ТОП 10:

Пражурналістика Античності й Середньовіччя в Європі



Початковий етап виникнення журналістики в Україні. “Gаzett de Leopol” – перша тижнева газета в Україні.

1) українська журналістика і навіть журналістика в Україні започатковує­ться значно пізніше, ніж преса народів з глибокими традиціями державного будівництва, де вона, безумовно, виступає як частина державотворчої чи й націобудівної діяльності цих народів;

2) преса в Україні зароджується не українською мовою, витісненою на пе­риферію громадського життя й цілком позбавленої суспільно-політичних та освітньо-культурних функцій, а державними мовами тих країн, до складу яких увіходили різні частини України, або міжнародною мовою/

“Gazette de Leopol” (“Львівська газета”), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Дана газета була тижневиком, Видавалася газета в друкарні знайомого нам Антона Піллера. Про її вида­вця і власника ширше невідомо, знаємо лише його прізвище – Оссуді (Ossoudi)[1]. “Gazette de Leopol” за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з прива­тного життя трапляються рідко. Число повідомлень у кожному числі газети в залежності від обсягу новин могло коливатися від двох до десяти. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Це були передруки з франц. Та нім газет.

Видання “Gazette de Leopol” мало велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку (зрозуміло, це було в переважній більшості шляхетство) про події в світі та в своєму ближчому довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періоди­чних видань.

“Lwowskie pismo “Львівські тижневі новини”,

Провідна ознака перелічених періодичних видань – їхня цілковита націо­нальна індиферентність. Інформація, пропонована ними відзначається нейт­ральністю щодо проблем національного життя, має цілковито космополітич­ний характер. Даний висновок стосується й польської преси, хоча традиції національного патріотизму серед поляків були розвинені значно дужче, ніж серед інших народів Австрії, включаючи й український.

 

Альманах Є. Гребінки “Ластівка” 1841р.

Хотів надрук. У Москві, але Белінський заборонов. Назвав його упорядник “Ластівка”, вийшов він 1841 року в Петербурзі як видання книгопродавця Василя Полякова.

Це був перший спеціалізований на представленні художньої літе­ратури альманах. У ньому були відсутні наукові статті та розвідки, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації істори­чних документів та джерел.

Уперше після “Кобзаря” (1840) тут публікувалися нові твори Т. Шевченка. Другим поетом, чий великий доробок друкувався в цій книзі, був Л. Борови­ковський. Його представляли твори двох жанрових напрямків: романтичні ба­лади та ліричні вірші і байки. Дебютував Поет-романтик Віктор Забіла. Гребінка опублік. 2 байки і 1 лір. Вірш.

Проза була представлена творами Г. Квітки-Основ’яненка та П. Куліша.

Публіцистична діяльність І.Франка та М.Павлика.

літературний і політичний місячник п. н. „Громадський Друг". I. Франко і М. Павлик поставили завдянням створити часопис типу товстого журналу. Та не так сталося, як гадалося. Появилося всього двоє чисел

Серед співробітників, крім М. Павлика, який одночасно був видавцем і відповідальним редактором, були М. Драгоманов,Евген Борисів, О. Терлецький, I. Франко (Мирон), що дав низку поезій.

Преса періоду застою

Партію і країну очолив Л.Брежнєв. Він відновив посаду Генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою Голови Верховної Ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.

Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя та обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії.

Перші роки "епохи застою" були насичені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.

Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК було піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: "О повышснии роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся" (1968), "Об освещении вопросов социалистического сорсвнования в печати Литовской ССР"(1973), "О мерах по улучшснию подготовки й переподготовки журналистских кадров" (1975), "О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации й пропаганды" (1977), а також важлива постанова "О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы" (1979) та інші.

Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом "один партком - одна газета". Переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя. З газет зникли "живі" матеріали про живих людей, замість них заявилися "парадні портрети" передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми і з'їзди розписувалися до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це позначилося і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, - їй треба було відображати його таким, яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українське телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об’єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі "вікна", це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Настає епоха "застою". Робота не для результата, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції. Війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам'ять товстий "Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой почати" з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М.Кольцова, політична загостреність памфлетів І.Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К.Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів "Литературной газеты" - нарисовці О.Чайковська, А. Ваксберг.

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сегій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора популярного "товстого" журналу "Новый мир". Вигнання за кордон О.Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в "Літературці" докінчило справу. Преса працювала на холостих обертах.

В газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику, бо там лишається невеличке поле для творчості.Певну свободу з огляду на потреби інтелігентської аудиторії зуміла залишити за собою московська "Литературная газета".

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як "Правда України", "Радянська Україна", "Робітнича газета" та "Сільські вісті", хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше - міжнародного тероризму, у пітримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних подіях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були своєрідною втечею від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. У критиці імперіалізму самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. В галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки, а політичний лишався за парткомом відповідного відомства.

Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети.

СРСР був країною з найбільш читаючою публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала не менше 5 газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - довіра в суспільстві до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістью до заборонених "ворожих радіостанцій" "Голос Америки", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі".

Важливим є й те, що парткоми організовували і коніролювали передплату, нав'язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, "Комуніст України" чи "Трибуна лектора") - як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Власне українська преса, тобто така, що видавалася українською мовою, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов'язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську ("Днепровская правда" та "Зоря") або у Ворошиловграді ("Ворошиловградская правда" та "Прапор перемоги"). Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, "Правда" або "Комсомольская правда" мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, а найпопулярнішітоді "Сільські вісіті" - лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінціальності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал пріділяв саме союзній пресі. По-друге, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання, і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи московських і київських журналістів.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи.

Одним з головних "правил гри" була обов'язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар'єру в журналістиці.

Заїзди партії регулярно, раз у п’ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку. Але в житті мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя.

