Горянська ротонда м. Ужгород

 

Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим двором і службами, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя. З ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем ренесансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).

Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відносяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волинському церква св. Василія (кінець XIII – початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Церкви були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська – в Острозі, Покровська – в Ситківцях).

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища. Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць.

Яскрава сторінка національної архітектури – дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи церков, органічно вписувані у навколишню місцевість. Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декоративним різьбленням. Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів дерев'яної різьби виділяється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. У XVII ст. з'являються вже класичні форми іконостаса: іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі.

Для ренесансної архітектури України є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяв як український традиційний різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Відродження. Показовим у цьому плані є місто Львів.

Українське образотворче мистецтво. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис. Однак виникають і нові жанри – портрет, історичний живопис. В іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвідчує високу цехову організацію малярства. Ікони львівської школи відносять до «блакитного стилю» («В'їзд до Єрусалима»). Близькі до львівської стилістики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора («Благовіщення»), ікона луцького художника Андрія Русина «Синє успіння», яка зберігається в Третьяковській картинній галереї у Москві.

В іконах XV – І пол. XVI ст. бачимо розроблені ще у Візантії, православні канони – символічність кольорів, плоскість, застиглість постатей, зворотну перспективу. Це був не релігійний живопис, як в інших країнах Європи, а саме іконопис. Така вірність традиціям, навіть певний консерватизм був засобом збереження самобутності, національних духовних цінностей. Але порівняно з іконописом часів Київської Русі іконопис все ж набуває нових рис. Обличчя святих стають більшої виразними, живими, навіть портретними, рухи – більш природними. Один з шедеврів цього часу – «Синє Успіння», в якому сині, блакитні тони, похилені фігури апостолів, смутні обличчя, жести рук передають їх глибоку скорботу. Недарма українських живописців знали і шанували не лише в Україні, а й за її межами. Польські королі, магнати неодноразово запрошували українських майстрів для розписів храмів, магнатських, королівських палат. До нашого часу збереглися розписи, зроблені українськими митцями в Любліні, Кракові, Вроцлаві. Запрошували їх і до Пскова, що, зважаючи на високий рівень псковського іконопису, було значним визнанням.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів´янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20 – 30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Українська музика. Українська професійна музика XIV – XVII ст. представлена церковними творами. Довгий час основу музичної культури складала візантійська відправа. Проте поряд з візантійським, виникають болгарський, сербський і київський знаменні розспіви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нотацією, що налічувала кількасот знаків-крюків. Лише у XVII ст. знаменний розспів поступився місцем акапельному співу, сповненому багатоголоссям.

На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер, як атрибут обряду, побуту, у XIV – XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа мав славу бандурист Чурило, в Острозі – музика Лаврентій. Існували такі музичні інструменти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра.

Тулумбас – ударний інструмент Флояра Цимбали

 

Розвивається одна з ранніх форм музичного театру – вертепна драма. Вертеп згодом став тим національним грунтом, на якому зростав театр.

Таким чином, зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV – початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу І Заходу, ідеї Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність.

 

Література

1. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Російська З.П. Теорія та історія світової і Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290 с.

4. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.

5. Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків // В кн.: Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 682с. – С. 175-204.

6. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

7. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний посібник / За ред. Цехмістро І.З., Штанько В.І., Старовойт В.С.,
Леонтьєвої В.М. – К., Центр навчальної літератури, 2003. – 320с.

8. Історія української культури: У 5-ти томах. – Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ ст. Александрович В.С., Балушок В.Г., Боянівська М.Б. – К.: Наукова думка, 2001. – 846 с.

9. Крип’якевич І.П. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550 с.

10. Коли земля стогнала. Друга половина XVI – перша половина XVII ст. / Сер. «Історія України в прозових творах та документах» / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Упоряд. і передмова В. О. Щербака. – К.: Україна, 1995. – 432 с. – С. 280-319.

11. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В. та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Довіра, 1992. – 272 с.

13. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К.: Знання, 2009. – 413 с.

Питання для самоконтролю

1. Що стало причиною польської колонізації українських земель?

2. Які заходи свідчять про латинізацію української культури?

3. Де і з яких прошарків населення виникла козаччина?

4. Хто започаткував Січ на острові Хортиця?

5. Як виглядало звичайне січове поселення?

6. У чому полягає демократизм військово-соціального устрію Січі?

7. Які цілі переслідувало створення реєстрового козацтва?

8. Які риси склали підгрунття козацької культури?

9. Визначте роль, яку відігравало козацтво з середини до середини ХVІІ століття?

10. Як складалася доля православної церкви в період польського поневолення?

11. Визначте причини виникнення братств та їх значення для культурного розвитку в українських землях.

12. Як розвивалася освітня культура в українських землях ХVІ-ХVІІ століть?

13. Як змінюється книжна справа в Україні з середини ХVІ столітя?

14. Яке значення для культурного розвитку мала полемічна література?

15. Назвіть характерні риси українського мистецтва ХVІ-ХVІІ століть.

6 ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІXVII-XVIII ст.

6.1 Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури. Самобутні риси культури Козацької держави. На історико-культурну ситуацію, яка склалася в Україні у цей час, великий вплив справила визвольна війна 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили антифеодальні та національно-визвольні повстаня кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Незважаючи на це, виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. Хвиля козацьких повстань 1625 – 1638 рр. підготувала грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст. Він розпочався як селянський рух у лютому 1648 року захопленням Запорізької Січі загоном повсталих козаків та обранням Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорізького й тривав до вересня 1676.

Національно-визвольна боротьби мала конкретну мету: звільнити українські землі з-під влади Речі Посполитої, сформувати власну українську державу.

Результати цієї боротьби: створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.; закріплення назви «Україна» за створеною державою й започаткування зміни назви «руський народ» на «український народ».

Нажаль, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність Гетьманщини.

Півтора століття козацтво не тільки захищало волю й права українського народу, але й очолило культурну розбудову держави. На кінець ХVІІ ст., в період гетьманування І.Мазепи, Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією.

Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років і залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу.

Самобутні риси культури козацької держави (1648-1781). Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, яка взяла на себе розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Духовність і релігійність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Запорожці надзвичайно ревниво стежили за «чистотою» віри у своїх рядах. Дослідник історії українського козацтва Д. Яворницький зазначав, що у козацькому середовищі ніколи не було ні розкольників, ні лжевчень; заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Запоріжці за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали. Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності – кожен козак мав носити при собі «тілесний» хрест, будь-яка важлива справа починалася з молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая – захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла – глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

За даними Д. Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Набула поширення практика щоденного богослужіння за канонами православної церкви. Це вимагало від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

Високого рівня досягла освіта на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того часу.