Стиль бароко в культурі XVIі– XVIіі ст.

 

Художньо-мистецьке життя XVIІ ст. відбиває подих кардинальних суспільних змін. Рух Контрреформації, який пронизував католицьке богослов’я, політику та культуру, був спрямований проти ідеалів Реформації та гуманізму. Головним знаряддям Контрреформації стала інквізиція. Але далекоглядні діячі церкви закликали боротися з протестантизмом не через переслідування, а через створення нової системи духовного виховання особистості різними засобами, в тому числі й мистецтвом. Ці ідеї лягли в основу нового стилю, що розпочав формуватися у другій половині XVI ст. в лоні католицької церкви (Італія, Іспанія). Розвивався він нерівномірно майже до кінця XVIІІ ст. і отримав назву бароко [13], охопивши не лише всі види художньої творчості (літературу, музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво), а й світогляд та спосіб життя тогочасної людини. Бароко активно втягувало у мистецько-естетичний вихор також світські верстви населення, знайшовши співзвучність з їхніми запитами, умонастроями, смаками (світське бароко). Стиль бароко досить динамічний. Йому властиві театральність, ілюзіонізм, емоційність, що відбивало суперечливість світобачення тогочасної людини, коли у її свідомості стикались фантазія і реальність.

У літературі ознаки бароко виявилися в різних „стильових рівнях”. Поряд з „високим” бароко в панегіричній поезії, трагедії, героїчній поемі розвивалось помірковане бароко – релігійна і світська лірика, пастораль, притча, елегія, що відрізнялися простотою будови. На середньому стильовому рівні виникла оповідна проза: мандри, утопії, політичні трактати, наукові твори. Нижній рівень літературного бароко пов’язаний з міською (міщанською) лірикою.

Мистецтво бароко поєднало в собі нібито несумісні елементи: ірраціональність, містику, фантастичність, експресію. Йому притаманні специфічні риси: перевага в релігійних сюжетах зображень чудес та мучеництва; динаміка, що йде на зміну статичності та стриманості мистецтва Відродження; контрастність, асиметрія, гігантоманія, перевантаження декором, живописна ілюзорність, що намагається ввести око в оману, архітектурні ансамблі та синтез мистецтв, коли в одному творі поєднуються різні жанри: архітектура, живопис, скульптура, декоративне оздоблення.

В епоху бароко набрало довершеності міське будівництво. Ансамблі характерні не лише для окремих споруд, а й для вулиць, що вже набули чіткої прямолінійної форми. Початок і кінець вулиці прикрашаються скульптурними чи архітектурними спорудами. В Італії Д. Фонтана вперше започатковує трипроменеву систему вуличного проектування (від однієї площі розходяться три вулиці), що відіграло виняткову роль у майбутньому європейському містобудуванні.

Найяскравіше бароко виявилося в католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії, Фландрії, Чехії, Польщі; дещо менше – у Німеччині, Англії. У Франції та Голландії бароко не відігравало провідної ролі. В Україні бароко знайшло свій своєрідний та блискучий прояв із значним запізненням, лише наприкінці XVIІ – XVIІІ ст. Мали місце й свої особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. Українське бароко утвердило образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І. Щирського „Всенародне торжество”). Відповідно в мистецтві бароко виділяють різні національні школи: італійську, іспанську, фламандську, голландську, французьку, українську тощо.

Характерні для бароко архітектурні споруди[14], пов’язані з видатними майстрами XVIІ-XVIІІ ст.: в Італії – це К. Мадерна (1556–1629),Ф. Барроміні (1599–1667), Л. Берніні (1598–1680); у Франції – це Ж.Лемерсьє, Л.Лево (1612–1678), А.Куазевокс (1640–1720); в Англії – це К.Рен (1632–1723) та ін., в Україні - І. Григорович-Барський, С.Ковнір, Ф.Старченко, А. Зерніков, І.Батіст. Найбільшого розквіту українська барокова архітектура набуває за часів гетьмана І.Мазепи (1644-1709 рр.). Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила.

