Це зумовлено ще й тим, що М. Стельмах був учителем-словесником, тому з такою правдивістю змальовані в його творах діти.
Михайлик - головний герой повісті М. Стельмаха «Щедрий вечір». Він росте в сім’ї Панаса Дем’яновича гарною, чемною, доброю дитин0ю. Хлопчик бачить світ крізь призму казок, які розповідала йому бабуся. Він любить природу в усьому її розмаїтті: зорі у високому небі, любить перепілку в житі й стук дятла, запах жита. Дуже радіє хлопчик приходу весни, літа, бо допомагатиме батькам, пастиме Обмінну на паші в лісі. А жати жито справжнім серпом! По-дорослому! Автор передає почуття хлопчика при посвяченні батьками в женці як вікову хліборобську традицію. Михайлик старанно працює, не відчуваючи втоми, до найурочистішої хвилини, до першого снопа, який на свят-вечорі стоятиме на найпочеснішому місці в хаті - на покуті.
Хлопчик дуже любив тварин. Його друзями були й качка крива, і пес Рябко, і стара кобила Обмінна. Якось батько хотів продати Обмінну, то у хлопчини на душі «так стало важко, що й не кажіть». Тому й на ярмарку таку характеристику покупцеві дав, що той аж здивувався. Але все-таки прийшлося продати тварину.
Найкращим другом Михайлика була Люба. Хлопчик уміє товаришувати, ніколи не дозволить собі скривдити дівчину. Вони разом і в лісі, й на ковзанці. Дуже полюбляв хлопчик читати книжки, які купляв у хитрого Юхима. А коли записали у справжню бібліотеку, то це для Михайлика стало найурочистішою подією.
Автор змалював у творі народний обряд - свят-вечір. Хлопчина всотує отіпримовляння батька на «хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі» й вірить, що «настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото трясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги».
Михайло Стельмах легко входить у світ дитячих мрій, фантазій. Це робить його твори цікавими й виховуючими. Бо в кожному Михайликовому вчинку відкриття чогось нового, захоплюючого. Все це
свідчення непересічного таланту М. Стельмаха - неперевершеного знавця дитячих душ.