Культурний рух часів Центральної Ради і Гетьманату.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культурний рух часів Центральної Ради і Гетьманату.



Процес державотворення в Україні в період національно-визвольної революції 1917-1920 рр.супроводжувався змінами в освітньо-культурному житті суспільства. Українізація охопила всі сторони життя суспільства, її впроваджувала Комісія з українознавства на чолі з В. Науменком. Активними учасниками процесу українізації були організації товариства «Просвіта», які відновлювались і масово виникали як в губернських містах, так і в селах.

Порушується питання українізації церкви. За автокефалію і проти призначення єпископів-великоросіян в українські єпархії виступили представники національно-визвольного руху. Служба Божа в Українській Церкві повинна правитись українською мовою, а утворення національної духовної школи мусить забезпечить права нацменшостей. Українізація відбувалася небезболісно, що було спричинено як обєктивними умовами, інерцією (нестача приміщень для освітньої роботи, коштів, книжок; відсутність у достатній кількості вчителів з українознавства; неписьменність близько 70%), так і опором певних кіл – неприйняттям національної, «мужицької» мови з боку росіян і чиновників.

Учительство складало одну з найчисельніших груп української інтелігенції. Вона залучалась до громадсько-політичної діяльності через професійний рух. Утворення учительських спілок та їхні рішення мали важливе значення як для корінного перетворення школи на засадах свободи і демократизації, так і для духовно-культурного піднесення в Україні.

Досягненням в період української державності було відкриття Українського народного університету. На території України на початку 1917 р. діяли три класичні університети: у Києві, Харкові та Одесі. З них вийшло немало прекрасних педагогів, вчених. Народні університети підтримала інтелігенція інших міст України: Народний університет ім. Т. Шевченка був заснований у Сумах, ім. Караваєва – у Катеринославі.

Швидко зростають кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 р. На почату XX ст. в Україні вже була потужна поліграфічна база. Перед революцією 1917 р. майже в усіх губернських і повітових містах діяли понад 200 друкарень, з них немало потужних, таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова, К. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва. Великий обсяг роботи з налагодження видавничої справи здійснила Центральна Рада. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917 – 1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та ін. зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблеми побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. У 20-ті роки українська книга була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

У час Центральної Ради вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках були зосереджені великі книжкові фонди, серед яких рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах, великих промислових містах засновано загальноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, Михайло Львович Бойчук очолив відділ монументального живопису. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування, стали картини українських і зарубіжних малярів XVI – XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках і аукціонах.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являються художньо-документальні картини з українською тематикою, екранізуються казки для дітей та наукові кінофільми для студентів, що було досить передовим явищем на той час.

Невід'ємною складовою культурних перетворень Центральна Рада вважала проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Цій роботі активний опір чинили проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50 – 60 % (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавче.

Культурний рух в період Гетьманату. Інтерес громадськості до української мови, розвиток національної освіти та культури не припинявся і в часи Гетьманщини. У системі освіти тривав процес створення україномовних навчальних закладів. Наприклад, у доповнення до діючих гімназій впродовж літа, 1918 р. було утворено додатково ще 50 нових; їх загальна кількість досягала 150 одиниць. Для малозабезпечених гімназистів виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

В. Вернадський

 

Всеоб'єднуючим науковим осередком стала Українська Академія наук, яка була заснована у листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського. Її президентом став В. Вернадський. Було призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського. У лютому 1919 р. відбулися Загальні збори вчених-засновників Академії. Зазначені відділи об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі було створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником інших технічних інститутів.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Культурний рух в перші роки радянської влади (1919 – 1920) У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви; скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах; всі приватні школи передані державі; запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності і у1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, для дітей створена піонерська організація.

У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і, передусім, університети. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула підпорядкувати всю освітянську справу засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації.

Досягненням освітянської справи у перше по-революційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою для поляків, євреїв, росіян, греків, болгар й ін. національних меншин на території України, що сприяло розвитку різних культур. Українська мова залунала в школі, установах, державних документах і офіційних промовах. Мова повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності.

8.3 Літературні процеси в Україні. Театральне мистецтво і музична культура. Створення українського кіномистецтва. Архітектура і образотворче мистецтво.

В період легальної «українізації» уявлення про шляхи розвитку національної культури знаходили відгук у колі нової національної еліти, гуртках літературних початківців з робітників і селян, серед державних діячів (О. Шумський, М. Скрипник та ін.). Останні, як справжні патріоти, бажали, щоб українська культура набула належного їй місця серед інших. Мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання – «Літературно-критичний альманах» (до 1918 р.) і журнал «Музагет» (єдиний номер його вийшов 1919 р.), присвячені наймодернішим творам. Виходить багато видань, присвячених новій революційній літературі – журнали «Мистецтво» (1919 – 1920), «Шляхи мистецтва» (1921 – 1923), збірники та альманахи «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Жовтень» (1921), «Вир революції» (1921), «Буяння» (1921) тощо. Ці видання були трибуною письменників, які могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних «громад», які засвідчували ідейно-естетичне розмежування. Одним з перших виник «Плуг» – спілка селянських письменників, що нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій, проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників «Гарт». Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося «Забой».

