Альманахи “Записки о Южной Руси” і “Хата” Пантелеймона Куліша

Історія та загальна ха­рактеристика видання. Зміст першого тому “Записок”, його особливості. Особливості другого тому. Фольклорно-етнографічні матеріали. Художні твори в “Записках”. Історичні праці та публікації джерел. Альманах П. Куліша “Хата”: історія створення, автори, найголовніші публікації. Особливості альманаху – літературно-критичні нариси про письменників та програмова вступна стаття. Значення альманахів П. Куліша кінця 1850-х років

Після поразки Росії в Кримській війні, яка вияскравила для більшості полі­тично активних громадян застарілість державно-політичної та господарчо-еко­номічної системи країни, необхідність реформування усіх боків життя стала самоочевидною. Підготовкою і проведенням реформ і зайнявся новий імператор Росії Олександр ІІ, що розпочав царювання 19. ІІ (3. ІІІ) 1855 року, вступивши на престол після смерті свого батька Миколи І. Його коронація була ознаменована реабілітацією декабристів, новий цар почав утілювати в життя важливі елементи їхньої програми. Перше десятиріччя царювання Олександра ІІ увійшло в історію під назвою “епоха великих реформ”. Після загальновідомого визволення селянс­тва від кріпацької залежності в 1861 році далі були проведені військова, судова й земська реформи, що згодом вирішальним чином змінили обличчя Росії. Полі­тичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися й украї­нці. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися й українська журналі­стика, спочатку в альманаховій, а потім і в справжній часописній формі.

Росія ХІХ століття виразно й прозоро демонструє механізм здійснення історії й імперські особливості національного буття цієї держави. Спочатку з’являється група людей (декабристи), які проголошують неприйнятні для більшості, а тим паче розбіжні з державною політикою погляди. Їх мало. Тому їх оголошують державними злочинцями, ізолюють від суспільства, лідерів відправляють на ешафот. Але зерна їхніх ідей вже посіяні в суспільній свідомості, і то там, то там з’являються їхні сходи. Все більше людей починають переконуватися в немож­ливості й далі жити по-старому; лишати все, як є; пересвідчуються в необхідності реформ. І коли спадають історичні гальма, помирає тиран (Микола І Палкін, за Т. Шевченком, – “неудобозабываемый тормоз”), то раптом ніби настає загальне прозріння, усім стає зрозумілою потреба вирішальних змін у житті, суспільство охоплює жага реформ.

Микола І покінчив життя самогубством. Будучи не в силах знести ганьбу від програної Кримської війни, він наказав своєму лейб-медикові піднести йому келих з отрутою. А його син Олександр ІІ Визволитель, посівши престол, не тільки оголосив амністію декабристам – державним злочинцям, засудженим за повстання в момент вступу на престол його батька (це був цілком природний акт великодушності), але й заходився здійснювати їхню політичну програму, рефор­мувати Російську імперію на засадах західництва. У країні була проведена система реформ, що далі європеїзували державу, вели її по шляху розвитку демократії.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразкові. Соціалістичні гуртки й організації розпочали роз­хитувати Росію з метою домогтися негайного результату – соціалістичного повс­тання або принаймні народної селянської революції. Але змінити ґвалтовно при­родну течію життя виявилося неможливо. Пересвідчившись у цьому соціалісти-народники стали на шлях терору проти царя, членів царської родини та високо­поставлених урядовців. Кількаразові спроби завершилися успіхом: 1 березня 1881 року Олександра ІІ Визволителя було вбито. У Росії остаточно запанувала доба реакції. Остаточно, бо й саме правління Олександра ІІ було неоднорідним. Проведена ним революція згори активізувала руйнівні внутрішні сили, що в радянську добу були названі “революційно-демократичним табором”. У їхній бо­ротьбі проти уряду є кілька рубіжних дат, вирішальних подій, що стають наслід­ком протидії конфліткуючих сторін. У липні 1862 року був заарештований, по­збавлений громадянських прав, підданий процедурі громадянської страти й від­правлений у заслання на Сибір лідер революційних демократів Микола Гаврило­вич Чернишевський. У січні 1863 року в Царстві Польському розпочалося велике національно-визвольне повстання, яке мало тимчасовий успіх і призвело до коро­ткочасного відторгнення від Росії величезних густозаселених територій. У 1866 році Росія була приголомшена пострілом Дмитра Каракозова, який намагався вбити царя 4 (16) квітня. Тоді Олександр ІІ уцілів – Каракозов був страчений.

