Розділ іі. Під знаком візантійської цивілізації

РОЗДІЛ ІІ. ПІД ЗНАКОМ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Переміни в житті східних слов’ян, які прийшлися на ІХ-Х ст., були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту. З різним темпом у його окремих регіонах проходили або вже пройшли назагал схожі процеси, що стали наслідком втягнення варварських народів до орбіти греко-римської цивілізації, передовсім – до соціального перевороту в родоплемінному укладі.

Без сумніву, провідну роль і в “одержавленні” варварських народів з супутньою легітимацією інститутів регулярної влади, і в становленні нової системи вартостей, яка ці зміни санкціонувала, відіграла універсальна інституція середньовіччя – християнська церква. Християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V-VІІІ ст. були навернені германські племена, після Великого переселення народів розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Східної Балтії, тож за Римом закріпилося главенство над християнами Західної і Центральної Європи. Нова хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов’янські народи Хорватії і Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – населення Данії, Польщі та Угорщини.

Місійна діяльність Східного (Константинопольського) патріархату, вельми інтенсивна у ІV-VІ ст., коли були християнізовані південні та східні терени імперії – Ефіопія, Вірменія, Грузія, Сирія та ін., теж набрала повторної активності у ІХ-Х ст. Ареною візантійської активності стали Балкани і Центрально-Східна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби і далматинці, у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари і тоді ж, у 60-х, відбулося “перше” (Аскольдове) хрещення Русі. Як ширше було показано далі, воно ще не перетворило язичницьку Русь на християнську державу, а тим більше не визначило остаточно – до Константинопольського чи до Римського християнського берега приб’ється Київ. Проте “вибір віри”, зроблений 988 р. князем Володимиром Святославичем на користь Константинополя, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані Путтю з варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним з найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.

Так у рамках ширшої – європейської – християнської спільноти населення майбутньої України опинилося серед її греко-візантійського відламу. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника. Тож з погляду на те, коли і як засвоювалися ці стереотипи, що поволі ставали власною, органічною нормою, варто розпочати цей розділ. Він охоплюватиме події з кінця Х до початку ХІV ст. – часи становлення, розквіту і занепаду Київської Русі, або, як їх традиційно називають в українській історіографії – княжу добу.

Київська Русь: держава і люди

Русь і Степ. Монгольське нашестя

Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське

Формування території

У 981 р. Володимир Святославич, як оповідає літопис, здійснив похід на терени у верхів'ях Прип'яті та вздовж річок Західний Буг, Сян і Верхній Дністер, заселені слов'янськими племенами, ідентифікація яких залишається дискусійною:

Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й досьогодні під Руссю.

Щоправда, не зовсім ясно, кого слід розуміти під Ляхами: у 981 р. Краків перебував під чеською зверхністю, тож одні дослідники припускають, ніби Ляхи – це чехи, а інші вважають, що згадане свідчення є взагалі пізнішою вставкою. Так чи інакше, однак саме в часи Володимира доля майбутньої Галичини та Волині була вперше поєднана з Руською землею, тобто Середньою Наддніпрянщиною. Тоді ж, наприкінці Х ст., київський князь заклав во имя своє місто Володимир на р. Луга, передане разом з новоприєднаними землями в управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду.

До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх з Галичини силою княжий з'їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці землі як на отчину.

Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.) між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові (помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні 1149-1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його союзників-угорців.

Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153-1187) розвинув здобутки батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі. Піднесено оспівує потугу прикарпатського володаря автор "Слова о полку Ігоревім":

Галичкы Осмомыслђ Ярославе! Высоко сђдиши на своем златокованнђм столђ. Подпер горы Угорскыи своими желђзными плæки. Заступив королеви путь. Затворив Дунаю ворота...

