Харківська журналістика 1810 – 1820-х років

Розділ четвертий

“Харьковский Демокрит”

Василь Маслович як видавець сатиричного журналу. Програма жур­налу. Автори. Предмет висміювання. Журнал як фактор просвітитель­ської свідомості. Українська творчість на сторінках часопису

Цензурний дозвіл на перше число журналу датований 7 січня 1816 року. Видавцем його виступив Василь Маслович, студент Харківського універси­тету, що закінчував курс навчання. Особа В. Масловича по-своєму прикметна й семантична в тодішній культурній ситуації. На той час існувала (в цілому небезпідставна) думка, що справжню кар’єру можна зробити лише в столиці. Для цього редактор “Харьковского Демокрита”, видавши 6 чисел журналу, у червні 1816 року вирушив у С.-Петербурґ. Але не менш слушною була й друга думка: підґрунтя кар’єри можна й слід закласти ще в провінції. При­наймні трохи згодом саме таку позицію свідомо зайняв Ізмаїл Срезневський (він навіть виклав її в листах до матері), розпочавши в 1833 році видання збі­рника народнопоетичних і своїх власних творів під назвою “Запорожская Старина”. Видання на останньому курсі навчання журналу й скидається на реалізацію добре виваженого плану В. Масловича: заявити про себе “подвигами” на терені культури й просвітництва в провінції, аби потім ге­роєм з’явитися в столиці й мати перед собою відчиненими всі двері, легко пройти шляхом творення кар’єри.

Під час подорожі до Петербурга В. Маслович веде щоденник, який опублікував через два роки. Цей твір являв собою бліде наслідування “Сентиментальної подорожі” Л. Стерна і мав довгий заголовок: “Замечания и чувствования, или Путешествие, каких мало, или каких очень много, из Ха­рькова до Санкт-Петербурга (писанное наскоро карандашем, а иногда пером на станциях) Василием Масловичем, доктором изящных наук” (СПб.: В ти­пографии Н. Греча, 1818. – 82 с.).

У різних джерелах можна зустріти свідчення, що твори В. Масловича петербурзького періоду не опубліковані[21]. Як бачимо, публікації в С.-Петербурзі були. Але саме вони й засвідчили слабкість літературного та­ланту В. Масловича. Уже сходила поетична зоря О. Пушкіна, активно вияв­ляли себе В. Жуковський, Д. Давидов, Є. Баратинський та ін. На цьому тлі, у порівнянні з ними В. Маслович був просто неконкурентноздатний. Очевидно, він відчув це і замовк у північній столиці. Таким чином, вихлюп творчості і останній харківський рік, власне, й залишився єдиним виявом його літерату­рної праці.

Те, що слава складала для видавця надзвичайну вагомість, свідчить вірш, опублікований у шостому числі “Харьковского Демокрита”, – “Стихи по получении Докторского достоинства”. Тоді, навчаючись в університеті, студенти могли здобути звання кандидата, а закінчити університет, здобувши докторський науковий ступінь. В. Маслович пише про цю подію один з най­кращих своїх віршів:

Филиппка, в два мига к портному мой мундир.

Да вышьет сребрены на рукавах петлицы!

Дабы узнал скорей подлунный, целый мир,

Что к докторской и я принадлежу станице.

 

Се из школярства вдруг на славы верх взнесен!

Забыв мучительны и тяжкие уроки,

В дипломе лестные теперь читаю строки –

Завидный жребий мой с чем может быть сравнен? –

 

Цари и Короли, Маркграфы и Герцоги,

Хотите ль чтоб сказал всю истину я вам?

За ваши скипетры, не только черной тоги

Кусочка моего диплома не отдам!!

Слабкість літературного таланту видавця позначилася й на журналі “Харьковский Демокрит”. Це була друга (після мрії про кар’єру в Петербурзі і від’їзду до столиці) причина короткого віку журналу. За третю причину мо­жна вважати нерозвиненість літературного життя в харківській глибинці, від­сутність широкої громадської, а головне – творчої підтримки журналу подіб­ного гумористичного напрямку.

З оригінальними творами (переважно віршами) в часописі виступали Г. Квітка, О. Сомов, Іван Срезневський, Д. Ярославський; широко друкувалися твори талановитого харківського автора, майстра жанру байки й сатирич­ного вірша, Якима Миколайовича Нахімова (на той час уже покійного, 1782 – 1814); серед перекладачів зустрічаємо ім’я Р. Ґонорського. Але головним ав­тором журналу був сам його видавець В. Маслович.