Після цих подій вже не могло бути мови про рух у напрямку дальшого демок­ратичного розвитку, настала епоха “загвинчування гайок”, що в першу чергу позначилося на становищі російської й української журналістики. З 1863 року в Росії була заборонена українська журналістика. Згодом (1866) найбільш прогресивні, читабельні журнали західницького спрямування “Русское слово” і “Современник” також були заборонені. Але якщо для російських діячів культури залишалися варіанти леґітимної діяльності (наприклад, у тому ж 1866 році утво­рено новий західницький журнал поміркованого спрямування “Вестник Ев­ропы”), то для українських діячів варіантів не було: українське слово в Росії знову було загнане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, в Австрію. Але це станеться дещо згодом, а ми зараз повернемося до початкового періоду підне­сення революційної ситуації в Росії, коли розпочався новий період розвитку української журналістики.

“Ластівкою нового літературного руху, – відзначав Сергій Єфремов в “Історії українського письменства”, – були знамениті, як на свій час, “Записки о Южной Руси” Куліша (1856 – 1857), – видання переважно, але не виключно етнографічне (…)”[108]. Високо цінував альманах П. Куліша й Іван Франко, також вбачаючи в ньому першу ознаку пробудження українства. “Тільки після вступу на трон Оле­ксандра ІІ, – писав він, – у так звану епоху реформ, українська література знову почала оживати. Повернувшись із заслання, Куліш видав двотомову збірку “Записки о Южной Руси”, наповнену багатими скарбами народних пісень та звичаїв, перемішаних з його власними зауваженнями та іншими коментарями”[109].

“Записки о Южной Руси” вийшли в С.-Петербурзі з друкарні П. Куліша. Це був двотомовий альманах, перша книжка якого з’явилася 1856, а друга 1857 року. Ві­домо, що фінансову допомогу у виданні “Записок” упорядникові надали помі­щики Г. Ґалаґан та В. Тарновський. Це перші свідчення про українських мецена­тів, що матеріально підтримували розвиток журналістики.

П. Куліш у справі Кирило-Мефодіївського братства дістав найлегше покарання і вже в 1853 році повернувся до Петербурґа з свого тульського заслання. Тоді ж він і замислив видання етнографічного збірника, хоча політичні умови для здійс­нення задуму ще були несприятливими. Але невдовзі ситуація змінилася на краще.

П. Куліш не був новачком в етнографії, більше того, він належав до того покоління освічених українців, переважно романтиків, що виросло на плідному ґрунті фольклорних зацікавлень. Перший том “Записок о Южной Руси”, як свідчив сам упорядник, складений з матеріалів дванадцятирічної давнини, тобто 1844 року. Вони припадали порохом в архіві збирача, але в 1853 році він познайомив з ними свого нового приятеля – Льва Михайловича Жемчужникова, російського маляра, родом з Орловщини. Будучи сугубо російською людиною, Л. Жемчужников прийшов у захват від прочитаних йому Кулішем записів українського фольклору і розповідей про його носіїв та процедуру запису. Він і зажадав від П. Куліша створити книгу, у якій би фольклорні записи супроводжувалися коментарями й роз’ясненнями упорядника та розповідями про виконавців та умови запису. Під його впливом П. Куліш розпочав упорядкування власного архіву.

Лев Жемчужников (1828 – 1912) – брат російських поетів Володимира, Олек­сандра та Олексія Жемчужникових, відомих як співтворці Козьми Пруткова. Під впливом дружби з П. Кулішем він наблизився до українського культурного руху, полюбив Україну, пізніше співробітничав в “Основі”, створив багато малярських творів з української тематики. Заохочений П. Кулішем, він і сам записував усну народну творчість, залишивши своє ім’я в історії української етнографії.

