Й річниці від заснування Харківського

Національного університету імені В. Н. Каразіна

Автор

 

ТОМ ПЕРШИЙ

ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ: ВІД ЖУРНАЛІСТИКИ В УКРАЇНІ

ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Частина перша

Зародження та методологічні проблеми вивчення

Української журналістики

 

 

Розділ перший

Передумови виникнення та національні джерела

української журналістики

Економічні, політичні, технічні та культурні передумови зародження журналістики. Особливості виникнення журналістики в Україні. “Літопис Руський”, публіцистика Київської Русі, кобзарство та істори­чна усна народна творчість, полемічна література, козацькі літописи, творчість мандрованих дяків як національні джерела української жур­налістики

Журналістика як явище духовної культури існувала не завжди, а виникла на певному етапі історичного розвитку людства, коли потреба в масовій ін­формації стала самодостатнім атрибутом суспільства.

Цьому передували такі обов’язкові об’єктивні передумови.

1. Економічні передумови. Розвиток капіталістичного виробництва в ренесансній Європі призвів до руйнування феодальної замкнутості й роз’єднаності земель. Відійшло в минуле натуральне господарство, яке ви­ключало потребу в інформації про виробництво товарів навіть у сусідніх міс­тах. Унаслідок розвитку торгівлі в європейських країнах почав складатися внутрішньонаціональний ринок, а самі вони перетворювалися на централізо­вані національні держави. Зростала господарська активність населення, яке дедалі ширшими колами втягувалося у виробництво товарів та торгівлю ними, лихварство і т. п. Розросталися міста, які прощалися з своїм минулим відокремлених від світу, обнесених мурами середньовічних фортець, а набу­вали нового статусу – центрів промислового виробництва й культурного життя. У містах активно формувався так званий “третій стан”, що в майбут­ній історичній перспективі розщепився на антагоністичні верстви – буржуа­зію і пролетаріат.

Самий спосіб буття суспільства поступово змінився. Потреба в інформації стала важливою нагальною необхідністю багатьох громадян. Від повідом­лень про ціни на товари залежав їх рух шляхами економічних комунікацій, визначення потреби в їхній кількості й асортименті. Від інформації про фі­нансові справи залежали обмінні курси валют у лихварів. Від повідомлень про наукові й технічні відкриття та винаходи залежали виробничі успіхи перших промислових підприємств і здатність товаровиробників конкурувати між собою.

А відтак, в епоху раннього капіталізму різко зросла кількість людей, заці­кавлених в отриманні достовірної економічної інформації. Сама інформація перетворилася на товар, стала предметом торгівлі. У суспільній свідомості вироблялася думка, що володіння новинами створює підстави для успішного ведення господарства, дає можливість мати стабільні прибутки, гарантує майновий добробут.

Усе це разом узяте й породило попит на інформацію, що й спричинило ви­никнення спершу рукописної переджурналістики, а потім і друкованих газет і журналів.

2. Політичні передумови. Ренесанс призвів до розкріпачення людини, підніс культ людської особистості, творчості, індивідуальності. Усе більше число громадян втягувалося в політичну діяльність. Творення історії, при­йняття державних рішень перестає бути прерогативою лише монархів та їх найближчого оточення. У ряді країн виникають парламенти як представни­цькі органи всіх верств суспільства. До числа державних діячів, не кажучи вже про урядовців у провінції, все більше втягуються нижчі суспільні прошарки, включаючи представників “третього стану”.

А відтак, розширилося коло споживачів політичної інформації, тих, кому було життєво необхідно знати соціальне довкілля, бути добре обізнаним з подіями в столицях сусідніх держав, новинами при дворах можновладців, пе­ребігом бойових дій під час воєн, наявністю збройних сил в розпорядженні тієї чи іншої історичної особи і т. п. Зрештою, це коло проблем завжди ціка­вило соціально активну особистість. Але був тут і цілком прагматичний ас­пект: без правдивої та своєчасної інформації про події і факти суспільного життя неможливими були і прийняття політичних рішень у верхніх ешелонах влади. І знову спрацював відомий закон: попит породжує пропозиції. Інфор­мація поступово перетворилася з усної на письмову, з принагідної – на періо­дичну, з передаваної конфіденційними каналами – на поширювану публічно. Так народилася журналістика.

