Мала проза О. Гончара.Риси поетичного стилю.

Проза Гончара дістає оцінку "поетична". Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня характеристика виконують роль поетичних словесних "акцентів", як, наприклад, словацька назва перших весняних квітів (пролісків). "Бачу вже їх (гори) не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься - небовий ключ". Назва цих квітів - виразна художня деталь в авторській сповіді.
Так, у новелі "Соняшники" О. Гончар створює цілий ряд поетичних новотворів на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах.
"Те, що він (скульптор) побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники... Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки". Для усієї мовотворчості О. Гончара характерний "золотий колір". Можливо, в цьому виявляється зв'язок його стилю із стилем Михайла Коцюбинського.
В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прози.
Візьмемо для аналізу збірку новел «Чари-Комиші» [1]. Майже всі новели ліризовані, спрямовані на дослідження внутрішнього світу людини, її переживань, почувань, станів, емоцій у зв'язку із зовнішньою дією. Лише окремі новели, як «Весна за Моравою», «Літньої ночі», зважаючи на оповідну чи видову специфіку, практично не мають ліризованих місць. У першому випадку авторська позиція не акцентована. Оповідь максимально об'єктивована. Мета — здійснити найсильніший емоційний вплив на читача за допомогою лаконічних висловлювань героїв, стислості авторських коментарів, створення ефекту документальної достовірності зображення граничних станів людини на війні, що вимагають особливого морального напруження, відданості ідеї, почуття відповідальності за все, що відбувається, неусвідомлюва-ного героїзму й самовідданості при прийнятті рішень навіть на межі життя і смерті. У другому випадку сатирична спрямованість твору і виведення головним героєм образу, наділеного негативними рисами, спонукає автора обрати інший спосіб оповіді — її драматизацію. Але ця драматизація специфічна: герой постає в ситуаціях, що виявляють його недосконалість, зверхність, чванливість та інші вади в діалогах з підлеглими, незнайомцями в неробочих обставинах, завдяки чому створюється не стільки сатиричний, скільки гумористичний колорит, підкреслений ситуативним гумором. Діалогізоване зображення дозволяє реципієнту чітко уявити характери й ролі персонажів, динамізує оповідь й справляє враження реальності змальованих подій.

Інша група новел, таких як «Сусіди», «Пороги», «Жайворонок», наділена певним ліризмом, але він не становить стильової своєрідності й не є гармонізуючим елементом у творі. Новела «Сусіди» відтворює суперечливість людської психіки. В центрі уваги — людина, наділена владою, — голова колгоспу. Він гарний хазяїн, вболіває за справи свого колективу, виводить його на перші місця в районі, але не позбавлений вад, притаманних будь-якій людині, та виявлених у ньому сильніше: заздрість, несправедливість до супротивника, невміння програвати. Однак усі недоліки перекреслюються єдиною рисою - в першу чергу справа, а потім емоції. В кризовій ситуації пожежі на колгоспному полі приходить на допомогу сусіду-супернику. Герой змальований у гумористичному плані, з легкою іронією, особливо епізоди зустрічі із суперником та спілкування з домочадцями. Гумор і доброзичливість, відчуття єдності й відповідальності є організуючими елементами оповіді й центральним гармонізуючим моментом.

Складність бути молодим — тема новели «Жайворонок». Перед головною героїнею також постають моральні проблеми. їй хочеться утвердитися в цьому світі, знайти своє місце, хоча це так важко в шістнадцять років, особливо коли ти без матері, батько — вічно заклопотаний голова МТС і до того ж тебе, вважаючи ще дитиною, не пускають на важливу, з твого погляду, роботу — керувати трактором, і ти змушена сидіти в радіорубці на «чистій» роботі, спостерігати, як за старшою за тебе суперницею упадає той, у кого ти вперше закохалася, і відчувати ревнощі до неї, яка може стати твоєю мачухою, ще й до того ж вирішувати, чи не помститися їй, використовуючи своє службове становище. Зовнішній конфлікт набагато простіший: давно не було дощів, засуха загрожує знищити врожай. Кульмінація — поява грозової хмари — співпадає з кульмінацією вирішення внутрішнього конфлікту дівчини. Дівчина перестала на якийсь час перейматися власними проблемами, переборола себе, сповістила суперниці радісну звістку, усвідомила цю перемогу над собою, свою роль для життя багатьох людей, яким передає вчасно потрібну інформацію, допомагає у вирішенні їх проблем. Розуміння, що вона приносить користь на своєму робочому місці, що вона змогла вивищитися над недостойними почуттями, дало їй моральну насолоду, відчуття щастя, а це значно прикрасило її, що помітив і об'єкт її кохання в момент, коли пішов дощ.

