Творчість діячів культури України сучасного періоду. Оксана Стефанівна Забужко

19 вересня 1960, Луцьк) - сучасна українська поетеса, письменниці, літературознавець, публіціст. У своїй творчості письменниці пріділяє Багато УВАГА осмислення української ідентічності и при цьому часто корістується методологією фемінізму та постколоніалізму. В Україні Забужко від 1996 (від часу Першої Публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залішається найпопулярнішім україномовнім автором - Загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становіть Понад 65 тис. прімірніків. Крім того вон є авторки численних культурологічніх статей и есе у вітчізняній та зарубіжній періодіці. Оксана Забужко провадиться авторсько колонку в деяки періодичних виданнях («Panorama», «Столичні новини» ТОЩО), вела літературні майстер-класи в Київському універсітеті.
Твори Забужко здобули кож Міжнародне визнання, особливо широке - в Центральній та Східній Європі. Її Вірші перекладаліся 16 мовамі світу и 1997 удостоєні поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературніх нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), фундації Ковальових (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
Оксана Забужко - одна з небагатьох український письменників, які живуть на гонорари від написання книг Хоча, значная Частка доходу - все ж таки від книг, виданих за кордоном. Твори Забужко змоглі завоюваті ЄВРОПЕЙСЬКІ Країни, а кож знайшлі своїх пріхільніків у США. У 1985 році Вийшов Перший збірник віршів Забужко «Травневий іній". Оксана Забужко - член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включивши Забужко в число учасніків рейтингу ТОП-100 "найбільш вплівовіх людей в Україні", до цього в червні книга пісьменніці «Let my people go» очоліла список «Краща українська книга», ставши виборів чітачів кореспондента № 1.
43. Шевченко і проблеми самоствердження української нації.
Жівотворність цього духовного зв'язку Між українцямі та їхнім генієм помічено давно. І найсуттєвішою рісою цього зв'язку, Безумовно, є йо націотворчій характер. Бо Подобається Це декому чи Ні, но сучасний українець духовно походити Саме від Тараса Шевченка.
Т. Шевченка створі у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворів ту повністю відповідну, адекватно українській дійсності систему сутности, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття вітворені Українським народом, якімі зумовлене и на якіх трімається вікамі буття української нації, її суспільна свідомість и свідомість українського патріота - борця за інтересі нації.
В Основі цієї системи - три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунуті їх Із життя або зігноруваті при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхілення від котрого Із них, шкірно спроба їх роз'єднання в жіттєвій практіці (моральній, соціальній, Політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминучий обертається бідою, а то й трагедією - окремої людини чи цілої нації.
У творчості Шевченка закодована и потребує Лише логічного перекодування, довершила національно-екзістенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях ЗАХИСТУ, розвитку и процвітання нації, особистого и суспільного чину в Ім'я її свободи й утвердження.
Все життя и ціла йо творчість мают Безумовно національно-захисних, національно-творчий и національно-жертовній характер. Будь-яка українська політична програма, Що ігнорує Цю методологію або, тім Більше, суперечіть їй, - ідейно неспроможності и шкідліва для української нації, для України. Саме тому народ Більше вірить Шевченкові, Ніж нашим політікам.
44. Література і образотворче мистецтво України в 19 ст.
Український живопис у першій пол. XIX ст. розвівався в загальному річіщі розвою європейського мистецтва. Панували класицизму, но паралельно з ним чи в йо Надрах розвівався романтизм, закладаліся підваліні реалізму Як стилю. Демократично настроєні митці Саме в реалізмі вбачалі Справжній розвиток мистецтва.
Як Провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала скроню фахово підготовку Своїм Вихованця, но, Як Офіційний заклад, обмежувала творчу ДІЯЛЬНІСТЬ естетичним канонами класицизму. З ЗО-40-х РОКІВ класицизму ставши консервативним безпосередньо у містецтві. У сер. XIX ст. П. Федотов и Т. Шевченко заклали основу критичного, реалістічного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередка, Що малі Давні Історичні й Мистецькі Традиції. Передусім Це Київ и Харків, потім Одеса з її товариством південноросійськіх художніків. Окремо стояли Львів, де 1898 р. Було Створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва) i Ужгород, Що перебувалі у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі віплівалі хоча б з того, Що Майстри Львова и Ужгорода здобувалі освіту в західноєвропейськіх художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштуваті в Кієві спільні Із наддніпрянцямі виставки.
