Публ, діяльність павлика і франка

Навчаючись, він поринає у суспільно-громадське й культурне життя Львова. В середовищі студентів-українців активно виношувалися й обговорювалися ідеї національного визволення Галичини. М. Павлик з ентузіазмом підключився до роботи українофільських гуртків, встановлюючи тісні контакти з І. Франком. Першою їхньою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису «Друг» — органу демократичної молоді Західної України.

В журналі друкувалися статті й матеріали про становище українців Галичини, переклади найцікавіших творів зарубіжних письменників, звіти про діяльність студентських товариств, наукові розвідки. Головною метою своєї громадської діяльності в цей час Павлик вважав формування нової концепції вітчизняної літератури, покликаної нести просвіту в соціальні низи і виховувати в інтелігенції почуття обов'язку перед власним народом, здатність до самопожертви та безкорисливого служіння загальнолюдським цінностям.

З приходом до редакції «Друга» М. Павлика розпочинаються принципові реорганізації, боротьба за народну мову, проти «язичія». Внаслідок зусиль передової молоді на чолі з М. Павликом з весни 1876 року у «Друзі» остаточно перемагає й утверджується народна мова. Найсильнішим, звичайно, був критико-публіцистичний відділ, що тримався, по суті, на плечах М. Павлика та І. Франка.

М. Павлик був одним з перших редакторів в історії української газетно-журнальної періодики, видавцем, популяризатором наукових знань, художньо-мистецьких цінностей. Він відстоював реалізм у літературі, живу народну мову, наголошуючи на завданнях інтелігенції у літературно-публіцистичних працях «Лихі люди. Один листочок з життя», «Миколай Васильович Гоголь», «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині».

На цьому, ранньому етапі життєдіяльності Павлик допомагає у пересилці заборонених цензурою видань, перекладає зарубіжних філософів, економістів, соціологів. Поліція і влада постійно переслідують його та сестру, а 18 червня 1877 року після тривалого нагляду було знайдено привід заарештувати. В його помешканні було зроблено обшук, під час якого вилучили чимало літератури, зокрема твори Ю. Федьковича, «Енеїду» І. Котляревського, «Катерину» Т. Шевченка, «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Борислав. Картини з життя підгірського народу» І. Франка, статті М. Драгоманова, інші київські та лондонські видання.

Після заборони «Друга» М. Павлику довелося докласти чимало зусиль для виходу в світ «Громадського друга». Перший і другий номери часопису поліція конфіскувала, а М. Павлика як редактора й автора оповідання «Ребенщукова Тетяна» було засуджено до шести місяців ув'язнення. На сторінках цього журналу М. Павлик виступає зі статтями, у яких закликав літературну молодь спрямовувати свій талант на захист народу.

Він перекладав твори І. Тургенєва, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна, О. Толстого, М. Лєскова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Чехова, В. Короленка та ін. Чимало перекладав з європейських літератур, зокрема ті твори, що мали народознавчу основу, могли прислужитися відродженню української культури.

Довгий час М. Павлик брав активну участь у роботі секцій та комісій Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (НТШ), у виданні перекладних творів художньої та наукової літератури.

Продовжуючи традиції «Громадського друга», М. Павлик разом з І. Франком видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. опублікували першу частину повісті Павлика «Пропащий чоловік». Співпрацював Павлик у багатьох виданнях, зокрема у львівській польськомовній газеті «Prаса», де видрукував гостропубліцистичні статті та огляди з питань політики, економіки, селянського життя тощо.

Перебуваючи з 1879 по 1881 р. у Швейцарії та на півдні Франції, М. Павлик, М. Драгоманов і С. Подолинський видавали журнал «Громада». Злободенними були дописи М. Павлика «Україна австрійська», «Новини з Австрійської України», його сестер Параски й Анни «От хто робить порядок меж людьми», «Мої і людські гріхи, а панська та попівська правда!».

Упродовж тривалого часу М. Павлик досліджував проблему українського культурницького поступу, зокрема збирав і узагальнював матеріали про роботу читалень, освітніх товариств і спілок, писав про назрілі питання освіти.