3. Технічні передумови. Головною технічною передумовою виникнення журналістики є наявність друкарського верстата і вже розвиненого й апробо­ваного книгодрукування. Усі способи усних оголошень за допомогою оклич­ників чи рукописного поширення інформації у великих містах слід розгля­дати як передісторію журналістики. Лише винайдення друкарського верстата відкрило нову епоху в розвитку людства, створивши такі форми поширення й функціонування інформації, які збереглися й до сьогодні.

Точна дата народження книгодрукування невідома, але добре відоме ім’я його засновника. Це Йоган Гутенберг (1394-99(?) – 1468) – німецький винахі­дник, який відкрив спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, створив ручний словолитний пристрій, сконструював друкар­ський прес, запропонував рецепт гарту шрифтів і хімічного складу друкарсь­кої фарби. Відомо, що вже в 1438 р. він заснував друкарню в Страсбурзі. У 1447 р. відкрив друкарню в Майнці, де спершу випускав невеликі навчальні та популярні книжки, наприклад, астрономічні календарі. Найбільш знаме­нита його книга – 42-рядкова Біблія, що складала два томи й налічувала 1282 сторінки (1452 –1455).

З Німеччини книгодрукування швидко поширилося в інші країни Європи: в Італію (1464), Швейцарію (бл. 1468), Францію (1470), Угорщину (1473), Польщу (1474) та ін. На 1500 рік друкарні були в 250 містах Європи і випус­тили близько 40 тис. видань. Про темпи розвитку книгодрукування свідчать такі цифри: протягом ХVІ століття в Європі було видано бл. 500 тис. назв книг, протягом ХVІІ століття – 3 млн.

Винайдення книгодрукування не відразу призвело до утворення журналіс­тики, але стало його обов’язковою умовою. Необхідний був розвиток друкар­ського верстата, його вдосконалення, аби він зміг забезпечувати оператив­ність виходу періодичних видань. У цьому зв’язку доречно нагадати, що тер­мін “журналістика” походить від французького слова “журнал”, що в пере­кладі українською мовою означає “щоденник” (від jour – день). Тому Т. Шев­ченко свій щоденник назвав “Журналом”. А М. Лермонтов у романі “Герой нашого часу” частину, написану від імені головного героя, назвав “Журнал Печоріна”.

Журналістика передбачає періодичний вихід видань, що постачають опе­ративну інформацію.

4. Культурні передумови. Сутність цієї передумови полягає в необхідно­сті забезпечення в суспільстві порівняно високого рівня загальної освічено­сті, що, з одного боку, висуває певну групу літераторів-журналістів, здібних щодня збирати, обробляти й письмово викладати інформацію, а, з другого боку, формує досить розвинуту читацьку аудиторію, яка складається з осіб, котрі мають навички щоденного читання й готові витрачати кошти на при­дбання періодичної преси.

На час пізнього Ренесансу в Європі вже склалася розгалужена система освіти, а вміння читати й писати стали звичайними атрибутами громадян, особливо в містах. Як тип вищого навчального закладу сформувалися універ­ситети, спершу в Італії в ХІ – ХІІ ст., далі у Франції, Іспанії, Англії (ХІІ – поч. ХІІІ ст.). Батьки охоче віддавали вчитися своїх дітей, що розглядалося як запорука їхньої успішної кар’єри, необхідна умова просування по східцях державної служби чи професійного ведення підприємницької діяльності.

Величезного поштовху розвиткові освіти надало винайдення книгодруку­вання, завдяки якому книга стала важливим чинником суспільно-політичного життя й розвитку культури. Друкована книга у порівнянні з рукописною зна­чно здешевилася, скоротилися терміни її виготовлення, збільшилася кількість виготовлених екземплярів. Книга перестала бути доступною лише королівсь­ким дворам і монастирям, а стала загальносуспільним надбанням. Процес поширення освіти й зростання освіченості згодом і призвів до якісного стрибка – народження журналістики.