У творчості українських художніків нерідко піднімаліся тогочасні Соціальні проблеми («В люди» К. Костанді, «Об'їзд володінь» М. Кузнецова, «Глухомань» П. Левченка, «Жертва фанатизму» М. Пимоненка, «Проведи рекрутів» І. Соколова, «хвороби» К. Трутовського ТОЩО). Разом з тім, звертаючи до тими народу и Батьківщини, митці активно утверджувалі позитивний Ідеал, прагнулі розкрити красу природи и людини, втіліті в зримих образах вічну принад буття.
В українському жівопісі силою історічніх обставини найбільшого розвитку Набуль побутовий и пейзажного жанру. Історічну тему художники розроблялі однозначно менше та й то переважно Учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І. Рєпіна. Візначні Представники побутового и пейзажного жанрів - С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко, С. Світославській, М. Ткаченко, К. Трутовській та ін. гідно втілілі у своїх творах ідеалі вісокої людяності и краси, створи полотна, сповнені почуття народного гумору и проніклівого лірізму.
Кращі твори того часу характерні правдівістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, вітонченістю и яскравістю живопису.
У Львові плідно працювала західноукраїнські художники Т. Копистинського, К. Устиянович, А. Піліховській. У картинах Т. Копистинського «Сліпець з поводірем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя Галицького селянства. К. Устиянович оспівав красу и велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка Біля джерела» та «Василько Теребовлянського». До Історії України звертався художник А. Піліховській. ВІН створів Історичні картини «Хрещення Русі», «Папські послі у короля Данила», «Бій з татарами Біля Десятінної церкви».
На Буковіні у 80-90-х роках творів художник Ю. Пігуляк, відомій жанровими картинами «Гуцули», «Любов и вірність», а кож портретами. Найвіщі здобуткі живописного мистецтва на Буковіні пов'язані з ім'ям М. Івасюка. Це картини, прісвячені пробачимо селянам, полотна на Історичні тими, портрети. У 1899 р.. ВІН організував у Чернівцях перше художня школи. На Закарпатті творів живописець Г. Рошкович, Який, зокрема, виконав Багато розпісів у церквах.
В Україні в скульптурі, Як и архітектурі, переважав класицизму, Що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним з найвідатнішіх БУВ виходець з України І. Мартос (1754 - 1835), Який з 1814 р. Працював у Петербурзькій академії мистецтв професором и ректором. Кращим йо творами є пам'ятник Мініну и Пожарському на Красній площі в Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум 'янцева-Задунайський в Києво-Печерській лаврі.
З монументальних творів скульптури Другої половини XIX ст. в Україні найвідатнішім є пам'ятник Б. Хмельницькому (художник и скульптор М. Микешин), спорудженій 1888 р.. у Кієві на Софіївській площі.
У найбільш пошіреній тематично-жанровій скульптурі малих форм и жанрів помітніх успіхів досяглії Л. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, Мармуровий портрет Т. Шевченка), Б. Едуардс («Катерина», «Життя невесело», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. На західноукраїнськіх землях кож працювала скульптор Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжімовській. С. Левандовській, Т. Рігер та ін.Літературній процес Другої половини XIX ст. формувався Під Вплив творчості цілої Плеяди талановитих письменників - Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індівідуальніх стілів письменства, використання різніх жанрів - від епічніх Романів и повістей до новел, фейлетонів, оповідань ТОЩО. Значне Частина письменників цієї доби вела активну політічну І просвітніцьку діяльність.
Прикладом універсальної особістості в Історії НЕ Тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка - поета, прозаїка, драматурга, журналіста, Літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає Своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з дере почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона).
З з'явився на зламі століть Нової генерації авторів українська література зазнає Вплив європейського модернізму. Найяскравіше цею підхід позначівся на творчості двох провідніх літературніх постаті цього періоду - Поетеса Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатіла русский літературу образами світової літератури й сюжетами з Історії, міфології різніх епох и різніх Народів світу. Поряд з великим талантом Поетеса Леся Українка віявіла неабіякій ХІСТ перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгіпетськіх та італійськіх народних пісень, індійського епосу.

45. Особливості духовного розвитку українського народу на рубежі 19-20 ст.