У кінці 1855 року перший том збірника був закінчений і відправлений до цен­зури. Він називався “Этнографические записки о Южной Руси”. Але при підгото­вці другого тому П. Куліш відчув творче невдоволення тематичним обмеженням, яке передбачала запропонована назва. Гадаємо, що справа полягала не в бракові свіжих і оригінальних матеріалів, хоча вже накреслилися неминучі повтори, а в динамічній натурі самого П. Куліша, який відчув можливість друкувати не лише етнографічні, а розмаїті матеріали про свою батьківщину. У квітні він звернувся до цензури з проханням зняти перше слово в заголовку збірника, а після назви додати: “Издал П. Кулиш”. Цензор задовольнив його клопотання. Так склався той заголовок, під яким альманах увійшов в історію.

У передмові видавця П. Куліш заявив про свій намір здійснити “у невизначеній кількості томів “Записки о Южной Руси”, у яких би кожна освічена людина мала енциклопедію розмаїтих відомостей про народ, що говорить мовою пів­денно-руською” (с. ІІІ – ІV). Отже, видання замислювалося як неперіодичний альманах.

Потяг до енциклопедичності особливо виразно виявився в другому томі, але й перший том став новаторським явищем в українській етнографії. Історики укра­їнської фольклористики докладно описали й проаналізували внесок П. Куліша на цьому науковому терені[110]. Нам же важливо підкреслити, що він вперше в історії культури створив альманах у жанрі етнографічного щоденника, де головну роль відігравав не стільки об’єкт спостереження, скільки суб’єкт спостерігача. Стриж­нем сюжету в книзі стала не наукова класифікація матеріалу за темами й рубри­ками, а порядок його сприйняття записувачем, що істотно роз-ширяло функції й можливості упорядника: давало можливість вказати де, коли й від кого записано фольклорний твір, подати короткі біографічні повідомлення про кобзарів і лірни­ків (причому як автентичні їхні розповіді про самих себе), описати їхню манеру виконання, зафіксувати їхні репліки, пояснення й коментарі до тексту виконува­ного твору.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збереження духовних скар­бів народу і розповіддю про перший власний досвід збирання фольклору в Києві. Далі йшов запис “Леґенди про Золоті Ворота” з часів “віддаленої татарщини”. Але потім, на засадах асоціативності, до цього матеріалу приєднано інший великий шматок розповіді: “Заговоривши про сліпих жебраків, я згадав про другого при­ятеля мого з цього класу народу, про Архипа Никоненка” (с. 7). У такий спосіб уводилася розповідь про місце проживання, зовнішній вигляд і характер кобзаря, подано автентичні “Розповіді Архипа Никонека про себе самого”, а далі записи з його кобзарського репертуару: п’ять дум – “Про козака Голоту”, “Про вдову і трьох синів”, “Про сестру і брата”, “Про бурю на Чорному морі” і “Про втечу трьох братів з Азова” (с. 8 – 42).

Далі йшли такі ж частини ліричного щоденника етнографа, де героями були Андрій Шут, Андрій Бешко та ін. А відтак вказівка на обкладинці першого тому “Издал П. Кулиш” була не зовсім правильною. Адже письменник виступив у даному випадку не лише видавцем чи упорядником книжки, а по праву може вважатися її автором, створивши персональний альманах, де, за виключенням фольклорних записів, він був творцем усього тексту.

Видатний іторик української літературної науки Леонід Білецький у праці “Основи української літературної критики” (1925) так оцінював гловні наслідки етнографічних досліджень П. Куліша: “Як бачимо, – писав він, – в цій праці Куліш підіймає й вирішує кілька принципово методологічних питань: 1) народні твори є жива історія народного духа в його минулому; 2) народні твори найкраще зберегли високий ідеалізм глибокоморальної душі українця; 3) народні твори мусять бути основою, на якій повинна відродитися високоморальна поезія цивілізованої верстви українського суспільства і в її історично-побутовій традиції, і в морально-ідеалістичній чистоті; лише такі твори індивідуальних поетів будуть продовжувати те творче й висококультурне діло справжнього українського духа; 4) сучасні українські поети є єдині спадкоємці давніх рапсодів української поетичної творчості”[111]. У концепції П. Куліша, що акумулювала його наукові ідеї, з усією очевидністю затрималися провідні положення естетичної програми Харківської школи романтиків. І це зрозуміло: нерозв’язані завдання ще довго залишаються актуальними для роботи представників української духовності.