Іншими словами, мова йде про такий період у житті суспільства, коли, вна­слідок поділу праці, розділяються її фізичний і розумовий різновиди, а відтак виникає інтеліґенція як специфічна верства населення, зайнята розумовою ді­яльністю. Вона і стає гарантом виникнення журналістики.

А відтак у підсумку відзначимо, щорозвинуте господарчо-економічне, суспільно-полі­тичне та культурно-освітнє життя, розвиток нових друкарських технологій стають передумовою народження преси. Це ті самі історичні причини та процеси, що призводять до переростання народності в націю, феодалізму в капіталізм, тобто породжують нову якість життя, що всебічно охоплює всі сфери діяльності.

Ще задовго до появи друкованих періодичних видань у Європі склалася стійка традиція збирання й поширення (в тому числі й продажу) інформації. Комунікаційні канали з обміну інформацією склалися в усіх країнах, але осо­бливого значення набули в Римі та Венеції з огляду на їхнє унікальне геогра­фічне розташування між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю. У цих містах збиралася величезної ваги міжнародна інформація, яка становила ін­терес як для представників християнського, так і мусульманського світів, як для жителів Європи, так і для народів Африки й Азії.

Саме тут і виникає своєрідне ремесло – створення рукописних листків най­свіжіших інформаційних повідомлень, які вже були товаром і могли бути продані. У Венеції за кожен примірник рукописних новин їхні автори-писарі вимагали дрібну монету ХVІ століття, що називалася “газетта”. Творців ру­кописних інформаційних листків тут називали “газеттанті”, а самі листи “газетта”. З часом це слово перейшло й у заголовок самого виробу.

Традиція торгувати новинами швидко поширилася в Англії та Німеччині, де також у ХVІ столітті виникають численні рукописні газети. Появу періодичної преси пов’язують з виходом 23 червня 1588 року в Англії номера “Інгліш мерк’юрі” (“Англійського вісника”). Регулярно газети починають виходити з 1609 року, коли в Німеччині були засновані відразу два тижневики: “Relation Adler” (Страсбург) і “Aviso-Relation oder Zeitung” (Аутсбург).

Особливо це слово стало популярним після того, як видатний французький просвітитель Теофраст Ренодо (1586 – 1653) розпочав у Парижі видання друкованої газети. Її перший номер вийшов 30 травня 1631 року. Ви­давець довго не шукав назву для свого часопису, а з охотою використав для цього вже відоме слово, поставивши в заголовку друкованого листа новин “Ля газетт”. Перша газета виходила форматом 21,5 х 15 см. на чотирьох сто­рінках щотижня. Наступного року її обсяг зріс до восьми сторінок. Дітище надовго пережило свого творця. У січні 1762 р. у нього з’являється нова на­зва – “Газетт де Франс”, що утрималася до 1800 р., коли Наполеон І, надавши виданню статусу свого офіційного органу, змінив і його назву на “Монітор універсаль” (загальна пересторога). Від початку Великої Французької рево­люції газета виходила двічі на тиждень, поширювалася лише вроздріб і кош­тувала 1 су.

Журнальний тип видання виник як додаток до газет, які, вміщуючи опера­тивну інформацію, не могли друкувати фундаментальні та аналітичні матері­али. Прабатьком сучасних журналів є французьке періодичне видання “Журналь де Саван” (журнал науковців). Розвиваючи ідеї Т. Ренодо, його по­чав видавати в 1665 р. радник парламенту і вчений Дені де-Салло. Цей жур­нал проіснував до 1901 р. Видання висвітлювало досягнення науки й літера­тури і довгий час користувалося королівською монополією на поширення знань у цих галузях. Після цього почали з’являтися журнали в інших країнах Європи.

Нова епоха в історії журналістики розпочалася з виникненням в Англії на ­початку ХVІІІ століття “моральних тижневиків” Річарда Стіла (1672 – 1719) й Джозефа Аддісона (1672 – 1729). У 1709 р. вийшов перший номер журналу Р.Стіла “Татлер” (Базіка, балакун). Назва журналу відповідала його сутності й при­пала довподоби читачам. Знаменитий романіст Джонатан Свіфт створив спе­ціальний образ “Ісаака Бікерстафа, есквайра”. Він і базікав з читачами зі сто­рінок журналу з незвичайною легкістю торкаючись найрізноманітніших тем з життя суспільства.