Оповідна структура новели «Пороги» являє монолог героїні, в якому перед читачем постає сповідь її життя. Гармонізуючий стрижень цього твору — ідея символічності життя. Для героїні страшним символом драматичності н життя стали дніпрові пороги, оспівані в легендах. Пороги принесли смерть багатьом її односельчанам і її чоловіку. Сина не пустила лоцманувати на порогах — майже єдиний спосіб заробити, крім як піти в найми, бо порогами, що вище і нижче села, вони були відрізані від усьогосвіту. Будова Дніпрельстану змінила побут сельчан, штучне море залило пороги, життя налагодилося, стало спокійнішим. Війна вернула все на свої місця. Довелося евакуюватися. Після повернення відновили роботу Дніпрельстану, сховалися під водою пороги. Емоційний монолог не молодої вже героїні звернений до дівчат, які щойно закінчили навчання і їхали вчителювати. Вони зустрілися на пароплаві й попросили показати їм пороги, розповісти про них. Несподівана зміна ритму настроює читача на щось неординарне: одноманітний спокій подорожі змінюється романтичним очікуванням й переривається напруженою сповіддю-болем жінки, її краса в тому, що вона не зламалася під впливом обставин, а лише загартувалася, навчилася мудрості, не втративши здатність гостро відчувати.

Третю, найбільшу, групу становлять ліризовані новели. Сюди віднесемо такі твори, як «Модри Камень», «Соняшники», «За мить щастя», «На косі», «Чари-Комиші», що є художньо-смисловим центром збірки, та інші — «Усман та Марта», «Гори співають», «Зірниці», «Марта з Верховини», «Дорога за хмари», «Людина в степу» тощо. Специфіка цих творів у тому, що оповідач часто постає у функції ліричного героя, в монологах якого закумульовано поетичне бачення світу, розуміння буттєвих і моральних проблем, усвідомлення й розкриття емоційного світу героїв. Саме його позиція є тим гармонізуючим компонентом, що об'єднує всі елементи цих новел у систему. Трохи згодом розкриємо детальніше специфіку названих творів на прикладі аналізу новели «На косі». А поки що зазначимо ще один суттєвий момент для розуміння збірки.

Можна сказати, що аналізована збірка є не випадковим зібранням творів, подібних за жанром. Усі твори дібрані за ознакою епічної панорамностівідображення буття радянської людини. Тут представлені проблеми, що хвилювали суспільство того часу й були актуальними для тогочасної літератури: героїзм людини у кризових (війна) і побутових ситуаціях, робочий героїзм і самовідданість справі, моральні стосунки на роботі і в побуті, краса праці і праця митця, романтизація й ідеалізація досконалої людини, яка, проте, має право на сумніви й помилку, але здатна прийняти правильне рішення, вміння побачити красу, оспівування роботи митця, її складність, оцінка реципієнтом. Як правило, автор відходить від деяких жанрових ознак новели, чи то переакцентовуючи смислові аспекти основної сюжетної лінії («Жайворонок», «На косі»), чи то не ставлячи останньої крапки в сюжеті, дозволяючи читачу самому завершити твір («Усман та Марта», «Маша з Верховини»), чи то взагалі змінюючи жанрові межі до особливостей сюжетної замальовки («Птахи над Бродщиною») або наближаючись до філософського розкриття теми («Чари-Комиші»), самоаналізу героя («Пізнє прозріння»). Якщо зважати на послідовність розміщення новел, то може скластися враження песимістичного усвідомлення світу автором: перша новела завершується смертю героїні й руйнуванням прагнень героя («Модри Камень»), остання переповідає са-морозуміння позбавленої співчуття людини, не здатної оцінити, зрозуміти іншу людину, а тим більше митця, яка знає лише роботу і для якої люди — це засіб досягти мети виробництва. Людина-гвинтик з обмеженою свідомістю й недолугими почуттями. Недарма й новела називається «Пізнє прозріння». Герой почав прозрівати наприкінці свого життя. Назва цієї новели може сприйматися символічно, якщо зважити на проблематику попередніх творів, у центрі яких питання руйнівної дії цивілізації на природу й душу людини. Чи не запізно суспільство схаменеться? Разом з тим кожна новела окремо не створює враження песимістичного світосприйняття автором, навпаки — відусюди віє ура-патріотич-ним радянським оптимізмом. Саме ця радянська дидактика іноді дещо порушує гармонію вираження ідеї через компонування епізодів із зображенням героїчної праці радянських людей та усвідомленням і виявом їх людської сутності, їх душі.