Одним з найяскравіших представників барокового мистецтва Італії є Л.Берніні. Він був не лише видатним зодчим (завершив будівництво Собору Св. Петра в Римі, спорудив численні архітектурні пам’ятки), але й – неперевершеним скульптором (“Екстаз святої Терези”, “Аполлон і Дафна”, “Св.Себастьян”, “Давид”, “Викрадення Прозерпіни”).

У малярстві видатними представниками культури бароко в Іспанії стали Ель Греко (1541–1614), Ф. Рибальта (1551–1628), Х. Рибера (1591–1652), Ф. Сурбаран (1598–1664). Найяскравішою постаттю “золотого іспанського віку” вважається Д. Р. Веласкес (1599–1660) та ін.

Золотий вік іспанського живопису завершує творчість Бартоломе Естебана Мурільо (1618–1682) – одного з засновників, а пізніше-президента Севільської художньої академії. Полотна на біблійні сюжети - “Мадонна з немовлям”, “Вознесіння Мадонни”, “Непорочне зачаття”, “Святе сімейство”, як і зображення дітей вулиці - “Хлопчик з собакою”, “Продавщиця фруктів” та ін. принесли художнику європейську славу.

Історико-культурний розвиток фламандської і голландської шкіл ішов різними шляхами, що було пов’язано з буржуазною революцією в Нідерландах. Зокрема, сім провінцій, що звільнилися від іспанського панування, стали називатися Голландією, а південні провінції, що залишались у повній залежності від Іспанії, – Фландрією (сучасна Бельгія). Відповідно і мистецтво ХVІІ ст. розділилося на дві школи: голландську і фламандську. Найвидатнішим представником барокового живопису Фландрії ХVІІ ст. по праву вважається Пітер-Пауль Рубенс (1557–1640). Художник започаткував фламандську школу живопису, що справила величезний вплив на розвиток європейського мистецтва.

З талановитих учнів Рубенса, які примножили славу його школи, слід виділити А. ван Дейка (1599–1641) та Я. Йорданса (1593–1678). Гордістю колекції музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків являються полотна майстрів фламандської школи: оригінальний ескіз П.Рубенса “Бог ріки Шельди, Кібелла і богиня Антверпена”, Я.Йорданса “Амур і сплячі німфи”, та А. Ван Дейка “Портрет чоловіка в чорному”.

Найвидатнішими представниками голландської школи живопису є Франс Халс (між 1581 і 1585 – 1666) та Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669). Творчість Рембрандта як і будь-якого геніального художника, вийшла за межі суто голландського малярства. Пензлю майстра належать такі шедеври як “Флора”, “Автопортрет з Саскією”, “Виступ стрілецької роти капітана Франса Баннінга Кока (“Нічна варта”), “Даная”, “Повернення блудного сина” та ін. Рембрандт став неперевершеним майстром офорту, рівних якому немає у світовому мистецтві.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Найяскравіше український портретний живопис виявився в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця ХVІ – ХVІІ ст., що використовував прийоми іконопису). Дуже популярними були тоді портрети Б.Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських міщан, братчиків. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д.Левицький та В.Боровиковський.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий живопис – живопис восковими фарбами, мозаїка – в середні віки, а пізніше – живопис олійними фарбами). В ікон описанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф.Селькович, М.Петрахнович, І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква на Львівщині. Там згуртувалася плеяда видатних малярів: Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

У художній школі Київської академії працювали художники:

Д. Галятовський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін. Школа Г. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини ХVІІІ ст. Основоположником української школи граверства (гравюра – вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка) був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640-1727 рр.).

Отже, європейська культура XVIІ – XVIІІ ст., яка розвивалась на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення у західній Європі, що були найповніше виражені в ідеалах Великої французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення оточуючого світу.

Українська культура цієї ж доби відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів перед просвітницької ідеології та просвітництва. Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в ХVІІ ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначною його рисою було використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.