Журнал “Основа” та його роль в розвитку української літератури

Загальна характеристика, програма часопису, редак­тор та керівне ядро “Основи”. Художня література на сторінках журналу. Т. Шевченко і “Основа”. Новаторство творів Марка Вовчка, опублікованих у часописі. Народження О. Стороженка як українського письменника завдяки “Основі”. П. Куліш у літературному відділі журналу. Інші автори (Л. Глібов, Д. Мордовець, С. Руданський, Я. Кухаренко)

Журнал “Основа” являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку української жу­рналістики першого періоду, гідно завершаючи його й підсумовуючи. Він почав виходити в рік скасуван-ня кріпацтва. Варто нагадати, що височайший маніфест про його відміну було підписано 19 лютого, а опубліковано 5 березня 1861 року. Це була верхівка, найвища подія “революції згори”. На хвилі цієї революції, вже здійснених і очікуваних демократичних перетворень і тривало духовне пробу­дження українства. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві, зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. Їхня спільна праця й уможливила появу “Основи”.

Відмова міністра народної освіти задовольнити клопотання П. Куліша про ви­дання журналу українського спрямування, як не дивно, лише посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Стало відомо, що міністр відмовив вла­сне П. Кулішеві з огляду на його минуле: участь у Кирило-Мефоді­ївському братстві, не заперечивши в цілому саму ідею українського часопису. У боротьбу за право видавати журнал вступив Василь Михайлович Білозерський (1825 – 1899) – брат Ганни Барвінок, дружини П. Куліша. Він також нале­жав до числа кирило-мефодіївців, відіграв активну роль у заснуванні братства, але, закінчивши в 1846 році Київський університет, відбув до Полтави, де здобув місце викладача в кадетському корпусі. Під час слідства з’ясувалося, що він значної ролі в товаристві не відігравав, покарання дістав мінімальне: заслання в Петрозаводськ, повернувшись звідкіля жив у Петербурзі, працюючи в державній канцелярії. Від свого родича Н. Катеніна він отримав на видання українського журналу чималу суму – 20000 крб., яка повинна була створити його фінансову базу. Улітку 1859 року В. Білозерський розпочинає клопотання про дозвіл йому видавати український часопис.

Спочатку він звернувся до відділу справ державного секретаря з проханням дати йому характеристику як урядовцю державної канцелярії з приводу його наміру зайнятися українською журналістикою. Він отримав від свого начальства цілком позитивну оцінку, яку й додав до своєї заяви від 9 листопада 1859 року до голови С.-Петербурзького цензурного комітету Делянова з проханням дозволити йому видання українського періодичного органу. Міністерство освіти, у віданні якого перебували цензурні справи, знову звернулося до Третього відділу його ім­ператорської величності концелярії (під такою назвою в Росії ховалася політична поліція – жандармерія) із запитом про політичну благонадійність майбутнього редактора. У відповіді, яка надійшла від начальника Третього відділу князя Дол­горукова, знову з посилан-ням на справу кирило-мефодіївців відзначалося, що по­літична поліція визнає незручним (“неудобным”) дозволити В. Білозерському ви­давати журнал. Але міністерство освіти розв’язало цю справу по-своєму і, всупе­реч жандармерії, 25 лютого винесло ухвалу задоволь-нити клопотання майбут­нього редактора “Основи”. 29 лютого 1860 року В. Білозерський отримав офі­ційний документ про право видавати журнал.

Початок року вже проминув, тому було вирішено не розпочинати нове видання з середини року, а здійснити краще ґрунтовну організаційну підготовку до ви­ходу журналу. У середині 1860 року В. Білозерський розіслав у газети й журнали, а також ряду приватних осіб в Україні оголошення про видання “Основи”. Вона замислювалася за типом російського “грубого” (“толстого”) журналу того часу з якнайширшим представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського краю. Журнал обіцяв друкувати твори красного письменства українською мовою або такі, що відображають життя й природу України; історичні дослі­дження та джерела з її історії; праці з етнографії; статті, присвячені проб­лемам виховання й освіти; обіцялося широко висвітлювати питання землеробс­тва, сільського господарства, промисловості й торгівлі; подавати урядові поста­нови, які стосуються південноруського краю; вміщувати критику й бібліографію з україніки; подавати обласні повідомлення (хроніку), вести листування з чита­чами, друкувати дрібні статті. Цим оголошенням майбутній читач орієнтувався побачити в “Основі” відбиття усіх сфер життя України, мати перед собою універ­сальний журнал, покликаний об’єднати на ґрунті українства всі налаштовані до праці на цьому терені сили.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його обклади­нці стояли слова: “Основа – южно-русский литературно-учёный вестник”. Після заголовку в кожному наступному числі вміщувався епіграф: “Добра хочу братьи и Русьскеи земли” (Владимир Мономах). Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року. Друкувався він українською й російсь­кою мовами. Перша вживалася переважно для публікацій художніх творів, друга – наукових досліджень, публіцистичних праць; нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різно­манітних питаннях. Але з часом, у міру тривалості видання й формування кола його читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка тенденція до перетворення “Основи” на український журнал не лише за напрям­ком (яким він був), але й за мовою (яким він не був, але прагнув стати).

