Вплив романтизму на розвиток української культури

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського\ осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим.\ постання Кирило-Мефодіївського братства

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко

 

 

27.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого українського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський (1769— 1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка.

Незважаючи на заборону властей, і в Росії, і на Україні таємно поширювалися твори французьких просвітителів і філософів – Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Руссо, впливу яких зазнали І. Котляревський, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко – найвизначніші діячі української культури першої половини XIX ст. їхня творчість знаменувала собою новий етап у розвитку української культури. Вони першими звернулися до правдивого відображення життя народу. Прогресивні думки, образи, почерпнуті з глибин життя, народна мова – все це сприяло популярності творів нової української літератури. І хоч переважна більшість селян, ремісників і робітників не знала грамоти (оскільки царат не дбав про народну освіту), все ж широкі кола усно поширювали, знали й любили «Енеїду» Котляревського, байки Гребінки та Гулака-Артемовського, повісті Квітки-Основ'яненка і особливо революційне наснажену поезію Шевченка.

У першій половині XIX ст. починається вивчення української мови, усної й пісенної творчості. Виходить граматика української мови О. Павловського (1818 р.), збірки народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови.

Підкреслюючи українофільство Шевченка, слід пам'ятати, що, не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщувалися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, — «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — закладене глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури. Революційний демократизм Шевченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася на творчості визначного письменника і історика П. Куліша (1819-97), автора численних праць і художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали.

 

 

28.

У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це був період відродження національних рис. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.\

Протягом першої половини XIX ст. архітектурний стиль бароко витіснявся класицизмом. На зміну пишності, перевантаженості декоративними елементами прийшов стриманий, скупий на прикраси стиль класицизму. Ознаками нової архітектури були імпозантність та офіційна сухість.

Класицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821-1841 pp. на честь перемоги над Наполеоном. Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.

Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом, з дотриманням масштабу будівель їхніх форм і стилю. Так поступово формувалися архітектурні ансамблі. Один із них — ансамбль Круглої площі — сформувався в Полтаві. Окрасою Одеси став ансамбль Приморського бульвару, з якого ведуть гігантські сходи до моря.

Архітектура все більше набувала таких рис тодішнього світогляду, як історизм, романтичне захоплення минулим. Десятинною церквою в Києві, яку збудували на древньому фундаменті в 1828-1842 pp., але вона була дуже далекою від давнього оригіналу.

Середина XIX ст. — час стилізованих реставрацій. Так у Києві в 1851-1852 pp. добудували дзвіницю Софійського собору.

Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівництва дерев'яних церков зберігалися лише народними майстрами Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини й Буковини. Російська імперія прагнула позбутися навіть спогадів про українські традиції церковного будівництва.

Із 30-х років XIX ст. православні храми будувалися за офіційно затвердженим так званим російсько-візантійським стилем. Прикладом цього стилю є Самсонівська церква на полі Полтавської битви, побудована в 1852-1856 pp.

Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та приміщення навчальних закладів. Це насамперед будинок оперного театру в Одесі, споруджений в 1809 р. в античному стилі за проектом архітектора Ж. Тома де Томона. Перший Київський театр спроектував відомий київський архітектор, який пропрацював у місті 30 років, — Андрій Меленський. За його проектами також зведені Миколаївська церква-ротонда, Аскольдова могила і пам'ятник на честь поновлення в Києві магдебурзького права. За проектом В. Беретті в стилі класицизму були збудовані монументальне приміщення Київського університету та Інститут шляхетних дівчат.

. Шедеврами першої половини XIX ст. стали палац і парк К. Розумовського в Батурині, палац П. Ґалаґана з лісопарком у с. Сокиринцях на Чернігівщині. Світової слави зажили дендрологічні парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві.

Перлинами високого європейського мистецтва на теренах України є садово-паркові ансамблі, побудовані наприкінці XVIII — у XIX ст., які описані в 10-томному виданні «Матеріали до історії садиб» Р. Афтанази. їхні художні образи полишив нам відомий художник Н. Орда.

Майже два десятки таких палаців, маєтків і садиб збереглося до наших днів на Старокостянтинівщині (Поділля). На західноукраїнських землях центром розвитку архітектури залишався Львів. Протягом першої половини XIX ст. нову величну триповерхову споруду, збудовану за проектом архітектора Ф. Штадлера, отримав найстаріший в Україні Львівський університет. У стилі класицизму було збудовано приміщення Інституту Оссолінських, ратуші на площі Ринок, міський театр. Споруди в цьому стилі були зведені також у Дрогобичі, Ужгороді, Чернівцях.

 

29.

У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля")

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. "Садиба Г.Тарновського в Качанівці"

Романтичного настрою сповнений і "Портрет дружини" А. Мокрицького. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря - сприяв його викупу з кріпацтва.Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М. Сажин

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр.

Малярські й графічні твори Шевченка.Один із найзначніших живописних творів майстра - "Автопортрет" 1860 р.

Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II пол. XIX ст. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю.

Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Л. Жемчужников - художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрету славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л. Ф. Лагоріо. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова - "Кобзар на шляху" (1854) навіяні поемою Т.Шевченка "Катерина

У 1850-х рр. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський.У картині "Весільний викуп"(1881) К. Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів

У другій половині XIX - на початку XX ст. великого значення набуває одеська школа живопису.

Киріак Костанді - визнаний глава одеської школи. академік Петербурзької Академії мистецтв, голова і засновник Товариства південноросійських художників, полотно "В люди

Петро Нілус - автор - "Відпочинок", "У майстерні художника". Ці твори принесли йому визнання серед сучасників.

Євген Буковецький - "В суді" Як талановитий портретист, Є. Буковецький зробив чималий внесок для розвитку цього жанру в Україні і у XX столітті.

Друга половина XIX ст. - епоха блискучого розвитку пейзажного живопису в українському мистецтві. Біля його витоків стояв Володимир Орловський. Сучасники порівнювали його із І. Шишкіним

Одним із найвідоміших учнів В. Орловського був Сергій Васильківський. "Чумацький Ромоданівський шлях»

Петро Левченко.

Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М. Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. "На заробітки"

М. К. Пимоненко "Весілля в Київській губернії" (1891), "Ідилія" (1908), "У затінку", "Біля криниці. Суперниці" (1909).

У скульптурах жанрового характеру передвижника Л. Позена (зокрема, у "Лірнику з поводирем" (1884)) селянська тема вирішується у викривальному ключі.

 

30.

З 40-х рр. XIX ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Ста-рицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович, а в Галичині - О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писарев-ського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушака, П. Свєнціцького, К. Устинови-ча, О. Огоновського, Ф. Царевича та ін.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен. Серед них Іван Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький ("За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч"), Іван Карпенко-Карий, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П.Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л.Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х рр. в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.

 

У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О.Бачинський.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним.

Українське мистецтво останньої чверті XIX ст. Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури -

Музика XIX ст..У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Ного "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Особливо цінною є обробка пісень з "Наталки Полтавки", зроблена композитором А. Барсидським. Пізніше "Наталка Полтавка" з музикою Лисенка, який у кінці століття - 1883 році - написав увертюру, антракти, створив супровід для пісень, стала класичним твором.

В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемов-ський. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера "Запорожець за Дунаєм", яка і в наш час залишається популярною.

У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він - автор музики до Шевченкового "Назара Стодоля", а також найвідомішого свого твору - "Вечорниці" Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади "Одісеї", "Іліади" Гомера та "Антігони" Софокла.

Микола Аркас (1853-1909). автор опери "Катерина", написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це - перша в українській музиці опера на шевченківський текст.

М. Завадський та В. Заремба ("Дивлюсь я на небо" (на вірші М. Петренка) і "Така її доля" (на вірші Т. Шевченка).)

М. Лисенко. фольклорні збірники (всього понад 600 зразків) охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові,, побутові, історичні та думи. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою.- понад 100 романсів. "Різдвяна ніч" та "Утоплена", Класичними вважаються також дитячі опери М.Лисенка "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна".

Талановитими послідовниками М. Лисенка стали його молодші сучасники - К. Стеценко. Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович. Діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропив-ницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпен-ком-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр.

Михайло Калачевський (1851-1897) відомий в історії української музики як один з перших авторів симфонії, які грунтуються на українських народних піснях. "Українська симфонія".

Із найбільш відомих слід назвати Михайла Вербицького та Івана Лаврівського.

П. Чайковський був тісно пов'язаний з Україною- опери "Черевички" та "Мазепа".

 

Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умовах, однак досягла високого рівня розвитку, її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, революційно-демократичних та національно-визвольних ідей.

Великого поштовху розвитку української літератури надав журнал «Основа», (1861-62). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західноукраїнських землях — «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Значним фактором збагачення літературного процесу були особисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі представляла видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.)

українського байкаря Л. І. Глібова (1827-93 («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Лев на облаві» та ін.), («Хазяйка й Челядники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). Популярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

А. П. Свидницький (1834-71) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя — «Люборацькі\ вірші «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвітилося ім´я поета-демократа С. В. Руданського (1834-73). поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.) Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та іп.). Славу поетові принесли також його співомовки.

У 70-90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда високоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім´я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум´яках»). Істор- («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

 

 

Панаса Мирного (1848—1920). Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п´єса «Лимерівна» викрив кріпацтво та його пережитки

П. А. Грабовський на засланні пристрасні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»).

І. І. Манжура (1851—1893). (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлак, заробітчан

У 90-х р М. М. Коцюбинського («П´ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) Громадянські мотиви Лесі Українки (— «Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця» та ін.

