КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА



4.1Генезис східнослов’янських племен.Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Найбільш активна частина населення втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різноманітними завойовниками. Степові імперії швидко створювалися і швидко розпадалися після смерті харизматичного вождя. Рослинництво, осідле скотарство лишалися основним видом господарської діяльності й зумовлювали культурний розвиток місцевих племен. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, однак численні спроби утворити стійкий державний устрій в українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин «степових імперій», протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств бракувало сил.

Історики V – VI ст. виділяють найбільш войовничих слов'ян українських земель під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов'ян). Назва антів об'єднувала кілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя. Але культурним центром антів було Правобережне Подніпров'я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного і Азовського морів.

Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з гуннами. Щодо гуннів, то перші згадки античних істориків, включаючи Птолемея, про плем'я з такою назвою на Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи називали Атілу слов'янським князем. Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, однак їх активна взаємодія очевидна. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта писав, що склавіни і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Вочевидь, саме з ідеєю «украювання» землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова «україна» («вкраїна»), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов'янський корінь – кра- у багатьох мовах (сербській, чеській та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися «украюванням». За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов'янських земель відомі цілі племена укрів,укранів, кроатів. На українських землях ще й для XVII ст. фіксуються специфічні назви козацьких загонів – «кравчини». Слов'янські народи завдячують соціальним явищем «украювання» передусім періоду розселення V – VI ст., хоча спеціальні назви «країна», «україна», «вкраїниця», «крайна» тощо для новозайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.

Асиміляція слов'янами інших народів проходила у мирний спосіб, що забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Значне розпорошення слов'ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою нових вторгнень. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Під час етнічної міксації виникло нове історичне і'мя – «руси». Дві згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII – на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ «росомонів» і візантійського Псевдо-Захарії про народ «хрос», яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном. Сукупність накопичених на цей час відомостей про русів-росів здають можливість виділити принаймні два основних центри давніх русівпівденно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи це тільки соціальна верства, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про різні за звичаями і вдачею народи.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Верогідно, під «росами» у візантійських та арабських джерелах розумілися етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів, найдавнішим був начальник аббасидської пошти і розвідки Ібн Хордадбег. Він ще на початку IX ст. став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не «слов'ян», а «рабів» («сакаліба»), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. Арабські, візантійські, хозарські автори відзначають виняткову мужність, жорстокість і дикість давніх русів, які робили далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Слов'яни, ставали головним товаром русів поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Як свідчить арабський історик Ібн Русте, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: «Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем». Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю.

Питання походження русів торкається епічна поема «Сказання про дочку Шана» волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на середній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу-роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, «сакланське» плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я багаточисельні «ульчиї» (вірогідно, уличі).

Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з Константинополем був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у мірцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху «з варяг у греки». У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів – «руський» і «слов'янський». При цьому, як довів український історик М. Брайчевський, «руські» назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської – спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Мабуть через це слов'янське Подніпров'я стали звати «країною міст».

 

4.2 Умови формування культури Київської Русі. Розвиток міст, торгівлі, ремесла, землеробства. Народна культура.Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Одним із таких центрів став Київ.

За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян – засновників Києва – данину, ті замість данини дали хозарам «від дому по мечу». Степовики правильно розцінили подібну «данину» як символ непокори. «Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку, – сказав хан за переказом літописця, – а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!» Пророцтво збулося. Через два століття київський князь Святослав погромив Хазарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави, очоливши племена, з яких утворився майбутній український народ: древлян,сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.

Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, але польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що «після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів – Аскольда і Дира»[3].

З 882 р. влада в Києві перейшла до варягів, які швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови.

Європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю. Перший Новгородський літопис свідчить про поїздки новгородців «на Русь» в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само «їздили на Русь» з Суздаля, Володимира та інших міст, приєднаних до Київської держави завдяки активній зовнішній політиці її князів.Княжа експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід, тобто у землі сучасних Білорусії та Росії. Приєднання нових територій до Київської держави супроводжувалося тривалими війнами за підкорення нових племен. Згодом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони не мали між собою зв'язків. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Взимку на санях а влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи за даниною і полюддям.

Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все, полян та древлян). Ця культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен.

Розвиток міст. XII ст. – період розквіту середньовічного міста. Літопис «Повість временних літ» нараховує на Русі в IX – Х ст. 20 міст: Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород тощо. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст. – близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.

Найбільше міст було в Київській землі – 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст – на Волині. Найбільшим містом був Київ, тут проживало близько 100 тис. чоловік.

На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста мали широкі вулиці й площі. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був «торг» – ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи. Зберігався тісний зв'язок міста із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.

Розвиток ремесел. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Майстерність ювелірів, сягнула від створення важких і примітивних браслетів, масивних перснів, гривнів та намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської Русі, відзначаються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозичено (черніння срібла, скань – ювелірний виріб з тонкого дроту, зернь – напаювання на скань золотих чи срібних кульків). Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 145; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.153.166.111 (0.014 с.)