Комуністично-радянська преса України та її напрямки у післявоєнний період.

З 1943 року Радянська армія вже почала визволення України.

Місцеві газети Радянської України понесли значні збитки внаслідок окупації, практично "з нуля" відновлювали роботу. В перші ж дні після взяття крупних населених пунктів, починали виходити місцеві газети.

Спочатку місцевій пресі було дуже важко ефективно вести роботу на звільнених від окупації територіях. Натомість центральна преса у Москві системно й широко показує досвід ведення цих робіт як у тилу, так і в місцевостях, недавно звільнених від тимчасової окупації.

Красномовні назви газетних статей того часу: "Возрождаются освобожденные районы области", "Народ берегся за работу с боевым пылом", "Задача коммунистов - организовать советских людей", "Настоящие хозяева Сталинской области".

Характерна прикмета того часу - партія затверджувала народногосподарські плани щодо видобутку вугля, вирощення зерна, виплавки сталі. Вона ж вирішувала, яким бути газетним шпальтам.

Багато уваги приділяли газети післявоєнної доби висвітленню виконання "Закону про п'ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки". Фактично це була програма дій для кожної редакції: в плані було перелічено головні напрямки роботи, форми і методи, кінцеві цілі тощо. Крім того, закон у кожній області було конретизовано, в кожному районі чи місті складено подібні плани, а отже, власну програму мала кожна ланка ЗМІ країни - від всеукраїнських до низових.

У післявоєнний час партійне керівництво пресою стало більш вимогливим. Не змінився політичний режим, це був той самий культ тієї самої особи з притаманними йому ознаками жорсткого керівництва.

Партійній номенклатурі треба було повертати країну до старих порядків. Для цього були обрані художня література, театр і журналістика.

Дістали своє й вчені, зокрема в рамках боротьби з всйсманістами-морганістами. Кібернетика була визнана "служанкой буржуазной науки". Партія оголошувала цілі напрямки в науці шкідливими.

Преса не давала можливості для боротьби ідей, вільного обігу різних думок, пропозицій тощо.

Всі рішення приймалися кулуарно, виносилися через пресу у готовому вигляді й виконувалися через систему партійної дісципліни. Преса так само лишалася тільки "гвинтиком" великої машини.

Плюси й мінуси "хрущовської відлиги"

З 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті Сталіна та кількох невеличких кремлівських "переворотів" до влади в країні прийшов М.Хрущов, з ім’ям якого пов'язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою відвертого тоталітаризму "відлигою" саме через спробу відкинути практику культу особи.

Яскрава сторінка цього періоду - прискорення темпів житлового будівництва в СРСР, що принесло і нові повороти газетярських тем: реконструкція будіндустрії, розширення бази фінансування галузі, зведення цілих мікрорайонів дешевих п'ятиповерхових будинків. Було поставлено завдання в найближчі 10-12 років покінчити з житловою проблемою в країні.

Проте чотири десятиліття преса виявляла байдужість до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний суспільний рух. Партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не заперечувала, але і не допомагала. В першу чергу будувалися заводи, а отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не вважали за доцільне.

Неспроможність досягти кінцевої мети в конкретній справі зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі - побудови комунізму. Коли це стало зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням підняти тривогу. Але партійна дисципліна, неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу не давали змоги критикувати партію, її ЦК, їхню політичну лінію.

Тож, компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.

Між тим керівництво партії намагалося вирішити й саме стратегічне питання розвитку країни та й всього "табору соціалізму". XXI і XXII з'їзди КПРС в порядок денний питання практичної побудови комуністичного суспільства. Замість п'ятирічного був прийнятий семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, визначила час настання "світлого майбуття" - 1980-й рік.

Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової Програми партії - програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи - "Моральний кодекс будівника комунізму". Велику хвилю послідовників мало заснування бригад комуністичної праці. Все це накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.

Преса брала найактивнішу участь у кожній з цих політичних кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму - один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси.

Замість застарілих назв низових газет "Більшовицький штурм", "Сталінська перемога" тощо прийшли нові: "Комуністичний шлях", "Шлях до комунізму", "Будівник комунізму" та подібні.

Журналісти часів "відлиги" в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками: "Наші цілі ясні, завдання вирішені - до роботи, товариші!", "Партія вирішила - народ виконає!", "Новий блюмінг працює на комунізм!". Усміхнені, щасливі обличчя "маяків виробництва" обов'язково прикрашали перші полоси газет і обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством там немає.

