Періоду історії української журналістики

Становище українства в Австрії та дві його особливості: національне питання в імперії та реформаторська діяльність Марії Терезії і Йосифа ІІ. Українці напередодні 1848 року. Австрійська революція 1848 року. “Весна народів”. Національно-визвольний рух українців. Головна Руська Рада, її політична та культурно-освітня діяльність. Чинники українського національного відродження в Галичині

Зазвичай окреслення хронологічних меж та сутності періодів історії журналістики є однією з найскладніших проблем науки. Адже вільний розвиток системи органів масової інформації являє собою стихійний процес і триває безперервно. Виділення певних періодів – це наслідок розумових абстрактних операцій. Живий історико-журналістський процес “опирається” його штучним препараціям. Разом з тим наукове вивчення тривалого в часі історичного явища неможливе без його періодизації. А відтак наукова думка постає щоразу перед складною проблемою визначення періодів, яка розв’язується часто після довгих дискусій, обміну думками, тривалого обговорення.

Українська журналістика під цим кутом зору виглядає винятком з правила. Бездержавність української нації й перебування більшої частини України в найгіршій поліційній монархії тодішнього світу – Російській імперії – спричинилися до того, що особливості розвитку української журналістики визначалися в значній мірі зовнішніми факторами. Так її доволі бурхливе зростання в добу великих реформ в Росії було штучно перерване забороною царського уряду публічного існування самого українського слова. Поява Валуєвського циркуляра в 1863 році обірвала розвиток української журналістики в Росії, стала актом завершення першого періоду її історії, який може бути названий періодом становлення: від журналістики в Україні до української журналістики. Оскільки українська журналістика в цей час існувала переважно на теренах Російської імперської держави, то цей період може мати назву Російсько-українського.

Але Україні пощастило: друга, набагато менша, її частина на той час перебувала вже в складі іншої держави – Австрії. Сюди й перенісся розвиток української журналістики після її заборони Російським урядом. Розпочався другий період її розвитку, зміст якого може бути окреслений як період здобуття національної притомності. А оскільки українська журналістика розвивається в цей час переважно на теренах Австрії (з 1867 року – Австро-Угорщини), то цей період може також мати назву Австрійсько-українського.

Австрія, хоч і була, як і Росія, імперією за сутністю державного управління, через свою включеність в європейський політичний простір, вона рішучим чином відрізнялася від своєї східної сусідки. Тому виклад історії української журналістики другого періоду необхідно попередити висвітленням історичної ситуації, у якій опинилася в Австрії частина українського народу.

Після втрати України Річ Посполита Польська неухильно йшла до самознищення. Відсутність сталої централізованої королівської влади, цілковита сваволя шляхти, яка паралізувала роботу державного апарату й унеможливлювала вироблення оптимальних рішень, іґнорування інтересів простолюду, а найбільше українського селянства, запустили в рух могутні руйнівні процеси. Цим скористалися могутні сусіди, зокрема Росія, яка дедалі посилювала своє втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Спроби польського короля Станіслава Понятовського обмежити права шляхти призвели до утворення сильної опозиції, відомої під назвою Барської конфедерації. Український народ відповів на посилення панської сваволі Коліївщиною – повстанням 1768 – 1769 років, що охопило велику територію Правобережжя. Придушене лише за допомогою російських військ повстання знесилило Польщу і призвело до її першого розподілу в 1772 році між Росією, Прусією і Австрією.

Саме у відповідності до цього акту на тій підставі, що Габсбурги (правляча династія австрійських імператорів) були Угорськими королями, а Угорщина в ХІІІ – ХІV століттях змагалася з Польщею за панування над Галицько-Волинською державою, землі Західної України відійшли до Австрії. Тут з них була утворена нова провінція – Королівство Галичина й Володимирщина.

Події в Польщі й надалі справляли вирішальний вплив на українську історії цього реґіону, тому їх слід відстежити до кінця. Реалістично мисляча частина шляхти була налаштована врятувати Польську державу. Реформатора зібралися на сейм, який працював чотири роки (1788 – 1792) і упродовж якого була вироблена і прийнята 3 травня 1791 року конституція. Однак найбільші магнати з родів Потоцьких, Ржевуських, Браніцьких, спираючись на російську підтримку організували заколот, відомий під назвою Торговицької конфедерації, вимагаючи скасування конституції. У 1793 році стався другий розподіл Польщі, згідно з яким Австрія не отримала нічого, зате Росія дістала величезні території Правобережжя, з яких були утворені три губернії: Київська, Подільська й Волинська.

