У поетичному світі Івана Драча

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині.
Після закінчення ТетіївськоІ середньої школи І. Драч викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у армії і у віці, коли інші закінчують університет, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений підтиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».
У 1961 р. І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критики. Протягом 1962^-1988 pp. виходили його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988).
Збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка у 1976р.
У середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі — його головою, а ще згодом — Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством «Україна», очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції, був міністром в уряді В.А. Ющенка, брав активну участь у подіях Помаранчевої революції.
Адже творчістьІвана Драча — це постійний пошук, постійне новаторство:Художнику немає скутих норм.
Він — норма сам, він сам в своєму стилі...
Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплюваличитачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».
Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна,- вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить, «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що передками — не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:
Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.
Павлові Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що добре відома в літературі тема — обдарованості й таланту — була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться. Досить цікавим? вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ п оета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина і була завезена в Україну). Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сонце) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний грунт, у національну творчість. Також новим у цьому творі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник* спостерігається новаторство Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.
Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті явища і процеси оточуючого нас життя, повз які решталюдей проходить, навіть не помічаючи їх. Сказане вповні стосується твору І. Драча «Етюд про хліб», який в романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священнодійствує над тістом — невідомо, але читачі немовби присутні при цьому, чують тріскотіння іскор й відчувають запах свіжоспеченого короваю. Спочатку вірш називався просто «Хліб». Потім поет додав жанрове означення. Це, так би мовити, замальовка з натури, головне завдання якої — схопити кількома штрихами характер моменту життя. Спочатку етюд був жанром малярства, графіки, скульптури. Тож природно, що «Етюд про хліб» — це яскравий словесний малюнок. Змальований образ «мініатюрної зоряної ночі» надає зображенню особливої святковості й значущості. Цікаво, що
«головний герой» твору — тобто хліб — у тексті жодного разу, окрім заголовку, не названий. Але при цьому він різноманітно характеризується, отримує властивості живої істоти:
На хмелі замішаний, видме груди, Зарум 'янілий, круглий на вид або / зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.
Характеристика хліба через метафоричний образ «пахучого сонця» ненав'язливо підкреслює ставлення людини до короваю, що нарівні із самим сонцем несе життя.
Балада «Крила» (хоч автор і назвав цей твір «Новорічна Казка», за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками,— і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він: Так Кирило до тини брів, І, щоб мати якусь свободу, Сокиру бруском задобрив! крила обтяв об колоду.
Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він «На крилах навіть розжився,— Крилами хату вшив, Крилами обгородився». На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в «Баладі про соняшник», автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку: А ті крила розкрили поети, Щоб їх муза була не безкрила, На ті крила молились естети, І снилося небо порубаним крилам.
У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти. З точки зору самого дядька, його дружини, громади, яка їх оточує, цінними є лише матеріальні блага, а в такому розумінні крила — абсолютно некорисна річ. Для глибшого розкриття хворобливої несумісності духовного й матеріального світів І. Драч вдається до гротеску (гротеск —тип художньої образності, що грунтується на фантастиці, гіперболі, контрасті фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного). Внаслідок цього начебто звичайні предмети та явища зазнають неминучого «одивнення», зображення набуває м'якого іронічного характеру. Прихована насмішка над недалекоглядним, але «житейськи» правильним Кирилом має в собі змістовне узагальнення, вказує на досить типове, надзвичайно прикре явище суспільної дійсності, де крила, що прагнуть неба, мусять правити за огорожу на землі. Абсурд невідповідностей набуває в такому світі кричущих розмірів. Але балада має доволі оптимістичний підтекст: духовні пориви — незнищенні, бо крила, які обтинав Кирило, постійно відростали і зрештою були «розкриті поетами». Автор не завершує цієї історії, невідомо,-що далі сталось із дядьком Кирилом. Та й не в цьому полягає призначення поезії. Іван Драч ставить читачів перед питанням духовності, а висновки пропонує зробити їм самим.

