Ідея національної самосвідомості у п’єсах Лесі Укранки.П’єси «Бояриня» і «Оргія»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ідея національної самосвідомості у п’єсах Лесі Укранки.П’єси «Бояриня» і «Оргія»



Патрiотична драма "Бояриня" була написана Лесею Українкою в 1910 роцi. Поетесу хвилювала доля рідної держави, вона дуже любила свою країну, свiй народ. На той момент Україна перебувала пiд владою Росiї, не мала навiть власної державностi. У драмi "Бояриня" Леся Українка засуджує тих українцiв, якi зрадили батькiвщину, якi заради почестей служили росiйському царю.

"Бояpиня" пpойнята поpівнянням суспільно-політичної атмосфеpи Укpаїни і Московщини за доби Руїни, підкpесленням її очевидних pозбіжностей, цю п'єсу не спpийняли, вважали воpожою для ідеологів тоталітаpизму, що намагалися знеособлювати мету наpоду, між тим ця дpама по-новому освітлює всю твоpчість нашої великої поетеси.

Дpама уводить нас в складні часи істоpії Укpаїни. Це доба, яка своєю конфліктністю, боpотьбою, пpагненням Укpаїни до об'єднання і незалежності була співзвучна змаганням нашого наpоду на початку ХХ століття. Події у драмі пов'язані із суспільно-національними взаєминами між Укpаїною і Росією, це ті часи, коли гетьман Доpошенко пpагнув об'єднати Лівобеpежжя і Пpавобеpежжя в єдину деpжаву, намагався повеpнути Укpаїні волю і незалежність. Hа істоpичних подіях ХVII століття Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з яких - тpагедія pідного кpаю. Зовсім не випадково Леся Українка обрала трагічний для української історії період. Вона виходила з особливостей своєї творчої натури і змальовувала в художніх творах неспокійне життя, часи суспільних катаклізмів та нерівноваги. Її герої зображені правдиво та напружено, тому що тяжкі обставини висвітлюють людську натуру з особливою рельєфністю. Леся Українка змалювала добу Руїни, можливо, й тому, що в часи, коли творилася п'єса, українська національна ідея належала до найкрамольніших. Hосієм пpоблеми, яку відтворила поетеса у дpамі "Бояpиня", є обpаз Оксани. Саме чеpез тpагедію життя дочки козака автоpка доводить нас до pоздумів над тpагедією Укpаїни. Драма починається з опису родини Оксани, її рiдного будинку. Поетеса зображує людей, якi по-справжньому любили Україну, українську мову та звичаї. Оксана — дiвчина, яка дуже любить природу: їй подобається вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєї країни

Оксана пишається тим, що вона народилася в Українi, тим, що вона українка. Раптом вона зустрiчає Степана, який приїхав із Москви на Україну

Оксана покохала молодого козака Степана, який був на службі у цаpя в Москві. З часом з козака він став бояpином. Після одpуження вона їде з чоловіком до Москви, де життя Оксани стало нестерпним. Весела, моторна, вона і справді почуває себе щасливою, та з часом усвідомлює, що опинилась у неволі, як пташина у клітці. Оксана дуже тужила за рідним краєм, вона не в змозі була знести приниження, яке відчувала, як українка, в Москві. І тому вона смертельно захворіла. Під час життя на чужині вона внутpішньо пpотистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. Вона не може спpийняти pосійського одягу. Оскільки дівчина звикла до свого рідного - українського. Не можна дівчині й було самій ходити, не можна "з чоловіками жіноцтву пpибувати пpи бесіді", тоді як в Укpаїні жінка була в пошані. Hе могла зpозуміти Оксана й того, що молодь побиpається чеpез сваху. Обуpює її "поцілуйний обpяд". Чому вона саме повинна була цілувати бояр, які приходили до них у гості? Це взагалі не вкладувалося в її маленькій голівці. Дивує героїню й те, що не чути співу у Московщині. Адже на Україні дівчата звикли збиратися увечері разом після тяжкої щоденної роботи і співати пісень. А ще до них часто приходили хлопці. І їм було весело і хороше. А тут? Чужі для неї традиції, обряди. І вона не хоче їх сприйняти, багато чого вона взагалі не розуміє. Дівчина хоче до себе додому, на свою рідну Батьківщину, на рідну Україну. В Україні де не ступи — там почуєш пісню, а тут — хіба що серед п'яної молоді. Українські дівчата та жінки — чепурні та жартівливі, спритні до всього, відважні: чи слово сміливе сказати, чи круто обійтися з тим, хто цього заслуговує. Тут же "якась неволя бусурменська": не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Тільки й того "права", що чоловікам до "горниці" частування внести. Вона називає себе невільницею, а Московщину - тюpмою

