Ідейно-художні особливості великої та малої прози В. Винниченка («сонячна машина», «слово за тобою, сталіне», «записки кирпатого мефістофеля», «кумедія з костем»).

В. Винниченко - автор першого українського науково-фантастичного утопічного роману. У «Сонячній машині» їжа з’являється завдяки сонячній енергії й людському поту. Дія роману відбувається десь через 40-50 років після закінчення першої світової війни. Ареною подій стає не лише вся Німеччина й Європа, а й цілий світ. Найпереконливіші сторінки роману пов'язані з гостро сатиричним зображенням верховодів сучасного фінансово-промислового капіталу - гумового фабриканта і президента Об'єднаного Банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини Мертенс за свої гроші купив усе: уряд і парламент, банки і підприємства, поліцію і пресу, а прагне купити ще й древній аристократичний герб разом з його власницею - родовитою принцесою Елізою. Він мріє панувати над усім світом.

Людство стає суспільством споживання, усі інші функції відмирають, бо перестають бути необхідними. Прекрасний винахід — Сонячна машина, яка може повністю задовольнити потреби людини в продуктах, необхідних для харчування, стає знаряддям її неухильного й прогресуючого руйнування та нищення.

У творі В. Винниченка події передаються через функціонування архетипів (першообразів), найзначнішим із яких є сонце. Лейтмотив сонця отримує традиційне утопічне осмислення. Створену його уявою країну можна назвати країною Сонця. Саме воно годує громадян, оскільки машина, що забезпечує всіх їжею, може працювати тільки за умови наявності сонячних променів. Сонце у творі В. Винниченка ототожнюється завжди з усім найдорожчим, найблагішим, наймилішим, найріднішим. Автор називає сонце «Великою Матір’ю», бо воно завжди лагідне, як мати.

Винахідник Рудольф Штор, створюючи Сонячну машину, намагався звільнити людей від турбот і страждань, але, давши людям легке життя, він відібрав у них людську сутність. Якщо забрати в людини її здатність трудитися, то вона поступово й неминуче перетвориться у тварину.

В. Винниченко в «Сонячній машині» яскраво змальовує процес негативного впливу Сонячної машини на людину. Саме життя звільняє людину від праці, створюючи тим самим передумови для зниження життєвості в кожного наступного покоління, що призведе до втрати ним моральних цінностей. Це яскраво виклала у своєму передсмертному листі героїня твору Сузанна: «Що ви зробили з життям, Макс?! Невже тебе не охоплює жах?! Невже ви всі так страшно, божевільно позасліплювальні, що не відчуваєте того неймовірного жахного страхіття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!»

З утвердженням Сонячної машини починається «звіряче життя». Людей, що втішаються хлібом, у творі названо «жуйною худобою», «оброслими шерстю тупими тваринами».

Сонячна машина не дає бажаної користі людству. Сонячна їжа несе деградацію, здичавіння людині.

«Слово за тобою, Сталіне!» Головний герой із доволі промовистим прізвищем Іваненко робить у Москві доволі стрімку кар’єру. Але одного разу все починає руйнуватися.

Його брат — «ворог народу» — перед смертю у таборі для політв’язнів кличе його до себе і передає листа, у якому розповідає про підпільну організацію «термітів», до якої належав і сам. Ці «терміти» начебто непомітно і нещадно «вигризають» зсередини протрухлявілу будівлю радянської імперії, тобто шкодять їй, наближаючи неминучий кінець. Дія відбувається в той страшний період репресій, взаємних підозр і звинувачень, коли кожен донос міг безповоротно визначити долю людини. Тож Іваненка задля спокути гріхів перед партією відряджають на Україну, щоб виявити оту підпільну організацію «термітів». Ретельний службист, він переймається цією місією і прагне очистити від підозр у причетності себе і свою родину.

Після приїзду на Україну в ньому прокинулася генетична пам’ять його народу. Він застав справжню руїну на рідній землі. Тільки й того, що по-давньому пахла чебрецем, цвіла вишнями (достоту, сумна іронія на шевченківський мотив). Та на цьому не закінчилося. Роль провокатора так добре вдалася старанному чиновникові, що дуже швидко він познайомився зі всім, що належало скуштувати «термітові». Прийшло страшне прозріння. Згадався закатований брат, сповнилося прокляття зганьбленого, знехтуваного роду. Ні, це не було сентиментальне переродження. Це була наука, втовкмачена в «енка» кийками і кастетами. На Україну їхав перевертень-функціонер—до Москви, пройшовши всі випробування, повертався українець. Він повертався, щоб спокутувати гріхи перед своєю Батьківщиною. Щоб просвітити правдою Сталіна. Наївно? Дуже. Реальність була далека від ідилії, і зрозуміло, що Сталіну було відомо все — і більше, ніж усе. Геноцид і репресії входили до програми. Але письменникові добре вдалося щось важливіше. Ця притча про блудного сина потрібна була читачеві, бо вона з великою художньою силою демонструвала, яке жалюгідне існування чекає націю, позбавлену самоповаги і неспроможну на протест проти чужих ідолів.

«Записки Кирпатого Мефістофеля». Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать — Яків Васильович Михайлюк: «... я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. Завсе лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс —Кирпатим Мефістофелем».

Чомусь саме Мефістофелем було названо головного героя роману Володимира Винниченка. Протидія, поєднання непоєднаного, протиріччя, боротьба - все це закладено уже в самій назві твору і в імені, яким нарекли головного героя. Мефістофель - це сатана, показаний як скептик, цинік, той, хто звинувачує рід людський перед Вищим суддею. Яків Васильович Михайлюк - адвокат, який мав революційне минуле і погляди, з якими він цілковито розпрощався. Він великий насмішник, свідомий свого "мефістофельства", глибоко розуміє психологію людини, особливо слабкої.

Але раптом щось у душі Михайлюка починає виявляти непокору, не йде за планом, вилазить, визирає, починає думати поза схемою: "На мить я ніби звідкись визираю і з млосним чуттям жаху дивлюсь на себе, але зараз же я ховаюсь і обмірковую далі, точно, докладно, жорстоко".

«Кумедія з Костем». Тема долі дитини – “байстрюка”, розкрита в оповіданні “Кумедія з Костем. Знайомлячи читача із панським підпасичем Костем, автор зупиняє художню увагу на очах і вустах хлопчика: "Зеленкуваті, вузенькі глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшенно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він нізащо не кусався". Портретні штрихи супроводжуються нетрадиційним авторським коментарем, який відразу трохи насторожує читача: чого раптом дитина повинна кусатися, і чому письменник так уважно приглядається до зубів хлопця? Відповідь на питання з'явиться трохи пізніше, коли читач зрозуміє, що письменникові важливо не тільки показати свого героя і дати своєрідну відправну точку, з якою порівнюватимуться нові враження, але й умістити між рядками думку про те, як важко жити цій дитині і як умови життя позначаються на її зовнішності.

Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”. Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого, боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: “Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки ж... Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”. Звичайно, “кам’яного виродка” не жаліли й діти.

А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як усі оті “хр-р-р!” розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.