Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії

Візантія знаходилася на перетині трьох континентів: Європи, Азії та Африки. Її територія обіймала Балканський півострів. Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, частину Месопотамії та Вірменії, острови Кіпр і Кріт, опорні володіння в Криму (Херсонес), на Кавказі (Грузія), деякі області Аравії. Середземне море було внутрішнім озером Візантії. Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав у світі: територія - близько 1 млн. кв.км., кількість жителів - 20-24 млн. осіб. Столиця держави – Константинополь[1] з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами виглядала центром усього цивілізованого світу. Саме це місто, його культура стало найяскравішим символом православної віри.

Після падіння Західної Римської імперії концепція всесвітнього римського володарювання, титул імператора, а також традиції античної культури і освіченості збереглися лише на Сході - в Візантійській імперії.

Візантія — це перша християнська імперія; (330-1453 рр.). Дата її народження - 11 травня 330 р. - день офіційного проголошення міста Константинополя столицею імперії, коли імператор Костянтин (306-337) переніс столицю своєї імперії на береги Босфора в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави - Візантії - країни церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших вчителів церкви, батьківщини християнської містики Івана Золотоуста, Св. Діоніса Ареопагита, Сімеона Нового Богослова, Григорія Палами.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалась на перехресті декількох цивілізації - пізньоантичної, східної і новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися різноетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, арати, іудеї, греки, римляни тощо. В той же час це була в своїй більшості грекомовна культура. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Власні глибокі традиції тут об’єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які іммігрували в імперію[2]. Візантійська культура завжди використовувала творчий набуток інших народів.

Візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян візантійці зрозуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи і її духовної довершеності в Христі. Крім того, між Західною і Східною Церквами існували стійкі соціально-психологічні відмінності. Для Західної церкви були властиві глибока емоційна напруга, навіть екзальтація. Для православ’я характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. На перший план тут висувалися щасливі і радісні моменти життя самого Христа, його воскресіння. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов’язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку. Ця та інші різниці між Західною та Східною церквами в подальшому знайшли відображення в західно-європейській і візантійських культурах.

Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер, де богослов’я було центральним предметом літературної творчості. В центрі патріотичної філософії знаходиться розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а в результаті - світу і людини. З-поміж візантійських філософів у царині богословської полеміки визначаються: Леонтій Візантійський, імператор Юстиніан, Афанасій Антіохійський, Валаам та його учень Леонтій Пілат, як представники візантійського аристотелізму й платонізму.

Особливо необхідно звернути увагу на діяльність випускника Константинопольського університету Патріарха Фотія (бл. 810 чи бл. 820-890), талановитого прихильника Аристотеля. Головний твір Фотія і “Міріобібліон”[3] - перша середньовічна бібліографічна праця, що складається з анотацій церковних і світських (історичних, географічних, медичних) творів грецьких та візантійських авторів. Її важливість полягає в тому, що вона зберегла праці, що до нас не дійшли.

В період злету культури Візантії (середина ІХ ст.) - видатний вчений Лев Математик очолив “університет” у Константинополі відомий як Магнаврська школа. До його навчальної програми входили математика, механіка, геометрія, астрономія, філософія, граматика.

Широкого розповсюдження та популярності набули історичні твори: історія і хронографія. Про це свідчить, факт виходу в світ історичної енциклопедії за ініціативою імператора Костянтина Багрянородного в X ст. Сам він написав дуже цікаві твори про управління імперією, про воєнний та адміністративний поділ держави та про Церемоніал візантійського двору. Серед видатних істориків необхідно також назвати Лева Диякона та Георгія Гамартола, хроніка якого лягла в основу нашого літописання.

Самобутні риси візантійського мистецтва представлені в архітектурі, скульптурі, музиці, образотворчому мистецтві, художніх ремеслах. Мистецтво Візантії в цілому має ортодоксально-християнський характер. Єдиний художній стиль надихає все візантійське тисячоліття. У візантійському мистецтві об’єднанні в єдину художню систему витончений спіритуалізм і пишна видовишність.