Проте саме під час "хрущовської відлиги" (1956-1964 рр.) партійно-державна машина почала буксувати. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло за собою покарання - арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на страху, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме тому невдовзі на зміну "відлизі" прийшов неосталінізм брежнєвського типу.

Відмова від жахливого наслідства тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь наXX з'їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав'язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її минулого. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтелігенцією, в яких Перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів, але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу.

І все ж 60-ті роки похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Адже перебудову кінця 1980-х. розпочинали саме "шістдесятники", розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянської о суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. Журналісти в масі своїй починають розуміти, щописати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов'язково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене "вгорі" як рух проти лінії партії.

Отже, особливість і головне протиріччя "хрущовської відлиги" полягає перш за все в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованості суспільства і партії.

По-друге, творчі сили суспільства не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Тобто комуністичну свободу реформатори проголосили, але не дозволили. Тож, в історичній поразці "відлиги" є доля відповідальності й преси.

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв’язаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу.

Тодішня свобода ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку. Тому в світі преси "відлига" більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі як "Известия", "Комсомольскую правду", "Литературную газету", журнали "Новый мир", "Москва", "Нева", "Наш современник", "Юность" тощо. Саме там журналісти зрозуміли, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний хід.

На сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з власними роздумами. Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами, з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: "відлига" не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Негативне враження на суспільство справив "м'який" голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, з'явилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності.

Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обкомів ще більше децентралізувало управління суспільством. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. До реформ у світі ЗМІ ніхто під час "відлиги" і не приступав, а після двох конфліктних зустрічей Хрущова з представниками художньої інтелігенції це стало неможливим.

Показово, що зі сторінок місцевих газет під час "хрущовської відлиги" майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях Хрущов був усунутий з поста Першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

 

1. 24. Журналістика доби “застою”.

Преса періоду застою

Партію і країну очолив Л.Брежнєв. Він відновив посаду Генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою Голови Верховної Ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.

Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя та обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії.

Перші роки "епохи застою" були насичені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.

Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК було піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: "О повышснии роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся" (1968), "Об освещении вопросов социалистического сорсвнования в печати Литовской ССР"(1973), "О мерах по улучшснию подготовки й переподготовки журналистских кадров" (1975), "О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации й пропаганды" (1977), а також важлива постанова "О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы" (1979) та інші.

Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом "один партком - одна газета". Переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя. З газет зникли "живі" матеріали про живих людей, замість них заявилися "парадні портрети" передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми і з'їзди розписувалися до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це позначилося і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, - їй треба було відображати його таким, яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українське телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об’єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі "вікна", це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Настає епоха "застою". Робота не для результата, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції. Війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам'ять товстий "Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой почати" з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М.Кольцова, політична загостреність памфлетів І.Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К.Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів "Литературной газеты" - нарисовці О.Чайковська, А. Ваксберг.

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сегій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора популярного "товстого" журналу "Новый мир". Вигнання за кордон О.Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в "Літературці" докінчило справу. Преса працювала на холостих обертах.

В газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику, бо там лишається невеличке поле для творчості.Певну свободу з огляду на потреби інтелігентської аудиторії зуміла залишити за собою московська "Литературная газета".

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як "Правда України", "Радянська Україна", "Робітнича газета" та "Сільські вісті", хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше - міжнародного тероризму, у пітримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних подіях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були своєрідною втечею від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. У критиці імперіалізму самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. В галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки, а політичний лишався за парткомом відповідного відомства.

Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети.

СРСР був країною з найбільш читаючою публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала не менше 5 газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - довіра в суспільстві до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістью до заборонених "ворожих радіостанцій" "Голос Америки", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі".

Важливим є й те, що парткоми організовували і коніролювали передплату, нав'язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, "Комуніст України" чи "Трибуна лектора") - як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Власне українська преса, тобто така, що видавалася українською мовою, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов'язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську ("Днепровская правда" та "Зоря") або у Ворошиловграді ("Ворошиловградская правда" та "Прапор перемоги"). Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, "Правда" або "Комсомольская правда" мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, а найпопулярнішітоді "Сільські вісіті" - лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінціальності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал пріділяв саме союзній пресі. По-друге, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання, і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи московських і київських журналістів.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи.