Тепер перейдемо до розгляду новели «На косі». Почнемо з того, що гармонія є предметом зображення в новелі. Центральна героїня — Ольга, біолог за фахом, спостерігає птахів у заповіднику на косі, що виходить далеко в море. Відірваність від цивілізації дає їй змогу з іншого боку глянути на своє життя, усвідомити справжні цінності. Не можна сказати, що до цього героїня не переймалася моральними проблемами чи питаннями сенсу життя. Саме через них вона опинилася в цьому майже безлюдному місці. Але саме тут їй відкрилася краса світу, краса життя, краса істини. Гармонія краси — в єдності людини й природи, у невідокремленні людиною себе від природи, в урівноваженості почуттів, думок, емоцій, дотримуванні моральних цінностей. До такого висновку приводить новела свого читача, але в самому кінці твору. На початку ж його автор, проникаючи в свідомість своєї героїні, оспівує красу чарівного місця єднання людини й природи, де людина може осягнути всю велич буття, його безмежність і нескінченність. Головним образом, що перекриває образи навіть основних у концептуально-подієвому плані героїв, є образ автора-оповідача.

Образ автора-оповідача фігуративно не персоніфікований, але виділений позиціонуванням у функції ліричного героя та оповідною структурою новели. Саме від нього залежить зміна акцентуації уваги читача на внутрішній чи зовнішній подієвості, широті охоплення дійсності та її аспектів. Ці переходи часто оформлюються за допомогою зміниграматичної форми у передачі стосунків між автором і головною героїнею. Автор висловлює й підсумовує відчуття, стани, думки героїні через власне мовлення, ніби сам усе це відчуває, при остороненому описі дій героїні (наприклад: «Маленька дівоча рука один по одному бере з кошика легкі алюмінієві персні, надіває на пташину ніжку, ловкенько пристібає на ній — як амулет, як знак спілки людини і птаха... Лети!» [1, с. 268], — чи: «Що ж, іноді і в такий спосіб збуваються мрії» [1, с. 269]) або у звертанні до неї (наприклад: «...ти чуєш тишу...» [1, с. 269], «...і таке маєш враження, що не буде їм смерті, твоїм птахам, що злітають вони з твоєї долоні на вічне життя» [1, с. 268]).

Оповідна динаміка, що створює ліричний або епічний ритм, підкреслюється знаковими, художньо-мовними засобами. Наприклад, початок новели: «Далі вже нічого нема — самий простір, саме безмежжя. Зализень суші — вузька коса, відділившись від степу, простяглась у відкрите море. Крізь обрій, крізь небо пронизалася й далі пішла — не видно їй кінця.Коса довга, вузька, з вимоїнами» [1, с. 268]. У цих декількох реченнях спостерігаємо значну кількість використаних засобів і синтаксичних прийомів (еліпсис, парцеляція, перифраз, ситуативні антитези, метафора, градація, словесний повтор, інверсія, епітети), завдяки чому створюється поетичний ритм текстового фрагмента із смисловою широтою, що перевищує семантичне наповнення фраз.

Використовуючи позицію всезнаючого автора, титульний автор майстерно, майже непомітно для читача постійно жонглює різними хронотопними площинами: опис коси, передача відчуттів героїні, усвідомлення нею своєї долі, намагання не думати про майбутнє, втекти від минулого, фокусування уваги на масштабності сприйняття світу — йогоконкретності (предметності), вічності — дієвості, часовості — позачасовості (абстрактності), конкретності (миттєвості) - узагальненості (зміна пір року) тощо. У такій ритмізації художнього тексту проглядає його ліризація, так само як і в специфіці детермінації подій. З одного боку, зважаючи на епічну послідовність знайомства читача з героїнею, читач поступово отримує багато інформації про неї: з відзнакою закінчила біологічний факультет столичного вищого закладу освіти, де її залишили після навчання, через нещасливе кохання втекла подалі від колишнього життя, від цивілізації, щоб повернути собі внутрішню рівновагу, знайти себе, повірити в себе. Це — експозиція. Зав'язка — знайомство з єгерем нового мисливського господарства (сюжетна лінія кохання, самоусвідомлення героїні) і агрономом сусіднього радгоспу, чия поява знаменує зародження суспільного конфлікту — розподіл сіна, що його заготовляють на косі, між районними господарствами. Розвиток дії — приїзд на косу для розподілу сіна керівника Танцюри в супроводі «цілої компанії керівників близьких і віддалених степових господарств» [1, с. 277]. Кульмінація — полювання на лебедя. Розв'язка — розчарування героїні в людині, яку готова вже була покохати і яка виявилася запопадливою перед керівником і морально безпринципною, та засудження вчинку Танцюри всіма персонажами. Епілог — формальне визнання Танцюрою своєї неправоти, але неприйняття ним нормальної для всіх системи цінностей.

