Альманах “Киевлянин” М. Максимовича

Біографічні відомості про ви­давця. Загальна характеристика альманаху “Киевлянин”. Зміст першого тому. Участь у ньому М. Максимовича. Другий том, головні праці упоряд­ника “Про вірші червоноруські” та “Про правопис малоросійської мови. Лист до Основ’яненка”. Літературний дебют в “Киевлянине” Пантелеймона Куліша. Оповідання Г. Квітки “Добрий пан”. Особливості третього тому альманаху, склад його авторів та творів. Збірники творів М. Максимовича “Украинец” як завершення його журналістської видавничої програми

А тимчасом Михайло Олександрович Максимович все ж таки зреалізував за­дум видання в Києві альманаху “Киевлянин”, про який ми вже знаємо з його запрошення до Г. Квітки взяти участь у ньому. Усього вийшло три книги альма­наху: у 1840, 1841 і 1850 роках. Перші два томи вийшли в Києві, останній – у Москві. Головна засада видання була сформульована в епіграфі з О. С. Пушкіна: “Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!”, що вира­жав орієнтацію на місцеву, київську, або принаймні українську, тематику.

М. Максимович, видавець “Киевлянина” був без перебільшення леґендою української культури того часу. “Українська літературна енциклопедія” кваліфікує його як “ученого-енциклопедиста”[103]. Він народився 1804 року на Киї­вщині, навчався в Новгород-Сіверській гімназії (1812 – 1819), у 1823 році закін­чив Московський університет, ставши в ньому з 1826 року завідувачем ботаніч­ним садом, а з 1833 року – ординарним професором і завідувачем кафедри бота­ніки.

У цей же час М. Максимович здійснив свій філологічний подвиг: 1827 року він видав збірник “Малороссийские песни”. На той час існувала лише одна книжка зібрання українського фольклору. Це був збірник кн. М. Цертелєва “Опыт собра­ния старинных малороссийских песней” (1819), що містив записи історичного фольклору, переважно народних дум. Праця М. Максимовича мала інший харак­тер: він уклав свою книжку з найбільш поширених побутових ліричних пісень. Його збірка була першою в своєму роді. Відкривала книжку змістовна вступна стаття з аналізом української народної творчості, правил правопису. М. Максимович продовжував усе життя розпочату працю і в 1834 році видав другий фольклорний збірник “Украинские народные песни”, а в 1849 – третій: “Сборник украинских песен”. Він по суті започаткував українську наукову фоль­клористику.

Поруч з успіхами у вивченні біології та народної творчості, М. Максимович у 1830 році виступив і як журналіст, упорядкувавши літературний альманах “Денница” (Москва). Цим виданням упорядник створив собі ім’я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув М. Максимовича продовжувати літе­ратурну працю. У 1831 і 1841 роках вийшли друга і третя книги “Денницы”. Кожна з них була помітним явищем у російській словесності того часу, бо друку­валися в них твори видатних письменників: О. Пушкіна, А.Дельвіґа, П. Вяземського, Є. Баратинського, Д. Веневітінова, М. Язикова тощо.

Літературна слава М. Максимовича спричинилася до того, що його колега, професор Московського університету М. І. Надеждін, розпочавши в 1831 році журнал “Телескоп” з додатком газети “Молва”, запросив його до участі у своєму виданні. М. Максимович опублікував у “Телескопі” багато статей з природничих наук та філософії, як-от: “Про людину” (1831, № 17), “Про ступені життя і смерті” (1833, № 4), “Лист про філософію” (1833, № 12), “Мисленне й тілесне буття в житті рослин” (1834, № 2) та ін. У 1833 році М. І. Надеждін створив у своєму журналі для М. Максимовича спеціальний відділ “Мікроскоп”, у якому подавалася інформація “про помилки й погрішності в галузі природничих наук”.

У 1834 році М. Максимовича переводять до щойно відкритого Київського уні­верситету і призначають завідувачем кафедри російської словесності (з кафедри ботаніки Московського університету!!!). А з початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак М. Максимович, який завжди дорожив свободою і плекав культ творчості у грудні 1835 року попросився з цієї посади у відставку. Вище начальство задовольнило його клопотання, запросивши видат­ного вченого бути деканом філософського факультету.