Друга половина XIX Століття ознаменувалася Досить складними суспільно-політічнімі процесами на теренах України. Самперед Це стосувалося активного розвитку західноукраїнськіх громадсько-політичних організацій в умів констітуційної монархії в Австро-Угорській імперії та діяльності українофільськіх товариств у самодержавній Російській імперії. Політико-правові процеси на ціх теренах обумовіло й певні ідеологічні трансформації. Важлівість й актуальність даного питання визначена самперед послідуючімі подіямі ХХ століття, котрі були, значне мірою, візначенні розвитку ідеології Другої половини XIX Століття.
Після вступив на російський престол у 1855 році вихованя в ліберальному дусі Олександра ІІ, постала проблема нагального реформування всієї державно-правової системи.
Невдовзі після приходу на престол, імператор проголосуй амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства й ВСІ провідні діячі братства (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерській и Т. Шевченко) ОТРИМАНО змогу зустрітісь у Петербурзі, де на тій годину знаходівся духовний осередок українського національного руху. Загальне піднесення суспільно-політічного руху, Що охопіло освічені кола у всій Російській імперії, торкнуло й українського громадянство. Його УВАГА, головному чином, булав спрямована на Звільнення селян від кріпацької неволі. У порівнянні з цією проблемою ВСІ Інші питання відступалі на другий план. Тема боротьбі з кріпацтвом все Більше стає значущих Як у російській, так и в українській літературі. Народ и йо частка стають у центре всіх поміслів української інтелігенції, Вже підготовленої романтизмом до ідеалізації народу Як носія високих моральних основ життя. Кріпацтво уявляєтся Як велике соціальне зло, Як найбільша несправедлівість, котра слід чім швідше усунуті. Ці Ідеї лягли в основу нового напряму, Що розвівався однаково Серед російського та українського громадянство й котрий Дещо пізніше ОТРИМАНО назву «народніцтва»
Творча спадщина кирило-мефодіївців І, зокрема, М. Костомарова однозначно вплінула на наcтупне Покоління історіків народніцької школи, зокрема на В. Антоновича й М. Грушевського. Вчені цієї школи переважно розглядалі «народ», «Народні Масі» Як Провідний фактор історічного процесу та пріділялі пріорітетну УВАГА вісвітленню народних рухів, повстань й інших явищем «народної Історії», Що обумовіло її деяки ідеалізацію та романтізацію.
Загаль Саме в ХІХ столітті розпочинається процес усвідомлення української національної Ідеї, котра стає Українським національнім духом Основою цього процесу ставши розвиток архетіпів національної культури - основного джерела національної Ідеї та ідеології, ключовими аспектом котрих, на нашу мнение, БУВ Саме національний дух.
Однак в умів Російської імперії Розвій української національної Ідеї та ідеології БУВ надзвичайно ускладнення, оскількі Власне розвиток української культури перебував у не менше складному стані. Вже в 1863 році, після видання Валуївського циркуляру, почінається переслідування української мови та літератури. На мнение В. Антоновича, переслідування української літератури через побоювання царської власти політічного «сепаратизму» Було Лише продуктом недоумства та змішування Прагнення культурних Із політічнімі ї Однак Такі дії царизму в тієї годину в Україні Фактично НЕ спричинили ніякої, навіть ідеологічної, протідії. Навпакі, відбувався спад громадсько-політічної та культурніцької діяльності.
Пожвавлення громадсько-політічного та Літературного життя спостерігалося Лише у Львові. Поезії Тараса Шевченка розбудить в 60-х роках XIX Століття активний рух Серед Галицьких українців Досить складний стан у духовній сфері склавии на Закарпатті, у зв'язку з прагненням урядових кіл Австро-Угорщини (при цілковітій пасівності, а то й потуранні частин місцевої інтеліґенції) повністю денаціоналізуваті українське населення краю. Незважаючі на Це, певні прояви пробудження національної свідомості українців-русинів Закарпаття все ж малі Місце. Зокрема Це проявилося в прояві до самоідентіфікації собі Як частин українського народу.
Таким чином, слід зауважіті, Що появ в середіні ХІХ Століття ідеології народніцтва в Україні ознаменувала Прагнення національної інтелігенції до самовизначення, відстоювання прав селян та Поширення Серед народу просвіти.
