Поняття культури. Культура як система: походження, динаміка, основні функції

Білет 1

Поняття культури. Культура як система: походження, динаміка, основні функції

Культу́ра (від лат. Cultura — оброблення, виховання, розвиток, освіта) — комплекс духовних, емоційних та інтелектуальних рис суспільства, які виражаються не лише в мистецтві, а у способі буття, світогляді на конкретному історичному етапі його розвитку, системі цінностей і традицій. Культура – це специфічний спосіб існування людини в природі, вона є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Культура сприяє виділенню людини з природи шляхом оволодіння нею. Водночас культура є засобом ‘’вписування‘’ людини в природу. Людина – суб’єкт та носій культури.

 

Вперше термін «культура» вжив знаменитий римський оратор Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.).

 

Сучасні концепції культури:

· Еволюціоністська концепція культури (америк. етнограф Л. Морган, англ. історик Е. Тайлор та англ. соціолог Г. Спенсер). Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Розвиток кожного народу відбувається прямолінійно – від простого до складного.

Осн. стадії в розвитку суспільства: дикунство, варварство і цивілізація, які має пройти кожен народ;

· Аксілогічна концепція (нім. філософи та соціологи В. Дільтей, В. Віндельбанд та Г. Ріккерт). Культура - «світ втілених цінностей», які реалізує людина внаслідок своєї діяльності. Цінність виступає елементом внутрішньої організації культури як цілісної системи.

Культурною цінністю може бути:

1. певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) орієнтиром у житті;

2. соціокультурний стандарт, або норма (роби так, не роби інакше);

3. конкретна поведінка (стиль життя).

· Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища (англ. Б. Малиновський, франц. соціолог К. Леві-Стросс, америк. етнограф А. Крьобер).

Ккультура пов’язується з потребами людства:

1. первинними – продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення. Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов;

2. похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання;

3. інтегративні, які обєднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.

Динаміка культури - зміна культури. Динаміка культури залежить від історичних процесів. Типи:

1. пов'язаний із зміною духовних стилів;

2. зміна, яка веде до збагачення і диференціації культури. Область зміни пов'язана з новими науковими концепціями;

3. культурний застій. Після будь-якого застою починається прискорення динамічних процесів культури;

4. криза культури чи трансформація, пов'язана з поширенням нових релігійних навчань.

Функції:

· Соціалізація особи і соціальний контроль над нею;

· Пізнавальна: культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння;

· Інформативна: культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої («соціальна пам’ять людства»);

· Світоглядна - формування кругозору людини, розуміння нею світу і себе в ньому;

· Комунікативна функція культури дозволяє людям через неї вступати в спілкування між собою, між нинішніми поколіннями, що пішли, між різними народами і цивілізаціями;

· Регулятивна;

· Ціннісна: культура як система цінностей формує у людини цілком конкретні ціннісні потреби і орієнтації;

· Виховна - підтримання норм взаємодії між людьми, відповідних обмежень та заохочень;

 

Висновки:

ü у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої (традиція, звичай, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію;

ü кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність;

ü усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний звязок між ними.

Кожна культура як функціональна єдність суспільства є цілісною, тому й загальнолюдська культура є цілісним утворенням.

Білет 2

Генеза та особливості націольнальної культури. Джерела та складники української культури

В сучасному суспільстві національну культуру не можна ототожнювати із народною культурою.

Нація — поняття ширше, ніж народ. Це - сукупність символів, вірувань, переконань, цінностей, що характеризують духовне життя людей певної держави, країни (обов’язкова умова – нація ґрунтується на державному устрої). Під «народом» слід розуміти одиницю етнічну, під «нацією» - політичну. Те, що творить народ – це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу і надає йому одностайний (простірно і часово) «народний характер». Якщо приналежність до народу зумовлена народженням і вихованням, то існування нації спирається на свідому волю її членів (концепція «суспільного договору», свідомої співвідповідальності) – волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами і виконувати обов’язки. Нація – феномен політичної сфери, це колектив людей, що хочуть бути державою. Суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом.

Культура нації знаходиться в постійному русі. Чим більше національна культура відкрита для конструктивних контактів із іншими культурами, тим більш вона розвинена.

Національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.

Джерела української культури:

· природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості носіїв культури;

· особливості історії;

· українські давні вірування й етнокультуру загалом;

· християнство;

· зовнішні впливи (східні та західні);

· професійна культура (інтелектуальна культура - художня творчість, філософія);

· антична культура.

Від часів Київської Русі, а потім у литовський період важливим було також засвоєння деяких європейських політичних і правових ідей та установ. Це дає підстави віднести українську культуру до сім’ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток.

 

Складники української культури (за Д. Чижевським і О. Пріцаком):

Укр.-балканські складники.