На захист конституції, проти розподілів держави й російського впливу на її зовнішню й внутрішню політику в Польщі вибухнуло повстання під проводом Тадеуша Косцюшка. Але й воно не виправило ситуацію, а лише погіршило її. У 1995 році відбувся третій розподіл Польщі, унаслідок якого вона перестала існувати як держава. До 1918 року, часу розпаду Австро-Угорщини внаслідок Першої світової війни і утворення на її уламках цілого ряду незалежних держав (Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Західно-Української Народної Республіки), Польща відсутня на політичній карті світу. Де в чому доля вчорашньої поневолювачки виявилася дивовижно спорідненою з долею її підлеглої сусідки. Як і українці, поляки не лише втратили державу, але й зазнали розчленування між трьома могутніми сусідами етнічної польської території.

Знадобилося понад століття напруженої боротьби за незалежність, аби Польську державу вдалося відродити. Як ми побачимо далі, наявність поруч з українцями так само, як і вони, бездержавних сусідів, у чомусь суперників, а в чомусь і товаришів по нещастю, активно позначався на становищі українців.

Як правило, українські історики звертають увагу лише на один бік україно-польського суперництва на теренах Австрійської імперії, а саме: продовженні запеклої боротьби за пріоритети в розв’язанні національного питання. Але важливо бачити й другий бік стосунків двох народів: поляки з огляду на свою вищу політичну зрілість подавали українцям приклад ґартування національного духу й показували шлях, по якому треба йти у відстоюванні своїх національних прав. Таким чином, польський фактор упродовж усього другого періоду історії української журналістики буде активно впливати на стан української національної свідомості, а відтак і на функціонування друкованих органів.

У 1774 році, скориставшись з російсько-турецької війни, Австрія окупувала північно-західну частину Молдавії, населену українцями Буковину. Спершу ці землі були приєднані до Королівства Галичини і Володимирщини, а з 1849 року відділені в окремий Коронний Край. У межах Австрії перебував ще один край, віддавна заселений українцями – Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Віденський конгрес 1815 року, який закріпив розподіл Європи після Наполеонівських воєн, усталив існуючі кордони між державами. Історична доля Західної України на тривалий час виявилася пов’язаною з Австрійською монархією.

Первісно дві найважливіші обставини, пов’язані з особливостями цієї нової для західних українців держави, з якою їх приблизно на півтора століття зв’язала історична доля, вирішальним чином позначилися на розвитку тут нашого народу, його культури і її найважливішої складової – журналістика.

Перша з них така.

Держава Габсбурґів дістала назву “клаптикової імперії”. На середину ХІХ століття вона займала територію 676,1 тис. кв. км. в самому центрі Європи. Її населення становило 51,39 млн. чол. До складу цієї величезної держави входили землі, замешкані німцями (власне австрійцями), італійцями, чехами, словаками, поляками, українцями, сербами, хорватами, словенами, румунами та деякими іншими народами. Своєрідність держави полягала в тому, що панівна нація – австрійські німці – становила заледве що десяту частину її населення, а їх етнічні землі займали 84 тис. кв. км. у північно-західній частині великої країни. Кількість українців у ній становила 4,2 млн. чол. Населення Галичини на 1880 рік за національним складом являло собою таку структуру: приблизно 20% складали поляки, 67% – українці, 12% – євреї і лише 1% складали німці, що потрапляли сюди як представники центральної влади.