Тираж журналу різні автори оцінюють відмінними цифрами: М. Драгоманов без посилань на джерела писав, що “Основа” мала наклад 800 – 1000 примірників, Л. Пантелеєв у своїх спогадах відзначає, що журнал розходився тиражем біля 2000 примірників[116]. У порівнянні з накладом найбільш популярного тоді “Современника” (4 – 5 тисяч прим.) це небагато. Але таке порівняння некоректне, оскільки “Основа” і за напрямком, і за мовою, і за суспільною госторотою вмі­щуваних матеріалів мала зовсім інший характер, а відтак її аудиторія не могла бути навіть проблизно тотожною до аудиторії “Современника” чи “Русского вестника”. З погляду ж українства слід сказати, що тираж 1 чи 2 тисячі примір­ників великий, такий, що його не мало жодне періодичне українське видання в ХІХ столітті; він свідчить про популярність видання, формування навколо нього не лише стійкого кола авторів, але й читачів, яких ставало дедалі більше.

В. Білозерський як автор мало виступав на сторінках свого журналу, викону­ючи в ньому здебільшого чорнову редакторську роботу: вів відділ хроніки “Южнорусская современная летопись”, писав редакційні статті й замітки, узяв на себе дипломатичні функції: зовнішні (стосунки з цензурою, адміністративними органами) і внутрішні (примирення діячів різного спрямування всередині редак­ції). Він не демонстрував свого лідерства, хоча й відігравав таку роль. Він сві­домо поступився славою ідейних натхненників “Основи” М. Костомарову й П. Кулішеві, чиї твори найчастіше з’являлися на сторінках журналу. Ці ж два діячі охоче брали на себе безпосередні редакторські обов’язки, тобто працю по від­бору й поліпшенню ру-кописів, формували ідеологічне обличчя журналу, писали полемічні статті. З середини 1861 року помічником головного редактора і відпо­відальним секретарем редакції журналу почав працювати Олександр Федорович Кістяківський (1833 – 1885) – видатний український науко-вець і громадський діяч, який тоді займав посаду урядовця в сенаті, а пізніше був запрошений на посаду професора права в Київський університет. Як автор він опублікував в “Основі” кілька наукових статей з правознавства, але головна його діяльність в редакції полягала в підготовці матеріалів до друку, у листуванні з численними читачами, коло яких зростало.

На відміну від попередніх прото- чи преукраїнських часописів, у яких доміну­вала наукова частина над художньою, в “Основі” ці два відділи були зрівнова­жені. Один не домінує над іншим, вони рівноцінні. Тому й розпочнімо розгляд журналу з літературно-художнього відділу його. Тим паче, що журнал не мав ру­брик та й суцільної пагінації, кожний новий твір друкувався в ньому під порядковим номером, але худо­жні твори завжди виносилися в препозицію, відкривали нові його книжки, а від­так з них розпочиналося читацьке сприйняття журналу.

Найголовнішим автором “Основи” слід вважати Т. Шевченка, твори якого друкувалися щономера. Важко зараз сказати, чи було б так, якби поет не помер 26 лютого 1861 року. Повідомлення про його смерть опубліковане вже в другому номері журналу. Але в його особі укра-їнство дістало предмет поклоніння, вели­кого класика, батька не лише української літератури, але й усього свідомого українофільства. А відтак витрушуються шухляди, мобілізуються руко-писні фонди й зі сторінок “Основи” до читача йдуть нові й нові Шевченкові твори, певна час-тина яких (наприклад, “Щоденник”), безумовно, за життя поета не мо­гла бути опублікована.