З приходом до журналу талановитого публіциста Дж. Аддісона змінився тон журналу. Він і далі будувався як невимушена розмова з читачем, але вже на більш поважні теми. Видавці змінили назву, з 1 березня 1711 р. в заго­ловку журналу з’явилося слово “Спектейтор” (Спостерігач, глядач). Співбе­сідником читача став освічений, ерудований молодий джельтмен, готовий точно й кваліфіковано розповісти про різні речі, висловити оцінки тих чи ін­ших подій і діячів.

Дальша трансформація задуму видавців народила журнал “Гардіан” (Сто­рож, блюститель), що почав виходити в 1713 р. Його герой споважнів ще більше, висвітлював політичні теми, втручався в двірські інтриги. І хоч Рі­чард Стіл став на той час членом парламенту, він не зміг врятувати журнал від заборони восени того ж року.

Поняття журналу в сучасному розумінні цілком неприйнятне до листків, що виходили через день, як “Татлер”, або щоденно, як “Спектейтор”. Читач міг знайти тут літературну, театральну, а часом і політичну інформацію. Та головне місце в кожному числі належало есеїстичному нарисові на вільно вибрану побутову, морально-філософську, естетичну чи іншу тему, яка іноді вичерпувалася в одному аркуші, а іноді потребувала для висвітлення цілого нарисового циклу.

В історії англійської естетичної думки залишилися глибокі статті про Шекспіра і Мільтона Дж. Аддісона, які немалою мірою прислужилися до створення світової слави цих поетів, а також його есе про народну творчість, у якому високо оцінювалась естетична вартість духовних створінь простолюду.

Багато ознак просвітницького реалізму були відкриті й апробовані в різно­манітних матеріалах журналів. Побутописання, створення перших начерків реалістичних типів, могутній сатиричний і гумористичний пафос відзначали характер есеїстичних нарисів авторів часописів. “Спектейтор”, наприклад, видавався від імені вигаданого клубу, члени якого представляли різноманітні верстви англійського суспільства того часу. Це багатий лондонський купець сер Ендрю Фріпорт, провінційний поміщик сер Роджер де Коверлі, відстав­ний офіцер капітан Сентрі, світський джигун Уїлл Хоніком та ін. Усі вони виходили на сторінки часопису зі своєю мовою, звичками, поглядами, при­мхами й дивацтвами.

Успіх “Татлера” і “Спектейтора” був величезним, що свідчило про відповідність журналів суспільним потребам часу. “Спейтектор” пізніше був перекладений французькою, німецькою, голландською, італійською та ін­шими мовами. Головний журналістський (і художній) прийом англійських “моральних часописів” виявив свою продуктивність. Читачам подобалось, що з ними розмовляють нарівних, роз’яснюють у формі вільної, невимушеної бесіди різноманітні проблеми життя, висміюють суспільні вади, а отже, в та­кий спосіб мимохідь формують і громадську думку, визначають суспільну свідомість. Майже по всіх країнах Європи з’являються наслідувачі й послідо­вники Р. Стіла й Дж. Аддісона.

Такі найголовніші етапи пройшла світова журналістика до її виникнення в Україні. Зрозуміло, що в різних народів залежно від історичних умов, які об’єктивно складалися для їхнього розвитку, зародження журналістики від­бувалося в різний час. Та розглянуті вище передумови повинні були склас­тися і в Україні, аби дати поштовх для виникнення і розвитку журналістики на теренах розселення нашого народу.