У першому числі часопису в замітці “Від видавця” він декларує свій намір спертись на місцеву автуру: “За обов’язок особливий уважаю згадати про те, що цей журнал буде наповнюватися творами нашого краю. Видавець дозво­ляє собі поміщати й надруковані п’єси, але тільки ті, автори яких належать нашому ж краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-друге, аби цілком дотриматися назви “Харківського Демокріта” (№ 1, с. 3. Підкреслення автора. – І. М.).

Як бачимо, наміри були благородні й поважні. У тому, що реалізувати їх у повному обсязі не вдалося, винні об’єктивні та суб’єктивні обставини, серед котрих за голо­вні слід вважати брак плідного суспільного й літературного середовища й слабкість хисту самого видавця. У всякому разі в журналі не було надруко­вано жодного такого твору, який би пережив свій час і увійшов в історію лі­тератури.

Назва журналу склалася під впливом тодішньої журналістики. У С.-Петербурзі в 1815 році А. Ф. Кропотов видавав сатиричний часопис під назвою “Демокрит”. Вдалося видати, однак, лише два числа. Використання імені старогрецького філософа, що відомий нам як творець атомарної теорії будови матеріального світу, Демокріта (460 – 371 до р. Хр.) здається сучас­никові дещо несподіваним. Але все стає зрозумілим, якщо врахувати, що за свідченнями біографів Демокріт був наділений глибоким сатиричним сприй­няттям дійсності й не міг без сміху дивитися на людські пристрасті й кло­поти. У другому числі свого журналу В. Маслович умістив епіграму “Комплімент “Харьковському Демокриту”, де співставив своє дітище з сто­личним взірцем:

Явился новый “Демокрит”,

Который старому ни в чем не уступает

И так же чудеса творит:

Тот сон производил, а этот сна лишает.

Журнал мав три відділи: “Поезія”, “Проза”, “Суміш”. Але величезну пере­вагу складали жанри поетичні. “Загалом літературний зміст журналу, – від­значає його дослідник О. І. Борзенко, – відображає важливі риси просвітни­цького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм, поєднання іроніч­ного та ідилічного поглядів”[22]. Головна ідея, що поставала з творів, опубліко­ваних у часописі, полягала в утвердженні природності людської моралі, за­провадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, са­моцінності простонародності, як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття. Утвердження цієї загальної філософсь­кої просвітницької концепції здійснювалося в розробці конкретних тем: у ви­критті хабарництва й продажності суду, галломанії, хвальковитості та духов­ної обмеженості дворян, підлабузництва, пристосуванства, кар’єризму. Гу­мористична спрямованість журналу, однак, рідко мала виразну суспільну ад­ресу, а найчастіше лишалася в межах загальної моральної проблематики.

“Харьковский Демокрит” прикметний як свідчення слобожанського патрі­отизму. Це позначилося не лише на заяві “Від видавця”, але й на численних матеріалах журналу. Уже перший номер його відкривався поемою “Заснування Харкова”, що мала таку посвяту: “Сердечно присвя­чується шановним громадянам Слобідсько-Української губернії”.

Слобожанський патріотизм виявився в прагненні реалізувати журнал си­лами харківських авторів, у вірі в їхні творчі можливості, талановитість, у прагненні розбудити за допомогою часопису внутрішній потенціал Слобожа­нщини. Цілком слушно гадати, що у В. Масловича була можливість залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у тому числі й столичних, але він навіть не намагався скористатися нею.

З просвітницького ідеалу простонародності, потягу до ідеальної, не за­сміченої цивілізаційними нашаруваннями природи виростає й проукраїнська орієнтація часопису. Прикметним є те, що первістки української журналіс­тики, як і літератури, пов’язані з сатирико-гумористичною творчістю, що відповідало національній вдачі українців, особливостям їхнього світосприй­няття.

Майже фізично відчувається в журналі могутня українська стихія Харкова. Уже на сторінці шостій першого числа в ньому зазвучала українська мова. Герої поеми “Заснування Харкова” В. Масловича Яків (наймит) і Гапка (до­чка господаря), закохані одне в одного, журилися з приводу несприйняття батьком Харком їхніх стосунків.

Яків:

Гапко! Що мені робить?

Як без тебе різно жить?

Я убогий сиротинка

Полюбив тебе!

 

А Харко твій пан-отець

Не сплете наших сердець –

Як любов мою пронюха,

Лихо буде нам.

 

Гапка:

Яків любий, не жалкуй

Та Гапусю поцілуй.