При цій нагоді варто нагадати, що остаточний варіант “Кобзаря”, яким ми зви­кли його бачити сьогодні, з’явився лише в 1907 році в С.-Петербурзі зусиллями видатного шевченкознавця Василя Доманицького. Попередні ж десятиліття тривали збирання та пуб­лікація рукописної спадщини Т. Шевченка. У цьому процесі роль “Основи” вида­тна і ніяк не може бути применшена.

Окрім численних ліричних віршів періоду заслання й після нього, були опублі­ковані великі поеми: другий варіант “Москалевої криниці” (1861, № 2), “Невольник” (1861, № 4), “Черниця Мар’яна” (1861, № 9), “Ісайя. Глава 35” (1861, № 11-12), “Неофіти” (1862, № 4). У числі дев’ятому 1862 року в “Основі” була опублікована в українському перекладі єдина повністю вціліла Шевченкова драма “Назар Стодоля”.

З травневого числа 1861 року розпочалося друкування уривків з Шевченкового “Щоденника”, з сьомого – його листів до різних осіб, з третього – спогадів про нього. Завдяки цьому не тільки поповнювався “Кобзар”, корпус творів Т. Шев­ченка, але й розширювалися уявлення про його особу, було розпочате збирання матеріалів про нього. “Основа” створила культ Т. Шевченка в українській словесності та й суспільній думці в цілому, дала перші такі високі оцінки його творчості, які залишилися класичними в історії української літературної критики.

Тут неможливо розглянути кожну окрему Шевченкову добірку. “Досить ска­зати, – відзначає дослідник часопису М. Д. Бернштейн, – що на сторінках “Основи” опубліковано понад сімдесят поетичних творів поета, значну частину яких Шевченко встиг ще сам передати редакції”[117]. Але сумарний погляд висло­вити необхідно. У журналі були опубліковані такі твори Т. Шевченка, які закли­кали до терпимості й християнського благочестя, змальовували такий образ українського національного характеру, що відзначався потягом до краси й гар­монії, виразно демонстрував свою гуманістичну сутність. Т. Шевченко в цих творах поставав великим національним поетом.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. На час початку журналу її вже не було в Петербурзі, вона виїхала за кордон, але її твори регулярно з’являлися в “Основі”. Марко Вовчок стала знаменитою в 1858 році, коли з’явилася її книжка “Народні оповідання”, котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Не загубилася вона й у російському літературному процесі, оскільки її книжка піднімала актуальну суспільну проблему того часу: становища селянства, необхідності його звільнення від крі­паччини, несумісності природного розвитку народу в цілому і кожної особистості зокрема з примусом і панським самодурством як неодмінними атрибутами кріпо­сного ладу. Марко Вовчок і далі в своїй українській творчості (бо була ще й така російська письменниця) зберігала вірність відкритій раніше художній системі, хоча й істотно підкориґувала проблематику. Тому варто розпочати розгляд трьох повістей і трьох оповідань Марка Вавчка, опублікованих в “Основі”, з оцінки її “Народних оповідань” М. Костомаровим (вперше дана рецензія була надрукована в журналі “Современник”, 1859, № 5).

Особа автора невидима в “Народних оповіданнях”, відзначав критик. Авторка вміє в небагатьох рисах відтворити ціле, і в цій стислості є щось античне. Усе в оповіданнях природне, мова непідслухана. Авторка виступає з голосом правди і людинолюбства за слабких і беззахисних. Це – в позитиві Марка Вовчка.

Поруч з цим вимогливий критик М. Костомаров відзначив, що письменниця обмежилася “тільки описом поодиноких явищ”[118], її твори “не являють собою зображення народного побуту в постійних умовах позначеного питання”[119]. Опові­дання свідчать про те, що подібне трапляється і як про це розповідають. Але всі ці випадки не є необхідними умовами того стану селян, про який іде мова. Думка М. Костомарова зрозуміла: письменниця працює на межі етнографії й літератури, її творам бракує узагальнюючого пафосу. Відзначимо, що й П. Куліш трохи піз­ніще висловив суголосну думку, назвавши “Народні оповідання” Марка Вовчка “живою етнографією”.

Здається, на письменницю вплинула така позиція української літературної критики. Не відмовляючись від свого стилю (власне оповідної стилізації під усну розповідь героя чи спостерігача), від предмета відображення, вона все ж рушила до пошуку глибини, не історично минущого, а загальнолюдського змісту селянського життя. З цього погляду найважливішими є дві її повісті: “Три долі” (1861, № 1) і “Від себе не втечеш” (1862, № 1), пізніше перейменована авторкою за ім’ям головного героя й названа “Павло Чорнокрил”. Можливо, й недарма саме цими творами відкривалися річні добірки книжок “Основи”.