Чим довше Оксана живе в Москвi, чим краще пiзнає чоловiка та його обов’язки на службi, тим огиднiша стає для неї Москва. Оксана не розумiє, як можна цiлувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловiка поступово змiнюється розчаруванням. Вона розумiє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращити матерiальне становище своєї родини, але це не пiдвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усi свої не лише нацiональнi, а й людськi якостi, свою гiднiсть i гордість

Постiйно думаючи, як збагатитися, Степан зовсiм не придiляє уваги Оксанi, їхнi почуття зникають.

Оксана намагалася допомогати чоловiковi, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Україну, проте її зусилля нiчого не дали. Степан вважав, що в нього все є, вiн вважав себе щасливою людиною, але не розумiв, що вiн занапастив свою душу, занапастив себе й Оксану.

Оксана, дочка шляхетного козацького роду, не обділена ні розумом, ні вродою, ані волею, не могла і не хотіла приймати таке життя. Та навіть не це гнітило молоду жінку найбільше: вона бачила, як принижують та зневажають тут її краян, як на царську потіху витанцьовують гопака на всіляких учтах нащадки славного колись козацького воїнства, і чоловік її, Степан, серед них. Він серед блазнів "холопом Стьопкою себе взиває, та руки цілує, як невільник". Вражає образ Степана,який хоч і був українцем, але щоб залишатися на своєму місці, повинен був дотримуватися московських звичаїв. Степан боїться, що його покарають, якщо він виступить проти утисків України. А це вже схоже на зраду рідної землі. Українська дівчина Оксана, вихована на волі, маючи вільну вдачу, повинна проводити дні й ночі у теремі, бо вийшла заміж за московського боярина. Оксані дуже боляче на це дивитися, боляче від того, що вона не може допомогти навіть своїм подругам. Вона повинна перебувати саме тут, де їй зовсім не мило.

Не такою уявляла Оксана собі Москву. Їй і на думку не спадало, що тут існує справжнє рабство, що людей не вважають за людей, особливо це стосується жінок. Хіба не дивина, що не можна піти в гай поспівати чи спокійно відвідати подруг, чи поспілкуватися зі своїм коханим до одруження, а не під час його? Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, вишиваними сорочками. А головне — зі своєю волею, яку, правда, вже хоче відібрати Москва. Оксана прагне цього не допустити, бо розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити у неволі під будь-чиїм ярмом. Як не може і вона сама. Тому і намовляє свого чоловіка Степана втікати з набридлої Московщини у Польшу чи на Волощину.

Оксана, живучи далеко від рідного краю, тяжко переживає поразку Дорошенка: "Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги". Вона раптом зрозуміла, що, впустивши до серця кохання і піддавшись його чарам, ставши дружиною царського слуги, переступила певну межу. Оксана дорікає чоловікові: "Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні". Проте Степан переконує дружину, що батьківщині можна прислужитись і в Москві, заступаючись за Україну перед царем.

Думка про поневолення рідного краю не дає Оксані спокою. Вона сприймає своє безталання через призму загальнонародного нещастя.

Образ вродливої Оксани, яка марніє в неволі, перегукується з образом занапащеної України, сплюндрованої не тільки ворогами, а й "московськими посіпаками". Останній славний гетьман— і той, попри всю палкість вдачі, незважаючи на свою безмежну любов до України, не зміг відвоювати її незалежність. І їдуть на службу до Москви за соболями та кармазинами, за кар'єрою та привілеями нащадки славного козацького роду. У цьому — найбільша трагедія рідного краю. Колись квітуча Україна "гине, в'яне", бо "се правда, не ростуть квітки в темниці". Постійний страх не дозволяє Степанові приймати у домі земляків з України, він забороняє дружині посилати гостинці батькам, щоб не викликати гніву своїх панів.