Національне питання у внутрішній політиці Австрії було не менш актуальним, ніж у Росії. Але воно не могло тут бути вирішене в спосіб цілковитого заперечення прав народів на національно-культурну автономію, як це сталося для підросійських українців. На його розв’язання тут впливала величезної ваги обставина: на відміну від Росії, де панівна нація становила переважну більшість, титульна нація в Австрії складала національну меншину. Це означало, що австрійці власними силами не могли забезпечити проведення урядової політики й мусили ділитися владою з елітою найбільш могутніх своїх співгромадян інших національностей, переважно угорцями, чехами, поляками, хорватами. Залучення до державних справ інородців вело до лібералізму в національному питання, численних поступок, якими користувалися не лише провідні, національно свідомі народи, але й ті, що лише ставали на шлях національного пробудження. Такими були українці.

Приєднання до Австрії Галичини застало їх у стані цілковитої національної непритомності. Це була навіть не нація, а етнічна група яку складали на 95% незаможні селяни і на 5% священики греко-католицької (уніатської) церкви. “Popi i chłopi”, – так зневажливо говорило про українців польське панство.

Польська ж частина населення Галичини, яка складала чисельно меншу частину, була дуже добре структурована з соціального погляду. До неї належала вся шляхта краю, католицьке духовенство, міцно зв’язане з Ватіканом, світська інтеліґенція, міщани: урядовці, правники, лікарі, освітяни, журналісти. Унаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: польська меншина Галичини надовго захоплює в ній політичну владу й культурні пріоритети, відсуваючи українців на другий план.

Найважливіше зрозуміти, що це був час, коли лише дворянство (шляхта) складало клас світської освіченої еліти і могло виступати в обороні національних прав усього народу. Дворянство було суб’єктом історії, визначало сутність політичних подій.

Українське дворянство позбулося своєї національної тотожності й втратило функції репрезентанта свого власного народу в процесі запровадження Берестейської унії 1596 року. Причому прийняття уніатської віри розглядалося в багатьох випадках як проміжний етап і підготовка до цілковитого покатоличення. У Польщу нахлинули єзуїти, які знайшли тут вдячний ґрунт для своєї діяльності в справі поширення католицької віри. Не вдаючись до викладу методів їхньої діяльності, вкажемо лише на її наслідок. Як свідчить М. Костомаров, “єзуїти протягом яких-небудь тридцяти років перемінили все російське дворянство. Більша його частина перейшла в католицтво”[159].

У 1610 році в полемічному трактаті Мелетія Смотрицького (бл 1577 – 1633) “θPHNOΣ, тобто Плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви”, що був написаний старопольською мовою, автор оплакує втрати українського народу. “Де тепер (...) дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці – значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти – князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою?”[160] Далі автор від імені східної православної церкви запитує: де поділися славні, відважні, дужі й давні по всім світі в добрій славі народу руського доми – Хоткевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?

Головним наслідком цього процесу була втрата українським народом того “діяльного й вільного класу, який міг шляхом законним і правильним постояти за святиню старовини своєї”[161]. Справа полягала, звичайно ж, не у відстоюванні “святощів старовини своєї”, як пишномовно висловився М. Костомаров, а в засадничій втраті найважливішої верстви, через яку здійснюється самоусвідомлення народом своєї національної окремішності й сутності.

Таким чином, поляки й українці в Галичині перебували в унікальних стосунках: їх розділяли не лише національні відмінності (мова, культура, історія), між ними пролягла класова прірва, оскільки поляки належали до панства, а українці були селянами; але й на цьому відмінності не кінчалися, бо поляки були католиками, а українці переважно уніатами. Отже, відмінності за національною, класовою й релігійною ознаками визначали взаємини поляків і українців у Галичині.

Залучаючи до державних справ представників найбільш потужних національних спільнот своєї країни, австрійці Королівство Галичини й Володимирщини віддали в управління полякам. На час приєднання цієї провінції до Австрії це було єдино правильне рішення з погляду Відня: на український елемент тоді спертися тут було просто неможливо. Але це викликало ще одну парадоксальну ознаку історичного буття українців у цій державі: вони опинилися в конфліктних стосунках не з австрійцями як державним елементом, а з поляками, як найближчим до них панівним елементом. Із зростанням української національної самосвідомості україно-польська боротьба, попри всі спроби порозуміння, набула з часом просто-таки антагоністичного характеру.