Особливих успіхів досягло воно в архітектурі, будівництві, класичним зразком якого є Константинопольська Свята Софія (Премудрість Божа). При цьому особливою заслугою візантійських майстрів, які походили передусім з грецького, малоазійського сходу, була конструкція велетенських бань, з чотирикутною основою храму за допомогою вигнутих, сферичних трикутників, званих вітрилами.

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий живопис (мозаїка, фреска), ікона, книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) та собору Св. Марка в Венеції.

В стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни пісенноподібного характеру, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентували мистецьку культуру світу, надзвичайно величезна. Її значення - в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Ближнього Сходу, Північної Африки бере свій початок також в візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру європейського середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації.

 

Європейська культура епохи Середньовіччя

Рання доба західноєвропейського середньовіччя характеризувалася запровадженням християнства та державотворчими процесами. У V ст. представник князівської династії Меровінгів Хлодвіг (481-511 рр.) підкорив всіх франків. В 496 p. прийняв християнську віру і встановив тісні контакти з Римом. Цікаво, що перші королі цієї династії після падіння столиці Західної Римської імперії визнавали зверхність Константинополя.

Нові стимули романська культура [4] дістала у період так званого Каролінгського Відродження, коли держава франків, об’єднавши величезні території, від Барселони до Ельби і Дунаю, а також значну частину Італії, стала імперією. Карл Великий (768-814 pp.) у 800 p. був коронований римським папою як імператор. Митці, що процвітали при дворі Карла, орієнтувалися на відродження давньоримської, романської культури. Великого значення надавалося освіті, наслідуванню пізньоримським та візантійським зразкам придворного мистецтва тощо. Але залишки архітектурних споруд цієї доби (капела у Ахені, капела-ротонда у Фульді) свідчать не тільки про запозичення, а й про використання власного досвіду та традицій. Цікаво, що на території Європи у великій кількості залишалися давньоримські пам’ятки: дороги, акведуки, кріпосні стіни, башти, храми і вони були настільки міцні, що їх продовжували використовувати за своїм призначенням.

Розпад імперії Карла Великого супроводжувався численними феодальними війнами, нашестями норманів, угорців та інших народів, що й привело до загального зниження культури в Європі. У кінці Х - на початку XI ст. знову спостерігається культурне піднесення - Оттонівське Відродження. У 962 p. Оттон І (936-973 pp.), представник саксонської династії проголосив створення “Священної Римської імперії”. Головними центрами будівництва і розвитку культури тепер поряд з попередніми на Рейні (Ессен) стали Саксонія і Тюрінгія, що не знали ні античної, ні ранньохристиянської традиції, тому тут переважало самостійне творення ранньосередньовічної культури.

У період раннього Середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою середньовічного світогляду, як вже зазначалося, було християнство. Панування християнської релігії в духовному житті Середньовіччя визначило основну рису його світогляду та філософії - теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея [5]. Згідно з християнською доктриною Середньовіччя, Бог є Абсолютною Особистістю, за образом і подобою якої формується особистість людини. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування - молитву, сповідь та покаяння.

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревносним теоретиком Божого вибору “обраних”, ідеї двох протилежних один одному “градів” - Божого і людського. Свій головний труд Августин назвав “Сповідь” (“Про Град Божий”). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього середньовіччя, але й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

В цьому трактаті вперше в історії християнської думки Св. Письмо розглядається в історичному вимірі.

Основи середньовічної схоластики [6] та нові критерії інтелектуального життя європейського Середньовіччя, заклав Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл.480-бл.525). Найшанованіший в питаннях філософії, логіки й освіти, етики й естетики Боецій згадується Данте Аліг’єрі в “Божественній комедії” (Рай, пісня десята). Один із “останніх римлян” Боецій був також видатним політичним діячем свого часу. Він розпоряджався фінансами королівства остготів, був впливовою особою в сенаті.

Особливе місце в творчості Боеція належить твору “Про втіху філософією”. Філософські погляди Боеція в цілому характеризуються еклектичністю, вбираючи в себе вчення Платона, Аристотеля, неоплатонізму й стоїцизму. Боецій намагався виправдати християнські догмати розумом. До літературної спадщини Боеція належать навчальні посібники й коментарі з арифметики, геометрії, музики тощо. Багато уваги він приділив розбудові системи середньовічної освіти.