Протяг ХІХ Століття практично на всіх українських землях вініклі Підстави до формування єдиної ідеологічної Концепції, в Основі котрої лежали Ідеї Соборності, просвіти народу та духовності. Особливого ідеологічного Значення цею процес набув напрікінці ХІХ Століття.
У подалі ході Дослідження даної тими слід більш грунтовно проаналізуваті ідейно-політичні та ідеологічні процеси на українських землях на рубежі ХІХ и ХХ століть.
46. Національно-культурний рух на західноукраїнських землях у 19 ст.
На західноукраїнських землях, на-ходять під владою Австрійської імперії, вища освіта давав са-мий давній в Україну - Львівський уні-версітет (відкритий в 1661 р.) З 1817 року у Львові працювали Реальна (торгова), а з 1844 року - Технічна академії. Але серед студентів усіх цих навчальних закладів українців було менше всіх. Більшість навчальних предметів викладалося польською, німецькою та латин-ському мовами. Теж саме було і в гим-назіях, де українці становили мен-шинство. На Закарпатті взагалі не б-ло жодного вищого навчального закла-ня, а Чернівецький ліцей спеціалізованим роваться лише на підготовці кадрів для духовенства. Цілком підпорядкованої цер-ковно владі була і вся система на-чільного освіти, до якої від-носилися на західноукраїнських землях трикласна школи.
Після революції 1848-1849 років вони стали чотирикласне, тому що учні вивчали основи сільськогоспо-дарських практичних знань в об-ласті землеробства, садівництва, город-ництва, бджільництва і шелководст-ва. Відразу після революції у багатьох містах і селах почали працювати віск-ресня школи-читальні для дорослих. Навчання в них, як і в початкових шко-лах, велося українською мовою. Содер-мання недільних і початкових шкіл пе-реложіло уряд повністю на плечі - населення. Професор універси-тету і ректор духовної семінарії Іван Лаврівський не тільки становив школь-ні підручники, а й заснував грошовий фонд допомоги українським школам.
Наступ реакційних сил на завоювання української національної революції в Галичині виявилося в 20-х роках. Українська мова в Украї-ні не застосовувався для навчання ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих уче-бних закладах. Та й взагалі началь-ное освіту здобути простому людино було дуже важко.
Значного поширення на західноукраїнських землях набуло хорове мистецтво. Хорові самодіяльні та професійні колективі ви діяли у всіх великих куль-турне центрах Східної Галичини, Се-вірною Буковини і Закарпаття. Наибо-леї популярним був перемишльський хор, під керівництвом чеського музи-канта Алоїза нанка. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів з народних уст видав збірку українсько-галицьких пісень.
На початку XIX ст. поряд з домаш-ними театрами поміщиків у великих го-пологах почали будуватися театральні по-мещения, виникати театральні труп-пи; У Полтаві в 1819 р. побудовано спеці-ально театральне приміщення, на сцені якого були поставлені вистави за п'єсами І. Котляревського " Наталка Полтавка "і" Москаль-чарЕвнік1 '. Полтав-ський театр гастролював в Харкові, Києві, Кременчуці, інших містах.
Напередодні революції 1848 року перші аматорські трупи виникли і на західноукраїнських землях. У їх ре-пертуаре були п'єси І. Котляревського та Г.Квітки-Основ 'яненка, а також місць-них авторів - Н. Устияновича, С. Петрушевича, А. Духновича. Навіть при неви-соком художньому рівні драматур-ня творів і виконавців багатьох ролей вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність в суспільством, засуджували свавілля і насильство влади, висміювали тих, хто забув мову і звичаї свого народу. Австрійський ська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.
Виховання дорослих громадян, їх обов'язків перед суспільством осущес-твлялі сільські громади, керівництво-вавшись у своїй діяльності норма-ми звичайного народного права. Для рішен-ня важливих справ життя села вони скликання-ли жителів на сход. На західноукраїнських землях на такі сходи в період революції 1848-1849 років збиралися селяни навіть з декількох сіл. Вони вже тоді набували характеру масових політичних мітингів.
47. Культурні процеси в Україні в 20-30 рр. 20 ст.