Наприкінці XX ст., а саме 26 квітня 1986 року Україні випало пережити чорнобильську катастрофу. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції переросла в глобальну катастрофу — не тільки екологічну, але й, у першу чергу, моральну. Поети і письменники намагалися осмислити цю трагедію, розкрити її жахливу правду, приховану за стриманими повідомленнями тогочасного радянського уряду.Особливе місце в тогочасному літературному доробку на цю тему посіла поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна», опублікована спочатку в журналі «Вітчизна» (1988р.), а потім у збірці «Храм сонця» в цьому ж році, хоча твір був написаний в 1987р. На відміну від інших авторів, поет хотів не так показати перебіг жахливих подій, як висвітлити їх крізь призму вистражданого людського серця, показати в сконцентрованій місткій метафорі людську розтерзану долю на перехресті конкретного життя та всесвітньої історії. Поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» постала як спокута й прозріння дорогою ціною.
За безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим... — заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-саркастично: «Ода молодості». Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору»: На горі горить реактор. Під горою оре трактор, цитує колег-письменників, переповідає розповіді -учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з прямою мовою, саркастичні й трагічні ноти — зі сповідальними, постає естетично пережита художня істина.
Іван Драч також чи не першим висунув вимогу моральної відповідальності людини за непрогнозованї результати НТР («Балада ДНК», «Балада про кібернетичний собор»). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті. За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося «оспівати» будівництво Чорнобильської
атомної станції. Щоправда, в його циклі «Подих атомної» зі збірки «Корінь і крона» немає «рожевого» захоплення величчю ядерної потуги, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий факт з біографії Івана Драча: він є одним з небагатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС поквапливо своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому глибоко індивідуальним болем", сердечною тривогою відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. «Чорнобильська мадонна» — це голосіння і покаяння, скорботна «материнська пісня з чоловічої душі».
Образ Матері-Мадонни — один з традиційних в українській літературі. У часи найбільших історичних випробувань наш народ шукав захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, його за-ступниці-берегині. Марія Оранта, здійнявши руки над цією землею, боронила від всякої скверни Київську Русь. Запорожці не
йшли в бій, не попросивши в неї благословенна. Тому в творчості майже кожного письменника можна «Скорбна мати» Тичини, Марія з однойменного твору Упаса Самчука. «Чорнобильська mk't донна» — неначе продовження цього ряду. Автор у пролозі до поеми звертається до багатовікової традиції"зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права виразити в слові грандіозну катастрофу, перед якою всі слова безсилі, забуденні й замалі. Водночас він усвідомлює, що й мовчати не має права, коли душу гнітить обов'язок сказати правду про вселюдську трагедію. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним. Він бачить її профіль у кожному жіночому обличчі, позначеному печаттю Чорнобиля. Мати — Мадонна — Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих образів: Мати Божа, заступниця людська, Жінка-Мати (у тому числі майбутня, якій ще треба буде родити), Мати-Батьківщина — усе це грані: одного образу. Багатоголосся, розмаїття емоційних тональностей — від бурлеску до-патетики, від сатири до трагізму — виливаються у своєрідний жанр «поемн-мозаїки», складеної з окремих, нібито незалежних, сюжетно не пов'язаних епізодів, об'єднаних, проте, спільною ідеєю— покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю землею. Тому в поемі, центральною є проблема людської відповідальності за долю цілої планети. Адже коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині: багатолітнє «христопродавство», споживацько-утилітарне ставлення до світу помстилося на народові. «Помста вона і є — Чорнобильська чорна Мадонна». Поема — це твір філософської глибини й високого етичного пафосу, проблематика якого сягає далеко за межі самих лишень причин і наслідків катастрофи. «Чорнобильська мадонна» — це крик болю. Крик несамовитого болю від страшенної рани, завданої природі, Україні, людині, людству. «Чорнобильська мадонна» — це пересторога.-Пересторога синам України і синам усієї Землі: будьте пильні, будьте людяні, будьте правдиві, інакшепланета не витримає наруги — і вибухне божевіллям.
Отже, протягом трьох десятиріч літературної діяльності І. Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. Його твори виходили в перекладах мовами народів СРСР та основними мовами світу. Він є лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976) та Державної премії СРСР (1983). За мотивами творів М. Гоголя І. Драч написав два кіносценарії — «Пропала грамота» (1971) і «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984). У співавторстві з І. Миколайчуком написав кіноповість про композитора Миколу
Лисенка; у співавторстві з М. Мащенком — два екранізовані ним сценарії — «Мама рідна, улюблена» (1986) та «Зона» (1988).
87.Поетичний феномен В. Стуса