Другий том мав істотні відмінності від першого й виразно засвідчив тенденцію до переростання видання в універсальний журнал. Тут теж вміщувалися й фоль­клорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були представлені ху­дожні твори, наукові праці та документи з історії України.

Перший розділ другого тому був продовженням першого тому й мав назву “Казки й казкарі”. Він складався із записів П. Кулішем етнографічних пошуків Л. Жемчужникова в тому ж дусі ліричного щоденника, що його ефективність відкрито й апробовано в першій книзі альманаху. Щоправда, Л. Жемчужников не наводив імен і прізвищ, але дослідники встановили, що один із сюжетів його розповідей присвячено видатному кобзареві Остапові Вересаю. Другий фолькло­рний матеріал розміщений у кінці другого тому – нарис “Похорони, списані зі слів поселянина в Харківській губернії”. Цей твір підписаний явним псевдоні­мом: “Лісовик”, але хто сховався під ним достеменно невідомо.

У томі були опубліковані два художні твори: поема Т. Шевченка “Наймичка” та ідилія П. Куліша “Орися”. Обидва вони можуть бути віднесені за сучасною термінологією до “шухлядних” творів, написані в середині 1840-х років, але не змогли вчасно прийти до читача через політичні переслідування їхніх авторів. Т. Шев­ченко на час публікації його поеми ще не повернувся із заслання, не дістав поми­лування, його ім’я ще заборонене до вжитку. Тож П. Куліш друкує його твір анонімно, як нібито випадково розшуканий в альбомі повітової панночки.

Поема “Наймичка” належить до головних у корпусі Шевченкових творів. Саме її обрав для аналізу Іван Франко, готуючись до вступу на кафедру української словесності Львівського університету. 18 лютого 1895 року він виголосив габілі­таційний виклад про цей твір. Глибше за І. Франка ніхто тоді не розумів Т. Шев­ченка. Він підійшов до поеми з погляду втілення в ній сутності української пси­хіки й відображення основ національного буття. Найбільші святощі в українській ієрархії цінностей, – відзначив І. Франко, – “сімейне життя, патріар­хальне і сумирне”[112]. Показавши “деморалізацію і руїну патріархального сімейного життя через солдатчину”[113], Т. Шевченко водночас втілив у поемі подвиг матері, яка зробила все можливе, аби повернути “свого сина знову до тої святині сімей­ного життя, з якої її саму безповоротно випхнуло чисте та нерозумне почуття”[114]. Це був Шевченків шедевр, і його першодруком ми завдячуємо П. Кулішеві, який в умовах цензурної неможливості знайшов змогу це зробити.

Його власне оповідання “Орися” також вписане назавжди в історію літератури. Створене за мотивами шостої пісні Гомерової “Одісеї”, про що сам автор зазна­чив у спеціальній примітці, воно являє собою відтворення гармонійного патріар­хального українського світу, і письменник слушно поставив після назви жанро­вий підзаголовок – “Ідилія”.

Великий розділ другого тому складали нотні записи О. Маркевича українських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були переважно відомі раніше, з інших збірників, вони вперше були опубліковані з нотами, що мало велике значення і навіть відкривало новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження й документи були представлені перекладом видавця ру­копису польського пана Симона Закревського “Оповідання сучасника-поляка про походи проти гайдамаків” (с. 104 – 141), запискою члена Малоросійської колеґії Григорія Теплова “Про непорядки, які походять від зловживань прав і звичаїв, грамотами підтвердженими Малоросії” (с. 169 – 196) та статею Іоана Могилевсь­кого “Про давність і самобутність південно-руської мови” (с.257 – 279). На за­вершення тому П. Куліш помістив свою дискусію з польським письменником Михайлом Грабовським з приводу публікації універсалу гетьмана Остряниці (с. 291 – 328). Усі подані в томі історичні матеріали розширювали знання про Україну, сприяли пізнанню тих соціальних і психічних механізмів, що творили українську історію.