У 1845 році М. Максимович у зв’язку з погіршенням стану здоров’я все ж змушений був покинути університет, вийшов у відставку і оселився на родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості, наукової і літератуної, не полишив; нав­паки, ще більше розширив її діапазон, звертаючись до проблем історії, давньої української літератури та ін.

Життя М. Максимовича заслуговує бути описаним у цікавому й змістовному біографічному романі. Неоціненним є його внесок у розвиток української журналістики, зокрема в Києві, бо в 1840-х роках періодики в цьому місті, за виключенням офіційних “Киевских губернских ведомостей”, не існувало.

“Дослідження і приведення до належної відомості всього, що відноситься до буття Києва і всієї Південної Русі – Київської і Галицької, складає особливу і власну мету мого “Киевлянина” (кн. 1, с. 3), – так писав упорядник у зверненні до читачів про програму свого альманаху.

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М. Максимовича. Стаття “Огляд старого Києва” (с. 5 – 58) представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася карта, що полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка “Снігурка” з підзаголовком – “Руская (sic! – з одним “с”) сказка” (с. 71 – 78). У примітці він розповів, що чув цю казку в Москві, а тепер по пам’яті переказав її читачам. Нинішнє покоління знає цю казку під назвою “Снігуронька”, вона входить у коло найбільш популярних тво­рів даного жанру.

Стаття “Про надгробки в Печерському Монастирі” (с. 131 – 165) являє собою спробу того, що нині називається “Некрополь”[104]. Частина за частиною в статті оглянуті могили на території Коєво-Печерської Лаври, розказано, хто були ті люди, що поховані тут, і чим заслужили право по смерті лежати на подвір’ї мона­стиря; відтворені намогильні написи.

У статті “Спогад про міста Пересопницю і Дубровиці та про Князів, що ними володіли” (с. 231 – 253) викладено, власне, історію цих знаменитих населених пунктів. Пересопниця, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556 – 1561 роках створено пам’ятку, яка сьогодні вважається нашою національною святинею: Пересопницьке євангеліє – перший переклад чотириєвангелія українською мо­вою.

Навіть у кількісному відношенні М. Максимович виглядав як провідний автор альманаху – його перу належить 100 з 253 сторінок книжки. Але й за якістю це були дуже цікаві наукові розвідки, виконані в неакадемічному, а швидше роман­тичному стилі, есеїстичні за характером і разом з тим глибокі за науковим зміс­том.

Упорядник запросив до участі в альманасі В. Бенедиктова, Ф. Глинку, В. Жу­ковського, В. Домбровського, які запропонували йому до друку свої твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів піднесла престиж альманаху.

Перша книжка “Киевлянина” прикметна й тим, що в ній відбувся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл “Малоросійські опові­дання” (с. 205 – 228), що складався з двох творів. Перший – “Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок” – розповідав містичну історію. До одної молодої жінки, що тужила за своїм чоловіком (він чумакував), приходила його душа. Ворожка навчила, як захиститися від цього, але душа Грицькова по­мстилася Наталці. Чоловік і жінка загинули. Від материнської туги пересох ставок.

Друге оповідання – “Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю” – розповідало, як за гріх – працю у свято – нечиста сила позбиткувалася над гос­подарем.

Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклор-них оповідок з народних уст, торкалися української демоноло­гії, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними. Автор цілком слушно об’єднав їх у цикл.

Перша книжка “Киевлянина” засвідчила, що М. Максимович мав намір вида­вати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити його на історич­ній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науко­вців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах за­знало поразки – найбільш гостра стаття М. Максимови-ча “Сказання про Коліїв­щину” була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояс­нення міністру освіти С. С. Уварову. Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху “Киевлянин”, зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друка­рні, які вона через університетське начальство стягнула з М. Максимовича. Але це не зупинило його.

Друга книга “Киевлянина” була гідним продовженням розпочатої справи. Крім віршів О. Хомякова, О. Подолинського, нарису В. Домбровського “Луцьк”, кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Велику повість, більш ніж на сто сторінок, “Огненний змій” (с. 181 – 288) опу­блікував тут П. Куліш. Кохання Івана Большака і Марусі Чайківни, що розпочалося в дорозі від Києва до вже відомого містечка Воронежа на Чернігівщині, батьків­щини автора, завершилося щасливим шлюбом. Але дід Чайка, помираючи, пере­дав Марусі таємницю родинного скарбу. Діставши гроші, Маруся занапастила свою душу. У час відсутності чоловіка до неї почав літати огненний змій. А коли чоловік повернувся, огненний змій спалив господу, у вогні загинула й Маруся.