Та ні, це не "полонянка" Оксана запитує, це волає сама "невільниця — Україна", принижена, зневажена. Де ж ви, мужні і відважні козаки, чом не піднімете мечів, що випали з рук ваших старих батьків, і не порятуєте свою землю? І кинув клич Дорошенко: "До зброї!" Та мало хто почув його, бо поглухли оті Степани по московських землях, танцюючи під дзвін червінців із царської казни, втратили честь, гідність, людську подобу. І страждає Оксана на чужині, подумки надсилає вісточку до рідних: ... сонечко! Ідеш на захід ... Ти бачиш Україну — привітай! Пізно вертатись у рідну землю. Сором палить її душу, бо коли батьківська земля впивалась кров'ю борців за волю, вона залишалась зі своїми ворогами, спостерігаючи, як руки її чоловіка вкривались "іржею" бездіяльності. Тому й обурюють її слова Степана про те, що спокій вже в Україні, "утихомирилось": Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по твоєму — ота руїна? Руїною стала й душа Оксани. "Тугою за Батьківщиною" зветься її хвороба. А хіба є ліки від неї? Ні, тому й гине жінка. Горе Степана — це трагедія нашого народу, що втратив гідність, покірно прийняв рабство. Шкода, що пізно зрозумів своє нещастя: Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати ...

Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною країною, мрiяла повернутись, але не змогла: їй було соромно перед Україною, перед народом. Коли на Українi була жорстока боротьба, вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди-небудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила, вона подивиться в очi українцям, якi захищали свою батькiвщину, ризикуючи власним життям, її сумлiння не дозволило зробити їй те, про що вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась

У драматичній поемі “Оргія” Леся Українка підняла важливі проблеми, що їх наші сучасники окреслили як філософію “національної честі” та філософію “національного поневолення”.