Коментуючи універсал гетьмана Остряниці, П. Куліш вказував на подібність викладеної в ньому ситуації до тієї, що призвела й до визвольної війни українсь­кого народу проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького. Приниження гідності українців з боку шляхти, за П. Кулішем, було головним джерелом усобиць. “Малоросія і Польща, – підсумовував він, – являють собою мало не єдиний при­клад війни через зневажене почуття людської гідності, до якого додалися інші образи і зневаги, вже як горючі матеріали, що підкидають у готове полум’я” (с. 325). Історичні публікації були істотними, допомагали, поруч з фольклорними й художніми текстами, глибше зрозуміти душу українця, пояснити минуле й суча­сне нашого народу.

“Записки о Южной Руси” зібрали позитивні відгуки в критиці. З розглядом двотомного альманаху виступили О. Пипін, М. Костомаров. Високо оцінив працю П. Куліша Т. Шевченко. У листі до творця “Записок” від 5 грудня 1857 року з Нижнього Новгорода він писав: “Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої “Записки о Южной Руси” постоянним периодическим изданием на кшталт журнала. Нам з тобою треба добре поговорити о сім святім ділі”[115].

Шевченкове сприйняття “Записок” як видання, що на його місці слід започат­кувати журнал, було типовим. Сам П. Куліш готував до друку третій том, про що сповіщав у листах до друзів. Тоді ж, у 1858 році, він звернувся з клопотанням до міністра народної освіти Є. Ковалевського про дозвіл видавати змість “Записок о Южной Руси” журнал “Хата”. Як головний арґумент потреби задовольнити його клопотання він наводив такий факт: популярність першого й другого томів “Записок о Южной Руси” виявилася великою, йому як видавцеві від різних осіб уже надійшла така значна кількість матеріалів, що видати їх без сприяння перед­платників неможливо. Проте міністр відмовив П. Кулішеві в дозволі видавати періодичне видання. Повторилася історія двадцятирічної давності, коли Є. Гре­бінка, зібравши матеріали для журналу, мусив їх видати альманахом. Тоді з’явилася “Ластівка”. П. Куліш теж, потримавши трохи матеріали, у 1860 році видав альманах “Хата”.

Про успіх книги свідчило те, що після першого видання, яке з’явилося 25 лю­того і швидко розійшлося, 11 травня довелося випустити другий наклад, ідентич­ний з першим. У другому виданні П. Куліш зробив лише незначні стильові по­правки. Цензурний дозвіл на вихід у світ другого видання підписав уже відомий нам І. Розковшенко, котрий разом з І. Срезневським майже тридцять років тому видав у Харкові первісток української альманахової журналістики “Украинский альманах” (1831).

“Хата” являла собою збірку творів провідних українських письменників. П. Куліш запросив до участі в ній усіх помітних авторів, що писали на той час українською мовою. У рубриці “Кобзарський гостинець” були опубліковані десять віршів Т. Шевченка, написа­них на засланні й після нього. Твори подавалися за списками П. Куліша, з дові­льними назвами, тому в пізніших їх публікаціях зроблені деякі виправлення у відповідності з рукописами. Для публікації були відібрані твори баладного типу (як наприклад з циклу “В казематі”: “Чого ти ходиш на могилу…”, “Рано-вранці новобранці…”) та автобіографічні (“Доля”). Ці вірші значно розширили уявлення про Шевченкову поетичну творчість, засвідчили нев’янучий навіть під впливом заслання талант їх автора, сприяли зростанню Шевченкового авторитету як од­ного з найбільших поетів слов’янства. Так, наприклад, вірш з цієї добірки був пе­рекладений польською мовою Л. Совінським і в тому ж році опублікований в газеті “Kurjer Wilenski” (№ 41, травень). А якщо згадати, що цензура дозволила в “Кобзарі” 1860 року вмістити лише опубліковані до заслання твори, то стає зро­зумілою вага публікації кожного нового вірша Т. Шевченка. Усі надруковані в альманасі “Хата” Шевченкові вірші увійшли до “Кобзаря” лише у виданні Д. Е. Кожанчикова (СПб., 1867).