Народився на Вiнничинi в селянськiй сiм'ї -- на Свят-Вечiр 1938 року. Дитинство i навчання в школi -- на Донеччинi. Закiнчив Донецький педiнститут. Вiйськова служба -- стройбат на Уралi -- три роки. Аспiрантура в iнститутi лiтератури i виключення з аспiрантури за участь в акцiях громадського протесту. Рiзнi чорнi тимчасовi роботи -- сiм рокiв. Арешт, мордовськi табори суворого режиму -- п'ять рокiв. Заслання в маєаданському краї -- три роки. Другий арешт за участь у правозахиснiй гельсiнкськiй групi -- вiдбув п'ять рокiв... Смерть у таборi особливого режиму на Уралi, на сорок сьомому роцi життя -- 4 вересня 1985 року. I могила нумер дев'ять на табiрному цвинтарi. Перевезення праху й поховання в Київi 1989 року.

Творчiсть Василя Стуса можна подiлити на три перiоди:
Дотюремний.
Тюремний.
Прощальний.

У дотюремний перiод Стуса не публiкували (коли не рахувати кiлькох припадкових журнальних публiкацiй), не знали. А коли в Брюселi 1970 року вийшла його книжка вiршiв "Зимовi дерева", то її пiд час обшуку вилучили, а потiм вона лежала на столi перед суддями, як Речовий доказ злочину До неї додали ще рукописну книгу вiршiв "Веселий цвинтар" та блискучий есей про змарнований талант Павла Тичини -- "Сходження на Ґолґоту слави". I, розумiється, додали заяви протесту проти репресивної полiтики партiї.

Це був типовий полiтичний вирок 1972 року. В судовому звинуваченнi поета фiгурують окремi вiршi бойового й сатиричного характеру. Влада вiдчула посягання на свої прероєативи в творах Стуса.

Звичайно, поезiя першого перiоду пронизана скаргою на соцiялiстичний рай.

Переклади елегiй Рiльке -- це було типове його заняття. Символiка поезiї, свiт поезiї, свiт естетики i фiлософiї -- був його свiтом.
Розумiється, це був свiт пiдозрiлий, бо спецслужби сприймали його як прикриття: вони не вiрили, що людина справдi може жити у сферi духу. Вони тодi люто стежили за тим, щоб пiдозрiлий поет не надрукував своїх вiршiв i не виступив перед авдиторiєю. Вони забезпечували навколо особи культурний вакуум i узаконювали тривiяльнiсть i напiвправду в умовах напiвсвободи.

В такому свiтi -- грiм, вiйна, арешт -- це надiя на змiни... 12 сiчня 1972 року Василя Стуса заарештовано. Арешт -- це завжди удар, але отерплому тiлу удар не болить. У камерi вiдчуваєш свободу вiд суєти половинчастого життя i стаєш лицем до неба.

Тюремний. У тюрмi вiдчуваєш вiдноснiсть учорашнiх цiнностей i справжнiсть тих, що завжди з тобою. В камерi, так само, як у безмежному морi, вiдчуваєш великого Бога. I навiть великi зорi на клаптику неба, розiп'ятого на ґратах.Але до камери приходила ясна свiдомiсть долi -- така ясна, як євангельська iстина:
"Зерно не дасть плоду, поки не вмре".