У поемі змальовано два протилежні світи: світ римської метрополії з її сумнівними цінностями і світ упоко­реної Еллади. Це час, коли Рим здобув повну політичну й економічну перемогу над Грецією, сюзерени почува­ються на завойованій землі вільно і впевнено. Тепер перед імператорськими можновладцями стоїть нелегке завдання духовного упокорення еллінів. Кожен бачить це по-своєму.
Ставлення до культури підневільного народу Леся Українка анатомувала в дискусії між представниками “Всесвітнього владаря Риму” - Меценатом, Прокуратором і Префектом. Прокуратор і Префект не мо­жуть змиритися із здобутками давньогрецької культури, заперечують все, що може стати предметом гордощів еллінів. Перший в’їдливо зауважує, що “у греків отих усі герої” , що “в атенській академії купити двох лавреатів можна за обол - один поет, другий філософ буде” . Найбільш цинічно звучить заява Прокура­тора, що у греків “навіть мови не було ніколи”, тільки якісь там діалекти, “але гартованої міцно мови, єдиної, всесвітньої, як наша, не мали греки зроду” . Його підтримує Префект, переконання якого зводяться лише до того, що грецькі вірші “партацькі”, а мова еллінів “потворна”.
У такому колі владної верхівки Меценат видається, на перший погляд, освіченою людиною з витонченим мистецьким смаком. Він не заперечує колишньої величі Еллади, нагадує співбесідникам, що “Рим ходив у Гре­цію до школи” , що не хто інший, як греки навчили римлян шанувати рідну мову; визнає навіть, що “по­езію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин” , натякаючи тим на римського поета грецького походження Лівія Андроніка, який переклав латиною давньогрецькі трагедії, комедії та "Одіссею", чим започа­ткував римську літературу. І хоч така позиція Мецената сприймається його співбесідниками як філелленство, що веде до відокремлення від Риму Корінфської республіки, вона все-таки відбиває психологію колонізатора. Меценат значно проникливіший від Прокуратора і Префекта. Визбирування “коштовних перлів” на грецькому “смітнику” - це одне із завдань його загарбницької політики, коли різними спокусами, ласкою і дарами при­вчають “всіх видатних чужинців Рим любити” . Така асиміляційна політика передбачає уподібнення по­неволених поневолювачам, бо “хто любить, той уподобитися може до любого і тілом, і душею” . А від­так дія її згубна, небезпечна, розтлінна.
Прокуратор і Префект в ієрархії культурних цінностей перевагу віддають імперській спадщині, заперечуючи при тому вартість мистецтва завойованого народу. Так відбувається “привласнення максимальної вартости метрополітальному, меншої вартости - колоніальному” Позиція Мецената, який схиляє до співпраці найталановитіших еллінів, демонструє механізм привласнення метрополією всього того, що здобуло високу оцінку за світовою шкалою культурних цінностей. Він купує у Федона статую музи танців і хорового співу Терпсіхори, намагається прихилити до себе талановитого співака Антея, збирає для хору панегіристів обдарованих юнаків-еллінів тощо. Леся Українка геніально розкрила суть явища, що в сучасній зарубіжній літературній критиці дістало назву культурного колоніалізму. Це цілий комплекс заходів, спрямований на підтримку політичної й економічної влади завойовника.
Культурний колоніалізм однаковою мірою притаманний як культурі колонізатора, так і культурі васала. Найяскравішим у цьому плані є образ скульптора Федона. Талановитий і водночас славолюбивий, він не хоче скніти у неславі й злиднях, готовий прийняти від завойовника визнання свого таланту і “будувати мавзолеї, хоч би і не собі” , аби тільки це прославило його. Перед читачем постає типовий представник лояльної, а на мові постколоніальної критики - колаборантської культури. Звідси - амбівалентність його позиції, роздвоєння душі. Шукаючи визнання у римлян, прагне здобути славу грецькому народу; вирізьбивши статую давньогрець­кої богині для дому найкращого друга, погоджується продати її в палати Мецената. І все ж відступництво, ре­негатство Федона не менш аморальне, ніж зрада улюбленого учня Антея - Хілона, котрий подався до хору па­негіристів, чи брутальне приниження Неріси. Характерно, що Неріса - повністю колонізований суб’єкт, позбав­лений будь-якої свідомості, окрім імперської. Вихована рабинею-наложницею, змалку морально “ґвалтована”, вона не спроможна поцінувати волю, даровану Антеєм. Неріса не тільки змирилася зі своїм становищем, а й визнала саму систему національного “ґвалту” і на розпусному бенкеті римських завойовників чинить по-плебейськи, безсоромно зраджуючи чоловіка, а відтак і свій народ.
Кожен із цих еллінів покірно приймає умови асиміляторської політики поневолювачів. І тільки позиція Антея но­сить виразно антиколоніальний характер. Співець підневільного народу, він свідомо відмовляється від римської слави, бо для нього служіння імперії дорівнювало б національній зраді. Лаври готовий прийняти тільки з рук вільних співвітчизників (символічна сцена увінчання Антея лавровим вінком з рук сестри Евфрозіни). На його думку, той, хто примножує духовні надбання завойовника, подібний до мертвої глини, з якої кожен ліпитиме все, що схоче. Та­кий митець уже не спроможний осягнути “вищої краси” , він приречений на ганьбу й приниження, бо всесвіт­ню славу рано чи пізно імперія привласнить собі.
Стійкий у своїх переконаннях, по-еллінськи амбітний, Антей не боїться погроз Префекта щодо багатознач­ного “завтра”, яке треба заслужити у влади. Глибокі переконання свого героя Леся Українка передала філософ­ським афоризмом: “Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність”.
Протистояння між імперією і колонією виразно загострюється амбівалентністю оргії. Для римських завойо­вників, далеких від духовного розуміння давніх грецьких обрядів, оргія - розгульний бенкет, на якому хтиво розглядають танцівниць-наложниць, спонукають їх до розпусти. На римській оргії все дихає зрадою: Федонова статуя Терпсіхори, фальшиві співи панегіристів-перекинчиків, підступна у своїй безсоромності Неріса. Антей не сприймає зовнішнього лоску римської оргії, бо він визнає “правдиву святу оргію, встанову божу” . Його натхненна пісня звучить так, як і має виконуватися під час таємного обряду дифірамб - хвалебна пісня Діонісу, гімн весняному пробудженню природи. Своїм щирим одухотвореним співом Антей намагається розбу­дити рабів-греків, та ніхто не відгукнувся на те напруження творчої енергії духу. Така “заблокованість культу­ри” (термін Ліни Костенко) владою колонізатора вимагала від митця морального вибору. Заплямований гань­бою і зрадою близьких йому людей, Антей ціною власного життя відстоює свою честь і гідність.
Варто підкреслити, що комплекс шлюбних мотивів, зокрема, мотив подружньої вірності й зради, у фіналі дра­матичної поеми переростає у філософську проблему національної солідарності й національної зради. Шлюб Риму з Елладою, про який говорить Меценат, неможливий через колоніальну залежність останньої. “В цьому союзі, -наголошує Л. Масенко, - їй відведена роль наложниці, а не дружини... Образ спокушеної і зганьбленої дружини в глибшому прочитанні проектується на тему національного розтління, яку несе країні втрата незалежності" . А відтак смерть Антея можна потрактувати, за римським правом, як індульгенцію, тобто помилування грецькому народу. Саме через фізичну смерть співця-патріота елліни врятувалися від національного розтління, від духовного знищення, здобули право на майбутнє.
Уже сучасники Лесі Українки вказували на глибоку заанґажованість її драматичної творчості у злободенні проблеми української реальності. Твір був своєрідною реакцією поетеси на бажання Володимира Винниченка написати “велику повість по-російському”. У листі до матері від 19 лютого 1913 р. (а в цей час ішла напружена ро­бота над “Оргією”) Леся Українка писала: “...я не буду загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то “себе дороже стоит”, але я можу зробитись учителькою європейських мов і прожити без тих “гонора­рів”, за які треба стільки зневаги приймати” . Кому-кому, а письменниці ті “гонорари” були до болю знайо­мі: холодність і байдужість сучасників, нерозуміння і неприйняття її творчості. Та Лесі Українці непотрібна була слава, зароблена ціною ганебного відступництва. Надто важливими для неї, на думку Дмитра Донцова, були “тільки такі категорії: свій народ/чужий народ, своя держава/чужа держава, свої боги/чужі боги”. У такій бінарній опозиції перевага надавалася пригноблюваному “своєму”. Відчув це і російський режисер А. Парра, коли на початку 90-х років привіз до Києва виставу "Оргія" з участю московських акторів-українців. Режисерське рішення було просто талановитим: елліни на сцені говорили по-українськи, римляни - по-російськи, а Меценат ві­льно переходив з однієї мови на іншу, в залежності від того, з ким розмовляв. Колектив акторів зрозумів, що ан­тичний фон у драмі- то тільки художня умовність, за якою виразно проступають взаємини колоніальної України і Росіїметрополії.