Яскравим представником середньовічного християнського світогляду був Флавій Магн Аврелій Кассіодор (бл. 490-бл. 585). Кассіадор здобув високе становище в королівстві остготів і майже 30 років вірно служив його правителям. Його вважають одним із найпродуктивніших серед вчених і письменників Середньовіччя. Серед його творів, особливе місце посідають “Варії”. Їх називають першою енциклопедією середньовіччя, що вміщала відомості про історичне, політичне, державне, економічне, соціальне, культурне життя, військову справу, звичаї остготського суспільства.

Окремого розгляду потребує особистість Ф.Аквінського, який запропонував вчення, що розвивало і поглиблювало християнський світогляд, об’єднуючи його з аристотелізмом. Філософ вважав, що в усьому необхідно керуватися принципом справедливої середини. Основним принципом філософської системи Ф.Аквінського були “гармонія” віри і розуму. В своїх основних працях “Сума проти язичників” (1261-1264) і “Сума теології” (1265-1273) він проголосив бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання “істини одкровення”, розглядав філософію як “служницю теології”, проголошував також примат церковної влади над світською. В 1323 p. Ф.Аквінського було канонізовано, а в 1879 p. його схоластичне вчення було проголошено єдино істинною філософією католицизму.

Провідними середньовічними філософами були також Августин Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Франциск Асизький тощо. Вони розробляли питання естетики, її головних категорій.

В XI ст. в Італії на базі Болонської юридичної школи був відкритий перший університет (1088 p.). Його діяльність сприяла відродженню норм римського права. Тут училися тисячі студентів з усіх куточків тогочасної Європи. Починаючи з ХІІ ст. університети виникають в інших країнах Європи - у Парижі (1160 p.), Оксфорді (1167 p.), Кембриджі (1209 p.). В ХІІІ ст. відкриваються університети в Іспанії (Саламанка), Італії (Неаполь). У XIV ст. засновані Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кьольнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі діяло 65 університетів, більшість з яких заснована з санкції римської курії. Католицька церква підтримувала вищу світську освіту.

Викладання в усіх університетах Європи провадилося латиною. Воно здійснювалося у формі лекцій та диспутів. Чільне місце належало логіці, що з часом витіснила граматику, в той же час викладання математики, геометрії, астрономії, музики було представлено далеко не у всіх університетах. Велике значення відводилося також вивченню права як канонічного, так і римського. Основним об’єктом вивчення були праці видатних церковних та античних авторів. Поряд з університетами не менш важливими центрами теологічної та філософської освіти виступали чернецькі ордени домініканців та францісканців. Виникнення монастирських і соборних шкіл, а згодом - університетів сприяли формуванню центрів інтелектуального життя в Західній Європі та загалом створенню своєрідної світської культури.

Важлива роль у духовному житті Європи в ХІ-ХІІІ ст. належала літературі. Середньовічній героїчний епос репрезентований такими літературними творами, як французька “Пісня про Роланда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, іспанська “Пісня про Сіда”, тощо.

Варто зазначити і те, що книги за часів раннього Середньовіччя були рідкістю. Їх створювали у монастирських скрипторіях на замовлення імператорів, знатних феодалів, єпископів і настоятелів. Головним елементом оформлення книг стали сюжетні мініатюри з зображенням дійових осіб, пейзажів, архітектурного фону.

Саме за часів середньовіччя остаточно складається образ Лицаря (Рицаря) як взірця, формується “лицарський кодекс честі”, що уособлював низку неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом лицар мав бути хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких і скривджених, боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до переможеного супротивника. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю [7] - середньовічною концепцію кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Лицарем відзначаються люб’язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю. Такі якості сформували власне лицарську культуру, що знайшла своє відображення в музично-поетичній творчості трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися виключно благородні лицарі, сеньйори Прованса, півночі Франції, Німеччини, які писали вірші і особливі пісні. Центрами їх творчості були не палаци, не монастирі, не собори, а саме замки пізнього Середньовіччя. Дійсно, культурне обличчя Європи важко уявити собі саме без лицарського замку - його зовнішнього вигляду, його палацу, життя його мешканців. Лицар-поет ні в якому разі не розважав і не забавляв гостей господаря замку - для цього були артисти і жонглери [8], а також менестрелі [9]. Вони обслуговували, а трубадур або мінезингер - служив Своєму Королю, Прекрасній Дамі, Поезії.

