Тема 4. Культура епохи ренесансу

1. Причини формування та головні риси культури ренесансу.

2. Періоди розвитку та головні здобутки європейського Відродження.

3. Ренесанс в українській культурі.

Під Ренесансом (від франц. Renessanse - Відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця ХІІ – ХVI ст.. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури.

Термін “Відродження” у точному розумінні слова стосується лише Італії ХV – середини ХVI ст. Саме тут ця культура набуває характеру цілісного, всеохоплюючого явища. Відродження – виняткове явище італійського творчого генія. Тому правомірно говорити “Італійське Відродження”, “епоха Ренесансу в Італії”. Одночасно Ренесанс – загальноєвропейське надбання. Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на усіх європейських країнах від Португалії до Московської держави.

 

 

Причини формування та головні риси

Культури Ренесансу

 

Ґрунтом ренесансної культури були нові економічні відносини, що стали формуватися перш за все в Італії наприкінці ХІІІ ст.. В цей час текстильне мануфактурне виробництво Флоренції, Мілану, Болоньї значно випереджає країни Європи, тут використовується вільнонаймана праця. В Італії створюються перші банки, лихварські контори, в хід ідуть векселі, акредитиви. Флоренція починає карбувати золоту монету – флорін, що стає міжнародною валютою. Генуя стає найсильнішою в світі морською державою, посередником в торгівлі між заходом і сходом.

Формуються і нові суспільно-політичні відносини. Швидко зростають соціальні прошарки майбутніх буржуа – торгівці, банкіри, лихварі, багаті ремісники, юристи. Значно збільшується кількість вільних міських жителів. Біля двох десятків міст Італії, найбільшим з яких була Флоренція, в середині ХІІІ ст. Стають самостійними державами республіканського типу, громади яких називають “комунами”. В містах-комунах зростає роль органів демократичного самоврядування, політичних партій, ремісничих цехів і торгівельних гільдій.

Перетворення, що відбувались в суспільному житті, приводили до влади нових людей. Їх основними ознаками стають не стільки знатне походження, титули, скільки особиста підприємливість, що межує з авантюризмом, сміливість, відвага, активна творча натура. Ці люди були чужі всіляким релігійним забобонам, світським правилам.

Нова людина і світ бачила по-новому. Сміливо відкидаються старі догмати про побудову всесвіту, місце в ньому людини, очевидне прагнення до наукового пояснення явищ природи, прагнення використовувати практичні знання. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття і винаходи, кожен з яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві з старими традиціями. Віднайдення раніше невідомих манускриптів з працями Аристотеля, Платона, творів давньогрецької і давньоримської літератури, розкопки старовинних архітектурних і скульптурних пам’яток щоразу доводили новим людям перевагу античності над середньовіччям, викликали прагнення бути гідними нащадками забутих предків.

Як бачимо, однією з найбільш характерних рис культури доби Відродження є постійне прагнення до античного ідеалу. Воно зумовило і назву самої епохи.

Однак не підлягає сумніву, що Ренесанс є абсолютно самостійним явищем, не запозиченим з жодної із культур, античність була нього лише необхідним поштовхом, внутрішнім духовним поривом до нової культури, про що свідчить більшість її характерних рис.

Характерною рисою ренесансної культури є аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, тонкого шару інтелігенції. Культурні осередки виникають при дворах освічених монархів, пап, крупних аристократів, що виступають в ролі меценатів, оточують себе інтелектуальною і творчою елітою. Слід, однак, підкреслити, що аристократизм у тогочасному розумінні визначався не походженням і привілеями, не розмірами достатків, а перш за все особистими якостями людини, ступенем освіченості й культури.

На відміну від античної і особливо середньовічної культури ренесансна культура мала яскраво-особистісний характер. Вільна особистість – художник, філософ, поет, що не залежить не лише від замовника, а і від цехових середньовічних норм організації та регламентації творчої праці найхарактерніша риса Відродження. Митець Ренесансу починає надзвичайно цінувати свою творчу свободу та індивідуальність, пишатися ними.

Слід відзначити і таку характерну рису ренесансної культури, як її всебічна пройнятість мистецтвом. Для людини Відродження мистецтво мало таке саме всеосяжне значення, як для людини ХVIII ст. – філософія, ХІХ ст. – наука, ХХ ст. – техніка. Образами мистецтва забарвлені навіть політика, господарство, війна і дипломатія. Очевидно, що недостатня розвиненість наукових знань, мовної культури, пов’язаної із формуванням нації, залишали за мистецтвом головну царину реалізації творчого потенціалу Відродження.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму. Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В його основі – прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до гідності і розуму людини, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Характерною рисою ренесансної культури як культури перехідного періоду є її суперечливість. Так, антиклерикальна спрямованість творів гуманістів поєднується у них з глибокою вірою, гуманістичні погляди межують з містикою, а раціоналізм – із схоластикою і навіть магією та астрологією. Високі злети людського генія і духовність йдуть поруч з підступністю і аморалізмом як в особистому житті, так і у політиці (Макіавеллі). Причиною таких явищ була малорозвинена наука і техніка, застиглість форм громадських суспільних відносин, незмінність цехової ієрархії, інерція суспільної свідомості, сила релігійних догматів і традицій.

Зрештою ці причини зумовили у другій половині ХVI ст. кризу, а потім і швидкий розпад ренесансної культури.