У маленьких камерах, що в бiк Святої Софiї, крiзь грати на маленькому вiконцi пiд стелею було видно клаптик неба i вранiшню зорю. Це було найрадiснiшим моментом наших сiрих свiтанкiв.

Розумiється, виробленi вiками нестерпнi реалiї тюремного режиму нищать особу.А кожний ранок зазирав у тюремнi шиби iреальним кошмаром.У тюремне вiкно зазирала також змордована й розп'ята Україна, де безкарнiсть зла i сваволi нагадувала часи Батия. У сейсмографi глухої камери висвiтлювалися уявi апокалiптичнi видиви.

А навколо моторошного царства квiтучого болота свище вiтер терору.

У тишi одиночної камери настає нове народження поета великого трагiзму. Вiн заяснiв, наче ударений струмом, i стеля його поезiї раптом стала пiднiматись до високих прояснень. Моя душа запра- гла неба В буремнiм летi держить путь на стовп Високого вогню.

У цьому вiршi, написаному на початку ув'язнення, вчувається вже Стусове поетичне й життєве кредо, i в ньому -джерело його сили.

Власне, вiн уже давно шукав свого шляху, пориваючись у рiдну стихiю -- нагору, несмiло думаючи про Олiмп. Але коли вiдчув, що його дорога веде на Єолєоту, ступив твердим кроком, з соромом переступивши хвилину легкодухих вагань. Стус рано прийняв дорогу страждань -рано й остаточно вiн прийняв мудрiсть Йова. Людина суворо правдива, вiн не знав конформiстської моралi i тiєї протидуховної отрути, якою легкодухi виправдовують свiй шлях повзучого егоїзму. З середньовiчною цнотою вiн принiс життя на вiвтар Батькiвщини й мистецтва -безоглядно, цiлком.

Щось було i благодатне в зворотному боцi тюрми -- в аскетизмi, в самотностi, i в одвертостi диявольського наступу на святинi. Смерть сидiла в камерi, як сова, зазирала в душу -- i пiд її поглядом прояснювались абсолюти, iдеали й дороги образи. Але щоденний шабаш дрiбних бiсiв нагнiтав атмосферу страху й непевности.
Про поета будуть написанi дослiдження як про стривожену совiсть його поколiння, як про трагiчний голос гармонiї i розпачливий зойк дисгармонiї свiту, що втратив моральнi опори.

Але вже зараз треба написати про мiстичне вiдкриття поетом Бога -- на тiй висотi, де розминутися з Богом неможливо.

.

Релiгiйнiсть у Василя Стуса не задана - вона неминуча. "Дослiдження" про себе як про людину наодинцi з Богом Стус почав сам у вiршi:

"Вiн був справдi релiгiйною людиною",-- згадує таборовий приятель Стуса; i в цьому свiдченнi є багатий пiдтекст: вже було чимало вiруючих i формально, i догматично, i квiєтично... Ми знаємо в лiтературi i богоборство як рiзновиди драматичної вiри в Бога, якого людина внутрiшньо не готова прийняти, й продирається крiзь заперечення таки до нього ж. Знаємо i патетичну апологетику на знятiй хвилi заперечення. I пристрасний полiфонiзм просвiтленого богоборства, як на сторiнках Достоєвського.

Василь Стус дає свiй образ живої вiри -- живої єдностi з Богом творiння як частки української твердi. У пiвсвiдомостi поета Бог народжувався реально -- бiльш, нiж реально. Таку високу i святу самотнiсть треба вистраждати. Цей хисткий момент становлення треба виболiти. У це небуття треба заглянути, звичайно, через "трiпотливу вежу мук".

Тут має зупинитися аналiза --тут атмосфера храму, в якому дiє з цiлковитою посвятою поет, свiдомий своєї самоофiри. Наведенi нижче вiршi дають ключ до входження в цi вертикалi Василя Стуса, в тi храми, якi вiн будував у своїх зонах та камерах.
Ось i внутрiшня бiографiя поета, що зболений, змордований, пройшов крiзь зони нашого свiту i, вiдчуждено оглянувшись, запитав:

Поезiє, красо моя, окрасо,
я перед себе чи до себе жив?