Українська журналістика (як і література) в Галичині позбавлена антиавстрійського змісту, оскільки не німецька адміністрація чи культура, а польська експансія на українство являла собою головну загрозу для становлення й відродження українського народу. А відтак не україно-німецькі, а україно-полькі стосунки визначали політичну ситуацію в провінції.

Друга обставина перебування українців в Австрійській монархії полягала в тому, що вони “увійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту”[162] і діяльності цісарів-реформаторів.

На час приєднання Галичини австрійський престол посідала цариця Марія Терезія (1717 – 1780) – правителька мудра й далекоглядна, представниця просвітницького абсолютизму. З 1765 року разом з нею правив її син і майбутній імператор Йосиф ІІ (1741 – 1790), який поділяв погляди матері і продовжив її політику після її смерті. Вони дуже добре зрозуміли, що головну загрозу для централізованої держави в новоприєднаному краї становить польська шляхта, а протистояти їй зможе українство лише за умови його піднесення з прірви національної непритомності. Тому вони розпочали низку реформ, спрямованих на поліпшення економічного й духовного становища українського народу, що мало б зменшити його залежність від польської шляхти і підірвати могутність останньої.

Уже в 1772 році була запроваджена військова реформа, pospolite ruszenie, тобто участь у війську усієї шляхти, підлягало ліквідації, натомість запроваджувалася регулярна армія, для утримування якої встановлювався грошовий податок, так звана контрибуція. Для оподаткування були проведені описи всіх панських маєтків (за указом 1772 року) і прибутків (за указом 1774 року). У 1775 році Марія Терезія видала указ, що вимагав від панів людяного поводження з підданими і забороняв вимагати від них більшої праці, аніж те було занесено в інвентарі й описи.

Поруч з цим імператриця скасувала шляхетські сейми як органи місцевого самоврядування, а в столиці Австрії Відні 1774 року заснувала при церкві св. Варвари греко-католицьку семінарію Barbareum, де студенти здобували ґрунтовну богословську освіту і мали змогу прилучитися до культури великої європейської політичної й культурної столиці.

Ще далі за свою матір пішов її син. Через десять років існування, 1784 року, він переніс семінарію до Львова і заснував у цьому місті університет з латинською викладовою мовою. Університет мав чотири факультети: медичний, юридичний, філософський і теологічний. У 1787 році до них доданий окремий Богословський факультет – Studium Rutenum – для підготовки високоосвічених священиків греко-католицької церкви з кандидатів, які погано знали латинську мову. Програма навчання тут була такою самою, як і на Studium Latinium, богословському факультеті для римо-католицьких священиків. Викладання провадилося штучним язичієм, яке становило суміш цервовно-слов’янської та української мови. Тут працювали надзвичайні (екстраординарні) професори, що викладали свій предмет і латинською мовою. За роки існування на українському богословському факультеті навчалося 470 студентів. У 1809 році ця навчальна структура була скасована на вимогу самих студентів, які в навчанні однаково малозрозумілим для них язичієм не бачили користі, а підвищення рівня оволодіння латинською мовою зробило для них можливим навчання на основному теологічному факультеті. У 1805 – 1817 роках Львівський університет було зліквідовано й переведено в статус ліцею, але його відновлення відбулося на новій основі – вже з німецькою мовою викладання.