Друкувалося в “Хаті” й оповідання “Чари” Марка Вовчка, яку Т. Шевченко називав своєю днею і яка сприймалася як нова зірка в українській літературі. Потім вона включила цей твір у свою класичну збірку “Народні оповідання”. Важко сказати, чому цей твір не був уміщений відразу до основної книжки пись­менниці, оскільки в ній було достатньо подібних романтичних оповідань балад­ного типу. В цілому воно послаблювало антикріпосницьку тенденцію першої книжки Марка Вовчка, надавало їй фольклорно-етнографічного забарвлення, але й загальнолюдського змісту.

За простим сюжетом крилося відображення морального світу українського на­роду. Закохана в Тимоша Хима після того, як він покинув її, пішла до чаклунки. Діставши від неї надприродну силу, повернулася в село якраз на дівич-вечір своєї суперниці і перетворила наречену та її подружок на зграйку пташок. Через рік Тим­іш таки одружився з Химою, але першу кохану не забув. Якось навколо них за­кружляли пташки, Хима благає чоловіка постріляти їх, але він відмовляється. Хима зникає, а через деякий час у небі з’явився чорний ворон і схопив найкращу пташку. Тиміш вистрілив у ворона, і до його ніг впала його молода жінка з про­стреленим серцем, а в руках вона держала його першу милу – неживу. Скоро помер і Тиміш – нудьга його заїла.

Це було прекрасне романтичне оповідання, у якому не було й тіні від поширю­ваного тоді в Росії критичного реалізму. Воно нагадувало казку, ніби записану з народних уст, зображало моральний світ українського народу, його погляд на ко­хання й родину.

П. Куліш представив на сторінках “Хати” й іншого класика української літера­тури – Є. Гребінку, опублікувавши десять його “приказок”. Власне під цією жан­ровою назвою письменник створював байки. Його книжка “Малоросійські при­казки” вийшла в Петербурзі двома виданнями, 1834 і 1836 років, і відтоді стала бібліографічною рідкістю. З огляду на це вміщення Гребінчиної добірки в альма­насі слід визнати цілком виправданим.

З поетичних творів варто також відзначити публікації віршів Якова Щоголева та Петра Кузьменка. Особливо перший з них належить до числа значних україн­ських ліриків ХІХ століття. Зате твори другого друкувалися мало й ніколи не виходили окремими виданнями. Добірка “Хати” просто дала змогу здійснити читацьке знайомство з цим автором. Вірші обох поетів були наснажені глибоким індивідуальним почуттям, сповнені елегійного смутку, туги від нерозділеного кохання. Поруч був здійснений першодрук трьох віршів Олександри Псьол, на­писаних ще в 1847 році з нагоди царської розправи над кирило-мефодіївцями.

Проза була представлена двома оповіданнями Ганни Барвінок “Лихо не без добра” і “Восени літо”. З одного боку, це був традиційний етнографічний реа­лізм, стилізація під селянську розповідь від першої особи, але разом з тим це був пошук такої моделі дійсності, яка б дала можливість якомога глибше вияснити ідеал українського національного життя, піднести культ праці, сім’ї, родинного щастя. Це було зображення гармонійного в собі світу українського народу.

Із своїх творів П. Куліш опублікував тут оповідання “Сіра кобила” та драму “Колії”. Оповідання являло собою белетризований народний анекдот з образом немудрого, але щирого й дотепного хуторянина в центрі. Стилізація під усне мовлення, сюжет, почерпнутий із фольклору робили цей твір приналежним до етнографічного реалізму, який уже сприймався як не наділений художньою сві­жістю стиль, використання вже відкритого, відомого. На часі був пошук нових шляхів розвитку української літератури.