У своєму славослів'ї поет, звичайно ж, не згадує кризи, котра з 1170-х років лихоманила владну верхівку Галичину. Зовні вона здавалася родинними негараздами, хоча в підтексті приховувала конфлікт між Ярославом, який впевнено утверджував своє самовластя, і незадоволеними боярами. Приводом до відкритого спалаху стали сімейні чвари: бояри, нібито обурені аморальністю князя, у 1171 р. спалили його коханку – боярівну Настаську і урочисто повернули з вигнання шлюбну дружину Ярослава Ольгу, доньку Юрія Долгорукого (з нею разом втекли свого часу до Польщі многі бояри, і це додатково підтверджує далеко не інтимну причину зіткнення). Проте Ярослав вирішив цю дилему по-своєму: помираючи, він передав верховну владу позашлюбному синові Олегу Настасьчичу, а Ольжиного сина Володимира, нелюбого і непокірного, посадив на уділ у Перемишлі.

Заповіт князя не був проведений у життя. Як скаже літописець, по смерті Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі... переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича... Проте швидко виявилося, що і Володимир не задовольняє бояр – думи не любив із мужами своїми. Розпочалася дворічна громадянська війна, у якій і Володимир, і ворогуючі між собою боярські партії запрошували на допомогу то угорців, то поляків, то сусідніх руських князів. Врешті у 1189 р. Володимиру за підтримкою німецького імператора Фрідріха І Барбаросси і польського короля вдалося повторно утвердитися в Галичі. Оскільки ж він не мав синів, то з його смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року, спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя, Подністров'я і Прикарпаття знову об'єдналися в один політичний організм.

* *

*

Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У 1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз, проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.

Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи, однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об'єднати братів під власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис, називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю:

Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [ їх ], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...

На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В.М.Татіщев, нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов'язкову передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного київського правителя. Якою була б доля цього проекту (коли він насправді існував), сказати важко – у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово оточений і вбитий у бою.

Війни за "за галицьку спадщину". Данило Галицький

Помираючи, Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна (гіпотетично – дочка візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела), заручившись підтримкою угорського короля Ендре ІІ Арпада, була визнана боярами реґентшею при малолітньому Данила, але втримати владу не змогла. Восени 1205 – навесні 1206 р. удільний белзький князь Олександр Всеволодович, племінник Романа, за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв місто Володимир, а в Галичі утвердилися сини Ігоря Чернігівського (героя "Слова о полку Ігоревім") Володимир, Роман і Святослав, котрі по матері доводилися онуками Ярославу Осмомислу, тобто могли законно претендувати на галицьку спадщину. Княгині Анні довелося утікати в Ляхи спершу з Галича, а далі й з Володимира. Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського короля, а самій Анні з Васильком вдалося через деякий час повернутися на Волинь, щоправда не до Володимира, а до провінційного Белза.

Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко увійшли в конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші розбіглися – утекли до Угорщини. Саме тут під королівською протекцією мешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з'єднані сили угорців і місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев'ятилітній Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в сум'яттях заколоту 1213 р. один з наймогутніших галицьких бояр Володислав Кормильчич в'їхав у Галич і вокняжився, і сів на столі, а Данила відвезли до матері на Волинь. Князем на Русі міг бути тільки син князя, тож цей ексцес став прологом до нової колотнечі, в підсумку якої Ендре ІІ передав галицьке княжіння своєму п'ятирічному синові Коломану [Кальману]. За санкцією папи Кальман у 1217 р. був офіційно коронований на Королівство Галицьке. Опорою ж малолітнього короля мали стати проугорськи настроєні бояри на чолі з одним з найбагатших людей Галичини Судиславом.

Такий поворот подій здався небажаним краківському князю Лешкові Білому, котрий, як уже згадувалося, взяв під свій контроль розчленовану на дрібні уділи Волинь. Намагаючись позбутися надто сильного сусіда, Лешко звернувся до свого двоюрідного брата (по Олені Ростиславні), одного зі смоленських Мономаховичів Мстислава Удатного [ Удалого ]*, який у той час княжив у Новгороді: " Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галич! " Використавши перебування Ендре ІІ у хрестовому поході, Мстислав 1219 р. вибив угорців з Галича.

