Музична культура і театральне мистецтво українського бароко

Друга половина XVII – XVIII ст. в історії української культури – важливий період і з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об´єднання народних музикантів, виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні та впродовж XVI – XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів – а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми – двадцяти самостійних партій.

Із середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію.

Партесний концерт складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта). Він потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент М. Дилецький (бл. 1650 – 1723) і виклав їх у посібнику «Граматика мусікійська» (1677).

У XVII – XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. – 1709, 1734-1775), де готували фахівців церковних хорів.

У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. У Києво-Могилянській академії були свій хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту у майбутньому видатні композитори Максим Березовський та Артемій Ведель, творчість яких сягнула європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751 – 1825).

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс – жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси «Їхав козак за Дунай» С. Килимовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка.

На Лівобережжі України в усіх 10 полках діяв штат полкової музики, що складався з 6 – 9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала «генеральна» військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII – XVIII ст. називають ще театром козацького бароко.

Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Розповсюдженим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-Ставровецького).

Учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, володіли технікою високих жанрів – містерій ( релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п´єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва. Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з´являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько ЗО драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями – студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), Ф. Прокоповича («Володимир»), Д. Туптала («О причащений святих тайн») тощо. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість божа», «Про святу Катерину», «Царство натури людської», «Про Олексія, чоловіка Божого» тощо).

Як правило, до шкільних драм XVII – XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії – короткі одноактні комічні п´єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. Зміст інтермедії був пов´язаний з темами, що розвивалися в основних п´єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача. Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці – українською, росіяни – російською, білоруси – білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжковою мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова є інтермедії Якуба Гаватовича, що вміщені у його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського «Воскресенія мертвих» (1747). Саме інтермедії започаткували український театр.

Український театр XVII – XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи слідував бароковим театральним традиціям.

Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків – близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

 

 

Література

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290 с.

4. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.

5. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

6. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний посібник / За ред. Цехмістро І.З., Штанько В.І., Старовойт В.С., Леонтьєвої В.М. К., Центр навчальної літератури, 2003. – 320 с.

7. Історія української культури: У 5-ти томах. – Т. 2: Українська культура другої половини ХVІІ- ХVІІІ ст. Александрович В.С., Борисенко В.Й., Виврот Т.М. – К.: Наукова думка, 2003. – 1246 с.

8. Крип’якевич І.П. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550 с.

9. Культура і побут населення України: навч. посіб. для вузів / За ред. В.І. Наулко, Л.В. Артюх, В.Ф. Горленко, Т.В. Косміна; МО України. – К.: Либідь. 1993. – 288 с.

10. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В. та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

11. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках). – К.: Дніпро, 1992. – 495 с.

12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Довіра, 1992. – 141 с.

13. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.

 

Питання до самоконтролю

1. Назвіть наслідки національно-визвольної боротьби другої половини XVII ст.

2. Визначте роль релігії у культурі козацької держави.

3. Якою була система шкільництва на Січі?

4. У чому проявлювався бароковий світогляд козацької культури?

5. Назвіть характерні ознаки музичної культури козаччини.

6. У чому полягаля освітня програма Києво-Могилянської академії?

7. Хто з викладачів і випускників Києво-Могилянської академії Вам відомий?

8. Визначте ознаки низового бароко.

9. Яку роль у культурі відігравало театральне мистецтво?

10. Які теми і сюжети поєднували шкільний театр і вертепну драму?

11. Які риси притаманні українській художній культурі XVII – XVIIІ ст.?

7 XIX СТОЛІТТЯ – ДОБА НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

7.1 Генезис українського відродження. Проблеми мови і освіти. «Руська трійця». Народницький період відродження. У XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності як національної свідомості на підґрунтті єдності мови та культури. Поступове поширення ідеї національної свідомості, що стане однією з головних тем нової та новітньої історії України, демонструє три головних етапи, між якими є ряд спільних рис.

На початковому етапі, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність рідного народу зникне під навалою імперської культури.

Другий, культурницький етап став періодом відродження мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті.

На третьому, або політичному, етапі відбулося зростання національних організацій і висунення національно орієнтованих вимог, за якими крилося прагнення до самоврядування.

У першій половині XIX ст. культура в Україні розвивалася під впливом антикріпосницького визвольного руху, революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму тощо, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом подальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до самоствердження як самобутнього окремого народу.

Цей період характеризується демократизацієй культури, боротьбою проти самодержавно-релігійної ідеології та теорії «офіційної народності». Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли в своєї творчості великий інтерес до України, до життя українського народу, протестували проти політики національного гноблення, що проводив царський уряд.

Зріс й інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час започаткувалася народницька течія в історіографії, її прихильники головну роль в історії відводили народові, а завданням історика, на їх думку, є вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел – актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808 – 1877), який, будучи секретарем «Общества истории й древностей» при Московському університеті та редактором видаваних ним «Чтений» (1846 – 1848, 1858 – 1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України – «Історію Русів», «Літопис Самовидця», «Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ...» П. Симоновського тощо. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві у 1843 р.

У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII – початку XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» – напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обгрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.

Першу узагальнюючу історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М. Бантиш-Каменський (1788 – 1859). Його книга «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, у друге – в 1830 р. – у трьох частинах, згодом у 1843 р. Методологічно Д.М. Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і М. Карамзін, Д.М. Бантиш-Каменський змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів, гетьманів, козацьких старшин – Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін.

Важливою віхою в історіографії України першої половини XIX ст. була праця М. Маркевича (1804-1860) «Історія Малоросії». Її було видано в 1842 – 1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, М. Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський (1808 – 1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці: «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) і «Наезды гайдамаков на Западную Украйну» (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, А. Скальковський в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював політику царизму.

Ученим, який вніс значний внесок у розвиток історичної наукии, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьким старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за розміром працях, М. Максимович провів велику критичну роботу по перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив багато оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. М. Максимович займався вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини – великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.

Наприкінці 30-х – 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М.І. Костомаров (1817-1885). У 1842 – 1844 рр. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, а у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці М.І. Костомарова «Русско-польские вельможи. Князья Острожские» і «Первые войны малороссийских казаков с поляками».

Проблеми мови і освіти. У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.

У 1819 р. у Петербурзі М. Цертелєв видав збірник «Опыт собрания старинних малороссийских песней». Три збірки українських народних пісень – «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник народних украинских песен» (1849) – підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П. Лукашевича «Малороссийские й червонорусские думу й песни». У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харкові шість випусків фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина». Із великою пошаною до українських народних пісень і дум ставилися передові люди – К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов та ін. Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що грунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.