На момент зародження журналістики в Україні не просто не існувало української держави, але й сам український народ перебував у стані культур­ної спаралізованості й провінційної заблокованості. Уже багато років на його культурний розвиток впливав чинник величезної ваги: роз’єднаність україн­ських земель; адже східна частина України увійшла до складу Російської ім­перії, а західна – до Речі Посполитої Польської, а з її занепадом – до Австрії. Відсутність української державності та розчленованість українського етносу між австрією та Росією були величезної ваги історичними чинниками, що вплинули на становлення журналістики в Україні. Вплив цих чинників виявився щонай­менше в двох особливостях періоду становлення української преси:

1) українська журналістика і навіть журналістика в Україні започатковує­ться значно пізніше, ніж преса народів з глибокими традиціями державного будівництва, де вона, безумовно, виступає як частина державотворчої чи й націобудівної діяльності цих народів;

2) преса в Україні зароджується не українською мовою, витісненою на пе­риферію громадського життя й цілком позбавленої суспільно-політичних та освітньо-культурних функцій, а державними мовами тих країн, до складу яких увіходили різні частини України, або міжнародною мовою, уживання якої було узвичаєне європейською традицією того часу для освіченого дво­рянства, на інформаційне забезпечення якого й спрямовувалася тодішня преса.

На момент зародження української журналістики існували максимально несприятливі політичні умови життя нашого народу. Рештки української державності були зліквідовані. У 1775 році знищена вдруге і остаточно Запо­різька Січ. Невдовзі український народ покріпачено, а козачу старшину роз­чинено серед російського дворянства. Україна була адаптована в адміністра­тивно-територіальну систему Російської та Австрійської імперій, причому в обох державах навіть без найменших претензій на забезпечення бодай куль­турної автономії. Функції державних урядовців перейшли до представників пануючих націй. Загальнополітична ситуація провокувала національну еліту на пристосування до нових умов. Кількасотлітня боротьба за українську на­ціональну незалежність виснажила націю, а внутрішньонаціональні міжусо­биці цілковито знекровили її.

За таких політичних обставин не існувало умов для виникнення української національ­ної журналістики. Тому журналістика в Україні зароджується іншими мовами, хоча з часом українська місцева стихія й прорвалася назовні і заявила про себе в наполегливих спробах української творчої інтеліґенції не тільки друкувати окремі твори українською мовою в російській пресі, не тільки видавати українські книжки, але й мати свою періодику. Щоправда, на перехід від журналістики в Україні до української журналістики пішло занадто багато часу. Але це свідчить не стільки про пасивність українців у справі створення своєї преси, скільки про могутність того опору, на який на­штовхувалися навіть безневинні журналістські ініціативи українських діячів. Створення журналістики мало б запустити в рух могутні рушійні сили про­будження національної свідомості й духовно-культурного піднесення україн­ської нації і неминуче потягло б за собою з часом виникнення національно-визвольного руху та утвердження ідеї незалежної Української держави. Цього й боялися офіційні Відень та С.-Петербурґ і робили все, аби пере­шкодити зародженню української журналістики.

З другого боку, попри існування несприятливих суспільно-політичних об­ставин, українська журналістика все ж виникла як наслідок титанічної духо­вної праці не одного покоління діячів. Її зародженню й становленню сприяли національні традиції збирання, обробки й поширення інформації та ство­рення актуальних, дієвих публіцистичних творів. Вони й склали національні джерела української преси. Найважливішими серед них були такі:

1. Першим твором, у якому була зібрана історико-політична інформація та ще й відповідним чином прокоментована, був наш “Літопис Руський”, що складався з трьох частин: “Повість минулих літ”, “Київський літопис” та “Галицько-волинський літопис”. Повіствування в ньому починалося з старо­давніх, леґендарних часів, а першою фіксованою датою є 852 рік. Завершує­ться розповідь про нашу землю в літописі 1292 роком.