Повість мала містично-романтичний характер, була теж витримана в дусі опо­віді з народних уст, заснована на демонологічних віруваннях, насичена колорит­ними українізмами типу: “Да сзади болванели еще вербы оставленной дороги” (кн. 2, с. 206. Підкреслення моє. – І. М.). Повість розвивала започатковані в пер­ших оповіданнях П. Куліша традиції.

Надіслав на прохання М. Максимовича твір і Г. Квітка. Він називався “Добрий пан” (с. 68 – 101) і відповідав звичному для пізнього Г. Квітки духові просвітни­цького реалізму. Оповідання цікаве своєю поетикою. Оповідач повідомляв чита­чеві історію життя харківського поміщика Валеріана Степановича. Так в одному творі виявилися поєднаними по суті два сюжети. Перша зустріч відбувалася в Києво-Печерській лаврі. Герой сповіщав про свій намір постригтися в монахи, адже його кохана вийшла заміж за іншого. Друга зу­стріч сталася на постоялому дворі після рішення героя залишити монастир, при­йнятого внаслідок сталого бажання примножувати добро в світському житті. В обох випадках оповідні права передавалися від автора герою – він сам розповідав про своє життя, чинники поведінки, погляди й почуття. Така багатоярусна опові­дна поетика була, зрештою, властива для цього часу, який відзначався співісну­ванням романтичних і реалістичних тенденцій (пригадаймо з цього погляду “Повісті Бєлкіна” О. С. Пушкіна (1831), Пасічника Рудого Панька – оповідача Гоголевих “Вечорів на хуторі біля Диканьки” (1831 – 1832), оповідну структуру роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”, 1840). Пошук нового відбувався, як бачимо, й за участю Г. Квітки, хоча оптимістично-утвер­джувальний напрямок, запропонований ним, суперечив критично-заперечуваль­ному напрямкові, що перемагав у російському реалізмові в ті роки і небезпідста­вно дістав назву “критичного”.

Головним же автором і другого тому “Киевлянина” був сам М. Максимович, який помістив тут історичні праці, виконані в традиційному вже для себе есеїстичному стилі.

Два нариси – “Видубицький монастир” (с. 5 – 26) і “Про монастир Гнилець­кий” (с. 27 – 39) – розповідали про найважливіші прикиївські монастирі: коли за­сновані, якими землями володіли, як будували стосунки з владою. При потребі М. Максимович давав примітки до власних статей, роз’яснюючи реалії минулих часів і маловідомі імена. До цих же нарисів він опублікував ще й додатки, де розмістив листи, грамоти й універсали різних історичних осіб, у яких вони тор­калися долі монастирів. Це була публікація архівних матеріалів, першодрук дуже цінних історичних джерел. Бачимо тут документи, підписані Митрополитами київськими Сильвестром Білкевичем, Михайлом Рогозою, Гетьманами України Юрієм Хмельницьким, Петром Дорошенком. Публікація архівних джерел підносила значення самих наукових праць, до яких вони були додані.

Великий інтерес становила стаття “Топографічні замітки “Киевлянина” (с. 102 – 116), у якій М. Максимович встановлював сучасне місцезнаходження відо­мих з Початкового літопису топонімів: села Предславина, Турової Божниці, Ві­тичевого холма, Копиревого кінця. На завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана Прокоповича з описом місця розташування Києва. Пе­рекладом публікація не супроводжувалася, очевидно, з розрахунку на те, що кожна освічена людина того часу мусила знати латину.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича “Про вірші червоноруські” (с. 119 – 152) – один з небагатьох перших паростків української літературної критики.