Хто іміє добру душу,

Не богат хіба?

 

Розум має, хто здоров,

Має хто таку любов,

Як голубчик Яків має

Чи ще не богат?

Цей діалог демонструє шляхи вироблення української літературної мови. Є в ньому лексично невластиві українській мові слова (“іміє”), є неправильні граматичні форми, відкинуті пізніше як непритаманні українській мові (“не богат” “здоров”), є рядок, що примушує ставити невірні наголоси в словах (у шостому рядку слово “наших” відповідно до розміру мусить вимовлятися з наголосом на другому складі).

Проте, українська мова не була випадковим явищем в журналі. Вона вико­ристовувалася й у наступних числах, більше того далі нею були написані не окремі частини тексту, як наприклад, діалоги героїв у поемі “Заснування Хар­кова”, а цілі завершені твори, яким автор, попри їх українські тексти, дає ро­сійські назви: “Отъезд студента на учительство в Олешки ”(№ 5) та “Песня семейству” (№ 6), мові яких властиві, однак, такі самі вади, як і діалогам ге­роїв у поемі. В. Маслович відчував недосконалість запропонованих творів і до першого вірша зробив примітку: “Пісня ця не цілком малоросійською мо­вою написана, а змішаною, або, так би мовити, українською”. М.” (Підкрес­лення В. Масловича. – І. М.).

Під українською мовою В. Маслович розуміє її слобідський варіант, бо в ті часи на відміну від Малоросії, Україною вважалася Слобожанщина, що й було відбите в її назві – Слобідсько-Українська губернія. Лише з 1835 року вона була перейменована на Харківську.

Особливою довершеністю відзначався вірш “Від’їзд студента”. Була тут і ориґінальна думка, і образна винахідливість. Автор використав мотив народ­ної пісні “Ой почула моя доля”, що наштовхнуло його на пошуки цікавих фі­гур поетичного синтаксису, анафор, вербальних формул, викликаних до життя пісенним жанром.

Ліричний герой дорікає професорам за те, що шлють його “в уїзд поганий” учителювати. І далі порівнює майбутню працю з військовою службою, від­даючи перевагу останній:

Гей, товариші! Прощайте,

Жалость к бідному ви майте,

Він не їде воювати,

Їде хлопців научати,

Букви знали щоб складати,

Та щоб знали, як писати.

Лучше б мені при шаблиці,

Чим при гаспидській таблиці.

Лучше б в платьї був сребреном,

Чим стоять при дошці с мелом.

Лучше б мені в караулі,

В школі чим сидіть на стулі.

Лучше б мені буть при шпорах,

Чим ходити по конторах. І т. д. (№ 5, с. 60).

Військова кар’єра приваблює героя не тільки зовнішньою романтикою, але й можливістю швидкого просування по службових східцях. Учительська ж посада в повітовому містечку, на думку героя, назавжди залишить його в чині титулярного радника. З таким настроєм відчаю й безперспективності й від’їжджає він в Олешки.

Шкода, що цей вірш загубився серед доволі посередніх російськомовних творів В. Масловича. Він свідчить, що видавець “Харьковского Демокрита” з охотою звертався до творчості українською мовою і після певного навчання й тренувань міг би набути вправності. Тим паче, що самотнім у цих своїх праг­неннях у Харкові він не виглядав – поруч з ним трохи згодом в такому ж ас­пекті спробують свої сили й П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка, і М. Костомаров, і А. Метлинський та ін.

В. Маслович був по суті другим автором (після І. Котляревського), хто спробував писати художні твори живою народною українською мовою, а його журнал, як слушно зауважив П. Я. Левченко[23], був першим часописом, який надрукував українські літературні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше й “Украинским вестником” і “Вестником Ев­ропы” та ін. журналами. Він торував шлях наступним, щойно переліченим авторам. І в цьому його непроминуще значення в історії української духовно­сті.

Припинена від’їздом до Петербурґа журналістська праця В. Масловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єдина) спроба вида­вати в Україні сатирико-гумористичний журнал, згуртувати літературні сили, надати їм трибуну для систематичних виступів. Видавець “Харьковского Де­мокрита” сміливо заявив про поважні наміри до творення власного літерату­рного життя в провінції, засвідчив продуктивність місцевої естетичної окре­мішності та бодай прихованого пародіювання естетичних канонів імперсь­кого столичного центру.