Грандіозними були економічні реформи Йосифа ІІ. Загалом в історичних джерелах пишеться, що він замінив кріпацтво панщиною. Сучасній людині треба пояснити, що це означало. Кріпацтво виходить з цілковитої залежності підданого від пана, який володіє ним практично на засадах приватної власності: може продати, віддати в солдати, примушувати виконувати будь-яку роботу. Закон 1 листопада 1781 року скасовував підданське невільництво. Відтепер селянин мав право женитися без дозволу поміщика; так само віддавати дітей до ремесла й до шкіл; міг шукати собі заробітку в будь-якому місці, тільки повідомивши про це свого пана; панам було заборонено брати в двір без їхньої згоди дітей своїх підданих для послуги. 20 листопада 1881 року цей закон був доповнений ще й такою тимчасовою ухвалою: панщина не може перевищувати трьох днів на тиждень. 16 червня 1786 року вийшов знаменитий закон, який закріплював тимчасовий стан, встановлював довготу робочого дня: 12 годин влітку і 8 – узимку, забороняв використання праці літніх людей, заборонялися звичаєві роботи та податі (комірне, сольове, чопове, міркове та ін.). 17 серпня 1786 року спеціальним декретом реформоване судівництво: селянам дозволено позивати панів у судах, а також громадам вибирати депутатів для ведення справ, що стосуються села в цілому. Пани могли розв’язувати спори своїх підданих лише в тому разі, якщо за допомогою спеціального іспиту перед державною екзаменаційною комісією підтверджували своє знання права. У протилежному випадку пан своїм коштом мусив тримати в своїх маєтках екзаменованого суддю, так званого юстиціарія або мандатора. Нарешті, 1 листопада 1789 було запроваджено нове оподаткування. Пропускаючи його численні деталі, вкажемо на головну особливість: 70% з прибутку залишалося селянинові, 18% – панові, а 12% – державі. Шляхтою, яка раніше 20% залишала селянинові, 80% брала собі й нічого не давала державі, це сприймалося як чистісінький грабунок. 1786 року польські закони були замінені австрійськими, замість розпущених сеймів запроваджувалися Асамблеї станів, де шляхта була однією зі складових, крім неї до цього органу входило духівництво та знатне міщанство. Панство було зобов’язане піклуватися про підданих і в голодні роки допомагати сільській громаді долати труднощі. З цією ж метою запроваджувалися громадські шпихліри (зерносховища).

Важко перелічити всі реформи Йосифа ІІ. Вони зустріли шалений опір польської шляхти, яка, однак, мусила коритися сильній центральній владі. Після смерті імператора Йосифа ІІ його брат Леопольд ІІ (1747 – 1792), прагнучи завоювати прихильність дворянства, скасував усі реформи свого попередника. По смерті цісаря-реформатора залишилася гірка епітафія: “Тут спочиває Йосиф ІІ, усі зусилля якого зазнали невдачі”[163]. Роки правління наступних імператорів Франца ІІ (1768 – 1835) і Фердінанда І (1793 – 1875, цісар у 1835 – 1848) увійшли в історію як роки реакції й застою. Але спинити цілком історичний розвиток виявилося неможливо. Свавілля шляхти все ж було обмежене австрійськими законами, існував університет і греко-католицька семінарія, що сприяло появі освіченого духівництва серед русинів. У 1808 році після тривалої перерви була відновлена в Галичині греко-католицька метрополія. І все ж “від упадку Наполеона (...) почалася для Австрії доба глухої реакції, що тяглася аж до марта 1848 р.”[164].

Головним настроєм західноукраїнської еліти цього часу було так зване “рутенство”. “Його прибічникам – головним чином священикам – був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою і кастою священиків”[165].

Напередодні революції 1848 року, яка цілком змінила Австрію, відкрила в її історії нову добу, українці перебували в цілковитому упадку. Найкраще їх становище представити за незалежним джерелом – “Історією Австрійської революції 1848 р.” Максиміліана Баха, яка належить до числа класичних праць про цю визначну подію. Відзначаючи, що в переддень революції в імперії національного питання не існувало, принаймні в сучасному розумінні, він так змальовує стан українських справ і вплив на них революційного піднесення.

“Що таке була, наприклад, русинська нація? – запитує історик, називаючи українців русинами. – Мільйони економічно й духовно поневолених упродовж століть сільських пролетарів, без усяких зачатків класів, скрізь однакова безмежна відсутність потреб, відсутність не лише власної культури, але й узагалі всякої культури. Що була для них національна ідея, чим вона могла бути для них? Вони знали, що існують поляки, що поляки – це дворяни, що висмоктують з них останні соки; вони знали шинкарів-євреїв і чули, що у Відні живе добрий і справедливий імператор, вояками якого вони стають і який охоче прийшов би їм на допомогу, якби тільки знав про їхні потреби. На противагу усьому цьому вони були – русини. Без сумніву, вони були русини, і безглуздо було з боку поляків твердити, а з боку німців під впливом польської романтики легковірно повторювати, ніби русини – це винахід австрійського уряду Але тим не менше зрозуміло, що русинського питання а Австрії напередодні 1848 р. власне не існувало. Однак те, що ховалося до того часу як невиразне підсвідоме прагнення, тепер чарівною силою революції, що знищує всілякі кайдани, прокинулося до життя й діяльності і, як весною, розпустилися бруньки на дереві народів. Революція вже тим прискорювала цей процес росту, що звільняла від ланцюгів друковане й усне слово; відкривала таким чином можливість розумового життя і духовного спілкування, вона в кожному народі надзвичайно посилювала значення і вплив прогресивних елементів, спричиняла їх якнайтісніше зіштовхування з іншими верствами і тим самим створювала важливу умову для розвитку національного життя. Таким чином, революція надала істотну послугу національному розвитку всіх народностей, вона значно пришвидшила його, але створити його вона сама не могла. Тому й русинська національна ідея 1848 р. була по суті тільки неясним недовір’ям до польського пана і, відповідно до низького культурного рівня населення, безумовною відданістю цісарському дому, що набувала тут буквально релігійного характеру”[166].