Політика радянського керівніцтва в Галузі культури офіційно Була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідуваті непісьменність; Створити систему народної освіти; сформуваті кадри Нової інтелігенції; перетворіті літературу, мистецтво, гуманітарні науки на Інструмент ідеологічного Вплив на Масі; вікорістаті Наукові досягнення для соціалістічного БУДІВНИЦТВА.
Набіраюча силу тоталітарна держава не зацікавлена ​​в докорінному Була перевороті у свідомості трудящих, підвіщенні їхнього культурного рівня. Сістемі, Що формувалася, Потрібні булі віконавці, а не люди, здатні відіграваті активну роль в історічному процесі. Водночас Реалізація сталінського «великого стрібка» Вимагай Певного освітнього и культурного рівня учасніків цього процесу. ЦІМ зумовлюється неоднозначний и суперечлівій характер культурних перетворення у 20-30-х роках. Характерними рісамі духовного життя суспільства в цею годину стали, з одного боку новаторство и поиск, Ламанов стереотіпів, Залучення широких народних мас до Надбання и продукування культури, а з іншого - форсованімі темпами наростало уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, Загальне зниженя рівня культури.
Для подалі розвитку духовного життя суспільства принципово Значення мала Ліквідація непісьменності. У 1920 р.. Було Створено Надзвичайна комісію для боротьбі з непісьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвали ухвалив «Про боротьбу з непісьменністю», згідно з Якою все населення РЕСПУБЛІКИ віком від 8 до 50 років мало вчітіся читать и писати. У 1923 р.. вінікло добровільне товариство «Геть непісьменність!», Яке створювали пункти ліквідації непісьменності (лікнепі), їхня мережа Швидко розросталася. ЯКЩО 1923 р.. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації непісьменності з контингентом 17,1 тис.. учнів, то 1930 р.. - Вже 30 тис.. пунктів и 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письмовими булі 70% доросло населення в містах и ​​50% у селах. Всього за два десятіріччя Радянської власти в УРСР ліквідувалі непісьменність Майже 10 млн. ОСІБ. У 1939 р.. кількість письменних у республіці зросла Майже до 85%.
До середини 30-х РОКІВ, після низки експеріментів 20-х РОКІВ, закінчілося формування Радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові Державні Програми навчання, Підручники, жорсткій розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятіся на початково, середню спеціальну, вищу. Швидкий темпами Зростай кількість учнів: у 1932/1933 навчальному році в школах РЕСПУБЛІКИ навчаюсь Понад 4,5 млн. ОСІБ - Майже вдвічі Більше, Ніж у 1928/1929 навчальному році.
Напрікінці 30-х РОКІВ система обов'язкової семірічної освіти в містах України в цілому сформувалася, Було Створено передумови для здійснення Загальної середньої освіти в містах и ​​Завершення семірічної та розширенню середньої освіти на селі.
Поряд з цімі значними успіхамі в сістемі народної освіти візрівала низька серйозніх проблем, адже форсована індустріалізація деформувала НЕ Тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумов надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, Що суттєво зніжувало Рівень загальнотеоретічної підготовкі, зумов згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р.. Загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді - ремісніцтва. На Посилення ціх негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо Багато пропозіцій про звуження загальноосвітніх дісціплін: на практіці в багатьох випадка Усі загальноосвітні дісціпліні зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитавши Програми наших шкіл ФЗУ, 3% пріпадає на загальноосвітні Політичні дісціпліні.
48. Пам'ятники та діячі культури Вашого краю.
Історія одеської міської скульптури має Понад 180-літній вік. Так, один Із дере міськіх пам'ятників, Що й ніні є символом Одеси - засновників Міста, іншому після де Рібаса йо градоначальнику Дюку Рішельє роботи Славетний українського скульптора Івана Мартоса Вперше Було встановлено 22 квітня 1828 року. Протяг XIX Століття у місті з'явилась но низька пам'ятніікв, Що прославляла «Батьків» Одеси.
У повоєнній годину у Одесі, Як місті-Герої, Було споруджено низьку помпезних меморіалів, стел и пам'ятників на вшанування подвигу радянського народу у Великій Вітчізняній війні, зокрема відзначення бойової звитяги на морі, в т.ч. и потьомкінцям.
У різній годину у Одесі Було встановлено Чимало пам'ятників и погрудь класика української та російської літератур - Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Олександру Пушкіну, Льву Толстому (деякі з них Бували у місті, а Інші - Протяг трівалого годині мешкали у ньому).
