П’ятірне гроно» українських неокласиків – М.Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О.Будгардт, М.Рильський; їх роль в українській літературі ХХ ст.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.

Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

М. Зеров:

· потреба «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії».

· дух класичної простоти, піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем.

М. Драй-Хмара:

1928 Михайло Драй-Хмара надрукував сонет «Лебеді» з присвятою своїм товаришам, де вжив вислів «гроно п'ятірне»:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,що розбиває лід одчаю і зневіри.

Під «гроном п'ятірним» малися на увазі поети-неокласики — Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт (який друкувався під псевдонімом Юрій Клен) і сам Михайло Драй-Хмара. «Сонет Драй-Хмари, — писав у наші дні Іван Дзюба, — прозвучав як мужній голос на захист друзів — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу».

Але саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.

П. Филипович:

· важав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.

Ю.Клен:

· спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д'Арк», «Вікінги») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»);

· вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

М.Рильський.

Історія становлення української літератури 20 століття. – новий етап у розвитку національного письменства.: художні течії, угрупування, творчі дискусії, полеміка, трагедія «розстріляного відродження».

Українська література завжди щільно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцними стають ці зв’язки в революційну чи переходову добу, коли падають прогнилі підвалини старих суспільних структур і між новим і старим точиться боротьба не на життя, а на смерть. Тоді гостро постають проблеми гуманізму, самого сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Такими були перші три десятиліття ХХ століття. У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавали жорстоких переслідувань, заборон, відзначається небаченим суцвіттям мистецьких талантів і силою художніх відкриттів. Відбувається справжній переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Він був масштабним і по-своєму радикальним, витворивши нові засади й структури художнього мислення, нову систему напрямів, стилів. Розквітають, зокрема, усі жанри літературної творчості. Українська література стає модерною за змістом і формами, розвивається під гаслами духовного оновлення й національного відродження.

Літературні угруповання. У жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-х рр. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп й організацій, які так чи інакше виражали свою добу. Митці об’єднувалися не тільки спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, творила виразно анґажоване мистецтво, інша зосереджувала увагувласне на естетичних проблемах, прагнучи збагатити українську літературу новими художньо-стильовими течіями й жанровими формами, виводячи її на світові обшири. У бурхливому літературному житті 20-х рр. окреслюються такі літературні організації, як «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Аспис», «Ланка», «Марс» «Вапліте», «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання (кожне по-своєму) утверджували модерністські стильові напрями.

Символістські групи. Символізм - одна із стильових течій модернізмущо виникла в останній третині ХІХ ст. Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, В.Кобилянський, Д.Загул та ін. заснували в Києві символістську школу «Біла студія», що й видала збірник „Літературно-критичний альманах” (1918),У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет». До цієї групи належали Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості.

Футуристські угрупування. Футуризм був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів аванґардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.В Україні футуризм зародився з іменем М.Семенка, який, послухавши виступ В.Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм», що з’явилися в Києві 1913 — 1914 рр. Але першу українську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко, художник А.Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво». Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. 1921 р. О.Слісаренко утворюєнауково-мистецьку групу «Комкосмос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М.Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан грец. — все, всеохоплюючий), у 1923 її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М.Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (псевдонім М.Ялового), О.Слісаренко, Гео Коляда, М.Щербак, до неї увійшли символісти Я.Савченко, М.Терещенко та ін. Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудилисалонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає розвитку драми, що й зумовило появу авангардного театру, неперевершеним творцем якого був Л .Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 р. М.Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.

Помітною була організація «Гарт» (1923 — 1925), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914) В.Винниченка, в якому так називалося товариство робітників. «Гарт» очолив відомий поет В.Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, І.Кулик, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та ін. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності.

