Культурницький етап національного відроження: література, театр, живопис. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культурницький етап національного відроження: література, театр, живопис.



Література. У XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизму українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури на початку XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства: сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей.

Письменники змальовували образи несправедливих панів-кріпосників, їх аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання службовим положенням царських чиновників тощо. У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри – повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема тощо.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала творчість українських письменників та поетів-романтиків: Є.П. Гребінки, Л.І. Боровиковського, М.І. Костомарова, А.Л. Метлинського та ін. Вони висунули на перший план духовне життя людини, наповнили літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Основоположником нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Маючи великий хист до віршування, І. Котляревський на сюжетній основі «Енеїди» Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі на кошти конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицованная І. Котляревским». Повний текст поеми вийшов у 1842 р. в друкарні Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, «Енеїда» містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХVIII ст. Автор малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патріотизм, засуджує користолюбність, жадібність, тупість, жорстокість панів і чиновників.

У 1817 – 1818 рр. І. Котляревський написав п'єси «Наталка Полтавка» (музика М. Лисенко) і «Москаль-чарівник», які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. У головних ролях виступав видатний актор М. Щепкін. П'єси І. Котляревського поклали початок новій українській драматургії.

П.П. Гулак-Артемовський

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Він ввійшов у нову українську літературу як автор, насамперед байок(«Справжня добрість», «Пан та Собака», «Солопій та Хівря» тощо.), байок-приказок, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка «Пан та Собака» (1818), що стала найвідомішим твором автора.

Г.Ф. Квітка-Основ’яненко

 

У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778 – 1843). Серед його творів найбільш відомі п'єси українською та російською мовами – «Дворянские виборы», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» тощо, повісті й оповідання – «Маруся», «Сердешна Оксана», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо, романи й повісті російською мовою – «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», «Пан Халявский» тощо. У творах відображалася панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, моральними. У його творчості сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.

Є.П. Гребінка

Письменником широкого діапазону – поетом, прозаїком, видавцем був Євген Павлович Гребінка (1812 – 1848). У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник «Малороссийские приказки», де було опубліковано 25 його байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Є. Гребінка створив оригінальні твори, сповнені українського національного колориту, настроїв й дум українських селян. В алегоричній формі він зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність та доброту простих людей, викривав і висміював дику сваволю поміщиків, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки «Ведмежий суд», «Рибалка», «Вовк і Огонь», «Зозуля та Снігир», «Школяр Денис», «Віл» тощо.).

Є. Гребінка писав українською й російською мовами ліричні поезії. Деякі з них – «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»), романс «Черные очи» («Очи черные, очи страстные...»), вірші-пісні «Молода еще девица я была», «Казак на чужбине» – стали популярними народними піснями.

У романтичній поезії російською мовою «Богдан», у прозових творах російською мовою – романі «Чайковський», повісті «Ніжинський полковник Золотаренко» та деяких інших Є. Гребінка любовно, в дусі народних дум і пісень оспівав героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького. У деяких творах, зокрема повістях «Кулик» і «Пригоди синьої асигнації», Є. Гребінка критично зображував життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських «Мертвих душ». У 1841 р. Гребінка видав альманах «Ластівку», в якому публікував твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли та ін.

Т.Г. Шевченко

Повне завершення становлення нової української літератури, остаточне літературне оформлення української національної мови завершилося у творчості великого національного поета, письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка. Він народився 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринці (Черкаська обл.). Рано став сиротою, з 14 років був козачком у свого пана П.В. Енгельгарда, який звернув увагу на талант хлопця і віддав його навчатися «різних художніх справ» до цехового майства Ширяєва. Навесні 1838 р. Шевченка викупили з кріпацтва. У 1840 р. вийшла його перша збірка віршів та поем «Кобзар». Найвідоміши поетичні твори поета: «Заповіт», «Думи мої, думи мої», поеми «Причинна», «Катерина», «Гайдамаки», «Єретик», «Сон», «Кавказ» та інші.

З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену.

Для розвитку літератури велике значення мало друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього 20 погано обладнаних і устаткованих друкарень. Серед ни видавничу діяльність демонстрували друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.

На початку XIX ст. в Україні розвивається журналістика. З'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета «Харьковский еженедельник» (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети «Харьковские известия», заснованої журналістом А. Вербицьким (видавалася до 1824 р.). В губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети «Губернские ведомости». У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал «Харьковский демократ». У 1816 – 1819 рр. у Харкові видавався журнал «Украинский вестник», а в 1824 – 1825 рр. – «Украинский журнал».