Звичайно, не з усім у цьому висловлюванні може погодитися серце українського патріота. Зокрема з категоричним твердженням про відсутність не лише власної культури, але й усякої культури взагалі. М. Бах не враховує існування в західних українців розвиненої народної культури, винятково багатої усної народної творчості. Зрештою, можна вказати й на “Русалку Дністрову”. Але як тільки ми порівняємо становище українців з розвитком державних націй – австрійців, росіян, французів – відразу стане зрозумілою позиція німецького історика. Відсутність освіти національною мовою, в тому числі університетів, культурних установ, театру, малярства, журналістики, літератури – ось що є визначальним для українців у Галичині. “Русалка Дністрова” на цьому тлі виглядає як виняток, явище поодиноке, яке само по собі не спроможне утворити ні літературного процесу, ні тим паче журналістики у звичному розумінні цього слова. Тому в цілому картину, змальовану М. Бахом, слід визнати за правильну.

Слід вказати на кілька причин, що зумовили тривале українське рутенство в Галичині передреволюційної, а почасти й пореволюційної доби.

По-перше, брак української світської освіти. Соціальна неструктурованість української спільноти спричинювала відсутність запиту на інтеліґенцію, а відтак не виникала й потреба її створювати.

По-друге, обмеження вищої верстви лише духовенством відбувалося в той час, коли церква втрачала свої пріоритети в суспільному житті, а на роль духовних вождів у сусідніх народів висувалися науковці, письменники, літературні критики, журналісти.

По-третє, уніатське духовенство несло на собі відбиток відокремленості навіть від ширшого кола церковних зацікавлень, що породжувала проміжність його становища між католицьким і православним світом; вони ні там, ні там не могли вважатися цілком своїми; ця відокремленість оберталася духовним обмеженням, рутиною, схоластикою, провінційністю, особливо низьким навіть для священиків рівнем освіти й політичних зацікавлень.

По-четверте, українці були оточені народами, які не визнавали їхньої національної окремішності, сприймали їх як частину самих себе, а відтак, різко неґативно ставилися до українського національного самовизначення як до спроб применшити їхні власні сили; історія нашого духовного життя цього часу не зберегла жодного свідчення про благотворний контактний вплив польських (угорських, румунських) діячів культури на українських побратимів.

У цих умовах українська інтеліґенція Галичини виробила в себе стійкий інстинкт духовної герметичності, замкнутості, самовдоволеної самодостатності, яка сприймалася її представниками, як норма, але глибоко вражала сторонню людину, якою, наприклад, був михайло Драгоманов. У 1876 році, шукаючи на еміграції місця для вільної української друкарні, він зупинився у Львові, але наляканий рутенством так, що не міг тут залишитися й рушив далі, аж у Женеву. Лише з діяльністю Івана Франка та його соратників пов’язаний справжній перелом у духовному житті українців Галичини.

В українській історії революцію 1848 року слід розглядати як поворотний пункт, від якого починається неухильне пробудження національного життя, здобуття українським народом національної притомності. Історія духовного розвитку не є механічним процесом, а потребує гнучкого підходу до її вивчення. Тому довівши перший період історії журналістики до 1863 року в Росії, ми мусимо австрійсько-український період розпочати з 1848 року (а не з 1864), бо цього вимагає ландшафт реального історичного процесу.