У повісті “Три долі” за предмет художнього відображення обиралося україн­ське селянське життя, але безвідносно кріпацтва. Три дівчини – Катря, донька заможного козака Павла Булаха, їхня годованка, вона ж оповідачка, Хима та Маруся, донька сусідки-удови Пилипихи – закохалися в хлопця з сусіднього села Якова Чайченка. Пощастило Катерині: вона припала до вподоби Чайченкові; але до шлюбу не дійшло – батько знайшов їй іншого жениха. Тут уже дівчина відмовилася йти заміж за нелюба, а ображений у своїх найкращих почуттях ба­тько (добра ж хотів) однаково не дозволив її шлюбу з Яковом.

Якось Катерина зникла, її ніде не могли знайти, і лише через рік прийшов лист від настоятельки далекого монастиря до батюшки цього села з повідомленням, що вона постриглася в черниці. Чайченко сватає Марусю. Та нещасливо склалося їхнє життя, не освячене взаємним коханням. Виявилося, що Яків має першу кохану, з якою йому також не вдалося одружитися: удову, котра зараз замужем за шин­карем. Він вчащає в шинок. І в родині шинкаря якось сталася траґедія: подружжя знаходять мертвими, їх убито. Заарештовують Чайченка, за ним іде в тюрму й Маруся.

До Хими сватаються двічі, але вона, глибоко закохана в Чайченка, відмовляє всім. Зустрілися три подруги через багато років, коли вмерли батьки Катрі й вона приїхала віддати розпорядки з приводу спадщини. Усі вони нещасливі, жодній кохання не принесло долі.

Це повість по те, як могутня пристрасть, тяжке й величне кохання кермує люд­ським життям. Марко Вовчок прагнула в ній уникнути мотивів критичного реалі­зму, соціальної критики кріпаччини й зосередитися на екзистенційних, буттєвих, вічних проблемах людини. Для української літератури ця повість виглядала як розвиток традицій Квітчиної “Марусі”, переносила великі пристрасті в селянську хату.

Повість “Від себе не втечеш” (“Павло Чорнокрил”) теж розвивалася з могут­нього загальнолюдського кореня, була повістю-траґедією, наповнювала анти­чними пристрастями український простір. Марко Вовчок вперше відступила від традиції творити образ героя-оповідача – учасника подій. Тут оповідач – дійсно “третя особа”, без статі, портрета, обличчя, універсальний всезнаючий індивід. І хоч події сюжету розгорталися в панському, тобто покріпаченому селі, їхній реальний зміст знову виносився далеко за межі вузької соціально-визвольної проблематики.

Павло має жінку Ганну, з якою живе щасливо. Але якось, відбуваючи панщину в дворі, він закохався в дворову дівчину Варку. Кохання пече його, Ганна стає ненависною чоловікові, і він вбиває її. Йому вдається підлаштувати вбивство так, що воно сприймається як нещасний випадок, а на Павла навіть не впала підозра. Нарешті, мета закоханих збулася, Павло й Варка побралися, нібито настав час щасливого життя. Але вийшло все навпаки. Гріх тяжіє над подружжям, їх обох мучать докори сумління. Не тільки щастя, але й просто життя під тягарем гріха стає неможливим. Павло зізнається мирові, що він убивця. З панського двору люди викликають лікаря, він визнає Павла божевільним.

Опускаючи численні подробиці повісті, скажемо, що в ній відображено торже­ство питомої української національної ідеї – Закону, природної течії життя. Ніщо, засноване на злочині, гріхові проти людського життя, не торує шляху до щастя. Дивовижно близькою для українського світу виявлялася проблематика, окрес­лена пізніше Ф. Достоєвським у двох словах заголовку свого знаменитого роману “Злочин і кара” (1866). Природні закони життя неможливо порушувати, якими б виправданнями не забезпечувала людина свої вчинки. Злочин – пагуба (погуба? – І. М.) для людини, знищує її саму, руйнує душу і замість досягнення мети приводить у прірву занепаду, духовної руїни.

Радянська ж наука, пропустивши повз увагу ці екзистенційні твори, проголо­сила класикою те минуще, що містило в собі соціальні мотиви, відображення класової боротьби: повість “Інститутка”, проминувши навіть те виключно нова­торське, що вона містила Адже це був перший твір, який розширяв предмет української літератури, включивши в нього панське життя. І нехай воно було ще побачене селянськими очима, відображене панноччиною наймичкою, але інсту­тутка являла собою повноцінну героїню-характер, а картина дійсності –повно­цінне життя не панського двору, де живе челядь, а саме панських покоїв. Не випадково ця повість виникла швидше в руслі традицій російської літератури і вперше була надрукована російською мовою в перекладі І. Тургенєва в журналі “Отечественные записки”, а українською – лише через два роки в “Основі” (1862, № 3).

