Культурология как наука. Этапы становлення.

Культурология как наука. Этапы становлення.

Культурология – это наука о культуре. Культурология изучает наиболее общие закономерности развития культуры, ее сущностные характеристики, присутствующие во всех известных культурах человечества. Своей задачей культурология считает исследование всех процессов взаимодействия человека с миром природы, миром социума и миром физического и духовного бытия человека.

Сам термин «культурология» употребляется с начала ХIХ столетия. А в начале ХХ века крупный американский культуролог Лесли Уайт (1900 – 1975) осуществил попытку обоснования общей теории культуры, ввел в широкий оборот понятие «культурология».

Первый этап условно может быть назван философским. Здесь конституируется сама "идея культуры". Вспомним высказывание В. Межуева. Свою задачу, пишет он, философы видели в "выработке некоторой общей "идеи культуры", объясняющей смысл и направленность мировой истории в целом". Кстати, многие науки и дисциплины проходят этот этап.

Второй этап - эмпирическое изучение явления культуры. "Самую первую парадигму наук о культуре; - пишет Л, Ионии, - можно назвать эмпирической. Это сбор информации о разных народах, их нравах, обычаях, образе жизни, ее описание и попытки систематизации. В учебниках этот период обычно обозначается как предыстория, или доистория, науки".(Заметим, что эмпирическое изучение явлений вряд ли стоит считать парадигмой) Понятно, что на этом этапе используются идея культуры и представления о культуре, формирующиеся на ее основе и в результате эмпирических исследований.

Третий этап - построение культурологии как научной дисциплины. Здесь вырабатываются принципы и критерии культурологической истины (объяснения), создаются идеальные объекты, строятся культурологические теории. Именно на этом этапе складываются дилеммы и парадигмы культурологии. При построении культурологической науки широко используются эмпирические исследования.

На четвертом этапе наряду с продолжающимся развертыванием культурологической науки складываются прикладные культурологические исследования, на которые все больше начинает ориентироваться культурологическое познание.

На современном этапе важную роль в развитии культурологии играет философская и методологическая рефлексия. И понятно почему. Наличие дилемм, разных парадигм и частично пересекающихся культурологических концепций и теорий делает необходимым критический анализ оснований и ценностей культурологии.

 

Структура культуры.

Структура культуры — строение культуры, состоящей из субстанциональных элементов (опредмечиваются в ее ценностях и нормах) и функциональных элементов (характеризуют процесс культурной деятельности, различные ее стороны и аспекты); включает в себя образование, науку, искусство, литературу, мифологию, нравственность, политику, право, религию, сосуществующих между собой и составляющих единое целое. Кроме того в рамках культурологии сегодня исследуются и такие ее структурные элементы, как мировая и национальная культура, классовая, городская и сельская, профессиональная и др. Духовная, материальная.

В свою очередь каждый из элементов культуры может делиться на другие, более дробные.

Материальная культура— орудия и средства труда, техника и сооружения, производство (сельскохозяйственное и промышленное), пути и средства сообщения, транспорт, предметы быта; связана с историческим подходом; чаще всего рассматриваются в этом плане древние культуры.

Духовная культура — наука, мораль, нравственность, право, религия, искусство, образование;

Понятие культуры.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні.

Термін "культура", що виник в епоху античності, у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

В епоху середньовіччя культурою вважали прагнення до ідеалу та бездоганності.

В новий час цей термін стали вживати для визначення ступеня вихованості, інтелекту, освіти та спроможності дотримуватися норм етики та етикету.

 

Функции культуры.

1. Аккумуляция родового опыта.

2. Функция гносеологическая, познавательная. Охватывая все сферы общественного сознания, взятых их в единстве, культура дает целостную картину познания и освоения мира, а также уровень навыков и умений людей.

3. Функция исторического обмена, передачи социального опыта Эту функцию называют информационной. Общество не имеет другого механизма передачи социального опыта, "социальной наследственности", помимо культуры. В этом смысле культуру можно назвать "памятью" человечества.

4. Коммуникативная функция, Воспринимаемая информацию, заключенную в памятниках материальной и духовной культуры, человек тем самым вступает в косвенное, опосредованное общение с людьми, создавшими эти памятники. Средством общения выступает прежде всего выступает язык.

5. Культура выполняет регулятивную и нормативную функцию. Здесь она выступает как система норм и требований, предъявляемых моралью и правом.

6. Сигнификативная функция культуры - это ее способность создавать целостные, осмысленные представления о мире и самостоятельные философские и поэтические миры.

7. Функция "психологической разрядки" - как бы противоположна предыдущей, нормативной.

8. Главной функцией является гуманистическая функция.

Культура выполняет свои функции, влияет на социальную жизнь разными путями: а) через социализацию, б) через создание и введение ценностей, в) через образцы поведения, г) через создание моделей институтов и социальных систем.

Переосмысление культуры деятелями Просвещения.