Багато ознак споріднює “Літопис Руський” з журналістикою. Це, переду­сім, тяжіння до періодичних записів, які робилися часто відразу після подій, а відтак виконували функцію творення історії сучасності, що в суспільній свідомості на­шого часу уже пов’язане з журналістикою. Це і вміщення в літописних текстах безцінної інформації не лише про події, а й про різноманітні сторони життя тодішньої України: етнографічні деталі, політичну боротьбу, війни і битви, епізоди й факти церковного життя, народження та смерть князів чи інші події з життя князівських родин тощо. Наш перший літопис спорідню­ють з сучасною журналістикою не лише могутній інформаційний струмінь, але й численні публіцистичні фрагменти, що включені в текст для коменту­вання тих чи інших історичних явищ. Засудження розбрату між князями, за­клики жити у злагоді, діяти у відповідності з християнським світоглядом і мораллю – ось головні теми публіцистичних відступів. Позиція українського патріота, котрий своє слово ставить на службу батьківщині, прагне її підне­сення й звеличення – такою виглядає імперативна спрямованість нашого ста­родавнього літописця.

2. У той же час, в епоху Київської України-Русі, в духовному житті наших предків виразно виявилася потреба в активному публіцистичному слові. Вершинними здобутками на цьому терені стали два твори: “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, що датується приблизно 1037 – 1050 ро­ками, та “Повчання” Володимира Мономаха дітям, написане в 1117 році.

У першому творі з патріотичних позицій обґрунтовується думка про рів­ноправність українського народу серед інших християнських народів, як ду­ховний подвиг підноситься прийняття Володимиром Великим християнської релігії для княжої України, відстоюється культурна велич і церковна незале­жність від Візантії стародавньої української держави.

Другий твір, адресований Володимиром Мономахом, передусім, своїм ді­тям, але звернутий у головних ідеях і до широкого читацького загалу, пропа­гує провідні християнські чесноти: смирення перед Богом, гуманізм, вчить допомагати убогим, наполегливо працювати над здійсненням своїх гуманіс­тичних планів, любити рідну землю, захищати її від ворога, поважати лю­дину, працювати для здійснення в житті свого Божого призначення на землі.

Ці твори, що мають беззаперечне історико-документальне та художньо-ес­тетичне значення, відкривають історію української публіцистики, наснажу­ють її високими імперативними завданнями, створюють традицію розробки патріотичної, загальнолюдської проблематики та високої майстерності.

3. Як могутнє джерело української журналістики мусить розглядатися й усна народна творчість. Уже першими збирачами й дослідниками українсь­кого фольклору було помічене його могутнє історичне та історіософське поле. Зібрати інформацію про видатну подію чи людину, зафіксувати її в слові, відповідним чином прокоментувати її, висловити до неї своє ставлення – усе це було звичним для кобзаря, являло собою, власне, функцію кобзарсь­кої творчості. Відомий історичний факт: саме кобзарі швидко реаґували в своїх творах і розносили по містах і селах новини про перемоги Богдана Хмельницького, що в 1648 році дозволило йому зібрати під свої прапори ве­лике військо, звільнити Україну, утворити Українську державу і утримувати її в своєму інформаційному полі.

У книзі “Преса та її попередники” П. М. Федченко цілком слушно відзна­чав: “Кобзарі й піснярі виступали не лише як народні поети, народні історики й філософи, котрі оспівували й узагальнювали історичний і соціальний до­свід народу, а й як народні інформатори й вісники, як своєрідні проповідники й агітатори, народні трибуни, що розвивали дух протесту, допомагали підні­мати народ на боротьбу проти соціальної несправедливості”[1].

Очевидно є всі підстави говорити про усну переджурналістику, якою була діяльність кобзарського цеху українських народних співців.

4. У ближчому до нас часі, вже з появою на українських теренах друкарс­тва, функцію джерела і своєрідної попередниці журналістики виконала гран­діозна полемічна література, що особливого розмаху набула від середини ХVІ століття й особливо після Берестейської унії 1596 року. Бурхливий роз­виток публіцистики у цей час – феноменальне українське явище, невідоме в інших національних культурах. У памфлетах, посланнях і трактатах україн­ських письменників Герасима і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Острозького Клірика, Христофора Філалета, Петра Могили, Іоаникія Галятовського та в творах найвидатнішого публіциста кінця 16-го – початку 17-го століть Івана Вишенського давалася глибока оцінка релігійним та політичним проб­лемам того часу, відстоювалася ідея української самобутності й самодостат­ності, вироблявся публіцистичний стиль, освоювалися прийоми полеміки, а в читачів вироблявся смак до читання подібного роду творів.