Оповідання Марка Вовчка “Не до пари” (1861, № 3), “Два сини” (1861, № 4), “Ледащиця” (1861. № 7) були виконані в межах традиції книжки “Народні опові­дання”, розвивали мотив туги людини за волею, викривали панське самодурство. Дещо інший світ створено в оповіданні “Не до пари”, але воно було явно невда­лим – занадто стислим, безбарвним; його неіндивідуалізовані герої ледве утри­мували сюжет, повороти якого були слабко обґрунтовані психологічно[120].

Попри цю невдачу, співпраця Марка Вовчка з “Основою” була плідною. Вона тут опублікувала твори, що закріпили її славу видатної української письменниці, справляли враження не лише використання попередніх надбань, але й руху впе­ред, до відкриття нових тем, освоєння нової проблематики. Художній досвід Марка Вовчка, був, безумовно, корисним для української літератури, сприяв розвитку прози, був використаний наступним поколінням українських письменників: І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Б. Грінченком тощо.

Третім (після Т. Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаменитих авторів художнього відділу “Основи” був Олекса Стороженко (1806 – 1874), який опуб­лікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали його знамениту двотомову збірку “Українські оповідання” (1863).

О. Стороженко – блискучий приклад того благотворного впливу, що його справляла “Основа” на український літературний процес у Росії. Письменник походив з стародавнього козацького старшинського роду, освіту здобув у Харкові, у пансі­оні для дворянських дітей (1821 – 1823), потім служив у війську (1824 – 1850), далі – чиновником з особливих доручень при Київському генерал-губернаторі. У 1868 році вийшов у відставку й оселився на хуторі Горішині коло Берестя. Пи­сати почав у 1850-х роках російською мовою, друкувався в журналах “Северная пчела” і “Библиотека для чтения”. “Основа” розбудила в ньому українського письменника, він саме для цього журналу почав писати по-українськи. І за два роки існування журналу написав і надрукував у ньому так багато, що по припи­ненні “Основи” видав опубліковане в ньому аж у двох томах.

Частина творів О. Стороженка друкувалася в часописі в рубриці “З народних уст”. Вони й справді являли собою почуті від народу анекдоти й казки, опрацьо­вані й оброблені письменником. Приблизно в цей час або трохи пізніше такою творчою працею в Росії займалися багато хто, скажімо, від педагога К. Ушинського починаючи й великим Львом Толстим закінчуючи. Зразком такого твору “З народних уст” О. Стороженка є оповідання “Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав” (1861, № 9).

У селі жило чесне та тихе подружжя, що навіть не сварилося між собою ні­коли. Ніяк не міг чорт до нього підступитися. І от він вирішив скористатися до­помогою “преєхидної баби, з біса хитрої та лукавої”, попросив її “розвести сю гемонську пару”. Домовились про заплату: червоні чоботи з срібними підків­ками. Баба кинулася в церкву, перестріла Якова, розповіла йому, що Катерина раптом закохалася в Семена Прудкого й хоче звести зі світу чоловіка. Той, зрозу­міло, не йме віри, жене бабу. От як вернешся сьогодні з церкви, говорить вона, то жінка стане тобі в голові шукати, то як побачиш у її руках ніж, швидше зіскакуй, щоб вона тобі горло не перерізала.

Потім побігла до Катерини, що поралася коло печі дома. “Ой пропала ж ти, пташка, – заголосила, – твого чоловіка удова Бистриха причарувала. Тільки я можу відчарувать. Як він прийде з церкви, пошукай йому в голові, а як приспиш, відріж у його прядку волосся і оддай мені, то я ті чари зруйную”. Вернувсь чоловік з церкви, сповнений недобрих передчуттів. І справді жінка запрошує його на подушки, розчісує голову, а як він удав, що спить, дістала ніж. Тут і розігралася траґедія: чоловік зарізав свою жінку. Чорт злякався цієї баби і на махових вилах віддав їй зароблену плату.

У цьому оповідання образ дотепної, але лихої, зловмисної баби, що руйнує життя щасливої родини, поданий цілком у дусі народної традиції, притлумлює загальний комічний фон розповіді. У більшості ж творів цієї рубрики (“Вчи ліни­вого не молотом, а голодом”, “Не випусти рака з рота”, “Два брати” тощо) смі­хова народна культура виступала панівною.