Виходили розумні, виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність "покращення", "поглиблення" та "вдосконалення" різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував, або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед "дисидентів" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію чи стати в'язнем.

Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розладу в КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього "соціалістичної о табору". Зрозуміло, всі ці теми були заборонені для центральної і місцевої преси.

Відрив слова від діла набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса своєю активною бездіяльністю наближала крах системи.

Відрив соціалістічної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про цс преса теж мовчала.

Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.

Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легальне, або навіть напівлегальне, не було ніякої можливостгі. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, міністерство іноземних справ. Єдине, чого в неї не було, - власного міністерства оборони). Вона мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Дисиденти ж не мали можливостей для оприлюднення своїх думок і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або в українській редакції радіо "Свобода".

Найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем стало видання у 1972 р. нелегального журналу "Український вісник".

Українська самвидавна, підпільна преса зв’язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона виникла не на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М.Грушевського, В.Винниченка, М.Тиктора та інших видатних публіцистів. Ця спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії яскравим прикладом нескореності духу.

Отже, перша хвиля репресій проти національне мислячої інтелігенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети. Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В.Чорновола "Лихо з розуму", яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції.

Такою була передісторія появи власне підпільної преси.

Відрізняються два періоди власне її історії.

Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу "Український вісник", редактором якого став В’ячеслав Чорновол. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В.Симоненком, В.Стусом, М.Холодним, Ігорем Калинцем, С.Тельнюком, В.Голобородьком та іншими.

Наслідком припинення виходу журналу стали репресії. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу "Українського вісника" та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом "Максим Гайдамака", а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара.

Приблизно в ті ж часи на Західній Україні почали виходити, також нелегально, "Воля і Батьківщина" Зеновія Красивського, "Поступ" Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацснзурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), "Скриня" Григорія Чубая.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, видання позацензурної преси припиняється.

У 1976 р. була створена українська група сприяння Хельсінським угодам. Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хсльсінськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби документ почав діяти. Українська хельсинська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо "Свобода" - це був єдиний і досить надійний канал.

Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо "Свобода".

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску "Українського вісника" та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси.

Журнал знову очолив В'ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі "першої хвилі перебудови" Михайло Горинь, Іван Гель, Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Квітневий пленум ЦК КПРС (1985) привів до влади реформаторське крило верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошене право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних з’їздів не давали ще права видавати позапартійні газети. Тому певний час такі видання були напівлегальними: за їхній випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал "Кафедра" як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987).

Нарешті, у 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до якої включились київська рухівська "Народна газета", львівське видання крайової організації Руху "Віче". Рух почав створювати низові ланки власної преси.

Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу "Євшан-зілля", від якої увійшла на зразок альманаху газета "Євшан-Зілля" з культурно-просвітним та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.

 

2. 25. Преса Радянської України часів перебудови (1985-1991р.р.).

 

У 1982 р. пішов з життя Л.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п'ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були б узгоджені з керівництвом. Ініциатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий Генеральний секретар Ю.Андропов, прагнув "затягнути гайки" і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не за демократизацію життя, а впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні. Так, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на приклади недисциплінованості, безгосподарності, стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського "розгрібання бруду" набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний Генеральний секретар ЦК КПРС К.Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову суспільство охопила апатія, а економіка і соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий Генеральний секретар ЦК КПРС М.Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В лютому-березні 1986 р. пройшов XXVII з’їзд КПРС. Вперше в політичній доповіді на було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, зкотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їхньої роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план.

XXVII з'їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застойних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції Програми партії. Це сталося на XXVII з'їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на XIX Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах жіття було визнане вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено економічні методи управління господарством, визнано необхідність переходу до ринкових відносин, що означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат.

У політиці було взято курс на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова гласність і плюралізм.

Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

"О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет "Воздушный транспорт" и "Водный транспорт" (1986 г.),

"О статье "Волокита в разрезе"(" Правда" за 29 июля 1986 г.), "О статье "Сколько брать на себя?" (май 1986 г.), "О журнале "Коммунист" (август 1986 г.),

"О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати",

"О газете "Правда" (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М.Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії,все ще не мігїх критикувати.

Саме цей "парніковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить, і партії.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм.

Таким чином, "золота доба" журналістки містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з'їзд народних депутатівСРСР.

Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте, відрив слова від діла продовжував нищити будь-які процеси, які розпочинала й вела партія:

Помітною є роль в історії української преси визначних подій в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях, де теж розгорнулися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

XIX Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільсіва, на 3-му з’їзді народних денутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (преси)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Всі розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила зі статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажанні КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було розглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ.

Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заіводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році.

Протистояння проходило і по інших численних проблемах, до яких відносилися: ставлення до вояків ОУН-УПА, ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Так, в Стрию, де раніше існувала одна газета "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") "Голос свободи".

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційне налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".

Вплив партійних комітетів слабшав, ради перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала па літо 1989 р. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Ситуцією, що склалася в країні, вміло скористалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив Б.Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.Гобачов протистояв цілому блоку сил оновлення, в якому об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти, анархісти і навіть "чорна сотня". Як писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.

Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москві нагадувала собою під літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де з-під поли продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В.Новодпорської, Демократичної платформи КПРС В.Шостаковського, інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення.

Все це відбивалося і на обстановці в Україні, однак на заході республіки події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а на сході - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

З електронних ЗМІ на бік Руху та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві, скориставшись відсутністю М.Горбачова, група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", оголосили себе верховною владою в країні і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л.Кравчука, проте були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їхню підтримку.

Проте рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік 'ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося і в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під назвою "Демократична Україна".


Пражурналістика Античності й Середньовіччя в Європі







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.142.175 (0.025 с.)