Протягом 30-40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: «Украинский альманах» (Харків, 1831 р.), дві книги альманаху «Утренняя звезда» (Харків, 1833 р.), альманах «Ластівка» Є. Гребінки (Петербург, 1841 р.), альманах «Сніп» О. Корсуна (Харків, 1841 р.), чотири випуски альманаху «Молодик» І. Бецького (Харків, Петербург), «Южный русский сборних» А. Метлинського (Харків, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника «Киевлянин» М. Максимовича ( Київ, 1850 р.).

В західноукраїнських землях був виданий альманах «Вінок русинам на обжинки» (Львів, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета «Зоря Галицька», як орган Головної руської ради (до 1851 р.).

Театральне мистецтво. Із початку XIX ст. діяли домашні аматорські театри в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д. Трощинського в с. Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в с. Качапівці на Чернігівщині тощо), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин. У великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім – у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а в Галичині – німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси – водевілі, оперети, драми, трагедії – російських та іноземних авторів – Гоголя («Ревізор», «Одруження»), Фонвізіна («Недоросток»), Шекспіра («Отелло», «Гамлет»), Шіллера («Розбійники») тощо.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М Щепкіна були поставлені п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П. Мочалова, коміка А. Мартинова та ін.).

Музичне мистецтво. Під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори («Українська симфонія» й Симфонія соль-мінор (з «Козачком») невідомих авторів) і пісні-романси, які набули великої популярності («Віють вітри», «Сонце низенько» тощо).

Великий російський композитор М. Глинка, коли жив у маєтку Г. Тарновського в с. Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій та на слова поета В. Забіли написав пісні «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Він також почав писати симфонію «Тарас Бульба». Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич.

Видатним оперним співаком і композитором був Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської області). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській духовній семінарії, його спів почув М. Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.). Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту в Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років був солістом оперних театрів Петербурга (1842 – 1864) і Москви (1864 – 1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» (1851), музику до водевіля «Ніч напередодні Іванового дня» (1852), пісні «Стоїть явір над водою» (з присвятою Т. Шевченкові), «Спать мені не хочеться» (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу«Запорожець за Дунаєм».

Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв'язках з передовим взірцями російського мистецтва. Багато російських художників працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тематику. У той же час чимало вихідців з України (художники-живописці Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Мокрицький, І. Сошенко, скульптор І. Мартос та ін.) працювали в Росії. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах.

В образотворчому мистецтві художники відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності – життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776 – 1857). Будучи кріпаком графа І. Маркова, він був вивезений паном у маєток – село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків – «Дівчина з Поділля», портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети «Українець», «Хлопчик з сопілкою» тощо. Крім того, Тропінін написав ескіз картини «Весілля в Кукавці», композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.

Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, ініціатор визволення Шевченка і його друг Іван Максимович Сошенко (1807 – 1876). Це – картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на березі Дніпра», «Пейзаж» або «Біля річки».

Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: «Водяний млин на Україні», «Качанівка», «Вітряки в степу», «Ярмарок в Ічні», «Переправа через Дніпро під Києвом» тощо.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. У своїх картинах і гравюрах різних жанрів – портретному, побутовому, історичному, пейзажному – Шевченко реалістично змалював панораму тодішньої дійсності – тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, «блудних синів», бідних казахських дітей-байгушів. Він створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудову природу України, високохудожньо відтворив сторінки з історичного минулого України. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого тощо, і «Катерина», і серія офортів «Живописна Україна», до якої ввійшли шість офортів: «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині 1649 року». Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії «Кам'яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир», акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху» тощо. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив замальовки тамошніх місць («Форт Кара-Бутак», «Укріплення Іргиз-Кала», «Укріплення Кос-Арал взимку», «Місячна ніч на Кос-Аралі» тощо) і відобразив тяжке життя казахського народу («Т. Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою», «Байгуші» тощо). У серії малюнків «Притча про блудного сина» («Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У в'язниці») Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

 

7.3 Народження інтелігенції. Кирило-Мефодіївське братство. Університетські осередки культури. Громади.Визначну роль для зростання національної самосвідомості й впровадження ідей українського відродження зіграла нова категорія людей, що отримала назву «інтелігенція». Інтелігенцію представляли освітчені люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства. Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелігенції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.

Новаторство інтелігенції виявлялося у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних групах. Замість того, щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі інтересів шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика існуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах – там де були вищі учбові заклади. Відтак Харків, де в 1805 р. засновано перший у російській частині України університет, став одним із перших осередків інтелігенції. Цей університет виник за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії його відкрили не з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій почуття місцевого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України групі місцевого дворянства на чолі з Василем Каразіним удалося переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування університету, а також зібрати для цього необхідні фонди.