На шпальтах демократичних видань він підтримував багатьох письменників: Лесю Українку, П. Грабовського, Л. Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську.

Особливо предметний характер народознавчих зацікавлень проступає у стосунках М. Павлика з М. Драгомановим та І. Франком, у його ставленні та оцінках тих праць учених, що стосуються безпосередньо історико-краєзнавчого, фольклорно-етнографічного пластів соціального буття. Власне, М. Павлик став учнем Драгоманова і був речником його ідей до самої смерті.

Так, він підготував і видав (1899—1907 рр.) чотиритомне капітальне дослідження «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство», кілька томів листування М. Драгоманова з передовими представниками науки, літератури, мистецтва, зокрема з І. Франком, М. Бучинським, Лесею Українкою та іншими, дослідження «Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895). Єго юбилей, смерть, автобіографія і опис творів» (1896), «Пам'яті Михайла Драгоманова» (1902), «Михайло Драгаманов. Єго роль в розвою України» (1907), «Михайло Драгоманов як політик» (1911).

Чимало рецензій, відгуків написав М. Павлик на твори І. Франка, нерідко він аналізував його окремі виступи і публікації в періодиці. Значною і понині є бібліографічна праця Павлика «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності, 1874—1898. На пам'ять його ювілею 30. ІХ. 1898» (1898).

У дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності М. Павлика чільне місце посідають матеріали, присвячені становищу жінки у тогочасному суспільстві.

У статті «Неволя женщин», дослідженнях «Про жоночу долю», "Причинок до етнографії «любові», «В справі робітних людей і женщин у Галичині», «Дещо про рух русинок», "Товариство руських жінок на Буковині, «Ще із-за товариства руських жінок на Буковині», «Про емансіпацію жінки» та інших матеріалах дослідник обстоює потребу освіти жінок, створення умов для їх незалежності від чоловіків, рівності з ними у суспільному житті та діяльності. Він висуває й обґрунтовує тезу про забезпечення правової свободи і рівності жінок, створення умов для їх незалежності від чоловіків, рівності з ними у суспільному житті та діяльності, гарантування жінці свободи зборів, слова, совісті.

Перший поетичний твір М. Павлика «Прийди, весно!», написаний на початку 1873 р., покладений на ноти Віктором Матюком, став популярною піснею, яку виконували на Галичині. У журналі «Друг» 1874 р. М. Павлик надрукував вірші «Не забудь», «Влюблена», «Судьба», «В Карпатах», в альманасі «Дністрянка» за 1876 р. — вірш «Щаслива».

В архівних сховищах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, в Києві, виявлено матеріали, що засвідчують активну поетичну працю М. Павлика упродовж 1872 р. Збереглося вісім рукописних зошитів віршів Павлика, датованих 9 січня — 13 грудня, написаних у Монастирську, Кутах, Львові, Вижниці.

Перу Михайла Павлика-прозаїка належить кілька оповідань та повістей. Перше своє оповідання він присвятив викриттю мілітаристської політики Австро-Угорщини, її вояччини, жорстокого режиму. Трагедію юнака, який зазнав солдатчини, усіх лихоліть загарбницької війни, з вражаючою психологічною достовірністю розкрито в оповіданні «Юрко Куликів».

У прозовому доробку М. Павлика є дві повісті — «Пропащий чоловік» та «Вихора». У першій автор засуджує антинародну роль продажної частини інтелігенції, реакційних верств суспільства тогочасної Галичини. Порушується питання ставлення до жінки, її морального та духовного поневолення.

М. Павлику належить провідна роль у справі збирання, публікування, розповсюдження, збереження безцінних пам'яток української, загальнослов'янської та європейської культур. Завдячуючи саме йому, сьогоднішня українська і світова культури мають у своєму розпорядженні чимало із збереженої епістолярної спадщини видатних громадсько-культурних діячів: М. Драгоманова, О. Маковея, І. Франка, Лесі Українки, М. Бучинського, Т. Окуневського, С. Степняка-Кравчинського, Наталії Кобринської, Соломії Крушельницької, П. Карманського, Ф. Ржегоржа, І. Палівки, А. Крушельницького, Г. Грабовського, О. Нижанківського, М. Лисенка, В. Стефаника, Ольги Кобилянської, Л. Мартовича, М. Черемшини.