У 1880-90-х роках велику культурну й громадську діяльність розгорнув Б.Д. Грінченко (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) життя селянської бідноти, робітників, шахтарів, учителів творчість Я. І. Щоголєва (1823-1898) —збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з´явилися перші поезії В. І. Самійленка («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

Ю. А. Федьковичу (1834-1888) — поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В день скопу батька нашого Тараса...», оповідання й повісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання»

У 1870-90-х роках у Східній Галичині І. Я. Франка (1856-1916). Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів´яле листя», «Із. днів журби» та ін.), змалював величні образи революціонерів, («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.). Поряд з І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців — М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С. М. Ковалів, Т. Г. Бордуляк, Є. І. Ярошинська та ін.

 

 

32.

Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямів, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для міського громадського і житлового будівництва. Тоді у будівництві вже почали масово використовувати нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо).

З-поміж напрямів архітектурного мистецтва вирізнялися віденський неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився у західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших українських міст. Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі.

Найзначнішими здобутками відзначилися архітектори О.В.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова в Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях), І.Гохбергера (будинок Галицького сейму), В.Садлівський (залізничний вокзал у Львові) та ін.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на основі народного мистецтва та українського бароко відродився український стиль. Визначним архітектором цього напрямку був Василь Кричевський (1873–1952) – автор проекту будинку Полтавського земства, низки проектів державних і приватних будівель, Меморіального музею біля могили Т.Шевченка. За проектами Івана Левинського (1851–1919) та інших архітекторів у Львові споруджено будівлі страхового товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства, академічних дому, гімназії та ін.

Для розвитку архітектури другої половини XIX ст. характерні численні напрями: еклектика і стилізація, модерн (національно-романтична і раціоналістична течії, неокласицизм та ін.). Еклектизм (від грец. eklektikos -вибирати) - штучне безсистемне поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів. Витоки еклектизму як певного методу сягають естетики романтизму, особливо у сповідуванні "вільного переміщення в історичному часі". Еклектика характеризувалася значним розширенням географії архітектурних стилів: специфічні форми Сходу використовували в архітектурі Заходу і навпаки. Еклектичний підхід особливо застосовувався при оздобленні приватних особняків, з притаманною тому часу "філософією достатку" (або "показового багатства", "остраху порожнечі"), яка відбивала бажання власника виконати внутрішнє оздоблення із застосуванням елементів найрозкішніших стилів. Як правило, анфілади кімнат палаців Австрії, Франції і Німеччини оформлювалися в стилях "усіх Людовиків".

Поступово етап еклектики замінює модерн (від фр. modernus - сучасний) - художній стиль у європейській і американській архітектурі та мистецтві, для якого характерне зближення різних видів мистецтва, поєднання традицій античності, середньовіччя, класицизму і романтизму, художніх концепцій Заходу і Сходу.

Спочатку характерною особливістю модерну в архітектурі і мистецтві стала так звана "вигнута лінія" (вигнуті стебла рослин, зображення морської хвилі, лебединої шиї тощо), започаткована в творчості бельгійського архітектора В. Орта (1861-1947). Поряд з цим митці модерну захоплювалися національно-романтичними мотивами, використанням декоративних елементів, демонстрацією нових можливостей металу та скла в архітектурі, створенням нового інтер´єру приміщень.

 

33.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. \в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи ((згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об´єднання.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шевченка — Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов´ю до українського народу, його історії та кулі/тури. Він створив проникливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу»

До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. О. Трутовського («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

 

живописець і графік П. Д. Мартинович. «У канцелярії волосного писаря», «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

М. Д. Кузнецов у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято («Об´їзд володінь», «Мировий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. К. К. Костанді —«В люди», «Біля хворого товариша», «Рання весна», «Старенькі» та ін.

М. К. Пимоненко— «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс» та ін.

У 80—90-х роках у побутовому жанрі з´явилася міська тематика. «Відпочинок», «На бульварі» П. О. Нілуса, «Міг бути людиною», «Ранок у холодній» С. Я. Кишинівського. У картині Г. О. Ладиженського «Вивантаження граніту в Одеському порту» вперше в українському живопису зроблено спробу змалювати образи робітників.

Українська тема посідала чільне місце в творчості російських художників О. Д. Ківшенка, В. Д. Орловського, А. І. Куїнджі, братів Маковських. Проте особливе місце тут належить І. Ю. Рєпіну «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорізьких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

Видатним українським художником-реалістом був С. І. Васильківський.— «Козача левада», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок». І. П. Похитонова—«Зимові сутінки на Україні», «Сіножать», «Отара на тирлі». К. Я. Крижицький—«Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лісові далі», «Косарі на Україні», «Жнива».

У творчості західноукраїнських художників, які здобували освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразним був вплив академічних традицій. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович— «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» та Т. Копистинський— «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. І. Труш (1869-1941). На Буковині у 80—90-х роках працював Ю. Г. Пігуляк «Гуцули», «Любов і вірність.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрі портрету помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюсти М. Є, Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам´ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Й. Мікешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.