Драгоманів - тезуапро дунайську епоху в житті укр. слов’ян (літопис виводить укр. племена з-над Дунаю).

5. Іранські складники. Вже серед кіммерійців, людности VIII ст. до н. е., мусіли бути іранські елементи.

Але першорядну ролю відігравали три племінні групи: скити, сармати і аляни (Агуапа). Живий представник цієї мовної групи сьогодні — осетинська мова на Півн. Кавказі.

Залишили виразний вплив на релігійно-культурний світогляд слов’ян та на мистецтво (зокрема, деякі орнаменти). Риса, притаманна укр. культурі, — брак історизму, характеристичний для іранців.

Алтайські складники.

Алтайцям завдячуємо насамперед освоєння коня, назву кінь, одяг (штани) і збруя. В мистецтві - тваринний стиль. Мали рунічне письмо, приклади якого знах. і на території України.

Алтайці (зокрема тюрки й монголи) були в Азії державнотворчим чинником – у київські часи бачимо відгомони двокоролів’я, притаманного алтайському держ. устроєві (Аскольд і Дир, Олег і Ігор, Ярослав і Мстислав і т. д.). Система спадкоємства в Київській Русі — це алтайська схема престолонаслідства.

Античні складники.

Постання колоній на Чорному та Озівському морях.

Вплив купецько заінтересованих греків виявився насамперед у ділянці вироблення мист. смаку (грецький посуд, ювелірні вироби) та підвищення рівня життя (грецькі предмети домашнього вжитку, вино).

8. Германські складники. Найсильніший культурний вплив. Германські впливи можна поділити на епохи:

Прасхідньогерманська епоха. Від герм. племен слов’яни прийняли «вищу» суспільну й військову організацію та термінологію.

Ґотська доба. Прихід ґотів на Україну після 166 р. по Хр. і створення ними держави (поч. III ст. — 375) лишили чимало слідів у слов. мовах і в матеріяльній культурі (ювелірна робота).

За посередництвом ґотських місіонерів українці вперше запізналися з християнством.

Епоха вікінґів. Сильний нормансько-вікінґський елемент у торговельно-воєнних дружинах руських міст та князів. Вони приносили свою мову і усну словесність (вплив саґ на стару укр. словесність, на «Слово о полку Ігоревім»), елементи військового устрою та права. Саме тому з’явл. норманська теорія походження руської Київської держави.

Епоха німецька.

9. Візантійські і 10. зах.-евр. елементи. Зв’язки з Візантією посилилися після прийняття християнства.

Візантія принесла на Україну, крім релігії й церковного устрою, нову абетку і зразки для шкільництва, літератури, мистецтва і позначилася на концепції держави й політичного життя взагалі.

Білет 3

Білет 4

Білет 5

Білет 6

Горизонтальній поділ світу

Головні напрями схід і південь(право) – структурування відбувалося за етичними ознаками - Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого.. Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Кольорова символізація та просторова структура світу знаходить відповідника в часовій структурі(час і простір нероздільні).

вперед — схід — ранок — весна - синій

праворуч — південь — день — літо – червоний

назад — захід — вечір — осінь - білий

ліворуч — північ — ніч — зима – чорний

Література

- широка перекладна діяльність обертається почасти до творів минулих епох, зокрема середньовіччя;

- на Україні головними носіями літературної творчости були духовні особи: „духовний“ елемент тому занадто переважає в змісті творів;

- нещасливі політичні умови призвели до того, що багато українців працювало „в наймах“ у чужих культур.

Бароккова поезія прожила на Україні довго, аж до другої половини XVIII в

Віршова поезія

Найбільш численною є бароккова віршована поезія.

За жанрами вирізняють: акровірші, геометричні вірші, вірші -малюнки, панегірики та епіграми (касіян сакович "Похвала гетьмана"), сатирично-гумористична поезія (іван некрашевич "ярмарок"), декоративні вірші - раки-літеральні (величковський "діва марія"), народна поезія (коз. пісні, думи, билини, календарно - обрядові (пісні про сагайдачного), дидактичний епос (климовський).

Проза

Вирізняють такі основні жанри: ораторсько-проповідницька проза релігійно-полемічного змісту, історично-мемуарні твори (козацькі літописи Самовидця), езопівська байка (непрофесійна), діалог (сковорода "асхань"), щоденники та записки, житійна (повчалтна) література (дидактична туптала)

Головний твір цієї літератури „Четьї — Мінеї“ св. Дмитра Туптала

Драматургія. Трагікомедія Прокоповича "Володимир".

Білет 7

Білет 8.

Вияви класицизму в Україні

2-а половина ХІХ ст. – класицизм, протилежність, антипод бароко. За змістом цей мистецький напрямок виражав раціоналістичну традицію західноєвропейського просітництва.

