Методологічні проблеми історії української журналістики

Проблеми періодизації історії української журналістики. Наявні кон­цепції. Суперечність інтересів академічної і навчальної науки. Чотири періоди розвитку української журналістики. Методологічна складність проблем історії журналістики й необхідність поліфонічного підходу. Об­сяг предмета історії журналістики

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв’язання використовува­лися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-жур­налістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидент­ського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможли­влювали об’єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об’єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А відтак ця проб­лема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

М. Ф. Нечиталюк у статті “Методологічні проблеми історико-журналістсь­ких досліджень”[2] слушно нагадує про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з історії української журналістики. Першим, хто вислови­вся з проблем її періодизації, був О. Маковей. У статті “П’ятдесятлітній юві­лей руської публіцистики”[3], що була написана з нагоди півстолітнього юві­лею першої української газети “Зоря Галицька”, він запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно

1 період: 1848 – 1861 роки;

2 період: 1862 – 1873 роки;

3 період: 1873 – 1898 роки.

У праці Аркадія Животка “Історія української преси”(1940)[4], нагадує М. Ф. Нечиталюк, пропонується така періодизація:

1 період: від початків до середини 50-х років 19-го ст.;

2 період: 1860 – 1880 роки;

3 період: 1880 – 1905 роки;

4 період: 1860 – 1905 роки в Західній Україні;

5 період: 1870 – 1890-ті роки за океаном;

6 період: 1905 – 1914 роки;

7 період: 1920 – 1939 роки.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим досліджуваним яви­щем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно зрозуміло, що періоди­зації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути вра­ховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недо­статні, такі, що потребують перегляду.

М. Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом реґіональним як таким, що дає можливість відтво­рити національно-етноґрафічну специфіку української преси”[5]. Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення де­сяти періодів історії української журналістики. Вони в нього такі.

Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоп­люють час до ХХ століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком. Отже,

1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини Х1Х століття;

2. Формування й функціонування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ століття;

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народ­ної революції і світової війни – 1898 – 1914 роки.

“Другу половину курсу історії української журналістики, за університетсь­кими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів, - зазначає М. Ф. Нечиталюк. – Поки що ця час­тина курсу розроблена тільки хронолоґічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”[6]:

4. українська преса національно-визвольних змагань – 1917 – 1921 років;

5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20 – 30 років ХХ ст.;

6. журналістика Радянської України 20-х років;

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

8. українська преса часів другої світової війни;

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна журна­лістика);

10. українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована М. Ф. Нечиталюком концепція періодизації історії україн­ської журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо роз­робки даного питання. Невдовзі з’явилася стаття ще одного з глибоких знав­ців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики[7] Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефа­ника. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Вони про­понуються такі:

1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини ХІХ ст.[8]

2. Формування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898 – 1905 роки.

4. Українська журналістика 1905 – 1914 років.

5. Українська журналістика в період першої світової війни – 1914 – 1917 роки.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-виз­вольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917 – 1921 роки.

7. Західноукраїнська преса 20 – 30-х років ХХ ст.

8. Преса Радянської України – 1920 – 1930-ті роки.

9. Українська еміграційна преса 20 – 40-х років ХІХ ст.

10. Українська преса періоду другої світової війни – 1941 – 1945 років.

11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика – 1945 – 1990-й роки.

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори – 1945 – 1990 років.

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав – 1960 – 1990 роки; напівлегальні видання – 1957 – 1990 роки.

14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 рік і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне набли­ження методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точ­ніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного про­стору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом за­лишається відома з давнини істина: метод – це аналог предмета. А відтак ціл­ком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.

Але проблема періодизації має й інший аспект. На її прикладі можна вира­зно бачити, як інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога пов­нішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслі­дує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного ма­теріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для академічної науки ідеалом є велика на­укова праця, у якій кожному виразно окресленому (за концепцією, скажімо, М. М. Романюка) періодові присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної науки ідеалом є компактний (на 25 – 30 др. арку­шів) підручник, у якому стисло, але досить афористично й точно викладено історію української журналістики. Зрозуміло, що в такому підручнику на ко­жен виділений період можна буде відвести 1,5 – 2 – 2,5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання.

Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення періо­дів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному окресле­ному явищу журналістики окремий розділ. Ідеальним варіантом була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії українсь­кої журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здій­снюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики.

У нашому навчальному посібнику пропонується такий розподіл матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і процесів формування національної свідомості та реґіональний аспект. Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М. М. Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні пері­оди, а про виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді належать одному періодові. Отож навчальний курс “Історія україн­ської журналістики” бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.

Частина перша охоплює час від зародження української журналістики до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні творчих сил, у численних спробах започаткувати українську періодичну пресу. Оскільки го­ловний корпус такої періодики припадає на підросійський український культурний простір, то й назву для періоду можна запропонувати таку: “Російсько-укра­їнський період”.

Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. Розпочинає­ться цей період з 1848 року з “Весни народів”, а увиразнюється на початку 1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року – Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі ХІХ і ХХ століть, хоча конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-науковий вісник” (1898), консолідуючого схід і захід України, митців і діячів різних напрямків; утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об’єднань, що вийшли на арену суспільної боро­тьби під гаслами української незалежності; а також історичної ваги подію – повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної на конституційну мо­нархію і проголошенням у ній громадянських свобод. Назву для цього пері­оду можна запропонувати таку: “Австро-український період” або – менш то­чно – “Галицько-український період”. Перелічені вище явища спричинюють його завершення.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть ХХ століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все, що робилося в цей час в українській пресі походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичних процесів трагічного для українства ХХ сто­ліття. Завершення періоду найкраще пов’язати з конкретними подіями – са­могубствами Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в 1933 році й ознаменували собою початок нової епохи – доби то­талітаризму.

Четверта частина повинна охоплювати час 1930 – 1980-х років. Це час ни­щення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя, і, як наслідок, – перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період тривав до по­яви революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити про його головні властивості.

Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики. Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв’язання складної наукової проблеми, як можливості й далі пра­цювати над її вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв’язання.

Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Думається, ці засади повинні стати в нас предметом ґрунтовного обговорення й вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.

Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за собою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різними ав­торами чи й школами науковців може бути запропонована полісемантична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували, коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі нібито гео­графічного чинника (хоча це й не зовсім так – географічний чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням суспільно-полі­тичної активності українського народу як головного вектора його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а четвертий – на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві (СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному випадку сам предмет дослі­дження, його особливості, унікальні сторони повинні диктувати вибір мето­дологічних прийомів для його пізнання.

Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістських до­сліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтовного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати свого праг­нення охопити матеріал і знайти способи його зґрупування та систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і літературний критик Шарль Оґюс­тен Сент-Бев писав з цього приводу: “Історія часописів має бути написа­ною… Але справа, яку я оце саме пропоную та передбачаю, – це свого роду нездійснима мрія”[9]. Зрозуміло, що в історії журналістики мають бути виді­лені, як і в історії літератури, факти бібліографії, факти критики і факти істо­рії.

Факти бібліографії – так умовно назвімо малозначимі історико-журналіст­ські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм можуть бути при­свячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий аналіз. Картина істо­ричного розвитку може існувати й без них.

Факти критики – більш поважні й істотні історико-журналістські явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на їхніх сто­рінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи повинні включа­тися в реєстр історії української журналістики, вони впливають, хоч і не ви­рішальним чином, на загальну картину еволюції української періодики, їхня відсутність позначається на загальній концепції, робить її незавершеною, не­вичерпаною.

Факти історії – це такі газети й журнали, без яких історична картина роз­витку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у за­гальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов’язковим в іс­торії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов’язані про­відні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливали на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з розгор­нутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів, опублікова­них там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу на літера­турний процес та суспільне життя – саме ця сукупність питань і повинна складати справжній зміст історії української журналістики.

Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадіння завдань академічної й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність, домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга, навпаки, не від­будеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак повинна зупи­няти свою увагу переважно на останній групі явищ, звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не принижуючись до першої.

І остання методологічна проблема, з’ясування якої необхідне для подаль­шого викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень.

Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”[10], охоплює хронологію лише до кінця ХІХ століття, але й у такому вигляді налічує біля 100 др. ар­кушів. Наскільки нам відомо, історія преси ХХ століття навіть у Росії ще не напи­сана, незважаючи на великі сили науковців, що там історією журналістики займаються.

Сьогодні є цілком очевидним, що історія журналістики має включати в себе такі складові:

1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до сучасно­сті часи – й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених – радіомо­влення й телебачення;

2) історію критики – літературної, художньої, музичної, театральної чи, го­ворячи сукупно, мистецької; журналістика є руслом, у якому існує й розвива­ється критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона залишається в обсягові предмета журналістики;

3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгу­куватися на головні події сучасності; публіцистика так само міцно зрощена з журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існу­вати без неї, але, навіть утворивши книжковий тип, має вивчатися журнало­логією.

4) історію документалістики як своєрідного різновиду публіцистичної творчості, породженого так само журналістикою, як і попередні види духов­ної діяльності людини; різного роду подорожні нариси, документальні кни­жки про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у журнальному чи книжковому варіантах мають входити до історії журналіс­тики;

5) історію літератури, під якою розуміємо власне красне письменство, адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літерату­рно-художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії жур­налістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями в ній; отже, й художня література є істотною складовою журналістики;

6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною ви­словлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики – це також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна бути ви­світлена нашою наукою.

Щодо книжкового типу існування журналістських творів, то пошлемося на думку авторів колективної монографії “Основи творчої діяльності журналіста” (СПб., 2000), які дають таке визначення: “Твір є журналістським, якщо він виконаний як текст, розрахований на активне використання в комунікативній діяльності, і являє собою систему в тому значенні, яке виникає за підходу до тексту як до інформаційного продукту, втіленого в знаках”[11]. Дане твердження цілком допускає існування книжкової журналістики.

Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень іс­торії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персоналії хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців, тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики в певну істо­ричну епоху, чия творчість була плідною й корисною для періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.

З деякою метафоричністю можна твердити, що історія журналістики то­тожна історії цивілізації. Ставши невід’ємною частиною буття розвиненого людського суспільства, журналістика увібрала в себе всю його історію, відо­бразила всі його функції й аспекти. Чим більше розростається й розгалужує­ться сама журналістика, тим більше її історія наближається до історії суспі­льства в цілому.

Зрозуміло, що написання історії української журналістики – дуже складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань першого періоду розвитку української журналістики.

 

 

 

Розділ третій