 

 

 

Розділ п’ятий

“Украинский вестник”

Загальна характеристика. Рубрики журналу. Наукові матеріали часо­пису. Природничі та гуманітарні науки в ньому. Розумник Ґонорський та його теорія наслідувальної гармонії слова. Концепція “мальовничої прози” як естетична програма журналу. Художня література в часописі та творчість Івана Вернета. “Харківські записки”. “Суміш”. Театральна критика в журналі. “Листи до видавців” Фалалея Повінухіна (Г. Кві­тки)

“Украинский вестник” став першим в підросійській Україні літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником, що почав вихо­дити одночасно з “Харьковским Демокритом”, але видання якого продовжу­валося чотири роки (1816 – 1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загального типу для реалізації літературних талантів краю належала професорові університету Іва­нові Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є. Філомафітський, Р. Ґонорський та Г. Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видавцем “Украинского вестника” у зв’язку з обранням його Предводителем дворянства Харківського повіту. Хоча свою співпрацю з журналом як автор Г. Квітка не припинив, продов­жуючи друкуватися в ньому, але сама інтенсивність його письменницької творчості істотно знизилася. У 1818 році відмовився від редакторської праці й Р. Ґонорський, посилаючись на зайнятість навчальною й науковою працею для університету. А в серпні 1819 року смерть відібрала йому життя. Є. Філомафітський залишився наодинці редагувати журнал. Його й слід вва­жати головним і найбільш активним редактором “Украинского вестника”.

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливався від 350 до 500 примірників[24]. У № 9 за 1816 рік редактори опублікували список передп­латників свого журналу, який демонструє географію його поширення. Тут обидві столиці – С-Петербу\г і Москва; губернські міста – Чернігів, Іркутськ, Володимир-над-Клязьмою, Тифліс, Рига, Воронеж, Астрахань, Одеса та ін.; повітові містечка – Бєлгород, Ізюм, Куп’янка, Лохвиця, Хорол, Павлоград. У спогадах Валеріяна Ревуцького “По обрію життя” зустрічаємо згадку про те, що в 1969 році під час наукового відрядження до Гельсінкі з університету Британської Колумбії, де тоді працював, він із здивуванням виявив в універ­ситетській бібліотеці “багато матеріалів щодо слов’янської літератури ХІХ століття (наприклад, “Украинский вестник” Харківського університету 1816 – 1819 років)”[25]. У Харківській навчальній окрузі часопис передплачували всі гімназії й училища, бо сприймався він як дітище Харківського університету і слобожанської культури в цілому. Передплата складала значну як на ті часи суму: 15 крб. у Харкові й 18 крб. з пересилкою. Інфляція була відома й тоді, у зв’язку з цим журнал подорожчав, і в останній рік видання його передплата коштувала відповідно 17 і 20 крб., що істотно не позначилося на кількості охочих читати його.

Потребує пояснення назва часопису, особливо під оглядом того, наскільки наполегливо й послідовно варіюється вона в харківських виданнях: “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Украинский альманах”. Слід зрозуміти, чому в цілому російськомовні харків’яни прагнули заявити про свою українськість. Справа в тому, що на відміну від офіційної назви “Малоросія”, яка застосовувалась до території колишньої Гетьманщини і приєднаних до Російської імперії після розподілу Речі Посполитої Польської земель Правобережжя, назва “Україна” тоді вживалася частіше щодо терито­рії колишніх Слобідських полків. Південь нинішньої України називався Но­воросією. Звичайно, значення цих слів і межі понять, що ними означалися, на той час ще далеко не усталилися. Але після ліквідації Харківського намісни­цтва в 1796 році на його місці була заснована Слобідсько-Українська губер­нія з центром у Харкові – єдина з губерній, населених українцями, де в назві був зафіксований етнічний корінь. У 1835 році у відповідності до політики царського двору, спрямованої на винищення історичної пам’яті українців, Слобідсько-Українська губернія перейменована на Харківську. Отже, слово “Український” у назвах харківської журналістики було виявом місцевого па­тріотизму, складало цілу програму часописів, декларувало орієнтацію на міс­цеву а) тематику, б) автуру, в) читачів. Саме така орієнтація й спричинилася до великого успіху часописів, які не передруковували інформацію з столич­них джерел, а пропонували читачам, говорячи сучасною мовою, ексклюзивні місцеві повідомлення та новини, що їх не могли дати ніякі інші часописи: ні російські, ні навіть закордонні.