Для класицизму характерно:

1. використання зразків, канонів античного мистецтва;

2. домінування раціональної складової у структурі художнього образу (правильні геометричні форми в архітектурі, математичні розрахунки в музичних творах ¾ноти, ½...);

3. Чітка регламентація тем, сюжетів, зображально-виражальних засобів мистецького твору. Ефект фундаментальності, домінування спокою над рухом, низький р-нь декоративності.

Але в укр. Культурі цей напрямок майже не приживається, оскільки не відповідав потребам національного руху і не виражав емоційну складову. Класицизм розвивається представниками інших культур. В архітектурі: Вінченсо Беретті.

3 великі центри: Санкт-Петербург, Варшава, Відень.

Архітектура: впливиєвроп. Класицизму позначилися на Києві, Лівобережжі та Слобожанщині, на гетьманських резиденціях, палацах як вияви класицизму в укр. культурі (Ганських у с.Верхівня, Станіслава Потоцького в місті Тульчин, палац графа Потоцького в Батурині), театрах (оперні театри у Києві, Львові імені Заньковецької та Одесі), храмах, громадських будівлях, у Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837-1843 рр. за проектом В. Беретті.J

Скульптура: пам’ятник Рішельє в Одесі, надгробок гетьмана Розумовського в Батурині,

Живопис: твори Левицького, Саменка, Луки Долинського (автор картини «Пророки» у Соборі св. Юри у Львові,

Музика: Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Глухівська музична школа. Опери (Березовського «Демофан»).

Література: трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., травестійна ода «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка.

Героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

Білет 9

Білет 10

Білет 11.

1. Література КР (що таке література)

Розвиток торгівлі, культури, міжнародних зв’язків à потреба записувати інфу à виникнення писемності у східних слов'ян. Перші значні пам'ятками давньоруської писемності - угоди Русі з Візантією — 911, 945, 971 pp.,написані двома мовами — грецькою і руською.

Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст.

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом.

Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp), що містять основні догмати християнства.

 

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава» (1073 та 1076 pp.) для київського князя Святослава Ярославича. Містить: твори церковно-релігійного характеру (уривки з патристичної літератури), публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

 

Перший відомий письменник з місцевого населення у Київській Русі - митрополит Іларіон. Творив у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Автор церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство). Завдання: довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі".

 

У Київській Русі виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Найвидатніший - "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. У творі можна виділити три окремих частини. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

За жанром — це радше не слово-хвала. а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі.

Білет 12.

Дмитро Бортнянський

Капельмейстер придворної капелі в Петербурзі, композитор релігійної музики. Написав прекрасні церковні твори (м.ін. 35 концертів на 4 голоси, десять концертів на два хори, співи до Служби Божої), які по сьогодні виконуютуься церковними хорами. Перебуваючи в Італії, зумів поставити свої три опери „Алкид», „Фабій”, „Креонт”. Історики російської музики вважають його своїм композитором.

Артем Ведель

Був диригентом у московського генерал-губернатора, згодом вернувся в Україну і став монахом в Києво-Печерській Лаврі, де здобув собі пошану як справжній аскет. А коли вийшов з монастиря, був арештований за проти-царську діяльність і майже до кінця життя просидів у тюрмі, а царська цензура заборонила друкувати його музичні твори.

Панівною ділянкою у творчості цих композиторів є церковна музика „а капелля”, а головними формами є т.зв. концерти та богослужбові частини і вони стоять на висоті тогочасної західноєвропейської музики.

В Галичині, з її переходом під Австрію у другій половині XVIII ст., теж прийшло до пробудження музичного життя, при святоюрськім кафедральнім храмі у Львові існував хор і оркестра, що брали участь у церковних відправах. Згодом поважним осередком музичної культури Галичини став теж Перемишль, де Снігурський заснував перший постійний церковний хор. Там і виросли перші священики-композитори і вони творять т.зв. «перемиську школу». Їх заслуга в тому, що вони ввели у світську музику народні галицькі мелодії.

Отже, в історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М.Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури.

Білет 13.

Архітектура КР

Запровадження християнства на Русі à розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. .. і ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві (1037), який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків. Стіни мали багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін.. Софійський собор - втілення ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору - Успенська церква: з неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква. На межі ХI-ХII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст. Незалежна Україна відновила свою святиню. Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в ХII-XIII ст. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю.

Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині - на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі - на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель. Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у Чернігові. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура.

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Ворота реконструйовані у 1982 p.. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X — початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества..

Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня — ангелам, нижча — святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — піднятими на рівень голови руками — канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

З кінця XI ст. в архітектурі розпочався новий етап, характерний відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні. Найпоширеніший - кубічний однокупольний храм. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною таких церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р., також - собор у Володимирі-Волинському, П'ятницька церква у Чернігові.