Зовнiшня бiографiя Василя Стуса вписується в українську географiю: змордована Вiнничина, зрусифiкована Донеччина, зацькований Київ, чужий Урал, лиховiсна Мордовiя i пекельна Колима... Своє життя, яке йому судилося нести, свої густi страждання Василь Стус приймає стоїчно, навiть з якоюсь вiдрадою: Благословляю твою сваволю, Дорого долi, дорого болю.

Вiн розумiє, що тут нiчого змiнити не можна, бо доля людини є образом долi Батькiвщини.

Природжений iдеалiст i поет, вiн так i не збагнув, чи то його минуло життя, чи вiн те життя обминув. Але свого життя йому вистачало для виповнення призначення -пiднятися до верховини, на якiй вiдкривається трагєчний сенс наших шукань на землi, на якiй проблискує мудрiсть осявань, i вiдчути серцем.

Нинi iсторiя вже не помiчає перехiдних постатей. Але вистражданi Стусом слова вписуються на її канвi, як вiдгомiн великого нацiонального i вселюдського болю.

Краса страждання є найвищою красою. Але поезiя Стуса також багата на барви i гру сокiв землi. На нiжнiсть iнтимних почуттiв i якусь особливу ласку до всього живого. В прозорiй душi поета яскравими осiннiми спалахами яснiла краса свiту - барвами осiннiх айстер, вранiшнiм спiвом птаха, зламаною вiткою вечора...розлитою голубою водою жалiв...
Глибинний спiв його душi затягує нас у свiт - свiт по той бiк видимого, як стара пiсня - "Дощi столiть" на "вiковi бездорiжжя" i часом у вiдчуття того, що поза смертю. На своїх етапах Василь Стус зазирав у зону смерти -i те пiзнання навчило його збоку i вже вiдчужено дивитись на своє життя.

"Палiмпсести" -- це назва книги тюремної поезiї Василя Стуса.

Чим бiльше її читаєш, тим бiльше вiдчуваєш у нiй голос пiснi. Поет зняв з вiчного пергаменту квапливi написи нашого метушливого часу -- вiн доконувався до першофеноменiв, що джерельно й таємнично озиваються до нас зi сторiнок, його книги -- давно знайоме i незнайоме.

ПРОЩАЛЬНИЙ -- третiй перiод творчости -- це покищо сфера роздумiв. Не маємо майже нiчого з тих смертельних п'яти рокiв, коли йому було заборонено писати вiршi в листах. Знаємо, що багато й легко писалося в безсоннi камернi ночi, уявляєм, як уранцi вiдкривалася кормушка, i сонний прапорщик нудно кидав слова:
"Ану, осужденный Стус, давайте свою писанину". Василь дивився вiдсутнiм поглядом, наче нiчого не чув, тодi клацали залiзнi замки й два прапорщики з черговим офiцером обшукували порожню камеру, обмацували все до нитки i забирали всi списанi
клаптики паперу.

Швидше за все лiтератори в мундирах i в цивiльному ставилися до тих вiршiв холодно: нiчого цiкавого там не було для їхньої служби. Вони не розумiли, що мають справу з творчiстю поета за останнi п'ять рокiв його життя!

Сотнi перекладiв Василя Стуса -- з Ґете, Рiльке, Льорки -- загинули безслiдно. Усi його останнi творчi спалахи -може, наймогутнiшi, канули в чорну дiру. Маємо тiльки свiдчення, яке проскочило в листi до дружини в груднi 1983 року: "Закiнчую свою збiрку "ПТАХ ДУШI" -- вiдчайдушно прозову, майже без патосу, неримовану, прозових iнтонацiй, сумно-спокiйну... Стоїчну -- такий її музичний ключ".
Маємо в листах свiдчення, як змiнювалися в атмосферi абсолютної бiдностi, голоду i холоду цiнностi й авторитети (непохитними лишалися Єете й Рiльке). I не було вже згадок про втраченi острiвцi минулого, бо спомини болять, як почорнiлi рани.
Але знаємо, з такими пожитками людина стає легкою i ближчою до неба -- в ясну i чисту годину творчости.