“З легкої руки Котляревського – автора перелицьованої “Енеїди”, “Наталки Полтавки” і прекрасної пісні “Віють вітри, віють буйні”, що давно зробилася народною – наша малоросійська або південноруська мова пішла успішно в літе­ратурну справу; а князь Цертелєв у добру годину проклав перший шлях малоро­сійським народним пісням для подальшої ходи їх по слов’янському світові, – так почав М. Максимович свою статтю. – У нас, особливо в минуле десятиліття, з’явилася значна кількість літературних творів у віршах і в прозі мовою малоро­сійською. Між ними перше місце займають повісті Грицька Основ’яненка, чудові за своїм складом і за своїм вираженням живим, цілком народним” (с. 119).

Пообіцявши згодом дати читачам огляд підросійських видань українською мо­вою, критик з’ясовує своє нинішнє завдання – зробити повідомлення “про поча­ток літературної діяльності тою ж мовою, але виниклий на другому, протилеж­ному кінці Південної Русі, відділеному від нас розлучним Дністром” (с. 119 – 120).

Коротко зупинившись на історичних обставинах, що призвели до розподілу українських земель між Австрією й Росією, М. Максимович переходить безпосе­редньо до предмета свого викладу. Освічений клас червоноруського народу, відзначає він, складає духовенство. Це позначилося й на характері літературної діяльності. Критик розглянув твори, що вийшли окремими виданнями, Іосифа Левицького, Миколи Устияновича та Антона Могильницького. Він докладно виписує довгі тодішні назви, наводить довгі цитати, які б передусім дали читачам можливість скласти уявлення про мову віршів. До інтерпретацій критик не вдає­ться, застосовуючи філологічний метод у роботі з текстами. Поруч із західноукраїнськими, описуються й віденські, і будапештські видання.

Розглядаючи твір Симеона Феофіла Лисинецького “Воззрение страшилища”, М. Максимо-вич так оцінив його: “Жоден малоросіянин не назве цю мову своєю, та це й не великоруська, і не білоруська мова: це штучний словеноруський сло­вотвір, яким років сто тому писали наші руські віршотворці, і від того їхні твори постаріли передчасно…” (с. 140. Підкреслення М. Максимовича. – І. М.).

Звідси випливають важливі методологічні настанови: “Жива література в них може розквітнути тільки їхньою народною, живою мовою: нехай вони всі вивча­ють її в народних приказках, прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросій­ських, особливо українських, де народні вирази розквітли з найбільшою силою і красою” (с. 141).

На думку М. Максимовича, найближче до цього ідеалу перебуває альманах “Русалка Дністрова”, яка “й дихає і духмяніє своєнародністю, і являє собою вже не брошурку, а цілу книжку віршів і прози мовою південноруською” (с. 142). Далі в статті йде виклад структури і розлоге цитування творів альманаху. Насам­кінець М. Максимович висловлював побажання дальшого успішного розвитку “червоноруській музі”.

Значення ж цієї статті вимірювалося, звичайно, не бібліографічним описом представлених у ній українських книжок, що вийшли в Австрії, а тими важли­вими методологічними ідеями, які утверджувалися в ній. Їх щонайменше дві, і обидві вони спрямовувалися на зруйнування таких побутових стереотипів, що зустрічаються й нині в поглядах окремих людей. Наприклад, і досі певними полі­тичними силами педалюється ідея про нібито існуючу глибоку відмінність між Східною і Західною Україною. Це поширений стереотип виростає з ХІХ століття, коли наш народ був розділений австро-російським кордоном. У 1871 році в Мос­кві вийшла антологія “Поэзия славян”, де у двох окремих розділах була предста­влена, з одного боку, малоросійська, з другого боку, червоноруська поезія. Для М. Максимовича цієї двоїни не існує. Для нього Україна – це однина. Галичани пишуть “на языке южноруском” (М. Максимович скрізь пише це слово з одним “с” так, як слово “руський” писалося в нашому початковому літописі “Повісті временних літ”). Наддніпрянщина і Наддністрянщина розмовляють однією мо­вою. Червоноруські автори мусять вчитися на казках і піснях українських, бо це і їхні народнопоетичні надбання. Думка про єдність України, про однакові засади духовного життя на заході й на сході України – це та перша важлива методологі­чна ідея, що випливала з даної статті М. Максимовича.