Білет 14.

Білет 15.

Творчість І. Котляревського

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського у 1798 p. Ця бурлескно-травестійна поема знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). Творчість І. Котляревського також здійснила суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка «Руська трійця».

Вибір Котляревським мови народу став незворотним явищем не тільки для літератури. Услід за нею протягом XIX ст. народну мову почали використовувати публіцистика, літературна критика й гуманітарні науки. Іван Котляревський є також автором перших українських п'єс — «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які ставилися в Полтаві й започаткували новий український театр.

Особливості творчості Котляревського:

· утвердження бурлескно-травестійної поеми;

· початок розвитку драматургії;

· слідування правді у зображенні історичного минулого і сучасності;

· широке використання народної творчості;

· присутні елементи реалізму.

Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського:

· невелика кількість дійових осіб

· вдало вибраний конфлікт

· напруженість і природність розвитку сюжету

· стрункість композиції

· органічно вмонтовані в текст пісні

· народна, індивідуалізована й гранично виразна мова

· гумор

· чіткість ідей

· рельєфно зримі образи

Білет 16.

Білет 17

Іван Вишенський

 

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно критикує греко-католиків.

 

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був на той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

 

· гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі;

· відкидав світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські;

· користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю»;

· основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівност. Доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції. У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє», де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним;

· не закликав до соціальної боротьби - перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни;

· Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ;

· живучи на чужині (Афон), Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. На Афоні Вишенський почав свою літературну діяльність одночасно з першим поколінням українських полемістів — Г. Д. Смотрицьким, С. Куколем (Зизанієм) та іншими. Перші твори Івана Вишенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х pp. XVII ст., здобули велику популярність.

Основні твори: «Виявлення диявола-світодержця», «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького), «Порада», «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає», «Послання до єпископів».

Білет 18

Народне малярство

- образ козака-бандуриста Мамая;

- ікони народних майстрів (народ безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей: Богородицю (ікона «Покрова» з Нікопольського собору, ікона Богородиці з Переяслава, образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія), Миколая, Юрія, Параскеву. Христові страсті як улюблений христологічний сюжет народних іконописців).

 

- УКРАЇНСЬКА СКУЛЬПТУРА БАРОККО

Київщина: Техніка металопластики (мідь, карбована на смолі) - оздоблення царських врат іконостасів, на яких викарбовували людські постаті. Зразок: царські врата іконостаса Софійського собору в Києві, які створили київські цехові майстри П. Волох, Ф. Таран, І. Завадовський. Сюди ж: статуї на фасадах Київської ратуші й церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIIІ ст. пов'язаний з діяльністю майстрів Івана Равича та Сисоя Шалматова.

 

Сформувався український багатоярусний іконостас, який налічував до дев’яти ярусів. Оформлення іконостасів різьбленням. Іконостаси збільшуються за розміром (яруси виростають вгору і в ширину), в одній будівлі їх буває кілька, змінюється взаємовідношення між конструкцією та оздобою. Посилення декоративності іконостаса - у висуненні на перший план різьблення, якому підпорядковували архітектуру і деякою мірою живопис.

Архітектурний образ іконостасу набуває барокових форм за рахунок фронтонів, волют (спіралеподібні елементи), пишної орнаментики (Богородчанський іконостас з Манявського скиту). Іконостас - динамічна композиція з вигнутими ярусами, глибоким ажурним позолоченим різьбленням (іконостас Преображенської церкви у Великих Сорочинцах). Поряд з традиційним мотивом виноградної лози, в іконостасному різьбленні з’являються тваринні мотиви (лев, дельфін, геральдичний орел), людська фігура у формі т.зв. «Ієсеєвого дерева». В царських вратах барокових іконостасів різьблення домінує над живописом.

В західних областях України в другій половині XVII — XVIIІ ст. зосереджена найбільша кількість скульптури, - для оздоблення католицьких та уніатських храмів.

Наприкінці XVII ст. в Галичині не було своїх майстрів і для виконання скульптурних робіт запрошували митців з закордону. Серед них були Шванер і А. Шлютер. Барокова скульптура, що відчула вплив стилю рококо має видовжені пропорції, в позах та рухах постатей багато динаміки, іноді вони ніби танцюють. Основою їхньої композиції є контрапост, при якому весь тягар тіла переноситься на одну ногу. Обличчя з гострими рисами виявляють вдачу або скороминучі настрої й почуття людини. Якщо скульптура дерев’яна, то скульптор майже ніколи не зберігає природної фактури дерева, а розфарбовує його, що посилює натуралістичність зображення.

Найвищого розквіту галицька скульптура досягає в 60-70-х рр. XVIIІ ст. Цей етап представляють троє митців: Севастьян Фесінгер, Антон Осинський і Пінзель.