Візантійський канон та його інтерпретація в КР

Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті часи) Рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована Візантія. Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру. Що кн. Володимир Святий прийняв саме візантійську Православну Віру, у тому була його глибока історична мудрість і Божа опіка над нами, — тим ми зберегли себе, як слов`янську націю, набувши собі відповідну нам по духові Східню Віру й культуру, найкращу на той час у світі. Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.3 Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами. Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас. Увесь сонм Святих сприйняли ми з Візантії. Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас т. звана удільна західня система, Україна обезсиліла й упала. Візантійські впливи доходили до православного слов’янського світу двома шляхами (хоч і не тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й монашу (обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній Європі), та через двори державних правителів. Отож, наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви слов’янського суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Про міру культурного впливу Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької.

Періодизація та загальна характеристика укр. культури 19 ст.

Початок національного відродження - від появи «Енеїди» Котляревськоо (1798).

Рудницький: три етапи на шляху українського національно-культурного відродження:

1. шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.),

2. народницький (1846—1880 pp.),

3. модерністський (1890—1914 pp.).

Перший етап:

· рушійна сила - українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів". Заклики "повернутися до козаччини".

· привязансть до історичних і побутових особливостей рідного краю. У укр. дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Рух за вивчення історії козацької України. Також поява ураїнознавчих дисциплін, наприклад історіографії.

Народницький етап н.-к. в.:

· рушійна сила - демократично налаштована інтелігенція України. Заклик "повернутися лицем до народу".

· керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;

· центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство;

· провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

· періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847 рр.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

· Здобутки: заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.),

· Наприкінці 1850-х рр. – організ. напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» — селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету, Володимир Антонович (входили Зібер, Житецький, Кістяківський, П. Чубинський, Тадей Рильський, М. Лисенко). Громадівський рух, названий владою «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах.

Модерністський етап:

· рушійна сила: народні маси.

· тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

· З’явилося нове покоління інтелігенції, на чолі якої стояв Михайло Грушевський.

· Поява товариств «Просвіта» по всій території України. Збільшилась регіональна свідомість, національна ідея почала проникати в такі прошарки суспільства як робітництво, буржуазія, поміщицтво.

· Діячі: Грушевський, Ліпинський, М. Міхновський («Самостійна Україна»), І. Франко, Ю. Бачинський (Україна irredenta).

·!!! Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави. 1892 р. – «Братство тарасівців», 1899 – РУП (Революційна українська партія), з 1905 створрення великої кількості нових партій, серед них партії радикалів-демократів, соціалістів революціонерів, УНП (українська нар. партія – з 1907 в підпіллі).

· Плідний розвиток науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці., початок періоду розвитку культури – модернізм.

· Зростаюче ослаблення самодержавства та розлад рос. держ. машини.

Білет 11.

1. Література КР (що таке література)

Розвиток торгівлі, культури, міжнародних зв’язків à потреба записувати інфу à виникнення писемності у східних слов'ян. Перші значні пам'ятками давньоруської писемності - угоди Русі з Візантією — 911, 945, 971 pp.,написані двома мовами — грецькою і руською.

Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст.

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом.

Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp), що містять основні догмати християнства.

 

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава» (1073 та 1076 pp.) для київського князя Святослава Ярославича. Містить: твори церковно-релігійного характеру (уривки з патристичної літератури), публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

 

Перший відомий письменник з місцевого населення у Київській Русі - митрополит Іларіон. Творив у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Автор церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство). Завдання: довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі".

 

У Київській Русі виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Найвидатніший - "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. У творі можна виділити три окремих частини. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

За жанром — це радше не слово-хвала. а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі.