Енеїда перший твір нової укр.. літ.Іван Котляревський 1769 - 1838

Іван Петрович Котляревський, зачинатель нової української літератури та нової літературної мови народився, 9 вересня 1769 року в Полтаві.У 1780—1789 рр. навчався в Полтавській гімназії. З 1793 року вчи­телював у поміщицьких маєтках на Полтавщині. У 1797—1808 рр. розпочав військову кар'єру, брав участь у війні з турками.

1798 року вийшли друком перші три частини «Енеїди» («піратське» видання М. Пурпури), повністю поема була надрукована 1842 року.Упродовж 1818-1821 рр. І. Котляревський займав посаду директора Полтавського театру, для якого написав «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника». Був ініціатором викупу М. Щепкіна з кріпацтва.Помер письменник у батьківському будинку в Полтаві 10 листопада 1838 року. У цьому місіі й похований.

На смерть І. Котляревського щиро відгукнувся Т. Шевченко, безпомилково визначивши роль автора «Енеїди» в історії українського письменства. Молодий поет провістив йому земне безсмертя.

«Енеїда» (1798, 1809, 1842) — тра­вестійна бурлескна поема. Травестія (від італійського ігаиевііге — пере­вдягати) — різновид жартівливої бур­лескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється на твір ко­мічного характеру з використанням панібратських, ізкразно розмовній;-зворотів. Котляревський переодягнув героїв римської «Енеїди» Вергілія в український національний одяг і взагалі переселив їх в українсь­ке середовище, де троянці уживають українські національні страви, п'ють українськінапої, тут звучать українські народні інструменти, співають українських пісень, грають в народні ігри.

«Енеїда» Котляревського не пов'язана з першоджерелом. Автор поставив перед собою інше завдання: у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу.

На думку Б. Степанишина, «Енеїда» Котляревського — тра­вестія, у якій не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема.

Котляревський згідно з ви­могами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія. У цьому лег­ко переконатися, якщо порівняти обидві «Енеїди». Після зруйнування Трої греками, онук троянського царя Еней, виконуючи волю богів, на чолі"-' троянців мандрує в пошуках Італії, де має заснувати державу. Після се­ми років блукань по різних морях і країнах, зазнавши багатьох пригод, троянці прибувають до Італії. Зустрі­чають їх гостинно, але попереду — тривала й кривава війна троянців рутульцями, бо цар рутульців Турн, як і Еней, хоче одружитися з дочкою царя Латина. І все-таки твір Котля­ревського оригінальний, насамперед за композицією: у римського автора 12 частин, в українського — 6. Низку епізодів (розповідь Енея про загибель Трої) Котляревський зовсім випус­кає, а деякі розгортає в ширші сцени (гостювання троянців у Дідони), пек­ло і рай описує по-своєму, інші кар­тини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору.

Географічні назви в поемі — українські. Приймання гостей, полювання, готування до війни у Вергілія немає. До того ж описи побуту ук­раїнського суспільства у Котляревського часто такі обширні, що забуваєш про першооснову поеми.

Проте гумор «Енеїда» — не розважальний. Поема зорієнтована на сучасність (ХУШ-ХІХ ст.). Ніби жартуючи, автор відтворив минуле й заглянув у майбутнє.

Зображаючи сучасну йому дійс­ність, Котляревський висміює соціаль­ну й моральну нікчемність панівних класів, паразитизм, жорстокість, ха­барництво, пияцтво, зажерливість, пихатість. Автор української «Енеїди» порушує низку суспільно важли­вих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадського обо­в'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін.

Проте «Енеїда» не тільки антифео­альна сатира. У картинах бенкету­ання богів, які «забули наших людських бід», маємо критичне по­цінування всього самодержавного Олімпу.Завдяки бурлеску Котляревський здійснив майже неможливе. У травестії можна було вживати соціально упосліджену українську мову й писати про народні звичаї та побут, не виходячи за межі класицистичної традиції. Котляревський повною мірою використав можливості мови й створив україномовний шедевр комічної " поезії низького стилю. Він увів нелітературну мову в літературу, використавши для цього єдиний жанр, який міг послужити такому задуму. Його компетентність як поета та знавця мови спиралася на життєздатність народної основи майбутньої нової української літературної.

26. Народність поеми «Енеїда» І. Котляревського. Природа сміху в поемі. Універсальний характер міфологічного сміхового бачення світу. О.Білецький про персонажі поеми. «Котляревщина»: трактування проблеми М.Зеровим та Г.Грабовичем («Семантика Котляревщини»).

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою.Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, із стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим вираженням нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі XVIII—XIX ст. Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» були видані без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Парпури за участю Й. К. Каменецького. У 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а в 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, підготовлених до друку автором. Повністю «Енеїда» була видана в Харкові у 1842 р.

За словами І. Франка, ще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення, але тільки від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб».

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності і відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна б укрити «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він закликає собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молоду».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітителів одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїді», і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу і вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного відношення до дійсності. Створену за класичними нормами й принципами героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи абстрактних ідей благочестя та вірності обов'язку, пасивними виконавцями волі фатуму й богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що виникли на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний життєрадісний дух, енергію і витривалість народних мас.

О. І. Білецький так писав про персонажів поеми: «Це люди винятково здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, нестримні у вживанні горілки. У них здоровенні кулаки, червоно-сині щоки, страшні, здатні перегризти й перемолоти будь-яку кістку зуби, незвичайні за здатністю вмістити будь-яку їжу животи. Це люди неймовірної сили, із залізними м'язами, громовими голосами. Коли вони вступають в бій, — а в бій вони йдуть дуже охоче, — тільки й чути хрускіт вибиваних зубів, тріск розколюваних черепів, крик і лайку, невичерпну в каскадах своїх комбінацій. Цей людський світ — апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров'я, що вихлюпується через край, повнокров'я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги — і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом... Тим, хто мав сумнів у існуванні українського («малоросійського») народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію».

«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми класицизму та просвітительського реалізму. За справедливим зауваженням О. І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть її полягає не в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї, а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядками, які запанували в Україні наприкінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від «природних» традицій народної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у народній сміховій культурі, до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво виявився в «Енеїді» Котляревського у прагненні не тільки наблизити суспільні порядки до розумного («природного») начала, а й якось поєднати інтереси українського народу з ідеєю загальноімперського «общого добра». Гармонію окремого (національного) і загального (імперського) письменник у формі завуальованих натяків, алюзій бачить, зокрема, у відновленні в Україні гетьманського самоврядування, українських «нерегулярних» збройних сил.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу часи гетьманщини. У піднесено-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину — Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави. На його думку, автономність українських військових з'єднань у складі Російської держави не суперечила б загальноімперським інтересам, оскільки ці сили могли б успішно «справляти повинність» в охороні кордонів імперії від зовнішніх ворогів. Для проведення ідеї автономії збройних сил України Котляревський вдається до патетичних слів про оборону «общого добра», ілюструючи це на прикладі подвигу Низа й Евріала як патріотів «спільної вітчизни».

Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це — троянські юнаки, сповнені запалу до бою. їх помисли злиті з помислами свого народу; вони виховані на бойових традиціях своїх батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім'я своєї батьківщини. Хто такі Низ і Евріал у Котляревського? Вони не троянці^ а представники іншого народу: «В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок». Отже, вони б'ються за чужу вітчизну, «справляючи повинность» як найняті на службу воїни.

Таким чином, Низ та Евріал у порівнянні з героями Вергілія — образи, кардинально переосмислені Котляревським. Лишаючися живими людьми, вони значною мірою й логічні моделі, за допомогою яких автор досить виразно проводить свою думку про відновлення українських збройних сил, дипломатично прикриваючи це словами про любов до імперської вітчизни. І разом з тим Котляревський у концепції особистості принципово близький до Вергілія. «Ідея батьківщини, своєї держави, — говорив Гегель про римлян, — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу...»

Просвітительська концепція особистості, інтереси якої мають бути підпорядковані «общому добру» поширюється Котляревським на всі сфери діяльності персонажів щодо держави. Як і у Вергілія, тут виступає особистість, яка мусить розчинитися в загальному, «общому добрі», через служіння якому вона тільки й дістає сенс свого буття.

В кінцевому підсумку, як і у Вергілія, ідея патріотизму підноситься Котляревським як найвища громадянська доблесть.

І сама військова «повинность» із зовнішнього примусу переростає в просвітительському дусі в усвідомлений громадянський обов'язок.

Такий тип особистості в поемі, яка є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованої імперії, що не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього загальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю у Вергілія й у Котляревського. В її тужливому голосінні звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого натомість. Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котляревського — осміяння («кувікала, мов порося»).

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично лишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і фатуму, скільки в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й негативно), а являють собою спонтанний вияв історично вихованого їх бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу в часи Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» — побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегруючому аспекті. Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, Котляревський помітно абстрагується від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай водночас справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибокого розкриття соціальних процесів».

Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» свого часу дало привід для неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно представляв П. Куліш (та й Т. Шевченко назвав «Енеіду» «сміховиною на московський кшталт»), першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості».

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей), у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи й соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся, панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища, природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Типологічно характер сміху у Котляревського подібний до сміху Гоголя,той сміх, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги» Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енїду» Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі були й міфологічна сторона твору античності, ексцентричність та афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І водночас це був світ новий, український, представлений крізь призму народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.

До сфери карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, унаслідок чого «Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу» Суто серйозний і незмінно похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жаским пеклом розквітає безтурботність веселого раю. І водночас крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса та потойбічне царство, прозирають і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. Тут він по-своєму продовжує традиції української і російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Сковороди.

Показуючи суспільство соціально неоднорідним, К. насамперед репрезентує самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їх життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль; у людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш — дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій. То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючися своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення та владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно в пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі,

Начальники, п'явки людськії,І всі прокляті писарі.Ісправники все ваканцьові.Судді і стряпчі безтолкові.Повірені, секретарі.Панів за те там мордовалиІ жарили зо всіх боків.Що людям льготи не давалиІ ставили їх за скотів.

Тим часом у раю — «бідні, ниші, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива, — бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива».

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського, аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, уже наявна в нього, хоч і не стала ще провідним ідейним принципом. Тому в «Енеїді» представники одних і тих же суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі пани, не вся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льгота не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи й «круто-попи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками і не показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнопоширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини й сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти й т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта й міщани, багаті й убогі, миряни й попи.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях. Усе це повною мірою розкрилося в «Енеїді». Разом з тим, хоча природа сміху в поемі огранічно пов'язана з народною сміховою культурою, з бурлескною традицією мандрівних дяків та певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей сміх за межі суто розважального у сферу серйозного.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення й звеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми «людина і суспільство». На відміну від сміху сатиричного, який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького й потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного явища.