Після літописної літератури Київської доби, “Повчання” Володимира Мо­номаха, “Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона полемічна літе­ратура стала наступним історичним щаблем у розвитку української публіцис­тики.

5. За ще одне джерело, яке вже впритул наближає нас до часу виникнення української журналістики, правлять козацькі літописи 18-го століття, серед котрих особливо виділяються твори трьох авторів: Самовидця, Самійла Ве­личка, Григорія Граб’янки, а також анонімний твір “Історія Русів”.

З одного боку, це монументальні історичні пам’ятки, присвячені “козацькій війні з поляками”, безцінне джерело відомостей і фактів про надз­вичайно важливий період у житті нашого народу. З другого боку, це твори, пройняті любов’ю до України, повагою до козацького народу, його волелюб­ності й демократизму, уболіваннями за тяжкі наслідки внутрішньонаціональ­ної роз’єднаності й несконсолідованості, спрямовані на захист його від при­нижень і зловживань з боку Московського уряду, його нищівної для України політики, спроб коштом українського народу й козачого війська розв’язувати військові, політичні й господарські проблеми Російської держави.

Найширшого розповсюдження, особливо в середовищі романтиків, набув історіософський трактат “Історія Русів”. До першого друкованого видання, яке здійснив О. Бодянський у Москві лише в 1846 році, цей твір розмножувався рукописно і автивно читався (й вивчався) в середовищі українського освіченого панства. Його мальовничі описи історичних подій, переконливі арґументи на захист прав українского народу на вільне життя, що порушувалися царською владою в Російській імперській державі, гарячий пафос підтримки національно-визвольних змагань українського народу й неприхований захват ватажками цього руху – усе це спричинилося до великої популярності “Історії Русів” серед освічених українців, значного впливу цього твору на становлення національної свідомості, розвитку ідеї патріотизму в суспільній думці, проникненню сюжетів трактату в художню літературу. Епізоди з “Історії Русів” правили за джерела для творів Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і глибоким виявився вплив цієї пам’ятки і на розвиток української журналістики.

6. У 18-му столітті важливою складовою українського культурного життя стала феноменальна творчість мандрівних дяків. Вони працювали в площині побутової тематики, у цьому відношенні принципово відрізняючись від коб­зарства, зорієнтованого переважно на культивування історичних жанрів, але й істотно доповнюючи його, зайнявши свою нішу в духовному житті українського народу. Їхня сатирична творчість, короткі комічні сценки, панегіричні вірші були спрямовані на пошук соціальної справедливості, утвердження правди як тор­жества морального закону.

Не можна не відзначити, що саме в полі тяжіння й розвитку традицій мандрівного дяківства постала велична творчість Григорія Сковороди, який створив свою філософську систему, що увібрала в себе етичні традиції античності, але й світоглядні засади українського народу. Г. Сковорода реалізував своє філософське вчення в своєму-таки житті. Вплив цього мандрівного філософа на суспільну свідомість свого часу був грандіозним і зберігався тривалий час і по його смерті. Тож не дивно, що в контексті традиції мандрівного дяківства постала й творчість Івана Вернета, який уже активно співпрацював з харківськими жу­рналами “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, ставши чи не про­відним автором відділів красного письменства в обох з них.

 

Таким виглядає дожурналістський період в культурній історії України. Звертає на себе увагу, що в її духовному житті були закладені могутні тради­ції публіцистичної творчості. Причому вони виявляли свою продуктивність як у писемній, професійній літературі, так і в усній народній словесності; як у стародавні, так і в ближчі за часом історичні періоди.

Можна відтак сміливо твердити, що українська журналістика при своєму виникненні формується під впливом двох рівнобіжних чинників: загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культур­ного простору, і українських національних традицій збирання, обробки й по­ширення інформації та пристрасної публіцистичної творчості.

Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справили вплив і пресові традиції інших єв­ропейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку.

Попри це українська стихія прокладала собі дорогу і журналістика в Україні перетворювалася на українську журналістику, хоча цей процес йшов многотрудними шляхами і тривав не одне десятиріччя.

Розділ другий