Этап развития Западноевропейской культуры. Начало Просвещения — “славная революция” 1688 г. в Англии; конституционализм, парламентаризм и религиозная терпимость становятся базовыми политическими ценностями буржуазии, всего третьего сословия. Конец Просвещения — Великая французская революция 1789— 1794 гг. Результат этих революций — необратимость общеевропейского процесса становления техногенной цивилизации и буржуазных общественных отношений. Для эпохи Просвещения характерно: 1) понимание природы, в том числе и природы человека как разумно устроенных; 2) деистическое миропонимание, исключающее вмешательство творца в развитие природы и общества, естественный характер законов природы и общества. Задача человека — постижение этих законов, использование их в своих целях; 3) признание однолинейно-исторического развития, движущей силой которого является прогресс знаний; 4) борьба против суеверий позитивных религий, стремление заменить их универсальной религией Разума; 5) выработка основ естественной (понимаемой как рациональной) морали, естественного права (“Декларация прав человека и гражданина” 1789 года); 6) популяризация идей (масонские ложи, “Энциклопедия”, салоны); 7) замена типа рационализма (аристотелевский дедуктивный заменяется опытно-экспериментальным); 8) сотериологическая идея теряет религиозную форму. Цель и смысл человеческой истории в ней самой, а не за ее пределами

Литература и изобразительное искусство Украины в 19 ст.

Український живопис у першій пол. XIX ст. розвивався в загальному річищі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З ЗО —40-х років класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її Товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко піднімалися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К.Костанді, «Об'їзд володінь» М.Кузнецова, «Глухомань» П.Левченка, «Жертва фанатизму» М.Пимоненка, «Проводи рекрутів» І.Соколова, «Хворий» К.Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Копистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Копистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звертався художник А.Пилиховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80 —90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І.Мартос (1754 — 1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П.Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досяглії Л.Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П.Забіла (бюсти М.Салтикова-Щедріна, М.Гоголя, мармуровий портрет Т.Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.

Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона).

З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.

Укранский модерн.

Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури.

У музичній ділянці композитори – послідовники М. Лисенка – К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, Ф. і Я. Якименки, О. Кошиць, В. Барвінський створили високомистецькі зразки української хорової музики та обробок народних пісень. У ділянці театрального мистецтва поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського і І. Тобілевича, Д. Гайдамаки, О. Суходольського у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920). Своїми драматичними творами на теми з давньої історії Леся Українка включає твори і реалії світової культури в контекст української. У літературі народжуються суголосні з європейськими напрямки імпресіонізму (М. Коцюбинський), експресіонізму (В. Стефаник), неоромантизму і модерну (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський).

 

В архітектурі домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов’язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму (“будинок з примарами” в Києві архітектора Городецького).У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”).

 

Дух модерну і символізму передає вислів митців з київської групи “Кольцо”: “краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше – світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею”. Відбувається зміна панівних жанрів, постають і поширюються жанри симфонічної поеми, фантазіїв музиці, етюда в живописі, літературної новели, тобто зменшення форми одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури, часто заміною причинно-наслідкового зв’язку – поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. Неоромантизм підготував також виникнення експресіонізму в українській літературі і мистецтві (В. Стефаник, О. Плющ “Великий в малім і малий у великім”, опери Б. Яновського “Суламіф”, “Коломбіна”, “Відьма”, творчість Б. Лятошинського, художників О. Богомазова, О. Новаківського). На зміну етнографічній людині прийшла людина взагалі, з її болем і стражданням; митець використовує прийом свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність, ставить людину в умови екстрему.1910-х роках формується стилістика різних течій модернізму, для якого характерне заперечення старих засобів вислову і їх кардинальне оновлення. В Україні з’явилися перші зразки образотворчого авангарду – абстрактний малюнок В. Кандинського, твори К. Малевича, конструктивістська сценографія О. Екстер, скульптури кубофутуриста О. Архипенка. Авангард постулював утвердження складності, багатоплановості мистецтва тією ж мірою, що й відповідних характеристик ставлення людини до життя. Авангард був у пошуку мови пластичного вираження складних переживань часу, яку (нову мову) характеризували такі якості як дисонансна побудова картини, динамічні контрасти, кричуща перенапруга барв і фактур, розірваність форм. “В’язниця” кубофутуриста О. Богомазова передає характер трагічної безвиході людського існування в бурхливому смерчі простору.

 

Явление массовой культуры.

Популя́рна культу́ра (або по́п-культу́ра, ма́сова культу́ра) — культура, яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».

 

Передумови формування поп-культури закладено в самій наявності структури суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».

На початку XX ст. масове суспільство й пов'язана з ним масова культура стали предметом досліджень найвизначніших учених у різних наукових областях: філософів Хосе Ортега-і-Гассета («Повстання мас»), Карла Ясперса («Духовна ситуація часу»), Освальда Шпенглера («Сутінки Європи»); соціологів Жана Бодріяра («Фантоми сучасності»), Питирима Сорокіна («Людина. Цивілізація. Суспільство») і інших. Аналізуючи масову культуру, кожний з них відзначає тенденцію до її комерціалізації.