За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Європи, була невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили всього 2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько 1500 вихованців. Представники інтелігенції об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинником стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, були мінімальними. У ХIX ст. українська інтелігенція лишалася незначною групою суспільства, але вона здійснювала потужний вплив на самосвідомість, культуру українського народу.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство). У 30-х роках ХIX ст. змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ – самодержавства, православ'я, народності. Така політика означала посилення русифікації та наступ на права національних меншин. Саме в цих умовах у 1846 р. в Києві виникає українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Його засновниками були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. В роботі товариства активну участь брав Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей – справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» – це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців містила: створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася роль об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.

Харківський і Київський університети, незважаючи на репресії царського уряду, силами передової професури внесли значний внесок у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали у Харківському, Московському, Київському, Казанському та ін. університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та ін.

З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідувачем кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765 – 1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів.

У першій половині XIX ст., в Україні з'явилися наукові праці у галузях географії, статистики, економіки. Зокрема, це – 4 томи «Трудів» Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 185 р. при Київському університеті, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І. Фундуклеєм, «Опыт статистического описання Новороссийского края» А. Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. тощо. Цінні праці з фізики і фізичної географії написав професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809 – 1888).

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор Олексій Іванович Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842 – 1854 рр. У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793 – 1871), а в галузі геології – Никифор Дмитрович Борисяк (1817 – 1882). Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та ін. природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810 – 1881), який у 1858 – 1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.

Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т. Шевченко, природознавці Т. Осиповеький, М. Максимович та ін. У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу Олександру Опанасовичу Потебні (1835 – 1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) тощо не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.

Громади. Університетська демократична інтелігенція стала основою громад, що об'єднували вчителів, лікарів, професорів, письменників, студентів, учнів старших класів гімназій, ліберально настроєних поміщиків. Громади не мали чіткої структури та організації, своєї програми та статуту, суспільно-політичні переконання членів громад не були однаковими, але метою їх діяльності була культурно-освітницька робота. Члени громадського руху організовували гуртки освіти, недільні школи, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор. Діяльність громад сприяла відновленню та розвитку українською культури, піднесенню самосвідомості українського народу.

 

7.4 Народницький період на західноукраїнських землях.Центром першої хвилі національного відродженняна західноукраїнських землях став Перемишль, де навколо владики – єпископа Івана Снігурського у 20 – 30-х роках XIX ст. згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції – Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи (понад 380), які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. З'явилися перші граматики (спочатку – у рукописах, пізніше – друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

В науковій праці «Відомості о руськом язиці» (1829 р.) І. Могильницький (1777 – 1831 рр.) висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських» українців. За ідеєю І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816р.), яке ставило за мету поширення книжок-пастирів для навчання вірних. Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його «зірницею відродження в Галичині».

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії української церкви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою «Повість временних літ».

Вийшли друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833) й «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835), що мало для Галичини таке ж значення, як «Малороссийские песни» Миколи Максимовича для Наддніпрянщини. Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського. В Австрійській імперії 1830 р. вперше було надруковано граматику української мови, її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.

Надзвичайно багато зробив для українського національного відродження на Закарпатті священик Олександр Духнович. Виступаючи за релігійну і народну єдність він опікувався станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, літературні твори, видавав молитовник, записував твори усної народної творчості, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців «Літературноє заведеніє Пряшівськое», видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предмети для майбутнього народного музею.

В добу дворянського українського відродження на початку ХІХ ст. помітно зростає зацікавлення класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з філософськими творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764 – 1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету. Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов’янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки – «Логічні настанови» (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості.

На українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні. Під їх тиском Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якої українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва; проголошувалася загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація – Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство – «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут – «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету – «Зоря Галицька» (виходила у Львові з 1848 по 1857 рр.). У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, яку очолював професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.

В 1860-х роках новою формою організації стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) – товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту». Вона займалася спершу видаванням популярних книжок, а пізніше зорганізувала свої читальні й охопила своєю працею широкі кола селянства.

І.Я. Франко

В діяльності передових діячів української культури все більше спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. У другій половині ХІХ ст. зароджується новий радикальний напрям, на чолі якого був І. Франко. До історії української літератури Франко ввійшов як видатний поет-новатор і революціонер. Його перша зріла поетична збірка «З вершин і низин» (1887 р., 1893 р.) стала новим етапом у розвитку української поезії. Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно- політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух набув політичного змісту і став масовим.

М.С. Грушевський

У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху.

Таким чином, головним здобутком періоду відродження стало формування свідомою частиною української спільноти національної ідеї. Це знайшло відображення у творчій діяльності багатьох видатних представників нашої культури, але символом національної культуротворчості для усіх українців став Тарас Григорович Шевченко.

Під впливом творчості Т.Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пронизана ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.


Література

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290 с.

4. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.

5. Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. – К.: Глобус, 1991. – 460 с.

6. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

7. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. – К.: Україна, 1995. – 350 с.

8. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах/ Навчальний посібник. Т.2. – К.: Либідь. 1995. – 380 с.

9. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либ





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 265; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.012 с.)