 

Періоди розвитку та головні здобутки

Європейського ренесансу

 

Найбільш прийнятна така схема періодизації європейського Відродження:

1) Передвідродження (друга пол. ХІІІ – ХІV ст.);

2) Раннє Відродження (ХV ст. до 80-х років);

3) Високе Відродження (1490-1530 рр.);

4) Пізнє Відродження (1540 рр. – поч. ХVІІ ст.).

 

1. Передвідродження, або Проторенесанс, закладає підвалини європейського Ренесансу. Італія фактично виступає єдиним осередком нової культури, яка формується з елементів романської, візантійської, арабсько-мусульманської культур. Великий флорентієць Данте Алігєрі (1265-1321 рр.) виступає як перший європейський поет-гуманіст нової епохи.

Творчість “короля поетів” Франческо Петрарки (1304-1374 рр.) стає вершиною Проторенесансу. Здається, що цей митець набагато випередив свій час. Петрарка – фундатор нової європейської лірики, автор всесвітньо відомих сонетів “Канцоньєре”, в яких оспівується земне кохання до мадонни Лаури, крім того звучать патріотичні, антиклерикальні мотиви. Петрарка одним з перших починає глибоко вивчати спадщину, латинську мову, реформатором якої він виступає.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.). Всесвітньо відомий “Декамерон” Боккаччо поруч з дотепностями і гумором містить жорстоку сатиру на можновладців.

2. Раннє Відродження. Реформаторами мистецтва початку раннього Відродження вважається “флорентійська трійця”: художник Мазаччо (1401-1428 рр.), скульптор Донателло (1386-1466 рр.), архітектор Брунелескі (1377-1446 рр.).

Першим видатним скульптором після доби античності був Донателло. Образи богів і героїв, створені магістром, сповнені енергії і могутності, сили і величі.

Філіппо Брунелескі не тільки видатний архітектор, скульптор, а і одинз перших вчених інженерів. На будівництві спроектованого ним велетенського купола Флорентійського собору він застосував власноручно сконструйовані підйомні крани, з математичною точністю розрахував всі деталі однієї з найбільших у світі архітектурних споруд. Італія цього часу висунула цілу плеяду блискучих філософів-гуманістів, серед яких Леонардо Бруні (1370-1444 рр.), Лоренцо Валла (1407-1457 рр.), Марсіліо Фічіно (1433-1499 рр.).

3. Високе та Пізнє Відродження. У період Високого Відродження культура досягає найвищого підйому і блискавичного розквіту, виходить за межі Італії і розвивається в Німеччині, Англії, Франції, Нідерландах, впливає на розвиток країн Центральної і Східної Європи. Від попереднього періоду Високе Відродження відрізняється, насамперед, величчю художніх задумів і масштабністю форм.

Визначними представниками, або титанами цього часу були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Дюкер, Тіціан, Еразм Роттердамський, це люди-універсали, які немовби сконцентрували в своїй творчості весь культурний потенціал не тільки Ренесансу, а й попередніх епох.

Коло інтересів і занять Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) здається безмежним. Він проектує та будує мости, фортеці, дальнобійні гармати, бойові кораблі, тунелі, водогони, вміє ваяти скульптури і змагатись будь з ким у мистецтві живопису. Віддаючи живопису пальму першості в “змаганні мистецтв”, Леонардо визначав його як універсальну мову втілення за допомогою пропорцій і перспективи різних проявів розумного начала, що панує у природі. Найбільш відомими з його творів є фреска “Таємна вечеря”, створена у 1495-1497 рр. на стіні трапезної церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані, картини “Мадонна Літта” (80-ті рр.), “Мадонна в скелях” (90-ті рр.), “Монна Ліза” (“Джоконда”) (1503 р.).

Всесвітню славу Рафаелю Санті (1483-1520 рр.) принесли картина “Сікстинська мадонна”, розписи ватиканських палаців, серед яких масштабні фрески “Диспута”, “Афінська школа”, “Парнас”.

Мікельанджело Буонарроті (1475-1564 рр.) не тільки геній скульптури, а й видатний художник монументаліст. Автор гігантської, понад 5 метрів, скульптури “Давид”, надгробків сім’ї Медичі, уславив своє ім’я наймасштабнішим до того часу розписом стін і стелі Сікстинської капели у Римі. Композиція площею понад 600 м² об’єднує 300 фігур. Тематика розпису присвячена біблійній історії створення світу та страшному суду.

Еразма Роттердамського (1469-1536 рр.) без перебільшення можна назвати “громадянином світу”. Він жив і працював у Італії, Нідерландах, Франції, Англії, Швейцарії, підтримував тісні наукові стосунки, листувався з представниками тогочасної європейської інтелектуальної еліти. З творами Еразма Роттердамського, що витримали багато видань різними мовами, були знайомі вчені, філософи і політики в усіх країнах континенту. Сатира “Похвала глупости” (1509 р.), найвідоміша з робіт Еразма, - яскравий памфлет, написаний у формі пародії, де викриваються вади схоластики і феодального суспільства.

Найвищі досягнення літератури усього Відродження пов’язані з іменами французького письменника-гуманіста Франсуа Рабе (1494-1553 рр.), іспанця Мігеля де Сервантеса (1547-1616 рр.), та англійського поета і драматурга Уільяма Шекспіра (1564-1616).