З іншого боку, лірична специфіка проявляється в акцентуації смислових моментів. На першому плані — внутрішня дія, тобто ціннісне осмислення героїнею буття, підкреслення важливості переживання моменту безвідносно до того, що було раніше і що буде після. Згідно з вимогами до епічного твору в новелі маємо чітку головну сюжетну лінію і несподіване розв'язання конфлікту. Центральний конфлікт полягає узіткненні моральної позиції можновладця, який звик до вседозволеності, своєї вищості над іншими людьми, з необхідністю дотримання моральних норм суспільної поведінки і цінностей, виявлених в образах його підлеглих, наділених і не наділених різного ступеня владою. Основні сюжетні ходи в реалізації епічного конфлікту: приїзд на косу можновладця Танцюри — його бажання пополювати на незвичну здобич — вбивство лебедя — осуд дій начальника. Щоб посилити емоційність зображення, титульний автор вдається до таких прийомів: розширення панорамності охоплення змальованої дійсності через уведення додаткових сюжетних ліній і додаткових конфліктів; перенесення домінанти зображення із зовнішньої дії на внутрішню, завдяки чому змальовані лише основні, необхідні для відтворення логіки подій ходи; драматизація у реконструюванні ключових моментів дії — діалогізація оповіді, на відміну від ліричних описів інших моментів; першочергова концентрація уваги читача на особистій драмі героїні (натяк на нещасливе кохання, тримання в невідомості, чому саме і як опинилася дівчина з гарною перспективою в такій глушині, її романтичне сприйняття світу, що завжди знаходить відгук у емоційного читача, введення додаткової сюжетної лінії зародження нового кохання), тому перехід наприкінці новели на морально-суспільну проблематику й нагнічування оцінних моментів у змалюванні осуду вчинку Танцюри сприймається читачем як несподіваний фінал саме у ціннісному повороті сюжету, хоча вже з самого початку новели автор веде читача до розуміння ним краси, вічних цінностей, моральної святості певних речей, відносин. Тому дисгармонійним читачу уявляється фінал, який нібито руйнує гармонію змальованого автором дивного світу заповідного місця, а насправді виявляє причини дисгармонізації й стверджує важливість гармонії в житті людини й гармонізації її стосунків з оточенням і навколишньою дійсністю.

Таким чином, гармонія як основа художності, дійсно, виступає центральною для аналізованої новели, бо спостерігаємо її на всіх рівнях твору. Гармонія є його темою, виступає основним аспектом у створенні цілісності, динаміки, системності. На рівні цілісності твору простежено вплив ідеї на добір засобів, прийомів, специфіку компонування матеріалу з урахуванням програмованого впливу на читача. На рівні динаміки виявлено основні моменти ліричної і епічної ритмізації, що базується переважно на оповідній специфіці, особливостях функцій автора-оповіда-ча та хронотопній будові. Зазначено також роль деяких худож-ньомовних засобів і прийомів для створення ліричної ритмізації тексту. На системному рівні аналізу зроблена спроба цілісного осмислення виділених компонентів з метою визначити засади художності новели О. Гончара «На косі». Аналіз цієї новели є показовим для третьої (ліризованої) групи творів збірки.

Стосовно збірки О. Гончара «Чари-Комиші» зробимо узагальнення, що всі твори піддаються аналізу в аспекті виявлення ступеня гармонійності як ознаки їх художності. Звісно, не всі новели позначені однаковим рівнем художності. Як уже зазначалося раніше, радянська дидактика іноді дещо порушує гармонію вираження ідеї через компонування епізодів із зображенням героїчної праці радянських людей та усвідомленням і виявом їх людської сутності, їх душевних якостей. Особливо варто виділити найбільш гармонійні з погляду реалізації естетичного впливу на читача новели «Модри Камень», «Соняшники», «За мить щастя», «Чари-Комиші» та «На косі». Гармонія в цих творах реалізується, як правило, за контрастом до дисгармонії, причому дис-гармонізуючий аспект виступає прийомом утвердження гармонії.

98.Проблематика Роману „Собор”.

1968 року з’явився його славнозвісний «багатостраж дальний» роман «Собор».Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика соціалістичного реалізму. Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, тим самим викликаючи ще більший читацький інтерес.