57.Біблійні мотиви та образи в укр.. літ.(Сковорода Франко Шевченко Українка Тичина)

Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією.

Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає «Закритий сад». Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.

А якщо уважніше придивитися і до картин Т. Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина.

Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата.

Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином — відщепенець від неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму «Позорищі мисленному» зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина.

Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Радивиловський у творі «Огородок Марії-Богородиці», створюючи історію, відмінну від канонічної.

Історією про блудного сина цікавився і Г. Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки «Про безногого і сліпого» із «Розмови п’яти подорожніхпро істинне щастя в житті», щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини.Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька.

Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т. Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії.

Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання.

З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші «Вітре буйний, вітре буйний», у творі «На вічну пам’ять Котляревському», у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню «Думи мої, думи мої», у заспіві до «Мар’яни-черниці», що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця.

Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі «Тризна», написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої «страшної, святої» драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі.

(«Сон», «Кавказ», «Саул», «Не нарікаю я на Бога»), у яких Кобзар звертається до іншої євангелічної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю. Федьковича («Нива», «Дикі думи», «Думи мої, діти мої»), М. Старицького («На Новий рік», «Нива»), В. Самійленка («Ой добрий я сіяч, нівроку!.. «), І. Франка («Гріє сонечко!.. «, «Ходить туча по голій горі») тощо.

«Сівачем зерен плодючих» називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші «На смерть М. Павлика. Дня 26 січня 1915 р. «, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі «Адвокат Мартіан». Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів*, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами.

«Вавилонський полон» Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою «Мойсей» І. Франка, творами «Марія», «Давидові псалми», «Пророк», «Неофіти», «Саул» Т. Шевченка.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-20; просмотров: 498; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.204.127 (0.027 с.)