Революція 1848 року розпочалася у Франції в лютому, спричинилася до знищення монархії Бурбонів і встановлення Другої республіки. Швидко вогонь повстання перекинувся до Німеччини, що складалася з ряду держав, найбільшою серед яких була Прусія, і Австрії. 13 березня у Відні розпочалася перша політична демонстрація. Від імені демонстрантів біля будинку земських урядовців Адольф Фішгоф сформулював політичні вимоги народу. “Ми вимагаємо передусім свободи друку!”[167] – сказав він, а далі зажадав створення представницького законодавчого органу для організації співпраці на політичному терені усіх народів, що складали австрійську державу. Дуже швидко ця думка оформилася у вимогу конституції і обмеження цісарської влади в країні.

Цісарський уряд виявив у революційній ситуації гнучку позицію, охоче йшов на поступки там, де цього вимагали обставини; розв’язував питання з урахуванням національної специфіки реґіонів; відступав перед переважаючими силами противників і переходив у наступ, коли для того визрівали умови. Передусім була задоволена вимога повсталих – відправити у відставку князя Клеменса Меттерніха (1773 – 1859), довголітнього голову кабінету міністрів. Негайно була скасована цензура. 25 квітня цісар Фердінанд І оголосив про запровадження конституції і призначив вибори до Установчого рейхстагу, який і повинен був цю конституцію виробити.

Трохи раніше, 16 квітня, був зроблений унікальної ваги політичний крок: лише в Галичині оголошено про скасування з 15 травня панщини. Польська шляхта, яка сподівалася привернути подарунком панщини на свій бік селянство і розпочати в краю велике національно-визвольне повстання за відродження Польщі в кордонах 1772 року, була позбавлена головної переваги: визволення український селянин отримував від Австрії, яка ще раз засвідчила свою прихильність до русинів. Щоправда, через деякий час довелося оголосити загальний закон про скасування панщини, за прикладом Галичини, в усій імперії.

Умови звільнення селян в Галичині також були відмінними від решти коронних земель: піддані звільнялися без викупу із землею, яку вони посідали на даний час, шляхті було обіцяно виплатити компенсацію за збитки, пов’язані з втратою робочої сили, з державного скарбу. Згодом, однак, виявилося, що грошей узяти нізвідки, і виплата була перекладена на крайовий бюджет у вигляді додаткового податку з селян. Але це рішення було прийняте значно пізніше, а в 1848 році усі верстви виявилися задоволені у своїх сподіваннях: і шляхта і селянство.

Соціальні вимоги революції були задоволені. Але на цьому вона не скінчилася, а перейшла в національно-визвольне русло. Тому вона й дістала далі назву “Весна народів”.

Кожен народ Австрії в залежності від власної зрілості й національної самосвідомості висунув свою програму й переслідував власні цілі. Угорці й італійці розпочали постання за відокремлення від імперії Габсбургів. Чехи й хорвати висунули програму перебудови Австрії на федерацію країн. Поляки домагалися широкої автономії польських земель, до яких вони залучали й Західну Україну.

Дві обставини величезної ваги визначили головні події “Весни народів” і сприяли збереженню Австрії як єдиної централізованої держави.

Перша полягала в тому, що національно свідомі народи Австрії в боротьбі за своє визволення виявилися неспроможними врахувати інтереси залежних від них народів. Ми вже бачили, як це було з поляками, які не могли і в думці припустити, що українці є самостійним народом і мають право на свій національно-культурний розвиток, свою автономію.

Ще гірший урок отримали угорці. До складу Угорського королівства в силу історичних обставин увіходили тоді великі частини Сербії, Хорватії та інші краї південних слов’ян. Хорвати висунули вимогу об’єднання всіх частин Хорватії в одну провінцію, створення свого національного крайового уряду, запровадження в школи і державні установи хорватської мови, організації особливої хорватської армії під командуванням виборного головнокомандувача – бана. На цю посаду тут же було обрано полковника австрійської служби барона Йосифа Єлачича.