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені певних вад. «Плуг» плодив надмірний «масовізм» – залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, графоманів. У неоднорідному за складом «Гарті» поступово виявлялося прагнення до «монополізму» в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Назріла потреба шукати нові форми об'єднання літературних сил. На перший план виходять професіонали літературної справи, які належали до менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (які 1927 р. взяли назву «Нова генерація»), неокласики, група «Ланка» (пізніше «Марс» – «Майстерня революційного слова»). Літератори – вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу «Західна Україна» (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу «Авангард». На руїнах «Гарту» виникають такі різні організації, як ВУСПП(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927) та ВАПЛІТЕ (Вільна адемія пролетарської літератури, 1926). Молоді письменники-комсомольці об'єдналися в організацію «Молодняк» (1927) з однойменним журналом.

Максим Рильський

Так, до групи неокласиків входили визначні майстри слова – Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт). Перші ознаки формування цієї групи навколо журналу «Книгар» відносяться до 1918 р. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Вони були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Парнасці свідомо відмітали від української культури схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність. Звичайно, захист класичних традицій сприймався владою як аполітизм і став привідом до політичних переслідувань.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, драматизм, трагічність людського життя. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як «Червона зима», «Навколо», вірші «Удари молота і серця» В. Еллана-Блакитного, поема «В космічному оркестрі» П. Тичини, «Офіра» В. Чудака тощо.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та ін. Вони, гуртуються навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»).

Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання у різних напрямках: соціально-побутової повісті, історичних, історико-революційних, «виробничих», пригодницьких, науково-фантастичних романах.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років ХХ ст. найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з Михайльом Семенком.

Михайль Семенко

До авангардистів у різний час належали поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Вони пропагуючи урбанізації культури, захоплювалися технікою і виробництвом, втілювали ритм сучасної епохи у нові поетичні форми, войовничо відносилися до прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 pp. журналу «Нова генерація»: «Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)». За свідченнями сучасників, М. Семенко був яскравою фігурою тогочасного суперечливого часу. Він писав епатуючі вірші (у 1924 р. видав збірник своїх поезій під назвою «Кобзар»). У 1937 р. був репресований та на кілька десятиліть вилучений з історії української літератури.

Микола Хвильовий

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав Микола Хвильовий. Як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву. Він кинув гасло «Геть від Москви», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на Європу. Перші поетичні збірки М. Хвильового – «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців. Якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії.

Центральною для творчої манери М. Хвильового була проблема людини, її стосунки з революцією та історією, людини, яка відчула весь трагізм буття сучасного їй світу. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933p.

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була зініційована літературною дискусією (1925 – 1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 р. в резолюції пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», а у 1927 р. в резолюції Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої культури» – вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна. Творити радянську літературу можливо було лише на основі зв'язку її з соціалістичним будівництвом.

Розвиток театру такіномистецтва. Під кінець двадцятих років ХХ ст. з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка – «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Фільм «Земля» було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів.

В Україні твориться новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас («Цар Едіп», «Вертеп», «Гайдамаки», «Газ», «Джіммі Гіггінс»). Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла а ні постановок світової класики, а ні нової драми. Л. Курбас вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру» – від шаблонів акторського виконання, до гри «нутром». З цієї студії швидко виріс «Молодий театр» (1916), який виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон.

Л. Курбас мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття в ній різних студій: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації; музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Це була його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Частково Курбас почав її здійснювати як керівник драматичного факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З ідеї академії оформилося мистецьке об'єднання «Березіль».

Лесь Курбас О.Довженко

 

Новий український репертуар в театрі «Березіль» пов'язаний з драматургією Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло»). Великий розголос мала прем'єра п'єси І. Микитенка «Диктатура» (1930). Але почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса зріктися його колишніх «помилок», переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився і закінчив своє життя у таборі на Соловках.

Образотворче мистецтво іархітектура. Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури початку ХХ ст.

Казимир Малевич

Яскравою художньою особистістю є Казимир Малевич, творець супрематизму (від латинського supremus – вищий – напрямок у абстрактному мистецтві). Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Естетичні вподобання К. Малевича багато в чому оформилися під вливом народного мистецтва України – селянських вишивок, лубків, народних орнаментів. Бажаючи висловити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів», подивитися на навколишні речі наче з космосу. Тому в безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» – всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).

До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвисько Мужицький, оскільки його основними персонажами стали селяни. Наприкінці 20-х років він працював у Київському художньому інституті, малюв небо, лани, селян.

К. Малевич К. Редько

Супрематизм Супрематизм


Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Сгезсепйо» з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер'єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов («Рибалка», «Дачники»); К. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Композиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассірійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок», «Композиція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю «модерн» Г. Нарбут.

О. Хвостенко-Хвостов ( стенографічний авангард)

Яскраво виразили себе у сценографії О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п'єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Української радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного театру. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне – портретами діячів української культури. Доля портретної галереї Петрицького, що нараховувала понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення. Тільки частина їх збереглася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, а деякі – у фотовідбитках.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. Твори «бойчукістів» 20–30-х рр.: розписи червоноармійських Луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з'їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані та Харківського Червонозаводського театру – перші значні монументальні ансамблі в радянському мистецтві. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій й романтичних надій часу. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був, репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 220; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.014 с.)