На початку XXI століття сучасні дослідники констатують ті ж культурні явища: «Сучасні тенденції мають кумулятивний характер і вже привели до створення критичної маси змін, що торкнулися самої основи змісту й діяльності культурних інститутів. До найбільш значимих з них, на наш погляд, відносяться: комерціалізація культури, демократизація, розмивання границь, як в області знання, так й в області техніки, — а також переважна увага до процесу, а не до змісту».

Ставлення науки до масової культури змінюється. Якщо Карл Ясперс назвав масове мистецтво «занепадом сутності мистецтва», а Жан Бодріяр говорив, що всі сфери сучасного мистецтва «входять у трансестетичну сферу симуляції», те ці концепції були переглянуті в 1960-1970 р. у рамках постмодернізму, що позбавив протиставлення масової й елітарної культур якісного оцінного змісту. Говорячи про мистецтво (маючи на увазі елітарне мистецтво) початку XX століття, Ортега-і-Гассет справедливо говорить про його дегуманізацію.

 

Академічна музика

Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.

Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Нова музика в Україні. У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється також творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — також творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Експериментальна електронна музика представлена у творчості Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.

Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда,Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничко

В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), диригентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.

Популярна музика

На сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших.

Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. НаЄвробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку.

Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.

Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтводжазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.

Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.

Культурология как наука. Этапы становлення.

Культурология – это наука о культуре. Культурология изучает наиболее общие закономерности развития культуры, ее сущностные характеристики, присутствующие во всех известных культурах человечества. Своей задачей культурология считает исследование всех процессов взаимодействия человека с миром природы, миром социума и миром физического и духовного бытия человека.

Сам термин «культурология» употребляется с начала ХIХ столетия. А в начале ХХ века крупный американский культуролог Лесли Уайт (1900 – 1975) осуществил попытку обоснования общей теории культуры, ввел в широкий оборот понятие «культурология».

Первый этап условно может быть назван философским. Здесь конституируется сама "идея культуры". Вспомним высказывание В. Межуева. Свою задачу, пишет он, философы видели в "выработке некоторой общей "идеи культуры", объясняющей смысл и направленность мировой истории в целом". Кстати, многие науки и дисциплины проходят этот этап.

Второй этап - эмпирическое изучение явления культуры. "Самую первую парадигму наук о культуре; - пишет Л, Ионии, - можно назвать эмпирической. Это сбор информации о разных народах, их нравах, обычаях, образе жизни, ее описание и попытки систематизации. В учебниках этот период обычно обозначается как предыстория, или доистория, науки".(Заметим, что эмпирическое изучение явлений вряд ли стоит считать парадигмой) Понятно, что на этом этапе используются идея культуры и представления о культуре, формирующиеся на ее основе и в результате эмпирических исследований.

Третий этап - построение культурологии как научной дисциплины. Здесь вырабатываются принципы и критерии культурологической истины (объяснения), создаются идеальные объекты, строятся культурологические теории. Именно на этом этапе складываются дилеммы и парадигмы культурологии. При построении культурологической науки широко используются эмпирические исследования.

На четвертом этапе наряду с продолжающимся развертыванием культурологической науки складываются прикладные культурологические исследования, на которые все больше начинает ориентироваться культурологическое познание.

На современном этапе важную роль в развитии культурологии играет философская и методологическая рефлексия. И понятно почему. Наличие дилемм, разных парадигм и частично пересекающихся культурологических концепций и теорий делает необходимым критический анализ оснований и ценностей культурологии.

 

Структура культуры.

Структура культуры — строение культуры, состоящей из субстанциональных элементов (опредмечиваются в ее ценностях и нормах) и функциональных элементов (характеризуют процесс культурной деятельности, различные ее стороны и аспекты); включает в себя образование, науку, искусство, литературу, мифологию, нравственность, политику, право, религию, сосуществующих между собой и составляющих единое целое. Кроме того в рамках культурологии сегодня исследуются и такие ее структурные элементы, как мировая и национальная культура, классовая, городская и сельская, профессиональная и др. Духовная, материальная.

В свою очередь каждый из элементов культуры может делиться на другие, более дробные.

Материальная культура— орудия и средства труда, техника и сооружения, производство (сельскохозяйственное и промышленное), пути и средства сообщения, транспорт, предметы быта; связана с историческим подходом; чаще всего рассматриваются в этом плане древние культуры.

Духовная культура — наука, мораль, нравственность, право, религия, искусство, образование;

Понятие культуры.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні.

Термін "культура", що виник в епоху античності, у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

В епоху середньовіччя культурою вважали прагнення до ідеалу та бездоганності.

В новий час цей термін стали вживати для визначення ступеня вихованості, інтелекту, освіти та спроможності дотримуватися норм етики та етикету.