Павлик стає одним з фундаторів першої модерної української політичної організації — Русько-української радикальної партії, заснованої у Львові 1890 р. У програмі, розробленій Павликом спільно з Франком, проголошувалася її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

Значення журналу “Друг” полягає в тому, що:

1) це був перший студентський часопис, який пройшов упродовж своєї короткої історії стрімкий розвиток; виникнувши в межах москвофільської ідеології, він згодом став на народовські позиції, а в кінцевому епізоді еволюції перетворився на перше українське радикальне (соціалістичне) періодичне видання;

2) часопис став стартовим майданчиком для значної кількості видатних українських журналістів, одні з яких відзначилися в майбутньому в межах москвофільського дискурсу (С. Лабаш, О. Марков), другі – народовського (В. Лукич, І. Белей), треті – радикального (М. Павлик, І. Франко); для їх усіх “Друг” став надійною школою журналістської майстерності;

3) часопис мав виразну орієнтацію на передові європейські ідеї, серед яких ідея соціалізму, сприйнята у своїй загальнолюдській визвольній сутності, зайняла провідне місце;

4) у часописі дебютували з першими художніми творами перелічені журналісти, але найголовніший здобуток журналу полягав у тому, що він став місцем дебюту й першодруку ранніх творів І. Франка, з яким пов’язана ціла епоха в історії української духовності;

5) журнал у публіцистиці й літературній критиці розвивав думку про галицько-українську єдність, про те, що галицькі русини й українці складають єдиний етнічний масив, а відтак українська мова повинна стати літературною мовою галицької української журналістики; хоча до реальної співпраці на сторінках журналу галичан і українців не дійшло; виняток тут складав М. Драгоманов, який розпочав співпрацю з “Другом”, дописуючи до нього з Києва, але дуже скоро опинився на еміграції в Женеві;

6) співпраця з М. Драгомановим була корисною для всього редакційного комітету журналу; незалежно від ступеня прийняття чи неприйняття світоглядних засад М. Драгоманова, його думки, висловлені в листах до редакції та в інших матеріалах, будили розум, давали взірець науковості, залізної логіки, широти охоплення проблем; навіть той, хто не пішов далі дорогою соціалізму, міг винести з них важливий творчий урок;

7) журнал став першим виданням, яке опублікувало твори на робітничу тематику, запровадило в українську літературу тему Борислава, показало світові образ українського робітника, нещадно визискуваного єврейським капіталом;

8) журнал став першим періодичним виданням, яке надало свої сторінки для творів українського натуралізму, у межах якого був виконаний цикл бориславських оповідань І. Франка; український натуралізм мав на меті документально точне відображення героїв і обставин, але уникав провідної ідеї європейського натуралізму про залежність людини від спадковості;

9) у процесі ведення журналу було доведено, що далеко не всі ідеї соціалізму можуть бути прищеплені на українському ґрунті; ідея революції як збройного захоплення влади була неприйнятною для українців; так само виявилася неприйнятною ідея внутрішньонаціональної класової боротьби, оскільки українського класу капіталістів (як і феодалів) не існувало; найбільшу привабливість для українців складали картини утопічного майбутнього з торжеством соціальної справедливості.

Поки М. Павлик відбував ув’язнення, І. Франко підготував до видання нову збірку. Її назву – “Молот” – підказав М. Павлик. Це була алюзія на вірш І. Франка “Каменярі”, щойно опублікований у “Дзвоні”.

Громадський друг” був дітищем двох журналістів: М. Павлика та І. Франка. Але їм вдалося залучити до свого видання ширше коло авторів, ніж для журналу “Друг” у 1877 році.