ВАПЛІТЕ. У 1926 р., коли керівник «Гарту» В.Еллан-Блакитний був хворий, спілка розпалася. М.Хвильовий утворив нову літературну організацію «Вапліте», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. «Вапліте» організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичнуспадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.Хвильвого, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній. До неї входили М.Бажан, О.Довженко, Г.Епік, М.Йоганесен, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, А.Любченко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина та ін. Під час літературної дискусії 1925 — 1928 рр. М.Хвильовий зазнав з боку компартії гострих нападів, а тому, щоб врятувати «ВАПЛІТЕ» від розгрому, він вийшов з організації. Її очолили М.Куліш та Г.Епік. Але внаслідок переслідування партійнимиорганами вона на початку 1928 р. саморозпустилася. Тоді письменники згуртувалися навколо альманахів «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал», які в тодішніх складних умовах найбільше європеїзували українську літературу. Одначе українських провідних митців продовжували і далі переслідувати вуспівці, заявляючи, що ваплітяни здійснюють черговий маневр, щоб «приспати пильність партії». Врешті колишні члени «ВАПЛІТЕ» об’єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літературний фронт).

Плуг. На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла у Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С.Пилипенко. До «Плугу» входили Д.Бедзик, С.Божко, М.Биковець, В.Гжицький, А.Головко, Г.Епік, Наталя Забіла, О.Копиленко, В.Минкота ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925 — 1927), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928 —1932). Платформу організації виклали С.Пилипенко, П.Панч, А.Панів, І.Кириленко та І.Шевченко. Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася задавити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мистецтва минулого, в сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою.

На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсомольських письменників (1926 — 1932). До організації входили С.Воскресенко, І.Гончаренко, Я.Гримайло, С.Голованівський, Б.Коваленко,Л.Смілянський, А.Шиян, М.Шпак та ін. Платформа була викладена в ж. «Молодняк» (1927, № 3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту» і пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.

Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці «Ланки» (В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Г.Косинка та ін.), група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925), що вийшли з «Аспанфуту» (В.Десняк, Іван Ле, М.Терещенко, Ю.Яновський). Спілка письменників «Західна Україна» (1925 — 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька зних, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич).

Київська школа неокласиків. Цю школу творили Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, який у 30-х рр. виступав під псевдонімом Юрій Клен. Їх називають «п’ятикутним гроном». Це були по-європейськи освічені люди, тогочасна елітна українська інтелігенція. Неокласики, зокрема, закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня. Тому розквітають сонетна форма, яку пролеткультівці оголошували «буржуазною», елегії, медитації, філософська лірика. Образи світової поезії, біблійна й антична міфологія органічно будують художній світ у їх творах. Утверджується неокласичний стиль «з його рівновагою й кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і «строгою течією мислі» (М.Зеров).

Літературна дискусія 1925 — 1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій іі новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту». Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори.

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму.

65. Проблематика роману \"Вальдшнепи\" Миколи Хвильового..
«Вальдшнепи»- перша частина (друга так не з»явилась) роману була опублікована 1926 р. У творі йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції. Головний герой, Дмитро Карамазов – недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів призводить Дмитра до глибокої депресії. Він – «вічний опозиціонер», він пробує переглянути й переоцінити свої погляди. Але не можк відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це – трагедія покоління, трагедія самого Миколи Хвильового. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник пов»язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних вольових людей

Московка Аглая - прототип тих, що вже не можуть жити без повітря. З нею пов»язане уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, звідси відкидання провінційності, м»якотілості властивій національній вдачі українця.\