Другу групу творів О. Стороженка в “Основі” склали його власні оповідання, написані з використанням тем і образів української народної демонології, з роз­робкою власних сюжетів і мотивів, опрацюванням історичних або й створенням нових анекдотів.

Яскравим зразком творів другого типу є оповідання “Закоханий чорт” (1861, № 2). Тут є ніби традиційний для української прози оповідач, але спочатку це – сам письменник О. Стороженко. Він їде з Московщини на Україну. Власне, сю­жет ще не розпочався, але автор щедро обставляє оповідь розкішними пейза­жами, його серце спочиває, душа радіє, опинившись у рідному краї. “Як із Кур­ської губернії уїдеш у Харківську, то так тобі стане легесенько, мов на крилах тебе підняло! – розповідає оповідач. – Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се Божа сто­рона!..” Автор просто створює подорожній нарис, мальовничо відтворює в ро­мантичному дусі соковиту красу навко-лишнього світу: “Од’їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвінницями, садками і левадами – геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво поміж кущів вербо­лозу і вільхи, а напроти гладко стелеться з могилами широкий степ”.

Автор зупинився на ніч у заїзному дворі коло Таранівки. І тут здійснюється передача оповідних прав. Подорожньому трапляється “столітній дідуган” – “сліпенький дід”, який далі стає головним оповідачем. На цей вступ витрачено десь четверту частину твору.

Мій дід був запорожець, почав він розповідь. Якось він випадково підслухав освідчення чорта Трутика з відьмою Одаркою. Відьма погоджувалася належати чортові десять років, але ставила умову: спасіння. Далі йшла розповідь про те, як кмітли­вий і дотепний запорожець Кирило за допомогою святогорського пустельника домігся спасіння для Одарки, перехитривши самого чорта. Він теж закохався в цю дівчину й одружився потім з нею.

Відтворення народного світобачення, поетизація народних звичаїв, запорізької кмітливості, торжество величного кохання, яке перемагає навіть нечисту силу, – усе це складало привабливі чари оповідання “Закоханий чорт”.

Прикладом історичного белетризованого анекдоту є оповідання “Голка” (1862, № 2). Дія в ньому перенесена на українське Правобережжя часів польського па­нування і виконує функцію висміювання самодурства шляхти. Спочатку подано кілька стислих прикладів жорстокості графа Потоцького, а потім вже запропоно­вано й анекдот.

Якось граф позбиткувався над шляхтичем Кондратовичем, що приїхав до нього шукати захисту від графського економа Тридурського. Підставою для розправи стала відсутність голки в шляхтича. Кондратович спинився в Тульчині в родича й довідався, що Потоцький, переодягшись старцем, ходить замолювати щосуботи вчинені за тиждень гріхи. Підстеріг його й гарно відчухрав, посилаю­чись на його ж Потоцького правила – обов’язково мати при собі голку. Граф через два дні викликав Кондратовича й нагородив, повернув усі маєтки й ще додав утроє.

Звернімо увагу на те, що тут зник образ оповідача, його просто не стало, роз­повідь ведеться від третьої особи. Так довго відривалася українська література від оповідної стилізації під усне мовлення як макроприйому, що на ньому засно­вані численні твори Г. Квітки (Г. Основ’яненка), Марка Вовчка, П. Куліша, твори з українського життя М. Гоголя та й самого О. Стороженка.

Оповідання “Вуси” (1861, № 10) являло собою творення веселого й безжурного і разом з тим глибокого і змістовного анекдота на сучасні теми. При чому голов­ним предметом осміяння тут виявлялася бюрократична державна машина Росії, а протиставлялося їй природне життя шляхетного українства.

Оповідача твору обрали в засідателі. Приходить виклик до губернатора для складання присяги. Разом з іншими українськими дворянами він приїздить у Полтаву. Тут починаються дивовижні пригоди, пов’язані з їх перебуванням на царській службі. Губернатор їх “не изволит принимать”, а лакей наказує розписа­тися в книзі. Відвідувачі не знають – навіщо. “От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха як письменніший між нами й каже: “Може, він дума, що ми й писать не вміємо?” – взяв перо, трошки подумав, та й начеркав: “При сей верной оказии, спешу выразить душевное мое прискорбие и сердечное сокрушение, что по не­предвиденным обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать мое глубочайшее уважение и преданность, с которыми честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший…” Та й закрутив…”

Щось у такому дусі написав кожен з присутніх. Після цього роз’їхались по квартирах. На другий день вранці їх збирають знову. З’являється предсідатель, починає соромити прибулих за записи в книзі, де слід було залишити лише свої прізвища. Далі починається головне: його превосходительство причепився до нашого героя: чому, мовляв, він дозволив собі з’явитися до предводителя “в усах”. Йде комічний драматичний діалог, зміст якого зводиться до того, щоб розтлумачити героєві: перебуваючи на цивільній службі, він утратив право но­сіння вусів.