Сама ж назва – “Український вісник” – виявилася настільки вдалою, що вона кілька разів використовувалася українськими журналістами вже в ХХ столітті. У 1906 році Українська думська громада (тобто українська фракція Першої Державної Думи Росії) починає видавати в С.-Петербурзі російською мовою своє періодичне видання “Украинский вестник”[26]. А в 1970 році вини­кає “самвидавчий” періодичний орган українського дисидентства, редагова­ний В. Чорноволом, і теж під заголовком “Український вісник”[27]. Таким чи­ном, можна сказати, що засновники харківської журналістики віднайшли для свого часопису “крилату” назву, яка виявила свою продуктивність в історич­ній перспективі.

Спочатку видавці будували журнал з шістьох розділів, назвавши їх відпо­відно: 1) “Науки і мистецтва”, 2) “Мальовнича проза”, 3) “Дитяче читання”, 4) “Вірші”, 5) “Харківські записки”, 6) “Суміш”. Але через рік праці з влас­ного досвіду зрозуміли той дисонанс, який вносить у журнал розділ “Дитяче читання”, і відмовилися від нього. А дві рубрики “Мальовничої прози” і “Віршів” об’єднали в одну під назвою “Красне письменство” (“Изящная сло­весность”) з підрозділами а) “Проза” і б) “Вірші”. Перший розділ було пе­рейменовано на “Наукові статті”, з нього до другого розділу були перенесені всі літературно-художні матеріали. Таким чином за рік було сформоване обличчя журналу. Наукові праці розміщалися в першому відділі “Наукові статті”; художня література – в другому – “Красне письменство”; краєзнав­чий матеріал – у третьому – “Харківські записки”; листування з читачами, бібліографічні матеріали, дрібні замітки – у четвертому – “Суміш”.

Спочатку журнал виходив на дев’яти друкованих аркушах (мав 144 с.) ма­лого формату, а з 1818 року на восьми друкованих аркушах (128 с.), але дріб­нішим шрифтом, таким чином були скорочені витрати на папір при збере­женні попереднього обсягу. В останній рік журнал повернувся до попередніх поліграфічних умов видання.

Наукові матеріали журналу. Незважаючи на досить струнку й логічну побудову часопису, редакторам не вдалося цілком дотриматися чистоти роз­ділів, а відтак наукові праці виявилися розкиданими в усіх його відділах, ви­ключаючи хіба що другий – “Красне письменство”. Та для полегшення ана­лізу зберімо наукові матеріали журналу, розкидані в різних відділах, в одну групу.

Як для загального часо­пису в ньому було опубліковано чимало праць з природничих наук, у чому слід вбачати вплив університету. Початок їм поклав маґістр хімії Орест Шу­ман двома “Листами до видавців” (1816, №№ 2 і 3, опубліковані у відділі “Суміш”). Перший лист розповідав про дитину, що з’їла алебастрову іграшку і загинула від отруєння. Другий – про фальшиве золото, що продавалося на харківських ярмарках. Обидва листи від імені науки застері­гали обивателя від необережних і небезпечних покупок.

У 1817 році в № 6 “Украинского вестника” Орест Шуман, вже ставши док­тором хімічних наук, опублікував статтю “Дещо про кам’яновугільну ломку в Бахмутському повіті Катеринославської губернії”, розповівши в ній про працю тодішніх шахтарів, видобування вугілля в Донбасі. Стаття мала резонанс, викликала обмін думками між фахівцями.

У цьому випадку, як і в багатьох інших також, редактори часопису спира­лися на університетських науковців. Щороку на урочистих зборах універси­тету, які розпочинали й закінчували навчальний рік (тобто відбувалися 30 червня і 30 серпня), виголошувалися наукові доповіді російською, латинсь­кою і одною з сучасних іноземних мов. Тексти доповідей були готовими для опублікування, чим і користувалися видавці. Так, у № 4 1818 року в “Украинском вестнике” була опублікована перекладена з французької мови доповідь професора ботаніки Харківського університету Франца Делявіня “Про щорічне винищення лісів і потребу збереження й поповнення оних”. Ця промова була виголошена на урочистому акті 30 серпня 1817 року й розкривала важливу для Слобожанщини екологічну проблему.

Але найбільшою сенсацією наукового відділу журналу слід вважати появу в ньому великої праці професора філософії (1818 – 1830) Харківського уні­верситету Андрія Дудровича (1782 – 1830) “Про тваринний магнетизм” (1818, № 3), яка теж була сприйнята неоднозначно і викликала полеміку. А сенсаційність цих матеріалів полягала в тому, що під “тваринним магнетиз­мом” тоді розумілося те вчення, що в ХХ столітті дістало назву “психоаналізу” й виникло внаслідок наукової діяльності Зигмунда Фройда.