Подібні процеси проходили і в Сербії. Але як тільки делегації цих народів з’явилися в Пешті і Пресбурзі (місто, де засідав угорський парламент), вони зустріли цілковите нерозуміння своїх вимог. Лідер угорської революції Людвіг Кошут 8 квітня прямо заявив сербській депутації: якщо серби будуть домагатися національної автономії, угорці сербське питання розв’яжуть мечем[168]. Південним слов’янам не залишалося нічого іншого, як стати палкими прихильниками габсбургської монархії, яка визнавала рівноправність підданих їй народів. Зібрана для відстоювання сербських і хорватських національних інтересів армія під командуванням Єлачича, замість Відня, рушила на Будапешт.

Друга обставина стосувалася зовнішніх щодо Австрії політичних подій. Революція охопила всі країни Німеччини. Під патронатом Прусії було вироблене рішення скликати у Франкфурті всенімецький парламент з метою возз’єднання усіх німецьких держав. 18 травня в соборі св. Павла парламент розпочав свою роботу. Виникла ідея створення з числа членів парламенту загальнонімецького уряду, який би заходився коло втілення в життя ухвал законодавчої влади. Розглядалося два варіанта побудови майбутньої держави. Згідно з планом створення “Малої Німеччини” нова держава мусили будуватися за виключенням Австрії з її величезними ненімецькими провінціями. Згідно з планом утворення “Великої Німеччини” вона повинна включати в себе й Австрію.

Ці події істотним чином вплинули на внутрішньоавстрійську ситуацію. Чехія, яка фактично майже відокремилася від імперії на початку революції, пережила різкий поворот у національній політиці. Її лідери непомильно відчули, що лише існування Австрійської держави врятує Чехію від насильницького приєднання до Великої Німеччини. Вони ігнорували вибори до Франкфуртського парламенту і заявили про свою окрему позицію щодо створення Німецької держави. Тимчасом у Франкфурті лунали заклики до збереження Чехії в складі Німеччини, хоча б це довелося зробити й за допомогою меча. Чеські лідери були поставлені перед необхідністю в ім’я збереження національної автономії своєї країни виступити на захист Габсбургської імперії. “Якби Австрії не існувало, – заявив Франтішек Палацький, один з керівників чеського національно-визвольного руху, – ми б мусили в інтересах Європи, в інтересах людства подбати про її негайне створення”[169]. Унаслідок цих подій з’явилася відозва чеських національних зборів: “Ми заявляємо відкрито й урочисто, що виріщили твердо й незмінно зберігати стару непорушну вірність споконвічному, правлячому на конституційних засадах Габсбурзько-Лотарінгському дому”[170].

Армія чеського князя Віндішгреця також брала участь у придушенні Угорської національно-визвольної революції. Російські війська, що прибули на запрошення нового цісаря вісімнадцятилітнього Франца Йосифа, який 2 грудня змінив на австрійському престолі свого дядю Фердінанда І після його добровільного відречення, лише довершили справу.

У наукових і публіцистичних працях досить часто можна зустріти засудження українського вірнопідданства австрійській монархії. Але історикові журналістики важливо розуміти як джерела цього явища, так і несамотність українців у саме таких почуттях до габсбургського дому. Вони були типовими в тих народів, які вбачали в централізованій державі, що все-таки й після революції рухалася по шляху демократичних реформ, ґарант забезпечення своїх національних прав.

Українці добре розуміли, що онімечення їм не загрожує, але польська домінанта становить істотні перешкоду для їхнього розвитку в Галичині. Центральний уряд також з симпатією ставився до українців, вбачаючи в них єдину реальну силу для протидії сепаратизму польської шляхти. Але ці симпатії перебільшувати не слід. Вони були рівно такими, аби використати українців у своїх інтересах, і кінчалися там, де міг розпочатися самостійний український рух до свободи. З цього погляду показове висловлювання залишив директор поліції Королівства Галичини й Володимирщини Леопольд фон Захер (батько знаменитого письменника Леопольда фон Захер-Мазоха). Накладаючи арешт на “Русалку Дністрову”, він сказав: “Досить маємо клопоту з однією національністю (тобто польською), а тут ці божевільні хочуть ще вернути мертву руську (отже, українську) національність”[171].