Одним з головних "правил гри" була обов'язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар'єру в журналістиці.

Заїзди партії регулярно, раз у п’ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку. Але в житті мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя.

Виходили розумні, виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність "покращення", "поглиблення" та "вдосконалення" різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував, або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед "дисидентів" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію чи стати в'язнем.

Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розладу в КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього "соціалістичної о табору". Зрозуміло, всі ці теми були заборонені для центральної і місцевої преси.

Відрив слова від діла набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса своєю активною бездіяльністю наближала крах системи.

Відрив соціалістічної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про цс преса теж мовчала.

Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.

Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легальне, або навіть напівлегальне, не було ніякої можливостгі. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, міністерство іноземних справ. Єдине, чого в неї не було, - власного міністерства оборони). Вона мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Дисиденти ж не мали можливостей для оприлюднення своїх думок і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або в українській редакції радіо "Свобода".

Найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем стало видання у 1972 р. нелегального журналу "Український вісник".

Українська самвидавна, підпільна преса зв’язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона виникла не на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М.Грушевського, В.Винниченка, М.Тиктора та інших видатних публіцистів. Ця спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії яскравим прикладом нескореності духу.

Отже, перша хвиля репресій проти національне мислячої інтелігенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети. Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В.Чорновола "Лихо з розуму", яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції.

Такою була передісторія появи власне підпільної преси.

Відрізняються два періоди власне її історії.

Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу "Український вісник", редактором якого став В’ячеслав Чорновол. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В.Симоненком, В.Стусом, М.Холодним, Ігорем Калинцем, С.Тельнюком, В.Голобородьком та іншими.

Наслідком припинення виходу журналу стали репресії. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу "Українського вісника" та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом "Максим Гайдамака", а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара.

Приблизно в ті ж часи на Західній Україні почали виходити, також нелегально, "Воля і Батьківщина" Зеновія Красивського, "Поступ" Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацснзурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), "Скриня" Григорія Чубая.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, видання позацензурної преси припиняється.

У 1976 р. була створена українська група сприяння Хельсінським угодам. Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хсльсінськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби документ почав діяти. Українська хельсинська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо "Свобода" - це був єдиний і досить надійний канал.

Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо "Свобода".

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску "Українського вісника" та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси.

Журнал знову очолив В'ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі "першої хвилі перебудови" Михайло Горинь, Іван Гель, Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Квітневий пленум ЦК КПРС (1985) привів до влади реформаторське крило верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошене право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних з’їздів не давали ще права видавати позапартійні газети. Тому певний час такі видання були напівлегальними: за їхній випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал "Кафедра" як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987).

Нарешті, у 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до якої включились київська рухівська "Народна газета", львівське видання крайової організації Руху "Віче". Рух почав створювати низові ланки власної преси.

Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу "Євшан-зілля", від якої увійшла на зразок альманаху газета "Євшан-Зілля" з культурно-просвітним та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.

 

2. 25. Преса Радянської України часів перебудови (1985-1991р.р.).

 

У 1982 р. пішов з життя Л.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п'ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були б узгоджені з керівництвом. Ініциатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий Генеральний секретар Ю.Андропов, прагнув "затягнути гайки" і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не за демократизацію життя, а впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні. Так, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на приклади недисциплінованості, безгосподарності, стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського "розгрібання бруду" набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний Генеральний секретар ЦК КПРС К.Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову суспільство охопила апатія, а економіка і соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий Генеральний секретар ЦК КПРС М.Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В лютому-березні 1986 р. пройшов XXVII з’їзд КПРС. Вперше в політичній доповіді на було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, зкотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їхньої роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план.

XXVII з'їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застойних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції Програми партії. Це сталося на XXVII з'їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на XIX Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах жіття було визнане вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено економічні методи управління господарством, визнано необхідність переходу до ринкових відносин, що означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат.

У політиці було взято курс на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова гласність і плюралізм.

Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

"О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет "Воздушный транспорт" и "Водный транспорт" (1986 г.),

"О статье "Волокита в разрезе"(" Правда" за 29 июля 1986 г.), "О статье "Сколько брать на себя?" (май 1986 г.), "О журнале "Коммунист" (август 1986 г.),

"О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати",

"О газете "Правда" (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М.Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії,все ще не мігїх критикувати.

Саме цей "парніковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить, і партії.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити "соціалізм з лю