Його попередником і одним з джерел “фройдизму” був австрійський лікар Франц Месмер. У другій половині XVIII століття він розробив нове вчення про “тваринний магнетизм”, вперше на науковому ґрунті поставивши в науці питання про використання в медицині з лікувальною метою гіпнозу, психо­терапії, суґестії (навіювання). Зрозуміло, що в радянські часи месмерізм був оголошений “ідеалістичними вигадками”, зрештою, як і весь психоаналіз і фройдизм. Світова ж наука вбачає у вченні Ф. Месмера першоджерело суча­сної психології[28]. Було б дуже цікаво очима фахівця подивитися сьогодні на дискусію про “тваринний магнетизм” на сторінках “Украинского вестника” 1818 року[29].

Широко були представлені в журналі гуманітарні науки. Важливе місце тут посіли історичні праці. Причому майже всі вони були зорієнтовані на вивчення історії України. З-поміж інших своєю ґрунтовністю виділяються розвідки Іллі Квітки “Про Малу Росію” (1816, №№ 1 – 3), М. Грибовського “Про становище панських селян у Росії” (1816, № 8), Івана Срезневського “Слов’янська міфологія, або Про богослуження руське за язичництва” (1817, №№ 4 і 5), І. Успенського “Найбільш імовірні судження про походження ро­сійського народу та його найменування” (1818, № 1). З особливим блиском була виконана серед названих стаття Івана Срезневського, у якій автор ре­конструював язичницькі (дохристиянські) вірування східних слов’ян; спира­ючись на відомі йому на той час джерела, описав пантеон богів та способи їх вшанування й богослуження.

Друкувалися в науковій частині часопису й перекладні праці, як наприк­лад, - “Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18 дня” (1817, №№ 7 і 9). Але такі публікації не складали більшості, а правили, так би мо­вити, за додаткові прикраси розділу, з’єднували матеріали харківських авто­рів з світовою науковою традицією.

Естетичну програму журналу формував Розумник Ґонорський (1791 - 1819) – одна з найяскравіших зірок на обрії літературного Харкова початку XIX століття, хоча з цим містом пов’язано лише п’ять років його життя. Він і ві­дігравав в “Украинском вестнике” роль лідера.

Для цього в нього були всі підстави. Великий талант Р. Ґонорського ще до початку видання журналу був засвідчений його двома книж­ками “Дух Горація і Тібула”(1814) та “Про наслідувальну гармонію слова” (1815). Друга книжка мала особливе значення, вперше накре­сливши оригінальну теорію молодого науковця, на засадах якої й формувалася естетична програма “Украинского вестника”. Він і сам пробував свої сили в художній літературі, писав оригінальні твори, а ще більше перекладав з французької, німецької та італійської мов, які бездоганно знав. Але властивості таланту його були такі, що ви­значне місце зайняв він в історії української та російської літератур­ної критики, що знайшло відбиток у працях О. С. Курилова, П. М. Федченка, М. Т. Яценка[30] та ін. дослідників. Однак здебільшого в них йому відводиться місце в оглядах, хоча його заслуги й відзнача­ються. Наприклад, відомий історик літературної науки в Росії О. С. Курилов вважає, що Р. Ґонорський “мав усі дані вирости на знач­ного критика й теоретика літератури, якби рання смерть не обірвала його життя”[31].

Разом з тим визнання значних заслуг Р. Ґонорського має поки що доволі емпіричний характер, сусідить з нерозумінням або поверхо­вим розумінням його естетичної концепції. Той же самий О. С. Курилов замість аналізу й роз’яснення поглядів критика обме­жується наведенням просторих цитат з його статей, майже не комен­туючи їх. А відтак науковцям необхідно ще й ще раз схилятися над працями Р. Ґонорського, аби зрозуміти їх як справжнє надбання в іс­торії української журналістики.

Йому належить тут щонайменше два здобутки: 1) теорія насліду­вальної гармонії слова, яка є особливо цікавою з погляду наступного розвитку світової художньої думки, і 2) теорія мальовничої прози, що концептуально випливала з першої теорії і стала естетичною про­грамою для художнього відділу журналу.