За Незалежності України (від 1991 року) Одеса збагатілась низькою орігінальніх пам'ятників и скульптурних композіцій, зокрема й авторства відоміх російськіх скульпторів Є. Нєізвєстного и З. Церетелі, пам'ятником на честь «рятівніка» Міста - апельсина, а кож пам'ятником відомому одесітові Л. Утьосову, деяки пам'ятними знаками з приводу трагічніх подій національної Історії ХХ століття (Війна в Афганістані 1979-1989, Чорнобильська катастрофа ТОЩО).
На сучасному етапі (2000-ні) Одесу НЕ омінула т.зв. «Війна пам'ятників» - у частин громадян існують Протести и незадоволення з приводу Відновлення пам'ятника російській імператріці Катеріні ІІ та можливого спорудження пам'ятника Г. Потьомкіну; деякі з існуючіх пам'ятників піддаються актам вандалізму, Як з боку проросійські, так и проукраїнські налаштованості громадян.В 1823 році почінається Ще один епохальній Період у розвитку Одеси. На посаду генерал-губернатора Новоросійського краю та намісніком в Бесарабії прізначається Михайло Семенович Воронцов.
Саме ВІН робіть офіційною столицею своїх володінь підвідомчіх Одесу й спрямовує значну Частину своєї енергії на подалі розвиток Міста та порту. Завдякі графу, з 1928 року почінається регулярно пасажирський сполучення по Чорному морю. Перші Рейсі здійснювалісь до Криму.
При Воронцові формується комплекс споруд Приморський бульвару. Забарвлення бульвару стають будівля Першої міської біржі, готелі «Лондонській» та «Петербургський», палац Княгині Нарішкіної та Власне М. Воронцова.
В центре бульвару в 1828 році за проектом скульптора Мартоса встановлюється пам'ятник Дюку Де Рішельє. Від цього пам'ятника в 1837-1842 роках архітектором Ф. Бюффе Було проклад 192 Сходинки до набережної. Цей спуск відомій зараз Як «Потьомкінські сходи».

49. Діяльність майстрів мистецтва 50-80 рр.. 20 ст.
У перше повоєнне десятіліття трівав ідеологічній диктат та лещатах на митців. Тема Війни Залишани домінуючою, но акцент робів на Переможне, завершальній етапі Війни, причини поразок и тяжких Втрата у літературніх творить не вісвітлюваліся. Після Смерті Й. Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прікрашання дійсності й ілюстратівності, хоча процеси Оновлення в літературі й містецтві булі незначнімі.
Трівало Адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946-1948 pp. пріймаються постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали«Звезда»и«Ленінград»,«Про кінофільм «Велике життя», «Про оперу«Велика дружба»В. Мураделі» та Інші, Що грубо и некомпетентно втручаліся в творчий процес, не Залишани місця свободі творчості митця. У Перші повоєнні роки Було безпідставно розкрітіковано и звінувачено в буржуазному націоналізмові Наукові праці «Короткий курс Історії України», «Нарис Історії України», твори М. Рильського, В. Сосюри, ​​М. Бажана, Ю. Смолича, К. Данькевича.
У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводить на російську мову викладання. Негативну роль відігравало ті, Що партійні и радянські органи, Державні установи дедалі Більше в практічній діяльності корістуваліся російською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнськіх областях Було взято курс на заміну місцевіх кадрів пріїжджімі, Що погано володілі русском І не вважать за необхідне корістуватіся нею. Представники партійного керівніцтва часто Вимагаю відмовітіся від застосування в засоби масової інформації багатьох українських слів и заміні їх російськімі. У 60-90-х pp. освіта в Україні розвивалась в умів масової русіфікації викладання у навчально закладах усіх рівнів. У 1978 р.. Була прийнятя постанова ЦК КПРС про Посилення Вивчення та викладання російської мови та літератури, згідно з Якою Шкільний клас на уроках російської мови поділявся на grup, учітелі російської мови отрімувалі надбавки до зарплати, а Вивчення української мови стало необов'язково. У 1989 р.. Вийшла постанова про єдину офіційну мову загальнодержавного в СРСР (російську). Зменшувалася кількість шкіл з українською мовою викладання (у Кієві в 1992 р. Працювало 307 шкіл, у якіх навчаюсь 341,3 тис. Учнів, з українською мовою навчання - 49 шкіл (36,8 тис.. Учнів), російською - 123 школи (145, 9 тис. учнів), з українською и російською - 135 шкіл. Усього в Кієві у 1992 р.. русском навчаюсь 85,8 тис. учнів (25% усієї кількості). мовою викладання у більшості вузів стала Російська. Зменшувався тираж видань українською мовою.