Герой скорився законові й поголив вуса. Повернення додому принесло нові випробування: його не впізнають собаки в дворі, наймити, власна жінка наро­била репету. Слід сказати, що в український національний чоловічий стереотип (зовнішній портрет) вуса входять обов’язково, як ознака зрілості, статечності, по­важності, як спосіб відрізнятися від хлопчаків. А козацький стереотип і поготів включає в зовнішній портрет вуса. Українська ж шляхта формувалася на основі козацької старшини, успадкувавши від неї основні цінності.

Зарадив біді товариш оповідача Захарченко. Він віднайшов указ, згідно з яким людині, що вийшла у відставку “з мундиром”, тобто з військової служби, дозво­ляється носити вуса й на цивільній службі. З цим указом і з’явився оповідач до предсідателя. Тепер перемога була на його боці.

Оповідання в блискучий спосіб висміювало спроби держави регламентувати приватне життя своїх громадян, бюрократичний стиль життя Росії. Воно було побудовано динамічно, гостросюжетно, його ситуації були дотепні, характери виразні й колоритні. Не дивно, що цей твір невдовзі став сприйматися як класи­чне надбання нашої літератури (звичайно, не для радянських охоронців класової ідеології, які знайшли в О. Стороженкові антитезу до “революційної демократки” Марка Вовчка). Та найкращим свідченням популярності оповідання О. Сторо­женка стало створення в 1885 році Марком Кропивницьким прекрасної од­нойменної комедії, яка десятиліттями трималася в репертуарі українських теат­рів, користуючись незмінним успіхом у глядачів.

Дещо осібно стоїть ще один твір О. Стороженка, опублікований на сторінках “Основи”: “Гаркуша. Драматичні картини у трьох діях” (1862, № 8, № 10). Попри драматургічну жанрову природу цей твір також був уведений автором у збірку “Українські оповідання”.

Гаркуша – відомий ватажок повстанських загонів, розбійник, що намагався злодійством і злочинами домогтися соціальної рівності, віднімав у багатих і наді­ляв бідних. Але від історичного Гаркуші ХVІІІ століття в творі О. Стороженка лишилося лише ім’я. На місце ж головної сюжетної події висувалося кохання до Гаркуші Марусі, жінки сотника Бутуза. У п’єсі розігрувалися карколомні при­годи: викрадення пані з дому сотника, ніби для порятунку від розбійника Гар­куші; впізнавання в рятівникові того, від кого її рятовано, тобто самого Гаркуші; навернення його на благочестивий шлях.

П’єса була витримана цілком у дусі романтичної драматургії. Тільки відсут­ність українського театру й переслідування українського слова в ті роки завадили їй стати знаменитою. Не знаходимо її ні в репертуарі театру корифеїв, ні в репер­туарі театру пізніших часів.

А втім, О. Стороженко став знаменитим не як драматург, а як прозаїк. “Українські оповідання” вивели його врівень з Г. Квіткою й Марком Вовчком. Для “Основи” він був надзвичайно цінним автором, талант якого на терені укра­їнської літератури сяяв два роки існування журналу. Після Валуєвського цирку­ляру 1863 року законослухняний громадянин Російської імперії О. Стороженко українську творчість припиняє.

Загальний висновок щодо прози журналу “Основа” досить переконливо сфор­мулював ще М. Д. Бернштейн. “У принципі, – писав він, – проза “Основи” не вийшла за межі стильових ознак літературної, фольклорної розповіді, не звільни­лася від пут стилізації. (…) Можна сказати, що цей напрям української прози в головних своїх стильових тенденціях і рисах вичерпав себе в “Основі”[121].

Четвертим автором, хто визначав характер белетристичного відділу журналу був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним письменником “Основи”, дуже часто виступав у ній з російськими, так і з українськими творами; як з про­зою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літературної критикою. У цьому місці – розмова про П. Куліша як про майстра художнього слова.