Поява міст, паломництво і хрестові походи відіграли велику роль у розвитку не тільки європейської економіки і торгівлі, а й мистецтва і культури.

Романське мистецтво найповніше розкрилося в архітектурі церковних будівель, їхньому живописному та скульптурному оздобленні. Романському храмові притаманна сувора, велична краса, він відзначається масивністю й урочистою міццю. Романська архітектура - характерний приклад раціонального художнього мислення. Взірцями храмової романської архітектури вважаються собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуат’є, собори у Тулузі, Орсивалі, Велезі, Арлі (Франція), собори у Вормсі, Майнці, Шпайєрі (Німеччина), собори у Оксфорді, Вінчестері, Норичі (Великобританія), у Станагері (Норвегія), у Лунді (Швеція). Романські пам’ятки є в Австрії, Польщі, Угорщині. В Україні романськими рисами особливо позначена архітектура та розписи Круглої церкви с. Горяни поблизу Ужгорода. В кінці XIX ст., коли в архітектурі запанувала так звана еклектика, елементи романського стилю використані в деяких спорудах м.Чернівці (Центральні корпуси Чернівецького державного університету).

У XIII-XV ст. культуру Європи у значній мірі формує готика. Цей термін виник в Італії в епоху Відродження, коли склалося уявлення, що стрільчата арка середньовічної архітектури походить від форми гостроверхого шатра готських племен, які начебто будували його, зв’язуючи крони дерев. Початок готики пов’язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря і тотально виявився в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної, згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння.

На будівництво соборів витрачалися великі кошти і сили багатьох поколінь. Найвеличніша будівля ранньої готики - собор Паризької Богоматері закладений у 1163 p. будувався більше ста років - до кінця XIV ст. Найбільший з усіх соборів знаходиться у Реймсі, його довжина 150 м, а висота башт - 80 м, будувався з 1210 р. до початку XIV ст. Деякі собори так і залишилися недобудованими. Взірцями готики є собори у Франції (собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам’єні), у Німеччині (собор у Кельні), Голландії, Італії, Іспанії, Чехії (собор св. Віта у Празі), Великобританії (Вестмінстерське абатство у Лондоні), Польщі (костьоли Діви Марії у Гданську та Кракові), у Австрії (собор Св. Стефана у Відні); чудові взірці готики є у Талліні, Ризі, Вільнюсі, Каунасі. З численних готичних пам’яток некультового будівництва виділяються ратуша у Брюсселі, готель “Клюні”, та деякі вулиці у Парижі.

Вершиною середньовічного театру є містерія (лат. mysterium -таємниця). Розквіт цього жанру припадає на пізнє Середньовіччя — приблизно XV ст. У містеріях брало участь майже все населення міста: одні - як актори (до 300 чоловік і більше), інші - як глядачі. Сюжети бралися з Біблії та Євангелія.

Середньовіччя стало епохою розвитку численних ремесел та появи важливих винаходів. Так, з XI ст. у будівельний вжиток увійшли обпалена цегла, кахлі, черепиця. З XII ст. у Європі освоєно було нові технології оброблення металів: зварювання, термічне оброблення, кування, штампування, витягування, згинання, шліфування, карбування, а згодом, у XIII ст., - стругання, свердління, точіння й полірування. Розвивалося виробництво скла, вітражів, дзеркал. У XII ст. з’явилися ткацький і токарний верстати; у XIV-XV - зубчасті передачі, свердлильний верстат, підйомний кран, вогнепальна зброя. Відбулися зміни й у суднобудуванні: на зміну однощогловим кораблям прийшли багатощоглові - каравели (XVст.). Необхідно також підкреслити, що у повсякденний вжиток увійшли окуляри[10] і годинники[11], що стали справжніми подіями в історії Середньовіччя.

Таким чином, Середньовіччя відіграло важливу роль в культурному розвитку Європи. В цей період не тільки почали створюватися європейські нації і національні мови, виникали міста, разом з ними ремесла, торгівля, створювалась багатогранна, видатна цивілізація.