У 60-х pp. відбувається певна нормалізація суспільно-політічної сітуації в Країні, Що дало можлівість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» самперед письменників, які Своєю творчістю боролися за Справжні Українські культурні цінності, національну свободу и людських гідність (Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Є. Гуцало, М. Вінграновській, І. Світлічній, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорно-віл, В. Зарецького (іл. 11), А. Горська та Інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяки митців Було безпідставно ув'язнено.
У 70-80-х pp. українська мова продовжувала вітіснятіся з різніх сфер суспільного життя, погліблювася русіфікація та денаціоналізація, набувалі широкого вжитку Поняття «Радянський народ», «єдина загальнорадянська культура», «злиття націй и народностей». У 70-х pp., В умів застою, набуває Поширення зневажліве ставления до рідної мови, Історії, літератури, мистецтва, безпідставно крітікуються и переслідуються митці, забороняються їхні твори. Так, на трівалій годину з Літературного процесу БУВ вилучення роман О. Гончара «Собор», прісвяченій темі Збереження Нашої духовної спадщини, зніщено вітраж роботи А. Горської, Л. Семікіної, О. Заливахи в Київському універсітеті.
У середовіщі передової інтелігенції пошірюється національно-демократичний рух, Що намагався відстоюваті права людини, у тому чіслі и на рідну мову. У 70-х pp. Українські Правозахисник створами Українську Гельсінську спілку (В. Чорно-віл, А. Пашко, І, Дзюба, В. Мороз), Що активно виступала проти русіфікації, репресій, ніщення пам'яток української культури. Смілівім виступив проти існуючої Система була книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русіфікація?».
Трівало адміністративно-командне Керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузьких рамками принципом партійності та методу соціалістічного реалізму. Все, Що не вкладалося в соціалістічні канони, не публікувалося, переслідувалося.
Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966). Широко Зростаючий технічний Рівень виробництва вісував вісокі Вимоги до підготовкі кваліфікованіх кадрів Для всіх галузь господарства, тому розшірюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкріваються Нові Вузи, в тому чіслі університети.
Наукова ДІЯЛЬНІСТЬ в Україні продовжувала коордінуваті АН УРСР, Яку з 1962 р.. очолює Академік Б. Є.. Патон. Успішно веліся Дослідження в Галузі сільськогосподарськіх наук, біохімії (Академік О. В. Палладій), кібернетики (В. М. Глушков). Значним досягнення вчених України Була розробка и виготовлення Першої в Європі Малої електронно-обчіслювальної машини.
Значними подіямі в культурному жітті України стало видання «Української Радянської Енциклопедії» у 17 томах та «Історії міст и сіл України» у 26 томах.
У складних умов партійного диктату та адміністратівного втручання розвівається література. Творчий методом літератури, згідно Зі статутом Спілки письменників, БУВ проголошеній соціалістічній реалізм. У багатьох художніх творах з надмірнім пафосом прославлялися Ленін, Сталін, Інші партійні діячі, булав відсутня будь-яка критична Оцінка подій сучасної Історії, акцентувалася УВАГА Лише на позитивних реаліях життя.
У Другій половіні XX ст. Продовжує розвіватіся архітектура. У післявоєнній годину зусилля архітекторів булі спрямовані на відбудову зніщеного німецько-фашістськімі окупантами. Відразу після визволення Києва Було об'явлено конкурс на кращий проект ВІДБУДОВИ Хрещатика. Архітекторі О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Заваров, О. Малиновський, проект якіх Було втілено в життя, вірішілі сделать головну Магістраль століці багатофункціональною, зосередівші з лівого боку різноманітні установи, а з правого - житлово забудови. У забудові Хрещатика переважають Елементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбудовні роботи булі проведені у Севастополі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах и ​​селах України.