Драма “Колії” була невеличка за розміром, мала всього дві дії, і, швидше за все, може розглядатися не як повнометражна п’єса, а праобраз жанру драматич­ного етюда, що набув поширення в епоху модернізму (М. Метерлінк, Леся Українка, О. Блок, О. Олесь тощо). Це була перша драматична спроба П. Куліша, у якій він прагнув показати відкритий ще в “Записках о Южной Руси” механізм виникнення народного обурення проти шляхти, наслідком чого й стало повс­тання, відоме під назвою “Коліївщина”. В образах драми сконцентровано головні тези П. Куліша: тут і пан-поляк, що одбирає в Карпа його жінку-красуню у двір; і еврей-орендар, у якого цей Карпо наймитує; і ксьондз-уніт, що символізує духо­вне поневолення українців. Карпо тікає на Січ, лише там він може відновити свою зневажену людську гідність, лишитися людиною. Падає від кулі його по­братима Катря – “я за тебе попрощався з недоляшкою!” (с. 156), – сповіщає Карпові товариш. Вони обіцяли повернутися для розправи, ляхи тремтіли від жаху в очікуванні справедливої відплати. П. Куліш написав дуже насичений твір, вда­вшись до конспективності сюжетних ліній, що не перешкодило створити яскра­вий образ часу й виразні характери провідних (та й другорядних) дійових осіб. Драма “Колії” стала окрасою альманаху “Хата”, але про її сценічне життя, на жаль, нічого невідомо.

На завершення книжки друкувалося оповідання М. Номиса “Дід Мина і баба Миниха” теж виконане у фольклорно-розповідному дусі з настановою на зображення гармонійності українського світу, точного відтворення етнографічних деталей, розвитком моралізаторської ідеї.

До багатьох розділів П. Куліш написав коротенькі літературно-критичні на­риси про письменників. За взірець тут може правити вступна стаття до Гребінчи­ної добірки байок. Представляючи Є. Гребінку читачеві, П. Куліш вказав на його талановитість, визначне місце в українській словесності. Приказки – найкраща частина його доробку. “Коли рівняти їх і до сусідньої словесності, то навряд чи є в їй кращі приказки од Гребінчиних, а тільки що московські дзвони голосніші од наших” (с. 41), – резюмував критик. Така композиція збірника, тобто публікація художніх творів у супроводі літературно-критичних заміток, була продуктивною й виправданою. Саму ідею упорядник запозичив з “Южного русского сборника”, але розвинув її, пішов далі. Якщо А. Метлинський обмежив свої завдання викла­дом лише біографічних відомостей про авторів опублікованих далі художніх творів, то П. Куліш виконав складніше завдання – дав стислі, але часто дуже точні, одягнені в афористичні словесні формули критичні оцінки, вписав авторів у ширший літературний контекст розвитку української літератури.

Програмовий характер мала і вступна стаття до альманаху “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)”, наповнена багатьма дорогими для П. Куліша ідеями. Український читач, твердив упорядник, повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словес­ності. Причому позиція автора була далекою від культивування національної замкнутості, від пропозицій виключити художній досвід інших народів з своїх власних духовних шукань. “Нехай читають і Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шіллером і Міцкевичем, – писав П. Куліш. – Ми й самі всього того доволі поначитувались і вже сказати, що насмакувалися. Тілько ж бо у гостях, кажуть, добре, а удома ще лучче. Побенкетувавши на тому пишному чужоземному бенкеті, рвемося ми тепер, мов із неволі, у рідні села, степи й луги. Там нам любо, там нам здорово і на серденьку легко!” (с. VІІІ).

Розпочав писати народною українською мовою І. Котляревський. Його “Енеїда” примусила читача реготати, “і той регіт був – найстрашніша проба на­шому писаному слову українському” (с. ХV). П. Гулак сміявся іншим сміхом, але це був розвиток традиції І. Котляревського. Але прийшов Г. Квітка зі своєю “Марусею” і змінив становище в українській словесності. “Квітчина пам’ять буде свята вовіки поміж нами: він самостайно зрозумів серцем, що-то за диво праве­дне – наші селяне: він зробив те ж саме для прози, що Шевченко для стиха укра­їнського: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко – поезію народної пісні. Удвох вони заправили нашу словесность віковічною силою і назнаменували їй правий і далекий путь” (с. ІХ).