Рукописи Василя Стуса мають бути в тих мiнiстерствах i комiтетах, що мали сумний привiлей виконувати вирок над речником духу i конвоювати поета на етапах жорстокого режиму.
Прости їм, Господи, бо не вiдають, що творять. Вони не вiдають i досi, тримаючись мертвою хваткою за свої невикритi таємницi.

Отже, формально реабiлiтований, Василь Стус залишається поетом ув'язненим. Його величезна популярнiсть нинi в Українi контрастує з кам'яною мовчанкою сил конвою: вони не простять йому свого злочину.

Але й Василь Стус був вдячний своїй долi:

Як добре те, що смерти не боюся i не питаю, чи тяжкий мiй хрест. що перед вами, суддi, не клонюся в передчуттi недовiдомих верст, що жив, любив i не набрався скверни,
ненависти, прокльону, каяття. народе мiй, до тебе я ще верну,
як в смертi обернуся до життя...

У свiтi Стусової поезiї -- цiлковита вiдчужденiсть вiд сьогоденности i водночас -- туга до життя, до дiї в сьогоднiшньому днi -- "Даждь нам, Боже, днесь..."
Перший рядок його вiрша дає смисловий i мелодiйний ключ: Душа ласкава, наче озеро. Церква святої Iрини криком кричить з iмли.
Тiльки тобою бiлий святиться свiт. Збудився врано синiй-синiй птах. Бiда так тяжко пише мною. Чотири вiтри полощуть душу.
Хтось чорний-чорний бродить навкруги. Уже Софiя вiдструменiла. Як хочеться вмерти.

ПОЕТ ПРО ПОЕТА Саме так слiд розумiти пропоновану читачевi статтю Василя Стуса про Павла Тичину " Феномен доби (Сходження на Ґолготу слави"):
У повiтрi 60-х рокiв гостро стояло питання батькiв i дiтей: смiлива, радикально настроєна молодь не хотiла приймати прикладу батькiв, якi жалюгiдно згасали в офiцiйних почестях. Молодь волiла долю розстрiляного Косинки чи саморозстрiляного Хвильового, анiж долю радянського поета-лавреата-академiка...
Хоча примiрювати долю i нести долю -- це не те саме...

Отже, менi хочеться нинi сказати про появу на обрiї кримiнально переслiдуваної працi Василя Стуса про Тичину. З тюремних етапiв повертається до нас це вистраждане слово поета про поета.

Типова мова шiстдесятника, якого захоплює могутня рiка поезiї, генiяльної лiрики раннього Тичини. Але вiн не може звiльнитися вiд тривожної думки про полоненого спiвця... Про поета, що братався iз Сковородою. Але його свiт ловив -- i спiймав... Про генiяльного поета, що знищив у собi душу поета.

Тому в усьому текстi й пiдтекстi дослiдження Стуса -- гостра полемiка з добою i з уявними опонентами про вибiр, зокрема про життєвий вибiр, на який має право людина з iскрою Божою.

Стаття написана незадовго до арештiв за лiтературу. Тодi Василь Стус писав збiрку "Веселий цвинтар" i явно був пiд очищувальним людяним впливом трагiчної поезiї о Тичини -- збiрки "Замiсть сонетiв i октав".

Але ми повиннi сказати про вплив Тичини на Стуса у двох вiдношеннях:

1. Вплив генiя, щасливої, благодатної зiрки -- i в напрямку шукань форми, й у використаннi християнської символiки, i в самому духовi доброти.

2. Вплив застережливий -- повчальний вплив уроку самознищення Тичини.