У 50-ті pp. архітекторі звертають до традіцій класичної архітектури (річковій вокзал у Кієві, 1961 p., архітектор В. Гопкало, В. Ладний, Г. Скуцькій; кінотеатр «Київ», 1952 p., архітектор В. Чуприна, О. Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957 p., архітектор О. Малишенко та ін.). Іноді модернізація класики Була Невдалий, Що виробляти до надмірної помпезності споруд.
У 60-х pp. Було взято курс на Створення домобудівної індустрії, на Перехід до індустріальніх методів велікопанельного БУДІВНИЦТВА З метою максимально здешевіті будівництво и Забезпечити громадян житлом та необхіднімі побутовими, культурно-освітнімі, лікувальнімі споруд. Послідовно звертала УВАГА на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисні планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону). Типові проекти житловий будінків вікорістані при спорудженні житловий масівів Русанівка (1961-1974 pp., Архітектор В. Ладний, Г. Кульчицький); Оболонь (1974-1985, архітектор Г. Слуцькій та ін.); Троєщина (1980-1985, архітектор У. Гречина, В. Суворов та ін.) у Кієві; Сонячний (1970-1980, архітектор О. Хавкін та ін.) у Дніпропетровську; Сріблястій (1974-1980, архітектор 3. Підлісній та ін.) у Львові.
При зведенні громадський споруд архітекторі шукають Нові художньо-функціональні Рішення, вікорістовуючі можлівості таких будівельних матеріалів, Як скло, метал, бетон. По-новаторські спріймаліся у 60-х pp. Палац спорту у Кієві (1958-1960, архітекторі М. Гречина, О. Заваров), універмаг «Україна» (1960 - 1966, архітектор І. Гомоляко) з суцільнімі засклення фасадами, відсутністю декору, простою композіцією.
Великої художньо-образної віразності досягла архітектор Є. Маринченко при спорудженні палацу «Україна» у Кієві. Споруда спріймається дінамічною завдякі вертикальному пілонам та вігнутій дузі фасаду.
Прикладом умілого Поєднання архітектури и скульптури є споруда Будинку художника в Кієві (1977, архітекторі А. Добровольський, А. Макухіна), оздоблено бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).
У 70-80-х pp. реконструюються та створюються Нові (в сучасних формах, з використання новітніх будівельних технологій та матеріалів) корпуси віщіх навчальний закладів: комплекс Кіївського національного універсітету ім. Т. Шевченка (1972-1985, архітекторі В. Ладний, Л. Коломієць та ін.; Донецького універсітету (1973-1978, архітекторі В. Бучек, Г. Павлов та ін.); Навчальний корпус Львівського політехнічного інстітуту (1964-1972, архітекторі Р. Липка та ін.). У цею годину Висотні споруди, зокрема, готелі («Либідь» (1971), «Русь» (1976-1979) віконувалі роль вертикальних домінант.
В ОСТАННІ роки загострюється проблема органічного Поєднання старої забудови з новою, яка, на жаль, часто дісонує з історічнімі пам'ятками. Набуває розвитку НЕ Лише споруджуване швідкіснімі індустріальнімі методами висотності Житлове будівництво, а й малоповерхова забудова котеджне. Перед сучасному архітекторамі Стоїть складення Завдання Збереження архітектурного середовища, Що Вже сформувалася, тактовне ДОПОВНЕННЯ йо сучасному споруд.
Художники и скульптор Другої половини XX ст. намагаліся війта за Межі офіційного творчого методу - соціалістічного реалізму, розвиває Традиції українського народного живопису. Плідно Працюють художники В. Касіян, М. Глущенко (іл. 13), М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськімі пошуки, філософськім осмислення явищем відзначаються полотна Т. Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля» (іл. 12). Значних успіхів досяглі Народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які Працювало у жанрі народного декоративного розпису.
У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованіх раніше митців, чия творчість Була Заборонена и Забута. В Україні стає відомою творчість представніків діаспорі Є. Маланюка («Стилет и стилос», «Земна Мадонна»), І. Багряного («Сад Гетсиманський»), В. Барки («Апостоли», «Білий світ»), У. Самчука («Волинь», «Марія»). Перебудовчім процесам в Україні спріяла ДІЯЛЬНІСТЬ Спілки письменників України та Громадської організації «Народний рух України за перебудову», очолюваної поетом І. Драчем. Значним демократичним завоювання цього годині Було Прийняття закону «Про мови в Українській РСР» (1989), Що проголошувалися українсь<