Особливо наполегливо Р. Ґонорський прагнув пояснити свою першу теорію. Спочатку була написана праця “Про наслідувальну гармонію слова: Спроба”, що вийшла в Харкові окремою брошурою наприкінці 1815 року (цензурний дозвіл 16 листопада 1815 р.). Зі створенням “Украинского вестника” критик використовує сторінки журналу для викладу своїх поглядів. Спершу в початковому нарисі “Головне пра­вило наслідувальної гармонії слова” (1816, № 4). Потім у ґрунтовній теоретичній статті “Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії слова” (1817, №№ 1 і 2). Не задовольнившись теоретичними виклад­ками, він запропонував практичне застосування своїх поглядів у статті “Дещо про переклад Вергілієвих “Георгік” російськими гекза­метрами” (1817, №№ 2 і 4). Цю статтю він завершив позначкою “Далі буде” (“Продолжение впредь”), але продовження не з’явилося; кло­поти викладацькі й редакційні, а потім і смерть перервали творчий процес. Але Р. Ґонорський дуже прагнув лишитися зрозумілим і на­писав ще “Додаток до статті: Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії слова” (1817, № 4).

Багаторазові спроби порозумітися з читачами знадобилися авто­рові тому, що його погляди були й справді свіжими й несподіваними, випереджали розвиток художньої думки на кілька поколінь. Напря­мок відкритого ним “словесного аналізу” (1817, № 2, с. 152), як він якось назвав своє дітище, буде взятий до активного опрацювання лише наступними поколіннями літературознавців, переважно, тоді коли визріють умови для формального вивчення художніх творів[32].

Я змалюю спочатку певну інтригу. У 1886 році сенсацією літера­турного життя в Парижі стала збірка віршів Артюра Рембо (1854 – 1891) “Осяяння”. Самого поета навіть не було у Франції, він десь во­лочився по світу, прагнучи домогтися багатства. Книжка була скла­дена з його давніх віршів, написаних у 1872 - 1874 роках. Був серед них сонет “Голосівки”, який особливо епатував публіку.

А чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О, – про вас я нині б розповів:

А – чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Е – шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І – пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп’яніле каяття або нестримний гнів;

 

У – жмури на морях божественно глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій –

Печать присвячених алхімії ночей;

 

О – неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

Переклав Григорій Кочур[33].

У розповіді про народження звуків автор апелює до своїх суб’єктивних образних уявлень, розкріпачуючи індивідуальне сприйняття світу. Цей вірш став поруч з “Поетичним мистецтвом” Поля Верлена, написаним, до речі, теж у 1872 році, естетичним ма­ніфестом французького символізму, здобув широкий розголос і від­чутно вплинув на світову поезію. Радянська ж наука, заґрунтована на реалізмоцентричній концепції, сприймала позицію А. Рембо не іна­кше, як “химеру, яка межує з безглуздям”[34].

Але французький символіст насправді прагнув сказати інше: поезія мусить бути образним соковитим світло-кольоровим живописом. Зрозуміло, що образні кольорові символи-знаки, закріплені А. Рембо за звуками суб’єктивні, але ж такою є вся лірика, вона відт­ворює індивідуальні почуття і враження. Поет вчить нас бачити світ і відчувати слово не лише в його зовнішньому значенні, але й у внут­рішній колористичності, просторовості, образності, тобто в усьому тому, що О.О.Потебня назвав “внутрішньою формою слова”. Розро­бці цього поняття присвячена праця О. Потебні “Думка і мова”, що вперше була опублікована на сторінках “Журнала Министерства На­родного Просвещения” в 1862 р.

Внутрішня форма – це “найближче етимологічне значення слова, той спосіб, яким виражається зміст”[35]. Це той образ, що виникає в нашій уяві і конструює зміст. Наведу приклад самого О. Потебні: “це – мармурова статуя (зовнішня форма) жінки з мечем і терезами (вну­трішня форма), яка представляє правосуддя (зміст)”[36]. Для О. Потебні слово не є вираженням готової думки чи значення. “Навпаки, – роз’яснює він далі, – слово є вираженням думки лише настільки, на­скільки служить засобом для її створення; внутрішня форма, єдиний об’єктивний зміст слова, має значення тільки тому, що видозмінює і вдосконалює ті агрегати сприйняття, які застає в душі”[37]. Слово О.Потебня порівнював з художнім твором, вважаючи, що вони мають однакові складові.

Увесь цей виклад наступного розвитку естетичних ідей необхідний для того, щоб зробити дивовижну заяву: усі вони у варіативному, дещо зредукованому вигляді містяться в концепції словесного ана­лізу” Р. Ґонорського.