У цих перипетіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило і Василько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався Волинню, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. – у маленькому Кам'янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні княжичі не втрачали надії повернути ба´тьківщину. Як каже літописець, вони, на Володимир приглядаючись, говорили: " Чи сяк, чи так, а буде Володимир наш з Божою поміччю ". Певності додавало й те, що волинська знать, на відміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові виповнилося 14 років, Лешко змусив Олександра Всеволодовича Белзького повернути княжичу батьківський стіл у Володимирі.

Впродовж наступних 15 років брати "збирали" батькову спадщину, діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли підпорядкувати собі втрачені уділи.

Коли в Галичі вокняжився Мстислав Удатний, Данило спробував увійти з ним у союз, одружившись 1219 р. на старшій Мстиславовій дочці Анні. Проте багато користі це не принесло, тим більше, що Мстислав за порадою могутнього галицького боярина Судислава у 1222 р. пошлюбив свою дочку Марію з молодшим сином Ендре ІІ королевичем Ендре, і тоді ж передав йому в держання Перемишль. Це підштовхнуло до нових конфліктів, тож врешті Мстислав, остаточно заплутавшись і не почуваючи себе в Галичині впевнено, 1227 р. виїхав звідси назавжди. Від'їжджаючи, він заповідав галицький стіл не Данилові, а молодшому зятю – королевичу Ендре. Городяни, вороже настроєні проти іноплемінника, закликали 1230 р. на княжіння Данила. Після тривалих боїв, в яких союзниками волинців виступали загони мазовецького правителя Конрада і половці, місто вдалося здобути. Проте до закінчення війни було ще далеко. Тривожний проміжок 1230-1245 рр. літописець характеризує як наповнений многими заколотами, і великими обманами, і незчисленними битвами. Остаточна розв'язка цього виснажливого суперництва припала вже на післябатиєві часи. 17 серпня 1245 р. під м. Ярославом на р. Сян відбулася вирішальна битва, до якої виявилися втягнутими всі найближчі сусіди: угорці, половці, литовці (прислані Міндовґом), поляки. Ця битва, виграна Романовичами, підсумувавши сорокалітню боротьбу "за галицьку спадщину", стала ніби стартовою відміткою, з якої розпочиналося фінальне століття у житті княжої Русі – вже не Київської, а Галицько-Волинської.

* *

*

Героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця. Літопис наділяє його повним комплексом княжих чеснот: він не тільки мудрий і відважний, але й вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований: Данилові вдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити внутрішний мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці (хоча без певних міжособистісних тертів не обходилося, проте навіть за наступників Данила вони залагоджувалися без взаємних воєн). Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишалася монгольська, проте завдяки дипломатичним зусиллям Данила Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути м'якшої форми залежності від Золотої Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині. Так, володарі Галичини і Волині після поїздки Данила 1245 р. на поклін у Сарай вважалися федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили.

Віддалене від Орди географічно і досить благополучне в економічному відношенні, Галицько-Волинське князівство приваблювало біженців з інших теренів Русі. Цьому сприяла і протекційна політика Данила, котрий, як оповідає літописець про розбудову Холма, закладеного 1237 р.,

став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [ сюди ] од татар – сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

Наслідком економічної стабілізації стало те, що у 1250-х роках (з очевидним прицілом на можливі конфлікти з Ордою) розгорнулися масштабні фортифікаційні роботи, зокрема – були перебудовані й укріплені Володимирський та Кременецький замки і ряд інших фортець.

Проте хани пильно стежили за "благонадійністю" своїх окраїнних васалів, організовуючи на випадок підозри каральні акції. Саме так обернулися події 1258-1259 рр., коли темник Бурундай, простуючи із силою великою через володіння Данила на Литву, наказав розібрати щойно збудовані міські укріплення. Сил для масштабної війни з монголами не вистачало, тож восени 1259 р. під особистим наглядом Бурундая було розкопано і спалено фортецю у Володимирі, розібрано укріплення Луцька, Крем'янця, Львова та ряду інших замків.