Т. Шевченко протверезив нас від сп’яніння чужою словесністю. “Як же гукнув свою пісню Шевченко, да вивів нас у степ, да провів скрізь понад Дніпром аж до Лиману, то де той хміль у нас і подівся!” (с. VІІ). Зараз автор “Кобзаря” залиши­вся “єдиновладним батьком серед невеличкої сім’ї рідних писателів” (с. ІХ), його слово сприймається як закон, лише одна народна поезія стоїть для нього і для всіх за вічний взірець художньої досконалості.

Найбільше місця в статті відведено новому явищу в українській літературі – творчості Марка Вовчка. Кулішеві оцінки тут позбавлені того захвату й незапе­речності, як у стосунку до Г. Квітки й Т. Шевченка. Авторка “Народних опові­дань” для нього швидше взірець великих, але ще не реалізованих можливостей, аніж свідчення сталого й доконаного художнього успіху. Її твори – “се жива етнографія” (с. ХІІ), її героїні – то натурщиці. Звідси висновок: “Коли судилося й Марку Вовчкові піднятися на рівну з ним (Т. Шевченком. – І. М.) висоту творче­ства, то станеться се тільки тоді, як ескіза з натури не буде в його видно за само­стайним творчеством” (с. ХІV). Тимчасом навіть в “Інститутці”, що тоді вже була опублікована в російському перекладі І. Тургенєва, П. Куліш не вбачає самостій­ної творчості, а лише ескізи з натурщиць і натурщиків. Марко Вовчок “дійшов до межі самостайного творчества і – зупинився” (с. ХV).

Завершивши огляд попереднього шляху української словесності, П. Куліш ста­вить питання і про те, “чого маємо ще од неї сподіватись” (с. ХV). Так, визнає він, вузьке коло читачів української літератури, тому й “тугим поступом” набирає вона сили. Але критик переконаний у неперехідному значенні виникнення нового слов’янського письменства. “Українська ж словесность – діло велике: се – нове слово між народами, которе на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути” (с. ХVІІ).

Українська книжка не дає зараз авторам прибутків, потребує їхньої жертовно­сті, самовідданості. Як взірець творця української словесності П. Кулішеві бачи­ться Т. Шевченко; його життєва доля, стійко знесені випробування й повернення до творчості правлять за приклад служіння пером своєму народові, здійснення певної, можливо, поки що й незбагненної провіденційної місії. Позираючи на свого кобзаря, – завершує статтю П. Куліш, – і всякий український писатель повинен видержувати пробу, на свою щербату долю не нарікаючи” (с. ХХІІ).

“Хата” стала першим українським альманахом, у якому літературна критика набула значення не до доважку до художніх творів, а самостійної частини кни­жки. Вагоме значення мали й програмова вступна стаття, яка гідно репрезенту­вала українську літературу і пояснювала завдання альманаху, так і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів, і їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах “Хата” мав великий успіх, свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох його накладів.

Нарешті, у підсумку слід відзначити те, що об’єднує “Записки о Южной Руси” і “Хату”. Це новий український правопис, запропонований П. Кулішем і названий потім його іменем – “кулішівкою”. Не аналізуючи подробиць, все ж зазначимо, що, опрацювавши численні варіанти, відгорнувши невластиве українській грама­тиці, П. Куліш запропонував такий варіант правопису, на основі якого розбудо­вувалися його наступні продуктивні моделі. З певною мірою обережності можна сказати, що в основу сучасного нашого правопису покладена саме “кулішівка”.

У загальних висновках відзначимо такі аспекти значення Кулішевих альмана­хів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена українська журналіс­тика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор, запропонува­вши в першому томі “Записок” жанр етнографічного щоденника, а в “Хаті” но­вий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т. Шевченка (“Наймички”, ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П. Куліша, Я. Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в українській літературі (Ганни Барвінок, П. Кузьменка) та етнографії (Льва Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збільшення числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створення українського журналу, який і з’явився невдовзі.

 

 

Розділ п’ятнадцятий