66.Мотив роздвоєння особистості у новелі Хвильового «Я»
Головний герой новели не має імені. Мабуть, М. Хвильовий хотів цим підкреслити типовість цього образу для 20-х років XX століття. Головний герой \"я\" - керівник однієї з більшовицьких трійок, що вершать революційне \"правосуддя\", розстрілюючи сотні інакомислячих. Це революційний фанатик, який свідомо вбиває в собі все людяне, щоб стати \"справжнім комунаром\". Убивство революціонером-фанатиком своєї матері - це показ трагічної суперечності між мрією і дійсністю, це - антигуманний вчинок, який ніколи і ні за яких обставин не може бути виправданий чи зрозумілий. Засліплений мрією про загірну комуну, головний герой разом із іншими персонажами новели знищує все дороге і близьке, все найцінніше в цьому світі - людей.
Герой відчуває, що стирається грань між добром і злом, між гуманізмом і фанатизмом. Герой усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння: \"Я - чекіст, але я і людина\". Як на мене, то я зрозуміла так, ніби М. Хвильовий хотів сказати нам, читачам, що чекісти - це нелюди, бо вони переступали через трупи, йдучи до недосяжних ідеалів. Але вірні соратники \"чорного трибуналу\" допомагають ліричному героєві позбутись вагань, і те, що герой вбиває свою матір, свідчить, що фанати революції перемогли.
М. Хвильовий, осмислюючи жорстокість революції і громадянської війни у своїх творах, усвідомив власну трагедію. А коли зрозумів, то зробив єдино можливий для цієї безкомпромісної людини вибір - на відміну від своїх героїв, він спрямував маузер собі у скроню.
Але М. Хвильовий залишив нам свої твори, які мають символіку долі як митця, так і того часу. Безвихідь, блукання героя, втрата ним орієнтира, повтори \"Я йшов в нікуди\", \"Я остаточно збився з ніг\" - це моральна дезорієнтація не тільки головного героя, а й усього суспільства. Своїм твором М. Хвильовий наголошував, що це революція веде в нікуди, це вона збилася зі шляху справедливості, людяності. Влада, яка сповідує насильство і смерть, приречена на загибель, - це стверджується твором \"Я (Романтика)\" М. Хвильового, його мотивами, образами, деталями і символами.
Новела \"Я\" має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-Украïни: \"З далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами\". \"Моя мати - наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна... I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом\".
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi \"двi хрустальнi росинки\". Чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-Украïна?
Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi абстрактнiй iдеï. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого - людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з матiр'ю. М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. \"Я - чекiст, але я i людина\", - пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м'ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат - людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. \"Тодi я у млостi,охоплений жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню\". I це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер невiдомоï прекрасноï комуни...
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину \"голови не згубив\". Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське \"Я\". \"Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни\". Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.

Проза Миколи Хвильового

Збірка його прозових творів "Сині етюди" (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії.

Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлюєнайперше людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення.

Поява "Синіх етюдів " (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінутінайавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське.
М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.
Подальша еволюція письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка.
Вирізнялися у " Синіх етюдах" такі героїко-романтичні новели, як "Солонський Яр", "Легенда", "Кіт у чоботях". Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як "Синій листопад", "Арабески", "Сентиментальна історія", "Дорога й ластівка" (частково й "Повісті про санаторійну зону") є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.
«Кіт у чоботях» - хаотично побудований сюжет. Хаос панує і в міркуваннях героїв. Під котом в чоботях автор виводить образ радянської жінки.

«Синій листопад» - новела базується на ліризмі. У центрі двоє закоханих – Вади м і Марія. Вони обоє беруть участь у революційній боротьбі. Вадим хворий на туберкульоз. Про Кохання між ними ще нічого не сказано, хоча він доживає останні дні. Головна ідея твору – ідея борців молодих людей за нову владу, автор акцентує на абсурдності ідеї, за яку гине така молода людина.. По сутності діалогів не скажеш, що Вадим та Марія закохані. «Тоска, нудьга»- це стан головних героїв у «Синьому листопаді»

Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки (" Редактор Карк "). Каркажахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого незмінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна, Б'янка (" Сентиментальна історія"), горбун Альоша ("Лілюлі"). Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти.
Виразне притчеве звучання має новела "Сентиментальна історія ". Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.
У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм — короткою миттю втіленого ідеалу. Лише коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли.
Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія — людська і божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста у перших рядках новели "Я (Романтика)". Марія — центральний гуманістичний символ новели "Я (Романтика)". У цьому високотрагедійному творіавтор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу — колізію гуманізму й фанатизму..

М. Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Невеликою ж повістю "Іван Іванович" (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції й проникла в усі соти нового суспільного організму.Іван Іванович був зовсім чужий буржуазним звичкам.
Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 — 1927 pp., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій.
Уже опублікована на початку 1924p. "Повість про санаторійну зону" була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами "великої" прози. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу "санаторійна зона" — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. Мешканці санаторію самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, котрий, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер на становищі безпорадного хворого. Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти де життя, а де дивовижні фантоми, породжені змученою психікою, втрачає відчуття реальності. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, а й ті, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя. Нездатним щось змінити, багатьом героям М. Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, переломлюється під тягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя. Це Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль.Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, все принесла цьому в офіру. У повсякденному житті Майя зважується на ганебні вчинки. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження.
Влітку 1926р., у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману "Вальдшнепи

Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття "Про сатану в бочці ", або «Про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" (1925), була вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925 — 1928 pp. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925 — 1926 pp. з'явилася ще низка памфлетів, об'єднаних у цикли "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму". Написаний 1926p. памфлет "Україна чи Малоросія?" був заборонений і став відомим читачевілише 1990p.
Риси стилю Хвильового: в ранньому періоді велика кількість русизмів, глибокий ліризм, хаотичність у викладі сюжетних ліній та міркувань героїв, короткіназивні речення; в другому періоді: різка сатира, розвінчування більшовицького ладу, глибокий психологізм у міркуваннях героїв. Певною мірою автобіографізм.

68.Ідейно- тематичне спрямування драматургії М. Куліша. Проблеми і характери п’єси. *Народний Малахій*. Новаторство драматурга. комедію «На рыбной ловле», яка стала основою для створення комедії «Отак загинув Гуска». М. Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р., але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив військову кар'єру, дослужившись до поручика. 1915—1917 pp. він провів на передовій. У 1917р. в армійській газеті надрукував свої вірші на громадсько-політичні теми. Одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революціонерів.
У 1919р. М. Куліш сформував у Херсоні Дніпровський селянський полк, з яким воював проти Денікіна на боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі «Патетична соната». Завершивши у 1921р. військову службу військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів, М. Куліш перейшов на цивільну службу. Цього
року він був заарештований і помилково звинувачений у хабарництві на посаді члена лікарської військової комісії, але через кілька днів був звільнений з-під арешту. Після цього завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Протягом 1921 —1922 pp. Він написав літературно-публіцистичний твір «По весям и селам», де відбив враження від побаченого в цей період, у 1922 р. переїхав до Одеси, де працював інспектором шкіл. В Одесі Куліш став членом письменницької спілки «Гарт», захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п'єсу «97», яка зробила його знаменитим драматургом.
З 1925р. письменник жив у Харкові, тут він плідно співпрацював з режисером театру «Березіль» Лесем Курбасом, був обраний другим (після М. Ялового) президентом ВАПЛІТЕ — найбільшої на той час літературної організації, входив до складу редколегії провідного часопису України «Червоний шлях». За десятиліття творчої праці створив понад десять п'єс, які принесли йому світову славу: «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», а ще «Комуна в степах», «Прощай, село», «Вічний бунт», «Хулій Хурина», «Зона», «Закут».
Щоб побачити, що відбувається в суспільстві, у 1933р. драматург вирушив з Харкова до рідної Херсонщини. Через два тижні повернувся додому пригніченим від побаченого. У 1934 р. на першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників за п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» М. Куліш був звинувачений у буржуазному націоналізмі. У1935 р. на похоронах друга І. Дніпровського він був заарештований. Драматурга звинуватили в участі в «контрреволюційній боротьбист -еькій організації», яка нібито ставила перед собою мету повалити радянську владу в Україні.
Микола Куліш розстріляний 3 листопада 1937 р. на Соловках на відзначення 20-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту.
На початку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей. Проте досяг найбільших вершин. Він був від природи щедро обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором,публіцистом, діячем української освіти, соціальним педагогом, нарисовцем і прозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури, літератури, організатором літературного процесу в Україні. Але насамперед Микола Куліш;— драматург, творчість якого відкрила нові напрямки в розвитку світового драматичного мистецтва XX і XXI століть.
Серед його драматичної спадщини важливе місце посідає комедія «Мина Мазайло». Розчарування М. Куліша в радянській дійсності посилювалося зростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х pp. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдов'оленим. Наприкінці 1928 р. Куліш написав комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, стало «міщанство і українізація». Поява твору відразу ж стала подією літературно-мистецького й духовного життя. Уже навесні, в березні та квітні 1929 року, комедію було поставлено в багатьох театрах — у Дн