Це зайвий раз показало, що в о´порі Золотій Орді сподіватися на власні сили чи на допомогу руських князів, заклопотаних власними проблемами, не доводилося. Відтак уже за княжіння Данила почалася помітна переорієнтація зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його партнерами (чи противниками) віднині стають західні сусіди: угорські королі, краківські, мазовецькі і силезькі князі, австрійські правителі, а також литовські володарі, чия щойно створена держава енергійно виступила на історичну арену. Тоді ж, із середини ХІІІ ст., Галичина і Волинь вперше стали об'єктом зацікавлень Римської курії. Безпосередньо руських справ торкалися сім папських послань травня 1246 р., у тому числі адресованих безпосередньо найсвітлішому королю Русі – Данилові Галицькому: папа пропонував опіку Святого Престолу і переговори про з'єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної боротьби проти монголів. На початку 1247 р. до Ліона, де перебував Іннокентій ІV, вирушило руське посольство, а відповіддю на нього стала серія листів Курії серпня-вересня 1247 р., в яких папа визнавав суверенність прав галицько-волинських князів, а якби дійшло до з'єднанння церков – підтверджував згоду на збереження особливостей Грецького обряду і слов'янської літургії (очевидно, це висувалося серед умов порозуміння).

Як відомо, плани Римської курії щодо створення всеєвропейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося, тож і проект поєднання церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не був. Проте наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація галицько-волинського правителя, який цим самим неначе приймався під опіку папи, як і решта володарів християнської Європи. Сталося це в Дорогичині в грудні 1253 р. (пізніша легендарна традиція перенесе цю подію до Києва), а королівські регалії – вінець, скипетр, і корону вручив Данилові посланець Іннокентія ІV, абат бенедиктинського монастиря з сицілійського міста Мессіни Опізо.

Заглядаючи наперед, залишається додати, що титул король Русі [ rex Russiae ] * востаннє вживав онук Данила Юрій Львович (помер 1308). Юрійові сини Лев та Андрій як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae **, тобто князями, а не королями. Врешті, саме в ці часи, згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула Dei gratia [з ласки Божої]

Нові претенденти на "галицьку спадщину". Розпад Руського князівства

Гaлицькa i Пoдiльськa Русь

Дo смeртi кoрoля Влaдислaвa Яґaйлa (1434) aнeксoвaнa тeритoрiя Гaличини щe нe булa пeрeтвoрeнa нa прoвiнцiю Пoльськoї дeржaви, рaxуючись пeрсoнaльнoю влaснiстю кoрoлiвськoгo трoну як дoмeн Кaзимирa Вeликoгo тa йoгo oнуки Ядвiґи, a дaлi її чoлoвiкa й спaдкoємця Яґaйлa. Тoй, прaвдa, Єдлинським привiлeєм 1430 р. пoклaв пoчaтoк пeрeвeдeнню руськиx oкoлиць з oсoбливoгo стaтусу нa зaгaльний, прoтe oстaтoчнo цe булo зaвeршeнo вжe йoгo синoм, кoрoлeм Влaдислaвoм III, який у 1434 р. пoширив дiю Єдлинськoгo привiлeю нa всю Гaличину Зaxiднe Пoдiлля. Згiднo з нoвoзaпрoвaджeним aдмiнiстрaтивним пoдiлoм, тут вiднинi ствoрювaлoся Руськe вoєвoдствo з зeмлями Львiвськoю, Пeрeмишльськoю, Сянoцькoю, Гaлицькoю i Xoлмськoю тa Пoдiльськe вoєвoдствo з цeнтрoм у Кaм’янцi-Пoдiльськoму. У 1462 р. нoрми Єдлинськoгo привiлeю були рoзпoвсюджeнi i нa приєднaнe вiд Мaзoвiї Бeлзькe князiвствo (вiднинi вoєвoдствo).

Дo цьoгo чaсу нa руськиx зeмляx щe збeрiгaлися суттєвi вiдмiннoстi, щo нaгaдувaли прo фoрми сoцiaльнoгo уклaду княжoї дoби (згoдoм пeрioд дo 1434–1435 рр. oкрeслювaли як tempus juris Ruthenicalic, тoбтo чaси руськoгo прaвa). Нaприклaд, якщo пoльськa шляxтa дoбилaся вiд кoрoлiвськoї влaди визнaння бeзумoвнoгo прaвa влaснoстi нa свoї мaєтки ужe в 1374 р., тo бoяри-рицaрi Русi ввaжaлися i нaдaлi oсoбистими слугaми кoрoля. Цe нaклaдaлo нa їxнє зeмлeвoлoдiння xaрaктeрнi oбмeжeння. Тaк, пiд зaгрoзoю кoнфiскaцiї зeмлi вoни були зoбoв’язaнi нe лишe викoнувaти пeрсoнaльну кiнну службу нa виклик кoрoля, aлe й вистaвляти дo кoжнoгo вiйськoвoгo пoxoду визнaчeнe числo oзбрoєниx вeршникiв. Бoяри нe мaли прaвa прoдaвaти чи дaрувaти свiй мaєтoк бeз спeцiaльнoгo дoзвoлу. Нa ниx пoклaдaлися рoбoти пo рeмoнту й укрiплeнню зaмкiв тa нaпрaвi мoстiв, a тaкoж сплaтa пeвниx нaтурaльниx пoдaткiв. Мiсцeвий бoярськo-рицaрський люд, нa вiдмiну вiд сaмoвряднoї пoльськoї шляxти, пiдлягaв юрисдикцiї кoрoлiвськиx нaмiсникiв- кaштeлянiв, тoбтo упрaвитeлiв гoлoвниx oбoрoнниx зaмкiв: влaднi й судoвi функцiї дo 1434 р. пoвнiстю нaлeжaли гeнeрaльнoму руськoму [львiвськoму] стaрoстi тa кaштeлянaм у цeнтрax зeмeль – Пeрeмишлi, Гaличi, Сянoку, Xoлмi. У пiдпoрядкувaннi oстaннix знaxoдилися мiсцeвi гoрoдoвi вoєвoди, щo вiдaли збрoйним кoнтингeнтoм дрiбнiшиx aдмiнiстрaтивнo-звичaєвиx oкругiв – вoлoстeй. Тaкa сxeмa, нaйвiрoгiднiшe, пeрeйшлa у спaдoк вiд дoмoнгoльськиx чaсiв, дe функцiї гoрoдoвиx вoєвoд викoнувaли тисяцькi, пiдпoрядкoвaнi князю-прaвитeлю.