Друга полягала в утвердженні давності українства як такого. Якщо Карпатські гори були підперті залізними полками руських князів ще в епоху Київської Русі-України, а тепер по обидва боки австрійсько-російського кордону живе один народ, то це значить, що і в князівську добу тут жила етнічна спільнота. А відтак українці ведуть свою історію не з козацької доби, як подекуди дехто вважає й сьогодні, а з давнього часу існування Київської держави. Тому в них спільне минуле, спільна історична доля, вірування, мова, народна творчість, моральний світ і т. д. Тому для українця в Росії треба знати про українське літературне життя в Австрії. Тому австрійські українці мусять вчитися на українських фольк­лорних зразках, записаних і виданих у Росії.

От такі далекоглядні висновки випливали з нібито невинної статті М. Макси­мовича. Замість побутових дилетантських стереотипів, він пропонував заґрунто­вану на вагомих наукових аргументах концепцію.

Важливою була й наступна праця М. Максимовича “Про правопис малоросій­ської мови. Лист до Основ’яненка” (с. 153 – 180), що являла собою першу нау­кову спробу розв’язати винесену в заголовок статті проблему. Стаття написана у вигляді листа до Г. Квітки тому, що саме він неодноразово піднімав у пресі і в приватному листуванні з М. Максимовичем питання про потребу створити єди­ний правопис для книг, що друкуються українською мовою.

На той час вже існувала досить значна кількість українських видань, як у Росії, так і в Австрії, але кожен автор чи видавець писав і друкував книжки по-своєму. Існував правопис “Енеїди” І. Котляревського, правопис Г. Квітки, правопис І. Ва­гилевича і т. д. М. Максимович був одним з перших, хто заявив, що створення правописних правил української мови є науковою проблемою, не допускає волю­нтаризму, потребує зусиль науковців і письменників для її розв’язання.

У статті М. Максимовича необхідно виділити кілька важливих ідей. По-перше, він вважав, що сучасний правопис не мусить створюватись на порожньому місці, його творці мають орієнтуватися на історичні традиції, що лишилися нам від стародавніх літописів до гетьманських універсалів. Слід орієнтуватися й на нові­тню практику, твори І. Котляревського, Г. Квітки, народні пісні. По-друге, М. Максимович висловив думку про недостатність лише фонетичних засад для створення українського правопису і необхідність підкріплення їх ще й етимо­логічними та морфологічними принципами. Стаття М. Максимовича стала важливим етапом в становленні української правописної системи, виносила на обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні питання продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані науковцями в майбутньому.

Останні три історичні праці М. Максимовича – “Волинь до ХІ століття (Ури­вок)”, “Родослівні записки “Киевлянина” і “Про пам’ятки Луцького Хрестовозд­виженського Братства” – створені на різні теми, визначені в заголовках, але об’єднані спільним завданням: довести непольський характер тих земель україн­ського Правобережжя, які ще півстоліття тому входили до складу Польської Речі Посполитої.

Власне й Київський університет св. Володимира був заснований як західний науковий форпост для обґрунтування російського панування на відторгнутих від Польщі землях України. Але наукові дослідження приводили до встановлення іншої істини: Правобережжя виявлялося не польським, але й не російським. Тут мешкав український народ, і його історичні корені простягалися настільки вглиб віків, наскільки могло бачити око – у докнязівську добу (див. нарис “Волинь до ХІ століття”), тут проживав український етнос, що було видно з шляхетського поменника (списку для церковного поминання) Хрестовоздвиженського Луць­кого Братства (див. другу й третю з названих праць, де перелічено 91 православ­ний рід). Важливо, що й тут М. Максимович слово “руский” пише з одним “с”, наприклад: “Выписка дворянских руских фамилий на Волыни…” Тобто руських – українських, а не російських. Таке значення цієї літери, що існує на письмі і не вимовляється в усному мовленні.

З другої книжки “Киевлянина” цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О. Хомякова “Киев”, стаття М. Недєждіна “Палладій Роговський, перший російський лікар”. Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру, і згодом вони були опубліковані – стаття М. Надєждіна в журналі “Сын отечества” ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила успіх “Киевлянина” і позначила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився – М. Максимович за­хворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку. Третю книгу альманаху він збирався видати відразу по одужанні в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов’янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спаралізували діяльність М. Максимовича. Третю книгу “Киевлянина” йому вдалося видати лише через дев’ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів. Другий відділ представляв твори І. Аксакова, М. Язикова, Ф. Глинки, Ф. Тютчева, О. Ра­стопчиної, К. Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов’язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов’янофільські симпатії М. Максимовича, що поси­лилися в цей час.

Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили відомі російські іс­торики того часу: С. М. Соловйов (нарис “Велика княгиня Ольга”, с. 51 – 65), М. П. Погодін (нарис “Про російську торгівлю в удільному періоді”, с. 68 – 81), кн. М. О. Оболенський (“Про дві найдавніші святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги”, с. 139 – 150), І. Д. Бєляєв (“Великий князь Ми­хайло Чернігівський”, с. 82 – 116), В. Ф. Домбровський (“Про Кременецький замок”, с. 39 – 44), П. М. Дешко (“Про Карпатську Русь”, с. 19 – 31 та “Запис Анни Гойської на монастир Почаївський 1597 року”, с. 32 – 38). Та якщо ці ав­тори подали в основному по одній статті, то упорядник – шість.

Перший його матеріал – “Переяславські сказання” – містив два нариси: “Про місто Переяслав у первісні часи”(с. 1 – 6) і “Про свято св. Бориса під Переяславом” (с. 7 – 18). Він давав підстави вважати, що М. Максимович мав намір про­довжувати видання альманаху, оскільки останній нарис завершався позначкою: “Далі буде”. Перша стаття описувала найдавнішу історію Переяслава, друга яв­ляла собою етнографічний нарис.

Праця М. Максимовича “Про місто Степан” (с. 44 – 50) викладала історію во­линського містечка, відомого з ХІІІ століття. Далі була надрукована частина великого дослідження “Книжкова старовина південноросійська” (с. 117 – 138), початок якої був поданий у першій і четвертій книжках “Временника Московс­кого общества Истории и Древностей Российских” у 1849 році, а продовження ще обіцялося. Це була праця з бібліографії, вона давала опис книгодрукування в Києві й анотований покажчик усіх видань, здійснених тут як руською, так і поль­ською й латинською мовами.

Окрасою збірника було “Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного” (с. 151 – 173) з додатком “Запису про пожертвування гетьмана Сагайдачного на школу Львівського братства, 1622” (с. 174 – 177) та великого уривку з видатного твору давньої української літератури “Вірші на жалосний погреб … гетьмана Сагайда­чного” (с. 177 – 183) Касіяна Саковича.

Цікавими були невеликі історичні нариси М. Максимовича “Про побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія” (с. 66 – 67), у якому давалися нові пові­домлення до статті “Огляд старого Києва”, що друкувалася в першому томі “Киевлянина”, та “Лубочні зображення малоросійських міст” (с. 186) з додатком широкого ілюстративного матеріалу.

Третя книга “Киевлянина” в науково-історичному відділі була представлена цікавими людинознавчими матеріалами. Із 190 сторінок 80 припадали на три нариси про видатних історичних осіб: княгиню Ольгу, князя Михайла Чернігів­ського, гетьмана Сагайдачного. Збираючи такі матеріали, М. Максимович утвер­джував у російській і українській історіографії персоналістичний напрямок, під­хоплений потім М. Костомаровим у шеститомній праці “Російська історія в жит­тєписах її видатних діячів” (1873 – 1885). “Киевлянин” 1850 року дещо втратив києво-центричний характер, став більше загальноросійським, навіть слов’янофільським, особливо в розділі віршів.

У цілому ж три книги альманаху “Киевлянин” відіграли видатну роль у стано­вленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробу­дження українських авторів, активізували інтерес до української історії, літера­тури, мови. Ряд матеріалів вписано в історію українського духовного розвитку: зокрема праця “Про вірші червоноруські” – в історію української літературної критики, стаття “Про правопис малоросійської мови” – в історію українського мовознавства, усі праці упорядника, зокрема перший нарис про гетьмана Сагай­дачного, зберігають своє значення в українській історіографії. Важливе значення мала публікація документів і джерел, якими упорядник супроводжував окремі свої статті; це підвищувало методологічну оснащеність альманаху, надавало йому більшої наукової вагомості. М. Максимович відкрив літературне ім’я Пан­телеймона Куліша, зі сторінок альманаху “Киевлянин” увів його в літературу. У цьому також полягає видатна роль його видавничої діяльності. Альманах згурту­вав наукові й мистецькі сили навколо творення української літератури й науки, але несприятлива політична ситуація і стан здоров’я упорядника не дозволили перетворити “Киевлянин” на повноцінне періодичне видання.

До даного видавничого проекту М. Максимовича прилягає віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його альманах “Украинец”, перша книжка якого вийшла в Москві 1859, а друга – в Києві 1864 року. У власному ро­зумінні слова ці книжки вже не були альманахами, а збірниками творів са­мого упорядника.

Перша книжка, видана в друкарні Каткова, містила велику добірку віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії; а також український переклад “Слова о полку Ігоревім” з передмовою й супровідними увагами; проза була представлена подорожніми нотатками про Полтаву й Золотоношу; завершу­вала книжку праця “Листи про Богдана Хмельницького до М. П. Погодіна”, у якій автор полемізував з творцем відомої псевдонаукової теорії про те, що Київ­ська Русь була заселена росіянами, а українці прийшли в Київську землю з-за Карпат після її татаро-монгольського спустошення. Літературні твори друкува­лися в збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга книга мала назву “Украинец 1864 года” і за обсягом значно поступалася попередній (40 с.); вона не містила в заголовку вказівки на зв’язок з попередньою книжкою такої ж назви. М. Максимович надрукував тут чотири невеликі наукові статті: “Дещо про землю Київську”, “Замітка про землю Волинську”, “Про ли­товського гетьмана князя Острозького” та “Сказання про Межигорський монас­тир”. Без підпису били надруковані чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість. За змістом вони примикали до жанру історичних пісень, але в основі їх сюжетики – сучасні політичні події. Пісня “Цар дає народу волю, а ляхи бунтують” охоплювала власне всі найважливіші події 1863 року. Загаль­ність цих творів, брак індивідуального погляду на історію спричинилися до того, що М. Максимович не наважився їх друкувати під своїм підписом.

Друга книга збірника “Украинец” засвідчила, на жаль, вичерпання організа­торського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити щось на зразок персонального періодичного видання, але для цього йому забракло сил, здоров’я й коштів. Журналістський досвід М. Максимовича дав швидше неґативний ре­зультат: засвідчив неможливість існування персонального наукового періодич­ного видання, присвяченого проблемам стародавньої історії, коли суспільство тя­гнулося до політично актуальної, публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізував Ф. Достоєвський, розпочавши в 1873 році серію публіци­стичних виступів у журналі “Гражданин” під рубрикою “Дневник писателя”, а з 1876 року видаючи під цією назвою свій персональний журнал.

 

Розділ тринадцятий

“Южный русский сборник” А. Метлинського

Біографія видавця. За­гальна характеристика альманаху. Добірки віршів М. Петренка й А. Мо­гили. Поема С. Александрова “Вовкулака”. Поеми А. Макаровського “Наталя, або Дві долі разом” та “Герасько, або Талан і в неволі”. Драма Г. Квітки “Щира любов, або Милий дорогше щастя”. Значення альманаху

Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Він вийшов з університетської друкарні вже тоді, коли не було між живими В. Каразіна й Г. Квітки, коли з міста виїхали М. Костомаров, І. Срезневський, І. Пе­тров, О. Корсун, І. Бецький, коли культурне життя в місті завмерло на довгі роки й воно втратило значення столиці творення української літератури. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук’янович Метлинський.

На час виходу альманаху він був професором російської словесності Харківсь­кого університету. Народився А. Метлинський 1814 року в дворянській родині Гадяцького повіту на Полтавщині. У 1835 році закінчив Харківський університет, 1843 року захистив у ньому магістерську дисертацію “Про сутність цивілізації та значення її елементів” і зайняв посаду професора. У 1849 році захистив доктор­ську дисертацію “Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії”. У 1849 – 1854 роках він працював ординарним професором Київського університету, у 1854 – 1858 роках – знову професором Харківського університету. Далі вийшов у відставку, подорожував, жив у Женеві, Сімферополі, Ялті, де й помер 1870 року.

