УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.



5.1 Суспільно-політичні умови формування нового (ренесансного) типу української культури.Кревська унія 1385 р. поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землям. Це узаконило експансію латинської культури на кілька віків. Неймовірним тягарем для українського народу були щорічні знекровлюючі напади татарських орд в першій половині XV ст. Останній удар у процессі руйнування національної культури належав Люблінській унії 1569 року, яка остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу. В XVI ст. на українських землях почалася Руїна. Реакцією на неї став відкритий протест українського населення.

Незважаючи на складні соціально-політичні умови, а також на звичайні для того часу епідемії, кількість населення України зростала. За приблизними оцінками, на 1300 р. населення українських земель становило 3,2 млн чоловік, 1400 р. – 3,7 млн, 1500 р. – 4,4 млн, 1550р. – 4,9 млн, 1600 р. – 5,2 млн чоловік. Найбільша його частина припадала на населення в межах Великого князівства Литовського. У перший період володарювання в українських землях князівство Литовське опинилося під впливом більш розвиненої давньоруської культури, законодавство і писемність якої набули державного використання. Але згодом, з посиленням польського тиску і приєднанням українських земель до Речі Посполитої, ситуація кардинально змінилася. Польша намагаючись дістати більше вигоди з колонізації України, здійснювала руйнівні заходи що до культурних традицій підкорених земель.

Провідну роль у колонізаційному наступі вели польські магнати, що займали найвищі посади в державній адміністрації. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Магнатські роди Струсів, Язловецьких, Замойських, Синявських, Жолкєвських, Калиновських, Потоцьких та ін. ставали необмеженими володарями земель, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, провінцій. Магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках. Разом з магнатами прийшла в Україну дрібна польська шляхта.

Очолило колонізаційну політику латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. надзвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Для залучення української молоді до польського національного табору єзуїти засновували школи, вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства. Особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючись залучити їх до латинської церкви.

Після Люблінської унії лише деякі українські аристократичні роди протистояли процесу колонізації. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Григорій Хоткевич заснував у Заблудові друкарню, Костянтин Острозький, відкрив академію в Острозі, Василь Загоровський заснував у своєму селі школу. Патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нове покоління забуло її традиції і почало служити новій державі – Польщі.

Народження козаччини.Соціально-політичні умови другої половини XV – XVI ст. обмежували самоврядування українських земель. Посилювалась експансія католицизму, землеволодіння шляхти розширювались, а становище українського населення погіршувалось. Основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України – Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя – була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини, риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах – в гирлах річок – і там рибалили, добували мед, полювали. До ухідників почали приєднуватись селяни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. Їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення – «січі».

Із середини XVI ст. формується козацька верства. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування в 30 – 40-х роках XVI ст. фортеці – Запорозької Січі, яка згодом стала центром козацьких вольностей. Січ притягувала до себе селян та міщан і стала неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав роль стратегічної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, протримавшись на острові майже 10 років. Ця обставина, а також численні археологічні та письмові джерела дали підставу відомому досліднику історії козацтва Д. Яворницькому вважати саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких січей, а князя Вишневецького – духовним батьком Запорожжя.

Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, на Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню – неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю – такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.

Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше – стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головні – з боку степу та бокові – з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію, а військо мало два поділи – військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський тощо), а територія – спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця». Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів. Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого військова служба була складною, відправляли з Січі. Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування. Меншість повинна була підкоритись більшості, яка мала право підкорити колективній волі навіть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом. Однак під демократичністю правління Запорозької Січі часто приховувалися прояви охлократії (влади натовпу).

Демократичний принцип виборності старшин із часом розвинувся у всевладдя «чорних» всезагальних рад. Це згубно впливало на становлення козацької ментальності: в шкалі морально-соціальних цінностей козаків відчувалось превалювання особистої свободи над обов'язком перед владою, вироблявся стереотип супротиву заходам старшини. В очах козаків гетьмани й старшини були не представниками і носіями єдиної законної влади, яких слід захищати, а тільки слухняними виконавцями їхньої волі, котрих легко можна було позбавити не лише посад, але й життя.

Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином: військові начальники (кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани); військові чиновники (підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи); похідні й паланкові начальники (полковник, писар, осавул, підписарій, підосавул).

Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду. Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали.

Щовесни запорожці в куренях методом жеребкування розподіляли між собою обов'язки – кому лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар, а кому йти на промисли. Як тільки скресала крига на річках, половина козаків виходила на свої вольності рибалити або полювати. Рибу засолювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли на продаж в Україну. На отримані гроші купували борошно, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.

Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозволяли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич, що привозили з набігів на турків і татар – шовки, оксамити, коней, гроші, – вони мали здавати курінному отаману. На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина грошей – в січову скарбницю, решта розподілялась між товариством порівну. Більшість козаків отриману частину відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та багатством, харчувались разом у курінях. Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим розвитком січового господарства та торгівлі становище козацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голотою, але поруч з нею з'явились заможні верстви козацької старшини. Вони відрізнялись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окремо від товариства, чим викликали обурення простого козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупинити. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.

У другій половині XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька лав, і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен мав ту зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.

Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Вони були невеликі – 20 м завдовжки і 3-4 м завширшки, з обох боків мали по 15-20 весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні легкими гарматами і брали на борт 50-70 осіб. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери. На своїх плоскодонних кораблях козаки могли проходити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них вони добирались не тільки до Очакова, узбережжя Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-татарську блокаду на морі.

У 1572 р. було створено реєстрове військо. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.

Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових козаків, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання: на чолі з Кршиштофом Косинським (1591 – 1593), Северином Наливайкою (1594 – 1596), Тарасом Федоровичем (Трясилою), Павлом Бутом (Павлюком), Дмитром Гуні, Яцьком Остряниним тощо. Надзвичайно важливим фактором формування визвольного руху було зближення церкви з козацтвом.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил – польського уряду та українського козацтва – не могло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибухне у 1648 р. і стане початком української національної революції 1648-1676 pp.

Протягом XVI – на початку XVII ст. в українських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське козацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.

Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоти), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі – угоду, що складалася з двох присяжних листів – Коша (у договорі «Війська») та Кримського ханства.

В середині XVII ст. внаслідок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у всенародну війну проти польського панування в Україні, сформувалася Українська козацька держава. Її окремі елементи виникли впродовж попередніх десятиріч: засади військової демократії, що фактично визначали функціонування управління, звичаєве право, побут і розвиток самобутньої культури в цілому.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 193; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.133.198 (0.012 с.)