У статті “Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії слова” він так описує властивості звуків:

“ е, і, як найменші за своїм обсягом, дуже зручні для зображення тонких предметів і особливо стрімкого руху.

а з причини великого обсягу свого сприяє зображенню обширно­сті, разом з о, у, и.

о підтримує дію голосної а; особливо ж там, де потрібно зобра­зити яскравість, дзвінкість і міцність.

у відтінює глухість і заглиблення; причому в латині воно звичайно з’єднується з с, т, п, р, в, іноді з ч, а в російській і німецькій мо­вах, крім того з ш (shc), х (hc).

и особливо підтримує дію попередньої голосної, так само і голос­ної а, коли вона виражає обширність”(1817, № 1, с. 37 – 38. Тут і далі підкреслення автора. – І. М.).

Це теж саме, що й у А. Рембо, з тією відмінністю, що французь­кий символіст з’єднує звуки лише з кольорами, зоровими образами, а Р. Ґонорський бачить їх на тлі усієї гами людських почуттів, для нього голосні звуки асоціюються не лише з кольорами, але здатні виражати обширність і тонкість, стрімкий рух, дзвінкість і глухість, яскравість і міцність. Це той же шлях пошуку символічних значень звуків, що через три покоління після Р. Ґонорського запропонує сві­тові А. Рембо.

Але харківський критик не спинився на цьому. Після розділу “Властивості голосних” він з такою ж старанністю виклав “Властивості приголосних”:

“ в, ф зі своїми однорідними б, п, м, к, ж, ш зображають м’якість і аналогічну з нею густину, плавність, ніжність.

д, т з однорідними к, г, с, з, н, ч, ш зображають твердість, щі­льність, дзвінкість.

л і р (ця остання особливо в тонких з’єднаннях) з однорідними в, ф, г, к, д, т, ш, н, с, ч означають рідинністьтекучість, розчи­нення, світло.

ц підходить до з’єднань усякого роду, виключаючи найгру­біші”(1817, № 1, с. 40).

Так створюється палітра символічних значень звуків, що своїм ба­гатством перевищує концепцію А. Рембо. Але Р. Ґонорський рухався далі і в праці “Додаток до статті: Короткий нарис теорії наслідуваль­ної гармонії слова” запропонував цілу таблицю поєднань головних п’ятьох голосних з усіма приголосними, “починаючи від найбільш глухих до найбільш відкритих складів”(1817, № 4, с. 47).

Можливо, й не найкращі терміни використано для опису властиво­стей звуків, скромно зауважив автор: “Я на перший випадок не знайшов інших слів, крім об’єму й обширу, в очікуванні, поки хтось інший підшукає кращі назви”(1817, № 4, с. 50 – 51).

На усвідомленні символічності значень звуків побудована й теорія наслідувальної гармонії слова Р. Ґонорського. Її сутність полягає в тому, що митець у процесі творчості мусить враховувати не лише зміст (семантику) слів, але й символіку мови, тобто образні уявлення звуків, що складають слова.

“У наслідувальній гармонії кожне слово повинне мати два зна­чення, – формулює він головне правило своєї теорії, – тобто, по-перше: воно повинне означати свій предмет; а по-друге, бути скла­довою зображуваної ознаки, крім тих слів, які самі по собі звукона­слідувальні”(1817, № 1, с. 41 – 42).

Роз’яснюючи свої погляди, Р. Ґонорський наблизився до термінології О. Потебні, з тією відмінністю, що останній буде говорити про зовнішню і внутрішню форму, а його попередник – про зовнішнє і внутрішнє значення слів.

З огляду на новаторство запроваджуваних понять він вважає за по­трібне розтлумачити їх на прикладі. Для цього він обирає чотири вірші з Вергілієвої “Енеїди”: лайку Нептуна з вітрами. Після їх до­кладного розгляду дано такі пояснення: “Отже, те, що ми, читаючи ці вірші, подумки собі уявляємо, тобто Нептунову лайку з вітрами й погрози, – це складає внутрішнє значення цих чотирьох віршів; а те, що при цьому вираженні представляється слухові через поступове підвищення і зниження, посилення й ослаблення слів, – це складає зовнішнє значення, або картину збуреного й затихаючого моря”(1817, № 2, с. 139).

О. Потебня, навпаки, образний вміст, картину вважав внутрішньою формою (зовнішнім значенням, за Р. Ґонорським). Важливою є думка Р. Ґонорського: слово в художньому тексті мусить працювати не лише своєю семантикою, але й звучанням, воно мусить створювати образ дійсності, гармонійно наслідуючи властив