Він був провідним діячем Харківської школи романтиків, серед учасників якої було не так і багато тих, що мали видані свої твори окремими книжками. Він же видав у 1839 році збірку своїх віршів “Думки і пісні та ще дещо”, яку високо цінував Т. Шевченко. У листі до свого харківського знайомого П. М. Корольова від 18 листопада 1842 року Т. Шевченко писав з Петербурґа: “Поклоніться, бу­дьте ласкаві, Метлинському, спасеть його Бог за його “Думки і ще дещо”, тіль і полегкості, що вони”[105]. А. Метлинський виступав під літературним псевдонімом “А. Могила”. Він глибоко знав українську мову, вона була для нього рідною, він володів нею з дитинства, а не опановував у зрілому віці з науковою чи літератур­ною метою, як те робили його великі ровесники І. Срезневський і М. Косто­маров.

В українській культурі А. Метлинський відомий не лише як упорядник “Южного русского сборника”, але ще й як видавець книжки Л. Боровиковського “Байки і прибаютки”, яку видав у Києві 1852 року з своєю передмовою, та фоль­клорним збірником “Народные южнорусские песни”, що вийшли в Києві 1854 року. Авторитет А. Метлинського був закритий радянською наукою віднесенням його до пасивного (реакційного) романтизму. Але таке чорно-біле бачення літе­ратурного процесу, що заґрунтоване в марксистській концепції класової бо­ротьби, нічого спільного не має з справжньою картиною літературного життя й було відкинуте вже наприкінці радянської доби[106]. Сьогодні наспіла пора поверну­тися до постаті А. Метлинсь-кого, вивчити його літературну, наукову й фолькло­ристичну діяльність. Там є багато цікавого й корисного. Залишив помітний слід цей діяч і в галузі журналістики як видавець останнього альманаху харківських романтиків.

Видання “Южного русского сборника” в 1848 році слід розглядати як подвиг А. Метлинсь-кого. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства настав “великий, десятилітній антракт в історії нашого духовного розвою” (І. Франко). А. Метлинський на самому початку цього антра­кту заявив від імені українських діячів: “Ми не знищені, ми є!” Тоді, коли були заборонені твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Метлинський видав нову українську книжку. Високу оцінку їй дав Іван Франко. “Після траґедії Шевченка і кирило-мефодіївців 1847 р. в українскій літературі запанувало майже десятирічне мовчання, – писав він. – Кращі письменники відбували заслання, ба­гато з них розгубили свою первісну сміливість, решту ж на мовчання прирекла цензура. Єдиним видатним явищем цього періоду є “Южный русский сборник” Метлинського, вихід якого аж на п’ять років затримала цензура”[107]. Альманах складався з п’яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п’ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме само­стійне існування.

Перша частина відкривалася передмовою, у якій підводилася теоретична база під потребу цього видання. А. Метлинський як фахівець викладав історію фольк­лористичної праці в Росії. “Після цього, – завершав він свій виклад, – стало зро­зуміло всім, що нікчемні розмови про самобутність і народність без вивчення її окремих сторін і деталей, і що ціле сильне й багате своїми частинами, а частини живуть і цвітуть тільки при своєму цілому, і що, поважаючи єв-ропейську про­світу і відчуваючи любов до людства в цілому, не слід, однак, забувати ні себе самих, ні свого народу, ні сім’ї, ні батьківщини, якими обумовлюється коло й спосіб наших дій” (с. 7). Далі А. Метлинський розмістив статтю “Правопис малоросійської мови або наріччя”, де запропонував свій спосіб писемної передачі української мови. Да­леко не все було прийнято в подальшому розвитку, але без врахування цієї праці не може бути створена історія українського правопису.

Першу книжку “Южного русского сборника” склали дві великі добірки лірич­них віршів: “Думи та співи” Михайла Петренка та “Думки і пісні” самого упоря­дника. У добірці А. Мет-линського, крім чотирьох його нових романтичних вір­шів, був опублікований чеською мовою його вірш “Козацька смерть”, переклад якого належав відомому чеському поетові Ладиславу Челаковському. Це було нове в історії української альманахової журналістики. Публікація перекладу вірша свідчила про зростання авторитету української літератури, яка набувала популярності в слов’янському світі, завойовувала авторитет. Саме це демонстру­вав А. Метли-нський, друкуючи цей переклад.