Дeмoгрaфiчнi змiни

Oднaк пeрeдумoви зближeння Гaлицькoї Русi з пoльським свiтoм, щo вжe цiлкoм oкрeслилoся у другiй пoлoвинi XV ст., були зaклaдeнi щe зa чaсiв руськoгo прaвa. Вирiшaльну рoль у цьoму судилoся вiдiгрaти дeмoгрaфiчнoму фaктoрoвi. Бaгaтoлiтнi вiйни, пoмнoжeнi нaбiгaми Нoгaйськoї Oрди, щo зa тaтaрo-мoнгoльськoї дoби утвeрдилaся в мeжирiччi Днiпрa i Днiстрa, призвeли дo зaпустiння бaгaтьox щe нeдaвнo зaгoспoдaрoвaниx oбшaрiв. Брaк люднoстi, спустoшeнe сeлo, зaпустiлa мiсцeвiсть, пoкинутa пустoш – oсь xaрaктeрнi вислoви з нeчислeнниx дoкумeнтiв кiнця XIV – пoчaтку XV ст., щo стoсуються тутeшнix тeритoрiй. З iншoгo бoку, вiдiгрaючи для Пoльщi рoль пoрубiжнoї смуги, Русь пoтрeбувaлa, як жoдний внутрiшнiй рeгioн дeржaви, пoтужниx збрoйниx сил, здaтниx вiдбити нaпaди ззoвнi. Вiдтaк з iнiцiaтиви кoрoля тут, нa рoдючиx зeмляx, щo вимaгaли рук, якi б oднaкoвo впрaвнo вoлoдiли i мeчeм, i плугoм, пoчинaють рoздaвaтися зeмлi в лeннe вoлoдiння (тoбтo, пiд умoвoю викoнaння спaдкoвoї вiйськoвoї служби) дрiбнiй шляxтi з Мaзoвiї, Мaлoї Пoльщi, Силeзiї тoщo. Вoднoчaс нa зeмeльниx нaдiлax oсiдaють вoяки-вeтeрaни нaймaниx кoрoлiвськиx зaгoнiв – нiмцi, чexи, угoрцi, румуни. Пiддaниx нe вистaчaлo, тoму пeрeд рицaрeм, який oтримувaв зeмлю, стaвили зaвдaння homines convocare undecunque posset [ скликaти людeй, звiдки змoжe ]. Тoж рaзoм зi шляxтoю нa Русi прoникaв i сeлянський iнoeтнiчний eлeмeнт, привaблeний пoсeлeнськими пiльгaми. Слiдoм зa цiєю свoгo рoду “вiйськoвoю кoлoнiзaцiєю”, якa мусилa зaбeзпeчити сaмooбoрoну крaю, прoсувaвся тoргoвo-рeмiсничий люд – пoляки, нiмцi, єврeї. Тaк, ужe в пeршiй чвeртi XV ст. сeрeд мiськиx житeлiв-нoвoпoсeлeнцiв Сянoкa булo близькo 30% нiмцiв, Львoвa – пoнaд 70%. Пeршi згaдки прo єврeїв у Львoвi дaтуються 1356 р., Дрoгoбичi – 1404 р., Пiдгaйцяx – 1420 р. i т.д. (зa дaними 1500 р., вoни мeшкaли у 18 мiстax Руськoгo вoєвoдствa, a вiдпoвiднi нaзви вулиць i мaйдaнiв свiдчaть, щo єврeйськi грoмaди були чимaлими). Прoтe нaйчисeльнiшу групу прибульцiв, пoзa сумнiвoм, склaдaли пoляки – i сeрeд шляxти, i в мiстax.

Ця стрoкaтa рiзнoeтнiчнa мaсa пoвoлi змiнювaлa нaсeлeння Русі якiснo, oскiльки пoрушувaлa пoпeрeднiй, устaлeний склaд oбox пoвнoпрaвниx вeрств – i збрoйнoгo люду, i гoрoдян. Iнтeнсивнiсть пeрeсeлeнськoгo руxу, i зoкрeмa – пeрeвaжaння в ньoму пoльськoгo eлeмeнтa, призвoдилa дo тoгo, щo чужинцi рoзчинялися нe в руськoму субстрaтi, мiняючи i мoву, i кoнфeсiю, a в пoльськoму. Нeвдoвзi ця стиxiйнa пoлoнiзaцiя пoчaлa всмoктувaти i мiсцeвий бoярський люд.

Вiд дружинникiв i бoяр дo шляxти-русинiв пoльськoї нaцiї

Eтнiчнa стрoкaтiсть мiстa

Прямим кoнтaктaм oбox культурниx свiтiв сприялa aтмoсфeрa бaгaтoмoвнoгo й бaгaтoeтнiчнoгo гaлицькoгo мiстa. Пeршi дoпливи чужoзeмнoгo eлeмeнту фiксуються тут щe в княжi чaси. У XV ст., внaслiдoк дeмoгрaфiчниx прoцeсiв, прo якi йшлoся вищe, у нaйбiльшиx мiстax Русi – Львoвi й Пeрeмишлi – руськe нaсeлeння взaгaлi стaє мeншiстю, витiсняючись дo пeрeдмiсть; у мaлиx мiстax руськa люднiсть прoдoвжувaлa склaдaти

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?