Просвітництво та його основні засади. Енциклопедизм

Переломним моментом в історії людства вважається XVIІІ ст., яке по праву називають віком Просвітництва. Просвітництво – це політичний, ідейно-філософський та культурний рух, розповсюджений в країнах Західної Європи та Північної Америки у XVІІ–XVІІІ ст. Просвітництво критикувало феодально-релігійний спосіб життя і утверджувало духовно-ідеологічні та політичні засади буржуазного суспільства. Термін просвітництво вперше вживається у Вольтера та Гердера, але утверджується після статті І.Канта “Що таке Просвітництво?” (1784). Ідеологічна доктрина Просвітництва виникає в Англії у XVІІ ст. (Д.Локк) і отримує свій широкий розвиток у XVІІІ ст. у Франції (Вольтер, Ж. Л. Д’Аламбер, Д. Дідро, Ш.Л. Монтеск’є, К.А. Гельвецій, П.А. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Світоглядні засади Проствітництва стали ідеологічним обгрунтуванням війни за незалежність у Північній Америці 1775–1783 рр. (Б.Франклін, Т.Джефферсон та ін. були переконаними локкіанцями[15]).

Французьке Просвітництво висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Д.Локка про “невідчужені”, “природні права людини”, просвітники висунули ідеї “суспільного договору” (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті, друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшло втілення у “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.). Цей документ став зразком для розроблення основних засад “Загальної декларації прав людини”, прийнятій у ХХ ст. ООН. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань.

Просвітники зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу як такої вважається Ф.Бекон, який однак пов’язував прогрес з розвитком науки. В основу теорії суспільного прогресу Вольтер поклав ідею просвітління людського розуму, яке знаходиться в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами.

Педагогічна доктрина просвітництва спрямовувалась не на формування універсальної людини, що було характерне для епохи відродження, а на підготовку “маленької людини” до життя, наносячи тим самим удар по освітянському елітаризму попередньої доби. Докорінно переглядаються та з’являються нові педагогічні теорії, оскільки саме у вихованні особистості вбачається моральний прогрес людства. Педагогічні ідеї стають серцевиною суспільно-політичних та філософських доктрин. Ж.Ж.Руссо, замінивши постулат насилля на принципи свободи та природності виховання, проповідував розвинення в людині почуттів моральності, людяності, доброзичливості, добропорядності (педагогічний роман “Еміль, або Про виховання”, 1762 р.).

Ідеї Просвітництва знайшли також яскраве виявлення в художній літературі. Останню просвітники вважали головним засобом впливу на свідомість людей з метою утвердження ідей розуму, справедливості, громадського ідеалу та обов’язку. Просвітники виходили з того, що в суспільстві, якщо воно розумним чином організовано, “природна людина” стає “цивілізованою”. Саме за допомогою розуму просвітники намагалися подолати неуцтво та невігластво. В літературі просвітники висунули ідею “робінзонади”, яка стала досить популярною завдяки роману Д.Дефо “Робінзон Крузо” (1719). Література Просвітництва відбила суперечності тогочасного життя. Зокрема, в літературно-художніх формах виділяються такі основні течії, як просвітницький класицизм (А.Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Д.Дефо, Г.Філлінг, Д.Дідро, А.Ф.Прево, Г.Лессінг) та сентименталізм (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Ж. Руссо).

Просвітницький класицизм існував протягом XVIІІ ст., зайнявши своє панівне становище наприкінці століття. У другій половині XVIІІ ст., як оригінальне художньо-естетичне явище, оформлюється німецький так зв. веймарівський класицизм, представлений творами І.В.Гете (“Фауст”) та Ф.Шіллера (“Розбійники”, “Валенштейн”). На відміну від французького, німецький класицизм в першу чергу звертався до етичних та моральних проблем, виховання гармонійної особистості.

Просвітницький реалізм виводить на перший план героїв з демократичного середовища, показує їх боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності. Зокрема, подолати абстрактні норми моралістики, Дідро намагався через висвітлення в одному персонажі племінника Рамо цинізм і гострий критицизм (“Племінник Рамо”), Бомарше – крутійство і кмітливість в образі Фігаро (“Севільський цирюльник” та “Женитьба Фігаро”). Головним досягненням просвітницької літератури стали реалістичні романи, які розвинулись з нарисів. Сатира (Дж.Свіфт “Мандри Гулівера”, 1726 р.) критикувала вади не лише феодального, а й буржуазного устрою.

Отже, література Просвітництва створила не лише такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, а й підняла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.

Потужний вплив ідей раціоналізму та просвітництва виявився в реформуванні системи освіти та виховання. Насамперед ставилась під сумнів схоластична система навчання, яка була здебільшого орієнтована на передачу і точне відтворення освяченого авторитетом і традицією знання. Схема учитель–учень, за якою вимагалася точна інтерпретація “істинних знань” учителя, не задовольняла допитливий, просвічений розум.