Спочатку він інтенсивно друкувався в “Основі” як російський прозаїк, опублі­кувавши повісті “Другой человек” (1861, № 2), “Старосветское дворище” (1861, № 3). Лише в № 4 за 1861 рок з’явився перший його український твір в “Основі” – казка для дітей “Півпівника”, переказ з іспанського фольклору за підписом “Панько Казюка”. В історії російської літератури все ж відсутній такий письмен­ник, як Пантелеймон Куліш. На тлі панівного в російській літературі критичного реалізму він виглядав інорідним явищем зі своїм романтичним українським сві­тобаченням.

У номері дев’ятому (1861) він розпочав друкувати свою поетичну книжку “Досвітки”, що згодом з підзаголовком “Думи і поеми” вийшла 1862 року в С-Петербурзі. У зазначеному числі були опубліковані вірші аж у дві подачі, у змісті добірки значилися під №№ ІІІ і VІІ. У № 10 та № 11-12 публікувалася велика істо­рична поема “Настуся”. В №№ 1 і 2 1862 року – поема “Великі проводи” і т. д.

У радянському літературознавстві було прийнято протиставляти Т. Шевчен­кові П. Куліша, як Маркові Вовчкові – О. Стороженка, нібито за класовою озна­кою. Насправді ж ніякого протистояння саме на цьому ґрунті не було. Більше того, П. Куліш з побожністю ставився до Т. Шевченка й відводив собі при ньому другорядну роль, віршів за його життя не писав. Але ось Кобзаря не стало… І зробилося зрозуміло, що в українській поезії з його відсутністю утворилася ніша, яку П. Куліш і спробував заповнити своїми творами.

З легкої руки І. Франка[122] він потрапив у число Шевченкових епігонів, поруч з Ст. Руданським та Ол. Кониським. Але такий погляд несправедливий і образли­вий для П. Куліша, який володів значно могутнішим літературним і науковим та­лантом, ніж ці двоє явно другорядні автори. Сьогодні утверджується підхід, згідно з яким його творчість являє собою важливу епоху в розвитку української літератури. Надзвичайно важливе значення з цього погляду мали твори збірки “Досвітки”, яка вперше майже в повному обсягові була опублікована в “Основі”.

Книжка мала потужний історіософський струмінь. В історичних поемах “Солониця”, “Кумейки”, “Настуся”, “Великі проводи” створювався величний об­раз минулого, боротьби українського народу з польською шляхтою за свою наці­ональну незалежність. Зображуючи траґічні сторінки національної історії, П. Куліш підкреслював волелюбність українського народу, готовність вмерти, але жити вільним життям.

У цих творах знайшла відбиття його улюблена історіософська ідея духовного аристократизму української шляхти. П. Куліш виразно бачив складну структуру українського козацтва, наявність у ньому низів з грабіжницькими, злодійськими насторями й нахилами і верхів з лицарським ставленням до справи, витончених і чутливих. Траґедія України, за П. Кулішем, полягала в тому, що низька народна стихія поглинула аристократичну верхівку, не зуміла й не змогла її поцінувати, внаслідок цього українське лицарство було знищене не так у боротьбі з колоніза­торами, як зі своїм власним народом. А обезглавлена маса виявилася не здібною до вироблення власної ідеології й побудови держави, була позбавленою держав­ницького інстинкту.

Оцей внутрішньонаціональний конфлікт болісно відчувався П. Кулішем. Себе в ньому він бачив, зрозуміло ж, на боці лицарства. Заявлена в “Чорній раді”, ця історіософська концепція з новою силою пролунала в “Досвітках”. Біда українців – у засаді індивідуалізму як основі національного характеру, у неможливості через це консолідувати етнос ідеологічно.

От хоча б у цій історіософській концепції П. Куліш йшов своєю нешевченків­ською дорогою. Серед багатьох історичних творів Кобзаря такого строкатого ба­чення українства не зустрічається, воно з’являється вперше в П. Куліша. Уже з цієї причини його не варто зараховувати до епігонів Т. Шевченка.

Другу групу творів становлять у “Досвітках” ліричні вірші. І знов-таки вони вириваються за межі окресленого Т. Шевченком тематичного кола. Наприклад, у Шевченковаому поетичному світі просто неможливим був би вірш “Люлі-люлі” (1861, № 10). Образ романтичної самотності, світової скорботи відтворений тут у влучних вербальних формулах:

Ходжу-блуджу по городу

Великому, великому.

Відкрив би я своє серце,

Та нікому, та нікому.