Методика навчання української літератури як наука

Специфіку методики навчання літератури як науки визначають предмет дослідження, методи, якими вона послуговується, а також особливості результатів її пошуку порівняно зі здобутками інших наук. Методика має своє коло проблем, чинники розвитку, структуру. Ця педагогічна наука тісно пов’язана з літературознавством. Результати досліджень методики навчання української літератури спрямовані на практичне використання в навчальних закладах.

Об’єкт, предмет і структура методики навчання української літератури

Методика навчання української літератури покликана дати вчителеві психолого-педагогічні основи та практичні рекомендації щодо навчання літератури в школі. Учитель української літератури має не лише володіти знаннями про письменство, основними теоретико-літературними поняттями, а й збагнути принципи викладання шкільного предмета «Українська література» та вміти застосовувати їх на практиці.

Методика навчання української літератури — педагогічно-літературознавча прикладна наука, що містить психолого-педагогічні засади роботи вчителя, вимоги до літературного і літературознавчого змісту навчання, рекомендації щодо дидактичних шляхів його опанування, стратегії виховання учня засобами художнього слова.

Об’єктом методики навчання української літератури є навчальний процес, тобто взаємодія вчителя і учнів, що має на меті набуття учнями літературної компетентності та розвиток особистості засобами художнього слова. Предметом — система принципів, методів, технологій, прийомів, форм, видів, засобів навчальної і виховної роботи на уроках української літератури та в позакласній літературній діяльності вчителя й учнів.
Специфіка методики навчання української літератури позначається на результаті методичних досліджень. Результатом праці вченого-методиста є методична модель викладання літератури — системний розв’язок певної проблеми викладання української літератури, який охоплює: характеристику складника літературної компетенції, який має опанувати учень; теоретичні засади, принципи, зміст і засоби навчання; дидактичні шляхи їх реалізації — технологію, методи, прийоми, типи занять, види роботи тощо. Наприклад, модель прочитання художнього твору у загальномистецькому контексті (С. Жила), модель організації самостійної роботи учня з вивчення української літератури (Б. Степанишин), інноваційна модель навчання, спрямована на виховання гендерної культури, з увагою до проблем статі у художньому творі і врахуванням особливостей сприйняття тексту юнаками і юнками (Л. Мозгова).
Методика навчання української літератури зосереджена на таких проблемах:
— психологічні особливості сприймання художнього слова учнями і спосіб їх урахування в учительській роботі;
— педагогічні принципи викладання літератури;
— фахова підготовка вчителя;
— методи і прийоми викладання;
— інноваційні педагогічні технології у проекції на вивчення літератури;
— сучасні вимоги до уроку української літератури;
— типи уроків;
— специфіка викладання окремих розділів літературної освіти: біографії письменника, позакласного читання, літератури рідного краю, з’ясування теоретико-літературних понять тощо;
— організування сприймання учнями художнього тексту і його шкільний літературознавчий аналіз;
— особливості вивчення жанрової специфіки твору;
— розвиток усного і писемного мовлення дітей, їхніх творчих здібностей.
Структуру методики навчання літератури традиційно тлумачать як поєднання трьох основних частин: теорії методики, її історії та методичних розробок уроків і позакласних заходів. Сучасний погляд на складники методики наближає її до науки про літературу і пропонує інше структурування: історія методики навчання української літератури, шкільне літературознавство, теорія методики, практична методика.
Історія методики навчання української літератури відображає і систематизує наукові здобутки вітчизняних учених. Українську літературу в імперських державах, у складі яких перебувала Україна, або не викладали, залучаючи частину творів до власного письменства (в Росії), або подавали неповно (в Австро-Угорщині і Польщі). З огляду на це важливими для розуміння історії літературної освіти, що протистояла імперському режиму, є не лише наукові праці, а й художні твори письменників, публіцистичні статті, епістолярій, виступи діячів культури тощо. Учені-методисти ХХ ст. залишили системні ґрунтовні праці про викладання української літератури, серед них — О. Дорошкевич, О. Мазуркевич, Т. Бугайко, О. Бандура, К. Сторчак, Є. Пасічник, Б. Степанишин, Н. Волошина та ін.
Шкільне літературознавство містить вимоги до змісту освіти. Нині у зв’язку з розвитком вітчизняного літературознавства розширилося коло знань з історії літератури, урізноманітнилися методи дослідження художнього твору, виникли нові наукові школи, існує вибір теоретико-літературних методологічних засад. З’явилася й стрімко розвивається нова галузь літературознавства — компаративістика (лат. comparativus — порівняльний), метою якої є виявлення міжлітературних зв’язків на основі зіставлень творів та явищ національних письменств. Постала проблема вибору літературознавчих відомостей, необхідних для освіти школяра. У теорії літератури кожна літературознавча школа пропонує різні системи термінів, що зумовило проблему літературознавчого мовлення на уроці літератури. Шкільне літературознавство розв’язує ці проблеми, поєднуючи знання з науки про літературу зі знанням реалій сучасної освіти і психофізіологічних особливостей дитини.
Теорія методики формує парадигми і технології навчання літератури, виробляє типологію методів, уроків, позакласних літературних занять і заходів — усе, що стосується шляхів роботи. Гуманітарний плюралізм сучасної європейської думки передбачає можливість використання різних педагогічних парадигм (грец. paradeigma — приклад, зразок) — засадничих концепцій виховання та навчання. Серед них — особистісно зорієнтоване навчання, екзистенціально-діалогічна парадигма, інтерсуб’єктна, ігрова, езотерична. У радянську добу єдиною парадигмою була соціологічно-ідеологічна, основана на ленінсько-сталінській теорії розвитку суспільства (так само, як у художній літературі нормативним був метод соціалістичного реалізму), — це обмежувало творчість науковців і вчителів, збіднювало літературну освіту.
Гуманізація та диференціація освіти в Україні, які є основними принципами її реформування, зумовлюють необхідність вироблення різноманітних технологій (грец. technВ — майстерність, мистецтво і logos — наука) навчання — послідовних практичних дій учнів і вчителя у навчально-виховному процесі, які формують в учнів заздалегідь задані якості. Науковці створюють технології, спрямовані на різноманітні аспекти літературної компетенції учня (знання біографій письменників, розуміння художніх творів, індивідуального стилю автора, засвоєння теоретико-літературних понять, уміння аналізувати твір, писати творчі роботи різних жанрів тощо). Технології різняться також за їх адресуванням — для загальноосвітньої школи, для гімназій, ліцеїв, колегіумів, профільних класів.
Практична методика розробляє матеріал, який учитель може використати на уроці або винести на розгляд учнів під час позакласного заходу. Результати праці істориків методики, фахівців зі шкільного літературознавства, педагогічних парадигм і навчальних технологій втілюються в методичні рекомендації — конспекти та плани уроків, сценарії позакласних заходів, системні розробки вивчення в школі творчості певних письменників, комплекси матеріалів з вивчення предмета в певному класі тощо.
Отже, об’єкт, предмет і структура методики навчання літератури відображають її педагогічно-літературознавчу сутність і практичну спрямованість на використання наукового результату в навчальних закладах.