Просвітництво підготувало грунт для введення безплатного початкового навчання. Зокрема, таке навчання започатковувалось у Франції едиктом від 1698 р. для всіх дітей віком до 14 років і підтверджувалося едиктом від 1794 р. У XVIІІ ст. у Франції та Німеччині створюється мережа гірничих академій. Розгортається діяльність публічних бібліотек (з 1647 р. у Парижі діяла “бібліотека Мазарині”), складаються національні бібліографічні системи.

Доба просвітництва стала важливою і з точки зору становлення та розвитку музичного та оперного мистецтва. У ХVIІІ ст. молоткове фортепіано приходить на зміну клавірним інструментам. Розвиток нових жанрів інструментальної музики, і зокрема фортепіанної сонати, пов’язаний з творчістю Г.Й.Генделя, а нове вирішення поліфонічного жанру запропонував Й.С.Бах. Вершиною творчості Баха стали опери “Страсті за Іоаном” та “Страсті за Матфієм”, які гармонійно поєднали хорову, органну музику з реалістичністю євангельських образів.

Суттєво змінюються смаки як виконавців, так і слухачів. У моду входить скрипкове мистецтво. У гострій критиці пробивала собі дорогу опера (перша опера виникла у Венеції в 1637 р.), яку протягом певного часу вважали низькопробним ліричним жанром.

З розвитком опери тісно пов’язана творчість Георга Фрідріха Генделя (1685–1759). Композитор написав 42 опери, але однією з найкращих вважав оперу “Тамерлан”.

Найвищого розвитку набуло музичне мистецтво у творчості віденських класиків: Йозефа Гайдна (1732–1809), Вольфганга Амадея Моцарта (1756–1791), Людвіга ван Бетховена (1770–1827).

Традиційну вульгаризацію драматургії і театру на засадах Просвітництва реформує Карло Гольдоні (1707–1793), який поєднав “комедію почуття” і “комедію інтриги”, створивши тип так званої “комедії середовища”. Як альтернатива нігілізму та егоцентризму виступає творчість Карло Гоцці (1720–1806), яка набуває найвищого розвитку у 50-х рр. XVIII ст. Низка його казок, з-поміж яких “Любов до трьох апельсинів”, “Король-олень”, “Турандот”, Жінка-змія” та ін., не втратили своєї популярності донині. З другої половини XVIII ст. комедія відкрила шлях до трагедії, для якої було характерне поєднання войовничих та батальних сюжетів з еротикою та героїкою, що відбивало дух Нового часу.

З ідеологію та практикою Просвітництва був тісно пов’язаний е нциклопедизм – духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVІІІ ст. Безпосередньо енциклопедистами називали осіб, що становили колектив авторів французької “Енциклопедії, чи Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел” (“Encyclopedie, ou Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers”), що була видана в 17 тт. текста та 11 тт. ілюстрацій. Надтхненниками та редакторами Енциклопедії були Д.Дідро та Д’Аламбер, Їм вдалося об’єднати зусилля передової інтелегенції в межах одного наукового видання.

До видання Енциклопедії було залучено 183 автори[16]. Це – видатні вчені, письменники, інженери: Ж. Л.Д’Аламбер, Вольтер, Д. Дідро, Ж.Л. Монтеск’э, Е. Конділь’як, К.А. Гельвецій, П.А. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, А. Рейналь, Г.Б. Маблі, Мореллі, Ж. Бюффон, Б. Фонтенель та ін. Хоча світоглядно енциклопедисти були досить різними (матеріалісти, деїсти, атеїсти), наукові статті проповідували передові ідеї, обгрунтовували необхідність наукового пізнання світу, його критичного осмислення. „Енциклопедія” мала антиклерикальний та антифеодальний характер, була гімном науці та розуму.

Офіційно перший том Енциклопедії вийшов у 1751 р., але вже після виходу другого тому (1752 р.) її видання було заборонено. Енциклопедія продовжувала видаватися нелегально, але після публікації у сьомому томі статті Д’Аламбера, що проповідувала віротерпимість, на її видання було знову накладено заборону. Людиною, життєвим подвигом якої стало завершення задуманої справи був Д.Дідро. Загалом Дідро написав для Енциклопедії 1259 статей. Його зусиллями у 1765 р. вийшли останні 10 томів, а у 1772 р. публікацією додаткових томів видання „Енциклопедії” завершилось.

Значення Енциклопедії має непересічне значення для майбутньої долі Європи. В цьому фундаментальному виданні з позицій раціоналізму та наукової методології були викладені основні ідейні засади Просвітництва, відбиті досягнення в галузі науки, техніки, мистецтва. Енциклопедисти вивели суспільну думку з глухого кута релігійно-догматичних суперечок. Отже, енциклопедисти сприяли піднесенню рівня освіченості, популяризації та розвитку наукових знань, трансформації світогляду особистості на демократичних засадах, утвердженню у суспільстві ідей рівності і свободи, що сприяло соціальному та науково-технічному прогресу людства.